Леся Гринців – Модрицька

Гріх

Подія, яка описана в цьому оповіданні, сталася в мальовничому і красивому, старовинному місті Дрогобичі, яке заходиться на Прикарпатті. Місту Дрогобичу, за припущенням істориків і археологів, не менше ніж тисячу років.

Та знищені документи не дають точної дати його створення. Тому вважається, що йому минуло 900 років. В час заснування міста Дрогобича, Прикарпаття належало до Київської Русі і перший камінь в його побудову поклали наші предки- русичі.

   Точні письмові спогади про Дрогобич належать до 14 століття, коли Східну Галичину надовго загарбала феодально-королівська Польща. На одній з південних сторін Дрогобицького  костьолу  є напис:,, Казимир третій Великий, король польський, з нагоди злучення Русі з Польщею в  1339році, надає місту права, та герб-соляні топки.  Хоча цей герб був створений ще до правління Казимира  Третього..

   Богдан Хмельницький двічі звільняв Дрогобич від польської шляхти, та коли він покинув місто, то його спалили дощенту. Попереду очікувала 300-літня неволя. Польське панування тривало до 1772 року. Ще одну спробу закріпитися  в місті  Польща зробила в 1919- 1939роках. Після 1772 року Галичиною правила цісарська Австрія, пізніше- Австро- Угорщина.

  В 1919 році Дрогобич знову зайняли поляки. Та через декілька місяців на зміну польському окупанту  прийшла червона чума  під назвою «,Золотий вересень». Це був страшний кровавий режим. З- під  стін  тюрми, в даний час це   фізмат факультет  університету, було викопано 486 жертв, серед яких були жінки і діти. Їх катували встромляли металеві стержні у відрубані голови, скручували колючим дротом руки і ноги.

  Королі, царі, султани, цісарі, фашистська коричнева і більшовицька червона чума –хто тільки не пив крові з багатостраждальної України. Але вона і досі жива, бо носить в собі ген свободи і мужності.

Перший, хто прославив наше місто був Юрій Котермак, знаний під псевдонімом Юрій Дрогобич. Видатний вчений-енциклопедист епохи Відродження.

Багато років працював ректором найстарішого Болонського університету, пізніше Краківського Ягелонського університету, де вчив астрономії Миколу Коперника. Людина з безліччю  обдарувань і знань, філософ, математик, астролог, лікар. В Римі він видав книжку,, Прогностична оцінка поточного року,, де передбачив час місячних затемнень, визначив координати різних міст. Біля костелу, в центрі міста Дрогобича,  стоїть величний пам’ятник цьому славному дрогобичанину.

У 12 столітті наше місто славилося дорогим в той час промислом-добуванням солі. Крім солі, яку донедавна добували на сіль заводі, тепер там створили музей. В Дрогобичі ще добували нафту. На бориславському тракті в 1860році виріс нафтопереробний завод.

Теперішній Дрогобич-це понад 80 тисяч мешканців, які роз’їхались по  світі, шукаючи кращої долі. Донедавна працювали в місті автокрановий, машинобудівний, долотний, дослідний, побутової хімії, плодоконсервний заводи, та багато інших комбінатів і фабрик. Вороги України розвалили  заводи, понищили і продали спорядження і майже всі заводи  позакривали, а люди залишились без роботи. Щоб вижити і прогодувати  сім’ю, вони  почали  їздити  на роботу закордон. Там працювали, майже в рабських умовах, незахищені, без прав і можливості провідати рідних.

Перші дрогобицькі школи знаходились при церквах. В школі при церкві Святого Юра, здобув початкову грамоту Юрій Котермак. В 1778 році при церкві Петра і Павла, було відкрито першу гімназію . У світову історію літератури  навічно  вписана  Дрогобицька гімназія 19 ст., по вулиці Тараса Шевченка,  там навчалися Іван Франко, Василь Стефаник, Лесь Мартович.

Явищем історичного значення можна назвати масове повернення народу до віри батьків. Щойно тепер відкрилися таємниці страшного механізму погрому УГКЦ в період більшовицької окупації. Після 20 з’їзду було проведено індивідуальну реабілітацію уцілілих священників, монахів і монахинь.

Багато з них було арештовано, катовано і знищено. Деякі повернулись з заслання, але їм було заборонено відправляти в храмах.

Люди збирались таємно в приватних помешканнях, хрестили дітей по хатах, часом збиралися в лісі, щоб не попасти на очі представникам влади.

