Микола Тютюнник.

Їжачки

              

                 

     

     Обстріли нібито порідшали, і вже не три, не чотири рази за вечір і ніч доводилось бігати в підвал, аби пересидіти ці жахливі хвилини, коли весь чотириповерховий будинок і навіть підвальні бетонні блоки двигтять од близьких вибухів, – та все ж ховатись там доводилось. Тому всім під`їздом  навели в підвалі відносний порядок, приладнали, де змогли, ліжка для діточок, старі столи і лавки, звільнили від непотребу проходи, а головне – східці, що вели в підвал, якими тепер доводилось швиденько спускатись у бомбосховище. Бо на захаращених не довго й спіткнутись і полетіти сторчака. А лікувати ж нікому. Лікарі, звичайно, в місті ще є, але травматологам і без того роботи вистачає. Війна! Щодня привозять поранених.

     Подбали мешканці і про світло, провели в підвал надійну проводку, повісили лампочки. Тільки на самих східцях все одно темнувато. Вдень воно ще нічого, двері відчинені, східці видно, а ввечері без ліхтаря не обійтись. Бо в підвал, як уже сказано, треба не просто спускатись, а летіти, перестрибуючи через дві сходинки, якщо не хочеш отримати в спину гарячу й гостру залізяку.

     Того вечора було тихо, спокійно, а коли й стріляли, то десь далеко, за містом, навіть за горизонтом, і вибухи ці тут вже нікого не лякали, бо не могли принести городянам ніякої біди і ніякої шкоди. А те, що за горизонтом теж мали знаходитись і потерпати від обстрілів люди, так хто там про них буде думати!

     Вийшовши з ліхтариком з підвалу, Андрій Володимирович присів на лавчину, що стояла біля під`їзду. Присів, закурив, прислухаючись до далекої канонади. Так, ця стрілянина нікого тут не лякала. От коли прилетить на ці вулиці, тоді люди ніби прокинуться: та скільки ж можна, будь ви всі тричі прокляті?!. Будуть клясти ту артилерію до сьомого коліна, не згадавши й словом того, хто затіяв цю війну…

     Сам Андрій Володимирович людина мирна, штатська, на військовій справі не дуже розуміється, проте, як на нього, від такої перестрілки страждають, у першу чергу, мирні жителі. Уже, кажуть, десятки відвезли на кладовище. Причому в перші дні, через потужні обстріли, загиблих ніхто не прибирав з вулиць: лежали там, де потрапили під вибух. Андрій Володимирович тоді нікуди не виходив, сидів вдома, у підвалі, та й зараз виходить хіба що до магазину. Не раз бачив там хлопців у камуфляжній формі, з автоматами, які, ніби соромлячись, дивились донизу дулом. Вояки завше заходили до приміщення юрбою, щось купували. Одного разу набрали морозива і почали пригощати малечу. Матері дітей навперебій дякували їм, ніяковіло поглядаючи на зброю. Що не кажи, а озброєна людина завше викликає острах. Якою б доброзичливою не здавалась.

     Андрій Володимирович, як чоловік, ніякого страху перед ними не відчував. Якщо доведеться, він сам візьме до рук зброю, хоча ніколи не тримав навіть спортивної «воздушки». Але поки що  не бачив у цьому необхідності. Дехто з місцевих пішли воювати вже після загибелі від снарядів своїх рідних, причому воювали по різні боки  фронту. І кожен з них вбачав винним у цій війні протилежний бік.

     Ось так і сидів, курив, боровся з липучими думками про сумне сьогодення.  Хто б його міг подумати, що доведеться ось так ховатись по підвалах, спасаючи своє життя! Двадцять перше століття, розквіт науки і передових технологій, і одночасно така ось середньовічна дикість! Виходить, нічого не змінилось за цей час в характері і свідомості людей: така ж жадоба багатства і влади. І сатанинське чванство, бажання будь що залишитись в пам`яті поколінь чи то великим реформатором, чи то великим завойовником.

     Біля паркану сусіднього дитячого садочка щось зашурхотіло. Андрій Володимирович умикнув ліхтарик, і синій промінець вирвав із темряви дві пари рожевих оченят, які наполохано дивились на нього. Їжачки? Забігали, фиркаючи, зашурхотіли бур`янцем, кумедно перебираючи ніжками.

     Андрій Володимирович посміхнувся і якось машинально перевів промінь вгору, висвітивши крону високої тополі, що стояла поруч.

      – Ну, і кому ти ето сігналішь? Кому знак подайошь? – почулось за його спиною. – На кого работаєшь?

      Андрій Володимирович озирнувся і побачив у напівтемряві зодягнутого у камуфляж здоровилу.

      – Кхе-кхе, – кашлянув він, вирішивши, що з ним жартують.

      – Шо ти єщьо «кхєкаєшь»? Кому сигнал подавал, спрашиваю?

      Хлоп`яга зайшов спереду, став перед Андрієм Володимировичем, як ліс перед травою.

      – Оглох?! Кому подавал?!

      Не спитав, а рявкнув, і в повітрі запахло свіжачком.

      Андрій Володимирович похолодів.

      – Та нікому не подавав. Їжачки бігали,  я і посвітив туди…

      – Гдє єжачки бєгалі – по деревьям?! – насмішкувато вигукнув здоровило. – А ну, поднімайся, пойдьошь со мной!

