3. Ніна Даниленко. Коробка від кросівок
Ніна Даниленко.
Коробка від кросівок
Клятий пакетик не піддавався, скільки вона його не терла і не розклеювала довгим гелевим нігтем. І це ж тільки для бананів, а ще ж треба й під огірки, кабачки, картоплю! Уже дістала ключ, щоб продерти дірку в неслухняному поліетилені, аж тут смаглява рука делікатно відібрала в неї прозорий серпанок і повернула вже надутим, як парашутик:
– Я сам морочився, поки охоронець не показав, як із ними справлятися. Треба обережно розтягнути ручки врізнобіч, тоді ось тут, у куточку, бачите, появляється клапан, досить легенько за нього протягнути – і все плавно  відкривається. А в новій «Дині» вже тільки паперові екопакети.
     Він трохи постояв, хитнув головою і пішов, а її стали штурхати кошиками покупці: «Дєвушка, ви що, заснули, ми через вас не можемо до товару добратися!».
     Вона не відводила погляду від постаті в білому. Він уже зникав у протилежному кінці супермаркету, а його обличчя з азійського розрізу темними очима і таким самим темним волоссям до плечей ще було перед нею. І тепло від його загорілого тіла (це було видно й крізь простору лляну сорочку) ще зігрівало її в приміщенні з нещадними кондиціонерами. І запах його ще тут – суміш мигдалевого мила і персикового крему після гоління.
     І голос тут. Лагідний, і не з таких, що звуть оксамитовими. У тих є щось штучне, награне, що вказує на нещиру запопадливість. Цей голос–упевнений і повідомляє більше, ніж транслюють слова: «Я не просто до тебе підійшов. Є в тобі щось, що вирізняє серед інших. Ти особлива. А ти не подала мені жодного знаку. Отже, не думала так само про мене? То чи мусив я нав’язуватися?».
     Господи! Та вона не могла видобути із себе ні жесту, ні звуку, і лише вантажник візком з помідорами і з вигуками «Розійдись!» змусив її зробити кілька кроків. Забула про покупки і збуджено шукала ту світлу фігуру між рядами… Даремно, хоча обійшла магазин кілька разів.
     Присіла у скверику вгамувати калатання серця. Не запитувала себе, що то з нею. Знала: це природна реакція на гарного чоловіка дівчини, якій «уже давно пора». Хотіла б вона впіймати автора цього вироку і висмикнути жмут волосся з голови, якщо це жінка, і з бороди, якщо чоловік. І ті й інші з однаковим смаком люблять рахувати чужі роки – може, для того, щоб не думати про власні цифри в паспорті.
          Та вік не на кожному написаний; тріумфальна чи зрадлива роль візитівки належить зовнішності…
     …Мама тоді була у відрядженні, тато поїхав навідати родичів, а на батьківські збори йти було конче необхідно (класна керівничка в щоденнику виділила це слово великими літерами). Вирішувалося питання епохального значення: бути чи не бути шкільній формі. А якщо бути, то якого кольору, моделі, довжини тощо.
На збори пішов дідусь Льоня.
     Він сів позаду двох «мамочок», що буром перли проти надання учням скромного (так казала класна) і достойного (додавала завучка) вигляду.
– Це нівеляція унікальних особистостей стандартним уніфікованим одягом, – почала одна мама і виголосила в подібному дусі цілу промову.
– І я протестую, – друга змовницьки обернулася до Мар’яниного дідуся. – Це ж сьомий клас, половина дівчат уже заміж аж пищать і хочуть  показати товар лицем. Ну там ніжки засвітити чи талію виділити, що тут поганого, хай вчаться бути привабливими. Хоча я вам скажу, що ця форма для декого порятунок. Бо якщо фігура, наче поставлена на торець коробка від кросівок, то….
Дідусь тоді реготнув:
– Не можу уявити, яка це статура.