В 1987році група епіскопів, священників і мирян заявили про свій вихід з підпілля. Почали проводити релігійну діяльність відкрито. Їх переслідували, відправляли на пенсію.

В 1988році святкували  тисячоліття Хрещення України. УГКЦ почала перші урочисті богослужіння спочатку в Биличах, Грушеві, Зарваниці.

3 вересня  1989року відбулося перше привселюдне Богослужіння біля церкви Святої Параскеви. 10 тисяч людей молилися в цей світлий вівторок і працівники міліції не наважились їм перешкодити.

1990рік був вирішальним для становлення УГКЦ на Дрогобиччині. До неї повернулись 80 відсотків храмів.

В 1992році в церковному житті 450 тисяч віруючих УГКЦ Дрогобицького, Самбірського, Старо- Самбірського, Мостиського, Турківського і Сколівського районів Львівщини, сталася велика подія-рішенням Львівського Синоду єпископів, на її  території було створено Самбірсько- Дрогобицьку Єпархію, першим єпископом став владика  Юліан Вороновський.

Одного чудового сонячного дня 2 квітня 1990року на головній площі  міста Дрогобича, зібралось  кілька тисяч жителів  і під вигуки,, Слава,, зняли червоний  і підняли синьо-жовтий стяг. Це  символізувало закінчення більш як півстолітнього панування комуністичної партії і перехід влади до рук народу. З піднесенням люди виконали гімн, ,Ще не  вмерла Україна,,

Від церкви вийшла колона з корогвами на чолі із священниками Іваном Гринчишиним і Мироном Бендиком. Ними був освячений національний прапор. Комуністи чинили спротив при внесенні стягу на вежу Ратуші. Вони закрили дубові двері, заховали ключі і дверну ручку закрутили дротом... Під тиском людей двері відчинили за пів години. Прапор замайорів над Дрогобичом. Люди радісно вітали одне одного. Дата 2 квітня 1990року назавжди залишиться в літописі старовинного Прикарпатського міста, у пам’яті його жителів.

З часом почалось масове будівництво греко-католицьких храмів. В них служили відправи  молоді випускники дрогобицької  семінарії. Це були молоді освічені  люди, з глибокою  вірою  в серці  і патріотичними почуттями.

Серед таких священників був отець Ярослав. Він  ревно оберігав традиції і  українські обряди, був вірним греко- католицькій церкві.

Прийшовши на парафію зовсім юним, старався завоювати авторитет серед мирян. Власним прикладом ревно служив Богові. Часто допомагав бідним, обездоленим, направляв  хворих алкоголізмом  і наркозалежних на лікування, відвідував хворих в лікарні…

Прихиляв молодь до церкви, організовуючи різні групи за уподобаннями. Для молоді був добрим  наставником, для старших –порадником і помічником. Не відмовляв нікому в жоднім проханні. Під час проповідей і науки, заохочував людей приступати до  сповіді  та Святого причастя.

За час своєї служби на парафії, вислуховуючи каяття і визнання своїх провин мирянами, отець Ярослав почув стільки брудних признань лукавства, нещирості, ненависті, злоби, та егоїзму.

Та він не читав мораль, а на прикладі святих мучеників, направляв на шлях каяття, прощення, милосердя  і любові.  Скільком  допоміг моральною підтримкою,  йому здавалось, що люди скотились до крайньої  грані людяності, стали у відчаї і розчаровані у житті. Для всіх знаходив добре слово підтримки, заспокоєння і розради.

Слава про  доброго і жертовного священника швидко розійшлась по місту .До церкви потягнулися навіть ті, хто ніколи не  відвідував богослужіння, в кого не було привите почуття віри і надії на Бога. Вони звертались до отця Ярослава, як до  психотерапевта . Він лікував їх душевні рани, давав слушні  поради, а передовсім навертав  їх до  Бога.

Слухаючи його цікаві проповіді про історію християнства, життя святих мучеників, читаючи  уривки з Біблії, люди щоразу з більшою повагою відносились до отця Ярослава .Часто дякували за його вірну службу Богові і парафії, якій він не шкодував ні часу, ні зусиль. Під час сповіді священник не повчав, не був категоричним в свої настановах, а знаходив до кожного грішника підхід, непомітно змушуючи грішників до каяття. Скільки всякого наслухався парох за час сповіді, в жоднім романі такого не прочитаєш. Скільки людського бруду вислухало його терпляче і добре серце. Особливо під час посту, в останні дні перед Воскресінням Господнім, коли найбільший грішник вважав за обов’язок покаятись перед Богом за свої гріхи.