      Андрій Володимирович підвівся. Стріляти він дійсно не вмів, але в молодості займався боксом. І міг би наразі так врізати цьому бугаю правим боковим, що той і ноги б задрав! Але що потім? Що буде потім? А потім все… Якщо одразу не застрелять, то в підвалі замордують.

      – Пашлі со мной, – повторив хлоп`яга, який був на голову вище Андрія Володимировича. – Там расскажешь…

      І, упевнений в собі і в своїй владі над цим доходягою, пішов, не озираючись, далі.

2

     Марина весь вечір займалась прибиранням квартини. Війна війною, але порядок підтримувати треба. Навіть якщо ось-ось доведеться виїхати. Дехто з сусідів уже виїхав, залишивши порожніми квартири. Життя – воно дорожче. Дорожче цих стін, дорожче цих ганчірок, хоча й нажитого було шкода. Не вкрадене ж, нажите чесною працею. А ось виїдеш, а якась наволоч візьме й залізе, і винесе все до останньої голки! Коли вже магазини грабують, то що його про квартири говорити!

     Прибравшись, приготувала вечерю. І вже почала поглядати на годинник.

     Чоловік вже давненько пішов за чимось у підвал і щось немає. Певне, з чоловіками засидівся. Пити він давно нічого не п`є, шлунок не дозволяє, а погомоніти з ними любить. Любить щось розказати. Він же в неї історик, чимало цікавого знає. Його слухають, але не всьому вірять. Як це, мовляв, ти розказуєш, що в нас перед Великою Вітчизняною була домовленість з німцями про розділ Польщі?! Та бути цього не може! Не міг Сталін домовлятись з фашистом Гітлером!

     – Сталін не міг. І Гітлер не міг. А ось Молотов з Риббентропом могли. Як міністри закордонних справ. Правда, Молотов тоді називався наркомом. Навіть у Бресті провели сумісний військовий парад.

     – Хто – наші?! З німцями?! У місті-герої Бресті?!

     Не вірили. Багато чому не вірили. Доки вже згодом не підтвердили наші рідні газети й журнали. А ось про коханку вождя всіх народів Володимира Ілліча Леніна, якусь там… Інесу, здається, не повірили й після публікацій! Ну, не могла така велика й світла людина, як Ленін, зраджувати свою дружину, велику революціонерку Надію Крупську! Не мі-і-іг – й годі! Не міг вимагати сотнями розстрілювати священиків й інших громадян! І коли таке написано в його надрукованих документах, то всі ці книги видано ворогами радянської влади!!

     Слухав такі заперечення Андрій Володимирович і лише посміхався: як же воно легко задурити наш добрий і довірливий народ! Як же легко піднести одного і принизити, виставити замаскованим ворогом іншого керівника! Вірять всьому, вірять кожному брехливому слові, не в змозі самостійно відділити брехню від правди, зерно від полови. І, на жаль, так було, так є і, мабуть, так буде завше.

     Не діждавшись чоловіка, Марина вийшла з квартири, спустилась до під`їзду. Двері до підвалу були зачинені. Її побачили, скрипнуло вікно першого поверху.

     – Ти не Андрія ждеш? – спитала старенька сусідка.

     – Андрія.

     – Він кудись пішов.

     – Давно?

     – Та давненько. Підійшов якийсь хлопець і забрав його.

     – Який хлопець? – захвилювалась Марина.

     – Не знаю. У військовій формі.

     – О, Господи!

     Хвилюючись, пройшла за ріг будинку, звідки добре видно центральну площу, незвично порожню о цій порі, з парою вцілілих жовтих ліхтарів. І жодної душі, жодного бездомного песика. Порожніми здавались і будинки, що крокували вздовж бульвару. Лише де не де жевріло в квартирах світло.

     Марно постоявши і не знаючи що його робити, повернулась до під`їзду, також присіла на лавчину. Сусідка вже зачинила вікно, вимкнула світло. Спасибі, хоч підказала – з ким пішов.

      Сиділа довго, розмірковуючи – хто б то міг бути. Може, хтось з його колишніх учнів? Андрій Володимирович довгенько працював у профтехосвіті, навчав майбутніх шахтарів. Його знали. Його поважали. Але куди вони могли піти? А нащо? Може, хлопець пообіцяв якихось продуктів? Наразі люди по знайомству дістають і консерви, і макарони… Війна ж так підкинула ціни, що будеш радий і зайвому шматку хліба.

     Сиділа, виглядала, сподіваючись, що ось- ось з`явиться, вийде з-за рогу будинку своєю вайлуватою ходою, за якою Марина впізнає його за сотню метрів, у будь-якій юрбі. Але він так і не з`явився.

     Рано вранці, після жахливої ночі, відправилась до комендатури. І приспіла як раз вчасно. Андрія саме вивели з двома затриманими на ганок, де їх чекав бортовик.

     – Андрійко! – кинулась вона до чоловіка. – Що сталось? За що тебе?!

     Андрій Володимирович зморщив у посмішці розбиті губи.

     – Не хвилюйся, нічого страшного. Місяць попрацюю на земляних роботах. На окопах.

     – Так а за що тебе? – допитувалась Марина.

     – А-а, з їжачками погрався, – заспокійливо посміхався він.

     – З якими ще їжачками?

     – Через місяць розкажу.

     І, поцілувавши дружину, поліз до кузова бортовика, де його вже чекали такі ж небораки.

   

2018 р.