– А що тут уявляти? Що вгорі, що внизу, що спереду, що ззаду – усе однаково рівненьке. Ось із моєю така вчиться. На кожних зборах – скоро почуєте – училки тільки й виспівують: Цивінська та Цивінська, краща учениця. А в неї і морда лиця така, що паранджу треба натягувати…
– Моє прізвище Цивінський…
– Ну ви, мужчина, й сказонули! Що я, Цивінських не знаю? Вони, буває, і вдвох на збори приходять. Такі правильні. Якби були тут, то в чотири руки голосували б за форму, бо під нею можна сховати те, що їхній доці стидно людям показувати.
– Я дідусь Мар’яни і не дозволю…
– Тю, а я подумала, що це чиясь мамка поміняла чоловіка-пиячка на хоть і пожилого, зато прилічного. Думала, що, мабуть, Бойчучка. Воно  дрібне, худе, під дєвочку косить, і хто погано бачить, як оце ви, то думають, що молода… А багатенькі ж тепер люблять на внучках женитися…
Аби ж то дідусь тоді промовчав…
Чи кинув би кілька їдких реплік – і цим обмежився б…
Чи хоча б не розповів про цей випадок удома при Мар’яні…
    – Я не піду більше в школу! Мене тепер усі дражнитимуть коробкою, бо її тупа Анька всім розкаже! Вона мене терпіти не може, ще в п’ятому класі підкладала мені сигарети й таблетки і на весь клас кричала, що я наркоманка! Добре, що класна роздивилася, що то аскорбінка! Ви думаєте, я сама не бачила, що я потвора? І вважала, що я не ваша, бо ви обоє гарні! Ви не знаєте, а я часто розглядала старі альбоми з чорно-білими фотками наших родичів і шукала, у кого я така вдалася? 
     Вона тоді назвала з десяток дядьків, тіток і бабусь із кривими ногами, бородавками, долонями- лопатами, м’ясистим носом, деренчливим голосом, мишачими оченятами…
– Але в них погане щось тільки одне, а в мене – усе, усе, усе! У мене й вуса можуть вирости, як у діда Льоні! Я щодня вищипую волосинки над губами, а вони все одно лізуть!
     Щоденні поїздки маршруткою в іншу школу були не найбільшим новим клопотом. Після тих зборів у їхньому домі оселився діагноз.
    Дисморфофобія.
    Розшифровка: невдоволення своїми обличчям і фігурою. 
Не фатально.
Не згубно.
    Це якщо читати.
А Мар’яні та родині доводилося з цим жити.
Уже далеко пізніше дозовано, обережно і максимально пом’якшено Мар’яні розповіли, як рідні шукали порятунку.
– Свою сестру я люблю, але вона в цьому мені не порадниця, бо переживає, що її Настя вже під дев’яносто кіло, і нашу біду вважатиме надуманою, – сказала мама.
– Моєму братові як мужикові те все взагалі мимо, – додав батько. –Гарантую, він вилає, що он у країні та у світі таке коїться, а в нас дурниці в голові. Ще й бездуховними істотами з мікробним світоглядом обізве.
    – А його язиката половина в очі буде запевняти Мар’яночку, що вона красуня, а за спиною глузуватиме…
– Може, до шкільного психолога звернутися? Коли ми вчилися, то якось без них обходилися. А тепер же вони за щось одержують зарплату.
– Навіть і не думай! Пригадай, як у Мар’янки вкрали телефон, під підозрою був тільки один однокласник, і ми попросили психолога обережно переговорити з ним, – може, сам признається. То пам’ятаєш, що ця розцяцькована барбі відповіла: я не маю права лізти у внутрішній світ дитини, бо це є порушення її прав! Та тебе ж п’ять чи шість років учили розбиратися в тому внутрішньому світі! 
– Не психолог тут потрібен, а професійний психотерапевт, – це вже дідусь Льоня. – Дитина найбільше переживає, що на неї хлопці не дивляться, а за іншими бігають. Вона мені якось сказала: її майбутнє – це в 40 років три коти замість чоловіка та дітей! То я подумав, що, може, саме лікар-чоловік тут краще допоможе.
– І ми поведемо дитину до психіатра як хвору на голову? – стурбовано вигукнула мама. – Та нізащо у світі! Це для неї буде страшний стрес!