За роки служби на парафії він  пізнав, наскільки був жорстокий, нещирий  цей світ і люди в ньому. Не раз доводилось чути про невдячних дітей, які покинули своїх старих батьків напризволяще, про чоловіків, які давали клятву під час шлюбу, любити свою обраницю і шанувати до самої смерті, а самі зраджували, покидали, або знущалися над нею. Часто вживали алкоголь, пропиваючи останні гроші,  які так потребували їхні  сім’ї. Зрада і лукавство, звірство і насилля,  знущання і зневажання, часом з обох сторін, панували в сім’ях.

Не знаючи іншого способу, як прогодувати дітей, батьки виїжджали закордон, залишаючи дітей на старих батьків, які не могли дати дітям потрібної батьківської ласки, нагляду і доброго виховання. Діти ставали егоїстами, вважаючи за обов’язок батьків  їм допомагати і спокутувати свою відсутність- дорогими подарунками.

Не раз доводилось чути про зловживання владою і крадіжки. Бувало, що грішник признавався у вбивстві за яке не ніс відповідальності, бо  обманом вдавалося звалити вину на невинну людину. З цим найважче було змиритися отцеві Ярославу. Але таємниця сповіді зобов’язувала  мовчати. Тоді отець просив винуватця зізнатися у всьому в поліції. Хоча не завжди вдавалось йому впливати на злочинця.  Це лежало йому важким тягарем на серці.

Один з таких випадків описано в цьому оповіданні.

В будень,  коли в церкві не було багатолюдно, лише старші жінки були присутні на Утренні і Службі Божій, до храму зайшов пристойного вигляду чоловік середнього віку. З першого погляду можна було сказати, що він заможний, бо одягнутий був в пристойний одяг, який гарно облягав його статну фігуру. Акуратна  стрижка, ледь посріблене  чорне волосся,  красиві  очі, в яких відображалася тривога і ледь прихований страх. Він  не зводив  погляду з образа Ісуса Христа.  Лише було чути його моління і просьбу  про прощення. Всю Службу Божу простояв на колінах і після закінчення відправи підійшов до священника. Довго збирався з відвагою, просив про сповідь, бо на совісті його був важкий гріх. Почекавши поки всі вийдуть з церкви, таки відважився на покаяння. Отець Ярослав мовчки слухав, не перебивав, боячись, щоб чоловік не передумав відкрити перед ним, як перед Богом свою душу.

   Андрій, так називався чоловік, який приступив до сповіді,  розповів,  що сповідався дуже давно, коли вінчався.  Перепитав при цьому, чи може довіритись священникові  в надії, що той не видасть його слідчим органам. Коли священник запевнив, що його обов’язок зберігати таємницю сповіді, тоді лише відважився на зізнання своїх гріхів. Мучить і не дає спокою один найважчий гріх –вбивство своєї дружини. Не очікував отець Ярослав таке почути від зовні симпатичного чоловіка. Андрій можливо б і не признався у вчиненому, та щоночі до нього у сні  приходила  дружина і запитувала, за що він її убив. Після таких  сновидінь серце  його  вискакувало з грудей, здавалось, що збожеволіє. Став  нервовим, неспокійним, не  знаходив спокою  ні вдень, ні вночі.

    Страшна історія  вбивства шокувала отця,  та він намагався спокійно вислухати розповідь грішника.

    Андрій розповів,   що одружився дуже  рано,  йому лишень минуло  двадцять  років. Велике кохання лавиною почуттів охопило їх разом з майбутньою дружиною.  Не зважаючи,  на заборону  батьків розписалися в загсі, а пізніше,  коли народився первісток -  взяли  шлюб.

Обоє навчалися в університеті на одному курсі.   Батьки хвилювалися, щоб не покинули навчання, тож фінансово підтримували їх обох. Віддали їм квартиру бабусі,  а бабусю взяли до себе,  бо вона вже  потребувала постійного  догляду.

Оксана, так звали  дівчину, була красунею, рівних їй не було в цілому університеті. Багато гарних  хлопців залицялись  до неї, готові  були  виконати  всі  її забаганки. До  того ж була розумною і скромною дівчиною, які  зараз  зрідка  зустрічаються. Коли йшла коридорами університету, то хлопці зачіпали її і  говорили   компліменти, а  дівчата  від  заздрості перешіптувались  і намагались  знайти  в ній якийсь  недолік.