    – А ми заплатимо і домовимося, що запросимо його додому як соціолога, – запропонував дідусь. – Он у нас на роботі вони постійно різні опитування проводять, і всі це нормально сприймають, а попервах опиралися.
– І які ж питання він дитині поставить? Щоб і користь була, і щоб її ще більше не травмувати?
– А це треба подумати…
    Придумав батько. Мар’яна тоді захотіла брати уроки гри на фортепіано. Вони вже міркували, як виділити гроші поки що на синтезатор,  де його розмістити, і тепер вирішили: «соціолог» протестує, чи є в неї здібності до гри на ньому чи, може, краще освоїти інший інструмент. І навіть якщо дівчинка виявиться нездатною до музики, то хай порадить усе одно  нею займатися. Може, тоді менше думатиме про оту… дисморф… навіть згадувати те слово не хотілося. А паралельно фахівець якимись своїми потайними методами мав прозондувати Мар’янину проблему і дати поради.
     Мар’яна погодилася на тестування не дуже охоче і несподівано полегшила всім завдання боротьби з її комплексами:
    – Краще б він розказав мені, як стати гарною чи хоча б менше переживати, що я така… така… мardy cow!
     Їй здавалося, що англійські слова все ж менше шмагають по серцю, ніж усім зрозумілі…
    – Ну що ж, – нещиро апатичним голосом відказав батько, – можеш між іншим запитати його й про це, якщо хочеш.
      Огрядний психотерапевт із вельможними манерами після тестування оголосив, що в неї більше нахилів до образотворчого мистецтва, але і музикою може займатися, якщо бажає.
    А на запитання, гарна вона чи ні, увімкнув свій планшет, попросив уважно переглянути портрети жінок і дівчат, узяти папір і ставити галочку  тоді, коли жінка дістане оцінку «вродлива».
    То були якісь вітальні листівки, колажі, кадри з фільмів і картинки з  реклами косметики, шампунів та сережок. Психотерапевт глянув на результат і вдоволено промуркотів:
– Із сорока семи дівчат ви назвали гарними лише вісімнадцять. А тим часом усі вони в різні часи вважалися еталонами краси! За тодішніми нормами, чуєте, за тодішніми. А за нинішніми, тобто за вашими, – то вже й ні. А нинішні норми формуються фоточками в соцмережах. І ті знімки відібрані з сотні дублів і пропущені через сотню фільтрів, чуєте? Через сотню фільтрів!
– Ні, ні. Ні! Я і в школі, і на вулиці бачу таких красунь, що мені… що в мене… починає боліти голова і серце, коли на них дивлюся! Хто я проти них?
– Умгу, – незворушно озвався психотерапевт, – тоді запитання: що ви робите, коли вам необхідно вийти надвір, а там линув дощ?
– Ну, я візьму парасолю, надіну гумові чоботи, накину капюшон…
– А саму негоду ви можете зупинити?
– Ні, звичайно.
– Так ото ж. Тобто ви від неприємностей захищаєтесь і таким чином мінімізуєте їхній негативний вплив, чуєте? Зменшуєте шкоду від них! Вам прикро бачити дівчат, яких ви – чуєте, саме ви, бо інші можуть з вами і не погодитися – вважаєте красунями! Вам боляче терпіти їхнє існування? А ви менше на них дивіться і менше про них думайте. Вони самі по собі, а ви самі по собі, у вас паралельні курси. Але ж вам хочеться знайти в них або придумати якісь вади і щедро розказувати про них іншим людям, передусім хлопцям – я вгадав?
    Вона не відповіла, але пам’ятає, що не встигла втримати раптових сліз.
– Так ото ж. Вами керують заздрощі. І так само хтось, хто назве вас негарною, може казати це із заздрощів до вас, ви згодні?
– Вони не можуть мені заздрити, бо в мене… у мене он які криві пальці на правій руці… і брови білі, а коли фарбую їх, то це помітно, і всі сміються. А ще вчителька фізкультури сказала, що в мене плоскі стегнові м’язи…
– Секундочку! Який у неї розмір одягу?
– Три ікси ель!
– Це скільки?
    Мар’яна озирнулася по кімнаті і вказала на шафу- купе.
– Так ото ж. Тепер ще сюди гляньте: ось цю жінку ви знаєте?
– О, я бачила її в кількох фільмах для дорослих.
– Вона гарна?
– Ну… ні. Тобто у неї очі щілинками, вилиці стирчать, на голові ніби щетина… а от на екрані вона мені подобається…
– А знаєте чому? А тому, що вона не прагне досконалої зовнішності, не береться за ролі перших красунь, не витрачає на це енергію і почувається вільно. Ось читайте, що вона пише про тих, кого вважають красунями: «Вони весь час пам’ятають, що в них світле волосся, блакитні очі, повні губи – і вони повинні поводитися відповідно. Це великий тиск, якого я була позбавлена».
     З дорослими він тоді говорив окремо.
– Давайте відкинемо емоції і будемо мати справу з фактами. Ваша донька за прийнятими сьогодні стандартами не є красунею. Поки що, адже організм ще формується. У той же час у її зовнішності немає жодного яскраво вираженого недоліку. Вона просто – сприйміть це слово мужньо – маловиразна. Безлика. Хтось би назвав таку людину підходящою для шпигунства – обличчя та фігуру складно відтворити в пам’яті. Без особливих прикмет. А їй хочеться ці прикмети мати. Привабливі в її розумінні. Стане дорослішою – багато що замаже, намалює, причеше. А поки що для неї основне – зайнятися саморозвитком, чуєте? Їй подобається малювати? Найміть репетитора-художника. Хоче музики – та хоч і рояль купіть. Розповідала, що любить квіти в бабусі на дачі, – хай займеться їхнім вирощуванням. Будь-яка творчість виробляє в крові гормони радості і відповідно поліпшує настрій – і ще багато всього такого розказував.
– А що ж таки робити із обличчям та фігурою, – може, пластичну операцію?..
– У цьому віці? У жодному разі! З часом дівчинка може по-іншому сприйняти себе і не вибачить вам, що дозволили перекроїти такого гарненького носика – хоча зараз, кажете, терпіти його не може. На цей момент ми можемо тільки зайнятися іміджем. Я в модах та косметиках знаєте хто? – психотерапевт розкинув руки і окреслив довкола себе велетенський нуль. – Тому знайдіть оцього… хорошого стиліста. Хай створить образ, у якому вона сама собі найбільше сподобається. Собі, чуєте, а не вам, шановні. Грошей на це не шкодуйте, якщо хочете допомогти своїй дитині. І якщо появиться хлопець, то тримайте їхні взаємини в полі зору, але не втручайтеся, чуєте, бо будете винні.
     Мар’яна серед усіх запропонованих стилісткою образів схвалила «суцільну жіночність». Тонкі каблуки, довге волосся, прикраси  мінімалістичні й тільки золоті, а не підробку, однотонні плаття. Ніяких абстрактних орнаментів, ніяких принтів, кедів, джинсів. Мейк-ап стриманий, зачіска тільки від перукаря, жодного самодіяльного хаосу на голові. Нігті прозорі з легким відливом, парфуми дорогі, але не ядерні.
     І старші класи, й перші курси університету Мар’яна стійко трималася в цих рамках. Та як магма в земних глибинах шукає виходу і вихлюпується пекельною лавою, кам’яним градом і задушливим попелом з вулканічних кальдер, так і Мар’янин внутрішній вогонь невдоволення собою знайшов шлях назовні. Після третього курсу прийшла додому із зеленкуватим волоссям, у неосяжному мерчі та з полінезійськими татуажем на відкритих ділянках шкіри із заходом у закриті.
– Не хвилюйтеся, це всього лиш боді-арт. Через три дні змию, –домашніх заспокоїла, а себе впевненіше не відчула.
     У що б не одяглася, у якому б товаристві не перебувала, з ким би не знайомилася, відчувала себе незугарною танцюристкою. Таких через відсутність слуху, нездатність потрапити в ритм і зайву вагу хореографи ховають за спинами інших і пояснюють це художнім задумом композиції.