Нікого, окрім  Андрія, вона не вподобала, ніхто не запав їй в душу.  Лише він  оселився в її серці, адже вмів залицятись  до дівчат  і не  одна по ньому сумувала. Андрій  гарно  грав  на гітарі  і мав  красивий голос. До того ж завжди зі  смаком  одягався і привертав  до себе увагу  охайністю і дружелюбністю.

   Зустрічались до цього часу, поки Оксана  не завагітніла. Вона  навіть чути  не хотіла  про усунення вагітності,  вирішили  розповісти  все  батькам і прийняли  рішення - одружитися.

Відгуляли гарне  студентське весілля, на яке  були запрошені всі  однокурсники, родичі і друзі. Оксана була схожа  на білу розквітлу королівську  лілію, покрита ніжним  серпанком фати. Сукня звисала  довгим шлейфом, роблячи її фігуру ще більше  стрункою і довершеною. Андрій  був в красивому елегантному костюмі з метеликом на шиї. Всі гості  любувалися красивою  парою. Андрій теж  не міг  відвести  погляду від чарівної  нареченої. Здавалось , що їхньому щастю, любові  і радості  не буде  кінця.

   На Євангелії молода  пара заприсяглися любити і оберігати  одне  одного  до самої  смерті, бути  разом в горі  і радості. Та не  так   сталося,  як  гадалося. 

     Через  пів року  Оксана  народила  хлопчика, він  був так  схожим на батька,  як дві  краплини  води. Родина раділа,  що дочекались  онука, Оксана  і Андрій не могли налюбуватись  маленьким  створінням, яке смоктало  мамині груди і  спало міцним солодким сном янголятка. Ніхто не зміг допомогти Оксані доглядати онука,  бабусі працювали, адже були ще зовсім молодими . Тому  довелось  Оксані   взяти  академічну відпустку і доглядати самій своє  малятко.

Хлопчик ріс міцненьким, набирався сили, почав говорити перші  слова. Коли вимовив перше слово, ,мама,, - Оксана не могла натішитись.

   Андрій  перевівся на заочне  навчання і почав працювати, щоб заробити на достойне  життя  дружині  і синові.

Та приходячи з роботи, Андрій не  мав заміру допомагати  дружині, бо вважав, що свій обов’язок виконує-  забезпечує сім’ю, а дружина сидить вдома, тому має сама справлятись з вихованням сина і доглядом за домом та чоловіком. Коли Оксана  не встигала з усім  справитись, він роздратовано  робив їй зауваження. Приходячи від своїх батьків, відчитував її і доводив до сліз. Мабуть матуся вставляла свою палицю до воза, тобто повчала сина, як має себе вести з дружиною.

Оксана все вибачала Андрієві, бо любила його всім серцем. Він користувався  її покірністю і зганяв  свій поганий настрій на  дружині. Часто заставав Оксану в сльозах,  вона  марніла, почала менше звертати на  себе  увагу, старалася  догодити чоловікові. Бувало, що за турботами про сім’ю, чоловік бачив її не  причесаною і в нічній сорочці, в якій вона проходила весь день. Байдуже їй стало на  свій зовнішній вигляд. Це його особливо дратувало.  Андрій почав віддалятися від Оксани.

З’явились  друзі по роботі,  вони часто запрошували його на пиво, або на вечірки  з дівчатами. Андрій радо погоджувався. Адже вдома його  чекала не доглянута дружина і маленький синочок, який вимагав до себе увагу.

   Одного з літніх вечорів, співробітник запросив  Андрія на  день народження. Відмовитись було важко, друзі радо  проводили з ним дозвілля, він гарно грав на гітарі  і співав українських пісень. Присутнім подобалась весела вдача Андрія, його  вміння завойовувати жіночі  серця.

На день народження прийшло багато друзів, серед них були красиві дівчата і жінки. Красиво сервірований стіл, смачні наїдки і вдало підібрані напитки зробили свою справу. Всі почували себе розкутими, веселими і щасливими.

Андрій під гітару заспівав декілька пісень, присутні з захопленням йому аплодували. Одна з  красивих дівчат уважно і з захопленням розглядала Андрія.

Коли залунала ніжна танцювальна мелодія,  присутні гості почали запрошувати жінок до танцю. Андрій також запросив Валерію  потанцювати. В танці розгарячілі їхні тіла збуджували їх і вони відчули  потяг одне до одного. Цілий вечір протанцювали вдвох. Андрій забув про дружину і сина і повністю підкорився чарам красуні, яка зваблювала  його своїми принадами. Він захотів оволодіти цією дівчиною.

  Коли гості почали розходитись, задзвонив телефон. Це телефонувала дружина, вона хвилювалась за нього. Він завірив її, що живий-здоровий і що залишиться ночувати в друга, бо трішки перебрав алкоголю. Обіцяв, що зранку приїде і все розповість. Оксана відчула нещирість в його словах, та що мала  вдіяти. Він не був з тих чоловіків, які підкорялись жінці. Жив, як йому заманеться.

Настала північ, а розваги і пригощання продовжувалось. Гуляли, поки гості, що залишились, позасипали.

   Дівчину-красуню звали Валерія. Вона запитала Андрія, чи він одружений. Він вирішив приховати правду, бо Валерія  зізналася, що ніколи б не стала зустрічатися з жонатим чоловіком. Знала,  що на чужому нещасті- свого щастя не збудуєш.

  Отже, дорога до щастя відкрита, Валерія, як і Андрій, з першого погляду закохались одне в одного. Як  було не закохатись  Андрію в таку красуню. Довге пряме біле волосся, спадало на її ніжні плечі. Сині, як небо очі горіли вогнем, ніжна шкіра обличчя, довга з красивим вигином шия, округлі груди, тонкий стан і стрункі довгі ноги. Усміхаючись Валерія показувала  рядочок білих, дрібненьких зубів.  Коли хмурилась, то густі чорні брови зливались в одну лінію, підкреслюючи чарівну звабу юної дівчини. Весь її вигляд говорив про її сексуальність, довершеність та граціозність її тіла.

     Все частіше Андрій став відлучатись з дому, вигадуючи різні  причини. Це засмучувало Оксану, вона не  хотіла втрачати свого  коханого чоловіка.  Тому намагалась вірити всьому, про що їй розповідав Андрій.

  Коли Андрій провідував батьків, то часто залишався пообідати і відпочити та подрімати.

Ходив  втомленим,  мати думала, що втомлюється на роботі і  через дитину  не висипляється. Її обурювало, що Андрій встає вночі до сина і носить  його на руках, замість  відпочивати. Вона  зателефонувала Оксані і відчитала її, за це, що не шанує свого чоловіка. 

Андрій все більше думав про Валерію, про таку дівчину він мріяв все своє життя. Оксану вважав своїм першим юнацьким захопленням, яке  минає з віком. Від неї він довідався, що вона є єдиною дочкою в сім’ї, батько - відомий бізнесмен, мати –юрист. Живуть в достатку і нічого не шкодують для єдиної дочки. Валерія закінчує навчання в Англії і мріє там залишитись назавжди. В даний час приїхала провідати родичів і зустрітись з друзями. Один з однокласників, з яким вони товаришували з дитинства,  запросив її на своє  день народження. Ось  так доля звела їх  обох. Зустрічалися щоденно, бо вже не уявляли життя одне без одного…

Настав час від’їжджати Валерії до Лондону. Та вона все відтягувала  від’їзд. Не  хотілось їй  розлучатись з коханим. Андрій теж не уявляв, як житиме  без неї. Коли Валерія запросила його  приїхати до Лондона, він був  на сьомому  небі  від щастя.  Обіцяв, що  візьме  відпустку і приїде. Прийшов час розлуки і Валерія засмучена сіла до літака, пообіцявши щовечір телефонувати.

Повернувшись з аеропорту додому, Андрій відчував вину  перед Оксаною. Вона бачила зміни  в поведінці чоловіка.

Одного дня, коли Андрій приймав ванну, задзвонив телефон. Оксана подивилась хто телефонує, щоб повідомити Андрія про пропущений дзвінок  і побачила фото красивої дівчини. Не наважилась відповісти, боялась реакції чоловіка. Лише запитала, хто ця красива жінка. Андрій не вперше обдурював Оксану і цього разу наплів їй неправдиву розповідь про дружину свого товариша…

Андрій ночами закривався в кімнаті і розмовляв з Валерією. Оксана  була втомлена цілоденними клопотами зв’язаними  з домом і дитиною і швидко засипала. Андрій  перестав звертати увагу на Оксану. Коли вона просила  їй допомогти, в грубій формі відмовляв, ще й  покрикував, та  називав неробою.