– Ваша проблема – це породження виключно вашої уяви, – нагадував психотерапевт.
Вона й досі епізодично навідувалася до нього. Після їхньої першої зустрічі два роки ретельно займалася музикою і зараз іноді грає, а виявлені тоді нахили до малювання стали професією: третину інтер’єрів виробничих приміщень їхньої фабрики придумала саме вона.
     Після чергової бесіди з лікарем якийсь час трималася, «як усі». А потім, коли хтось уже на шляху до статусу «мій хлопець» перегравав її на іншу дівчину (бувало, що й на подружку) або зникав без пояснень і не дзвонив (сама телефонувати не насмілювалася, бо не з її даними претендувати навіть на чемне завершення стосунків), Мар’яна ніби поверталася до себе первозданної.
     Вона – третій сорт в ошатній упаковці, яка не може приховати некондиційності товару.
          Вона – геометрична фігура з вуглуватими виступами без тих плавних округлостей і тієї кокетливої самовпевненості, що навіть дівчину з банальним обличчям роблять звабливою і бажаною.
     Вона – коробка від кросівок…
     Від знайомств у Інтернеті відмовилася ще майже на старті після пропозиції сексу на її території без контрацептивів та зобов’язань і з припискою: «Зовнішність має першорядне значення».
     А коли близьких стосунків із дотриманням техніки безпеки побажав Гена з майстерні по ремонту телефонів, погодилася без вагань. Бо він за все їхнє знайомство не зупинив замріяного погляду на жодній дівчині (а вони  табунами заклично крутили перед ним айфончиками в стразах) і повсякчас перепитував Мар’яну: «Ну, признайся, де ти взяла такі бездонні очі (пластичні пальці, м’яке волосся, теплі долоні)?».
     Коли оселилися в орендованій квартирі, ходив скуплятися в магазин, мив посуд, пилососив помешкання, завжди попереджав, коли їде до батьків у райцентр чи затримується через ремонт на дому. Не курив, від нього майже ніколи не пахло спиртним, а що не щедрий… то купують же тільки красунь. Головне – для нього її шкіра не переставала бути шовковистою, губи –медовими, а волосся – золотою рікою…
     Не говорила з ним про заміжжя (хоча батьки та рідня допитували її на цю тему); сам він сказав, що хоче зібрати достатню суму для «серйозного життя», конкретно – на власне житло.
    Не ходив у гості до своїх друзів і до її родичів:
– Розумієш, кицю, з порожніми руками йти незручно, а зараз усе таке  дороге, краще відкласти якусь гривню.
     Не їздили вдвох навіть у короткі подорожі. Коли пропонувала вибратися на її гроші, він різко обривав: «Я не альфонс!». І охоче відпускав її: «Тільки ж ти дзвони щодня!».
    Скільки він уже зібрав, вона не знала. І без того була якщо не щаслива, то й не така нещасна, як усі попередні роки – поки не довелося оплатити рахунки з п’ятизначними  цифрами.
          Гена міг обходитися без спиртного та дівчат, бо майже весь його ресурс був задіяний на іншій пристрасті. Підвальна кав’ярня в кінці їхнього кварталу була прикриттям нелегального казино, яке справно нагулювало жирок за рахунок їхнього з Геною спільного бюджету. Брав гроші нібито на оплату за житло та газ-воду-електрику-інтернет, – а вона ще й тішилася, що не треба самій займатися цією нудною справою…
     А як, бувало, раділа раптовим потокам його пристрасті й ніжності! То, як дізналася згодом, на нього накочувало, коли щось по дріб’язку вигравав.
    Та й коли програвав, умів тримати себе в руках і не зривався на ній.
– Мені треба було жити з кимось, до кого б мені хотілося повернутися додому, тоді б я не зависав там по три доби підряд, – зізнався потім  довірливо.