Не могла знести такої наруги і незаслужених образ Оксана. Вирішила спокійно поговорити з Андрієм .Він відмовлявся, посилаючись  на втому і зайнятість на роботі. Та коли Оксана настояла на розмові, розізлився і почав її називати всякими вульгарними  словами, погрожуючи, якщо не перестане чіплятись, то не втримається і поб’є. Оксана завжди спокійна не могла знести  такої наруги і вирішила дізнатись  причину зміни у відносинах. Не вірила,  що він її розлюбив, здогадувалась, що хтось  стоїть  на шляху, колись щасливого  сімейного життя. Не могла навіть в думках припустити, що він  може  покинути  її з дитиною.

Після довгих суперечок і скандалів,  Андрій не витримав і у всьому  признався Оксані. Вона  була шокована, невже таке могло статись в їхніх відносинах.

Той, хто  був для неї  дорожчим за життя- зрадив її, зустрічався з іншою,  а тепер так  безсоромно в цьому признається. Вона почала пригадувати всі його затримки на роботі, нічні Андрієві розмови і їй стало зрозуміло, що  він розлюбив  і проміняв на молодшу і красивішу. Як далі бути…

Вона проживала в Андрієвій квартирі, не мала  куди повертатись, але бачити його  більше не хотіла. Вчинила йому гучний скандал, кидалась на нього немов  тигриця. Андрій дав їй ляпас і гримнувши дверима, вийшов  з дому.

Цілу ніч  проплакала Оксана, очей не склепила, щока від  удару і  приниження горіла  вогнем,  серце обливалося кров’ю. Та найбільше вона боялась, що  Андрій більше не повернеться до неї.

На другий день після роботи, Андрій, ніби  напередодні нічого не відбувалося, повернувся додому.  Не говорячи ні  слова, закрився в своїй кімнаті  і став телефонувати  Валерії. Оксана  чула його  розмову з Валерією.  Він просив якнайшвидше  прислати йому запрошення, бо дуже сумує  без неї.

Оксана зрозуміла, що розмовою і вмовлянням нічого не доб’ється і вирішила  порозмовляти з суперницею. Коли Андрій заснув, взяла його телефон, закрилась на кухні  і зателефонувала.

Здивуванні Валерії не було кінця. Як міг Андрій її так жорстоко обманути. Коли довідалась, що у них є син- пообіцяла розірвати всякі стосунки. Не хотіла розбивати сім’ю, хоча не уявляла, як буде жити без нього.

Наступного вечора Андрій, як завжди,  зателефонував Валерії. У відповідь  почув лише  ридання і слова, яке наче  кинджалом прошили його серце.

Вона заборонила йому телефонувати і завірила, що більше бачити його не хоче. Андрій оскаженів і всю свою злобу вимістив на  Оксані. Вона призналась, що телефонувала Валерії і що все їй розповіла. Ось тоді Андрій не витримав і жорстоко побив Оксану. Він ніби оскаженів. Оксана не захищалася, зі стогоном зносила побої.. На ранок все її тіло було синім. Вона пригрозила, що  подасть скаргу в поліцію і  заяву в суд. Та і цього не наважилась зробити, боялась осуду сусідів і родини.

Андрій продовжував телефонувати Валерії, та вона не відповідала. Тоді він почав писати їй повідомлення, пояснюючи, чому скривав свій сімейний стан, боявся, що Валерія його покине. Обіцяв розлучитися з Оксаною і приїхати до Валерії. Не витримала розлуки з милим Валерія, відписала, що  далі кохає його, але поки не розлучиться,  до цього часу не хоче його знати. Андрій обіцяв все зробити в  найближчий час, життя з Оксаною було нестерпним, вони  не розмовляли, жили, як чужі люди. До того ж Андрій перестав  матеріально забезпечувати Оксану з дитиною. На гроші, які давала держава і частково допомагала свекруха, важко було вижити. Мати, чим могла, тим допомагала. Та можливості в неї  були не великі. Самій треба було вижити. Адже жила самотньою, бо чоловік після важкої хвороби помер. На лікування витратили зібрані за все життя  гроші.  Тому допомоги не було звідкиля чекати.

Обговоривши ситуацію, мати  порадила  поїхати на роботу закордон. Обіцяла звільнитись з роботи і доглядати внука. На цьому й порішили. Зробила закордонний паспорт і попросила подруг, які працювали в Німеччині, знайти їй роботу. Вони погодились, знаючи про її ситуацію, бо погані чутки швидко розходяться. Прослуховуючи уроки німецької мови в інтернеті, згадувала своє навчання в спецшколі з посиленим вивченням німецької. У неї не було мовної проблеми. Вона очікувала на запрошення  на роботу.  Про це повідомила чоловіка. Він був не проти, вірніше- йому було байдуже. 

Коли прийшло запрошення і у візовому центрі надали їй робочу візу, Оксана почала  збиратись.  Все йшло за планом. Але в останній вечір перед від’їздом, Андрій сказав, що не відпустить її поки не дасть згоду на розлучення. Вона відповіла категоричною відмовою. Знову почалась сварка, яка переросла в шарпанину. Оксана  проклинала Андрія, за те, що зіпсував її життя, залишив з дитиною напризволяще без засобів для існування. Що обдурював її і Валерію - обіцявши  любити до самої смерті. Що порушив клятву дану їй і Богові  на вінчанні. І ще  багато різних  претензій  виговорювала йому бувши  знервованою. Сказала, що за всі її душевні муки і недоспані ночі проклинає той день, коли згодилася з ним  на одруження. Та найбільше допекла йому цим, що він  більш ніколи не побачить свого сина і коли  підросте, то розповість йому, який гультяй  був його батько. Андрій розізлився і штовхнув Оксану з усієї сили, вона не втрималась на ногах і впала, сильно ударившись  об кут журнального столика . Розбивши голову -втратила свідомість. Кров текла з рани, а Оксана все не приходила до свідомості. Андрій взяв ключі і пішов  ночувати до своїх батьків. Надіявся, що коли прийде до себе,  то встане і накладе пластир на рану, та поїде в Німеччину.

  Зранку повернуся додому, щоб переодягнутись, відкрив двері і остовпів на місці. Побачив дружину нерухомо лежачою в калюжі крові. Налякався, кинувся піднімати, та відчув, якими  холодними були її, руки  і зрозумів, що вона мертва. Почав гарячкувати думати, як  приховати злочин. Мав в запасі декілька днів, адже  всі знали, що вона від’їжджає до Німеччини.

   Завернувши її в килим, помив підлогу, забрав телефон і валізу приготовану до від’їзду. Став чекати вечора. Зателефонував на роботу, сказав, що захворів і залишиться вдома.

Блукав вулицями, не міг залишитися на самоті з покійницею. Ледве дочекався вечора. Коли затихло все навколо і  місто і поринуло в сон, взяв килим з померлою Оксаною на плечі  і відніс її до машини. Вирішив вивезти труп до озера і там прив’язавши важкий камінь, втопити.

Так і зробив. Все минуло без пригод, ніхто його не бачив. Тіло дружини було втоплене і сліду не залишилось. Проте, мучила совість Андрія. Він не хотів її вбивати. Але страх перед в’язницею відібрав йому розум.  Як зміг би доказати, що не винен в її смерті. До того ж боявся, що Валерія дізнається про смерть  дружини і відмовиться від нього. Перші дні  ходив  мов божевільний. Взяв відпустку і вирішив знайти спокій у Валерії.

   Купивши гарячу туристичну путівку і полетів з групою туристів до Лондона. Поселився в готелі, попередив екскурсовода, що буде відсутнім декілька днів, бо хоче провідати друзів, які проживають в  Лондоні. А сам тим часом зателефонував   Валерії . Здивуванні і радості її не було меж. Він знову вдався до обману, говорячи, що Оксана дала згоду і пришле з Німеччини папери про розлучення. Вони будуть разом і лише смерть їх розлучить.

  З телефону Оксани  присилав для Оксаниної  мамі повідомлення про працевлаштування в Німеччині. Завірив, що розмовляти на камеру не може, бо несправна, а купити  новий телефон не має грошей. Тому тимчасово буде тільки писати повідомлення. Запитав, як себе почуває синок і написав, що сумує за  ним. Вся ця переписка велася від імені  Оксани.  Так минали місяці за місяцями. Андрій  боявся повертатись додому. Та одного дня, вештаючись по Лондону без роботи,  поліція вирішила перевірити його документи. Арештували за порушення прав перебування  в країні і відправили під конвоєм додому, з забороною в’їзду  в країну протягом п’яти років.  Не дали навіть попрощатись з Валерією. Можливо це було добре, бо Андрій не хотів створювати клопотів для Валерії. Повернувшись додому зателефонував їй і повідомив про  затримання. Найбільше гнітило це, що не зможе поїхати більше до Валерії . Та вона його заспокоїла, повідомивши, що приїде сама, бо без нього своє  існування  не представляє. Але  потрібно було чекати на відпустку. І Андрій знову повернувся на роботу. Він  не міг більше перебувати в своїй квартирі. Страх  сковував все  його тіло.  Йому вчувався голос Оксани. Особливо, коли надходила ніч, він зривався від  жахливого сну, в якому Оксана  щоразу запитувала :,,За що?,, Речі, нагадували про неї. Тому вирішив на деякий час поселитись в батьків.  Та і там він  не знав  спокою. Оксана ніби переслідувала його. Мабуть тому, що не була належно похована і відспівана.