     Кілька разів Гена появлявся і після всього. Зневажала себе за те, що рада чути, як їй до лиця нова зачіска, яка вона юна в цьому білому пальті і як у нього стискається серце, коли згадує її чарівний шепіт на вушко… Зраділа, коли сказав, що повертається у своє містечко: боялася якогось особливо невдалого дня знову піти з ним…
     Більше двох років – нікого.
     Ні з ким. Ніяк. Ніде. На роботі давно все було глухо. А коли якийсь незнайомець  зрідка намагався зав’язати розмову, то тікала і перевіряла, чи на місці гаманець, банківські картки і телефон. Бо після Гени вона почувалася вже не тільки бридулею, а й потенційною мішенню для шахраїв та грабіжників.
    …Тепер вона не вхопилася за сумочку. Віддалений рокіт моторів, шурхіт шин і цвірінчання горобців у верховітті допомогли вгамувати лихоманкове тремтіння в ногах та в руках. Вона дістала телефон.
     «Диня». Це ж де така? Новий супермаркет нової мережі, магазини є поки що лише в Києві та у Вінниці. Отже, він приїжджий? Перелітний? Такий собі казковий птах, що по дорозі в далекі екзотичні краї ненадовго присів тут перепочити, почистити пір’я і щось поклювати.
    Поклювати. Подзьобати. Поїсти…
Поїсти.
     Тоді бачила тільки його, а тепер автоматична пам'ять послужливо відтворила вміст його корзини: баклажани, цибуля, заморожена риба. Лоток грибів, олія, зелень, стручкова квасоля… Вона їздила у відрядження і добре знала, чим на кілька днів перебування в чужому місті завантажувати холодильник: йогурт, рибні консерви, нарізні батони, балик та сир. Сухом’ятка, яку не треба ні варити, ні розігрівати, ні навіть чистити.
А в нього все – як для кухні. Набір для місцевого жителя.
     Вона давно домовилася з домашніми, що займатиметься пранням та прибиранням, а вони ходитимуть за продуктами. Сама робила це рідко. Оберігала свою психіку. Її дратували парочки! Він запопадливо пропонує їй помаранч, а вона відповідає зневажливим пирханням; він з винуватим виглядом простягає манго, а вона демонстративно відвертається; він знічено дивиться на піраміду грейпфрутів і просить пробачення невідомо за що…
     А від цієї хвилини в неї буде мета, задля якої вона ігноруватиме всі сторонні речі. Якщо він у цьому маркеті був раз, то може появитися й ще. Ниточка ця благенька, примарна, майже павутинка, та іншої немає. І мама зрадіє, коли хтось частіше підмінятиме її на закупівлях провізії.
     …Мар’яна годинами курсувала між вітринами, наповнювала не дуже потрібним товаром візок і котила його за кожним, хто хоч якось нагадував його.
     Безуспішно…
     Та недарма в мотивуючих порадах психологи пишуть, що будь-які зусилля на шляху до мрії не є марними: вони обов’язково спрацюють згодом у найнесподіваніший момент.
          І він настав.
          Там, де очікувала його найменше, – у себе на роботі.
    Проєктно-конструкторське бюро знаходилося в далекому корпусі  їхньої фабрики. Мар’яна бувала там рідко і коли вгледіла за скляною перегородкою його, то інстинктивно сахнулася: це оптичний обман! Гра світла, тіней та дзеркальних ефектів. Це хтось інший?
          Ні, він. Адже щось усередині стискається так само щемко, як тоді серед городини і фруктів.
     Мар’яна сама злякалася винахідливості, з якою змогла дізнатися про нього так швидко і так багато. Найбільше – від дівчат із різних цехів та служб.
– Арсеній Марущак, дві вищі освіти…
– Дисертацію пише…
– Займатиметься контактами з іноземними партнерами…
– То вважай, кілька разів на рік матиме турпоїздки за наш рахунок!..
– Дирекція переманила його сюди з Києва на високу зарплату…
– І прикинь – одразу квартиру дала на виплат за півціни, – а ми й до пенсії навіть на малосімейку не заробимо…
ЇЇ одноліток. Батьки – викладачі Києво-Могилянки. Займається велосипедним спортом та східними єдиноборствами. Прихильник здорового способу життя. Неодружений.  