    Андрій не бачив свого сина більше ніж пів року. То ж, нарешті, вирішив його провідати. Хоч не приємною була його зустріч з тещою, та сина він  дуже хотів побачити, прогулятись з ним, купити йому різних іграшок.

   Великим ударом йому було повідомлення, що син тяжко захворів і в даний час знаходиться в лікарні на обстеженні. Лікарі не можуть встановити діагнозу. Всі функції організму працюють справно, а дитина гасне на очах. Андрій був забобонним і  вирішив, що Оксана хоче помститись за  свою смерть і забере найдорожче, що в нього залишилось. Ці вигадки добивали Андрія, вина за смерть дружини лежала  тягарем  на серці. Хоч не був безпосередньо  винен в смерті, та якби не залишив її наодинці, а надав невідкладну допомогу, то вона б не стекла кров’ю і можливо вдалося б її врятувати.

Він привіз до лікарні світил медицини, та і вони не могли нічого вдіяти. Хлопчик тужив за матір’ю і не витримавши розлуки-помер. При скриті виявилося, що у нього була вроджена вада  серця.

Муки совісті і відчуття провини не давали  й хвилини спокою. Навіть Валерія не могла його втішити .Остання надія була на Бога. Він вирішив висповідатися і замовити заупокійну Службу за Оксаною та синочком. Життя йому було не миле. Відчуття  провини, не давали йому спокою і привело його до храму.

  Священник вислухавши уважно Андрія, порадив спокутувати провину, покаятись перед Богом і написати зізнання в поліцію.  Завіряв, що інакше не знайде в цьому світі спокою. Спочатку Андрій погодився з священником. Та вийшовши з храму подумав, що не зможе доказати на суді свою ненавмисність, бо всі сліди зникли і довге приховування смерті Оксани, та знищення доказів, будуть свідчити проти нього.

Виходу з ситуації не бачив. Знав, якщо про все дізнається Валерія, то покине його, а він цього не витримає. Подумав і про батьків, що покриє їх ганьбою.

Тому вирішив покінчити життя самогубством.  З цього дня почав готуватися до здійснення своїх намірів. Написав листа батькам і зізнання в поліцію.  Просив похоронити його Оксану біля синочка. А його не шукати, бо не достойний лежати в землі, яка його годувала і по якій він бігав в дитинстві.

Зробивши все задумане, пішов до цього ж озера, де втопив труп Оксани.

Вирішив, що заслужив такої смерті своїм ганебним вчинком. Знав, що не легко буде це зробити, бо вмів добре плавати і інстинкт самозбереження  змусить його рятуватись. Тому прив’язав  руки до тулуба,  обмотавши його шнуром, щоб не зміг гребти.  Видихнувши повітря з легень-  стрибнув у воду. Було нестерпно відчувати, як вода заповнює його легені . Він почав втягувати в себе воду, щоб швидше все закінчилось. Вода заповнювала все його тіло, почали німіти руки і ноги, тиск води спричинив біль барабанним  перетинкам, здавалось, що голова розривається на частини. Коли почав задихатись, то перед ним з’явилось  яскраве світло. Воно  світилось щоразу  яскравіше і Андрій  відчув, що з величезною швидкістю летить вниз, в темну бездну. Хоча він так хотів  до світла… Та темінь перемогла  і  він втратив свідомість. Життя його покинуло…

   За декілька днів  рибаки  побачили в очереті опухлий труп.  Поліція по документах, які знайшли при ньому і які були  герметично упаковані, встановила особу самогубця. Так закінчилось життя грішника, який не послухав доброї поради священника  і який відвернувся від Бога, не вірячи в його допомогу і прощення. Тяжкий гріх вчинив Андрій, маючи на сумлінні дружину, сина і своє самогубство.  Коли Валерія дізналася від мами про його смерть, то не могла повірити, що молодий, красивий і сильний мужчина може так закінчити своє життя. Не могла зрозуміти, як міг її залишити одну після  щирих зізнань в коханні  і труднощів, які переніс через любов до неї. На душі поселився смуток, який супроводжував її все подальше  існування.