          Неодружений!..
          Тим часом у дівчачому гомоні про новачка доволі швидко зазвучали нотки безнадії:
– З усіма такий ввічливий, що аж противно, але не ведеться….
– В Інстаграмі його нема…
– Ти ще б Тік Ток згадала! Такому красеневі не треба себе виставляти, він і так сяє на все місто!
– Навіть я не зможу пройти цю багнуту місію!
– Що за пургу ти метеш?
– Ремонтуй свою англійську, тундро! Он цей киянин три мови знає!
– Вона хотіла сказати, що навіть у неї при всьому її гламурі немає шансів. Бо, кажуть, у нього є якась у Києві, двічі на місяць туди катається…
– Багата, мабуть.
– Може, до батьків їздить, а не до дівчини, ви ж її не бачили? Якби він був такий уже потрібний їй, то сама б навідалася, тут недалеко, – якось і Мар’яна приєдналася до цих розмов, одначе те вже мало що важило.
     Бо коли опинилася поруч із Арсенієм на засіданні, солодко пірнула в знайомий мигдальний аромат і передала йому роздруківку зі списком промовців, він офіціозно всміхнувся, подякував – і не впізнав.
    Вона вкотре стримувала себе, щоб не подзвонити Гені, як тут на небосхилі зблиснули одночасно дві зірочки – Петро і Артур.
    Однокласники, інженери-будівельники. Знайшли її як спеціаліста з промислового дизайну, який може знадобитися для грантової розробки  пустиря у сквер. У разі схвалення проекту могли б зайти добрі гроші. Вони підбирали команду. З цими хлопцями Мар’яна почувалася вільно. Її не ображало їхнє несприйняття її як жінки. Вона теж до них як до чоловіків була байдужа.
     Нова справа захопила – і її менше бентежив Арсеній, бо поїхав на якісь курси. Око не бачить – душа не болить. Тобто все сприймається не так гостро.
     Потрібне було приміщення для спільної роботи. Ні в кого з них удома  такої можливості не було. Перебрали помешкання знайомих, дачі родичів, напрошувалися в бібліотеки, шукали, де орендувати офіс, і щоразу відмовлялися – дорого. Аж якось Артур гучно ляснув себе кулаком по долоні:
– Пашан!
– Пашан! – радісно підхопив Петро. – Там свій дім на чотири кімнати і кабельне з роутером!
– І сад, і район тихий майже в центрі, зручно добиратися, – продовжив  Артур, – і він як економіст нам у групу підійде!
     Хлопці жваво перелічили ще кілька принад садиби та особистих якостей не відомого Мар’яні Пашана і одночасно вмовкли та розгублено втупилися один в одного:
– Одначе, там проблеми…
– Дружина, діти, батьки, домашні тварини? – Мар’яну спантеличила різка зміна в настрої друзів.
– Ні, його син лише по вихідних і на канікулах приходить. Павло розлучений. Живе сам. Тільки ти, подружко, не думай будувати ніяких особистих планів щодо нього.
    «І ці туди ж, – звично шпигнуло їй десь під пишним воланом на місці пишного бюсту. – Якщо зараз скажуть, що той Пашан спеціалізується лише на модельних ляльках, а я – неформат – і ще й уточнять параметри, то кину я їхній проект, і хай самі розгрібаються».
– Там усі позиції зайняла Ліночка, – Петро промовив це з повагою і навіть з осторогою .
– То ті ж позиції, певно, у ліжку знаходяться і вночі експлуатуються, а  ми ж по інших справах і вдень, – Мар’яна зраділа, що ніхто не взявся давати їй характеристики.
– Там графік нестабільний, – Артур хотів продовжити, та Петро стусонув його по плечу :
– Давай, Мар’янко, так: ми переговоримо з Пашаном і повідомимо результат.
    Перемовини завершилися згодою сторін. У себе на роботі Пашан був Павлом Георгійовичем, а вдома – демократичним хлопцем в адідасних штанях, ланцюгах та у футболці з готичними символами. На Мар’яну відреагував так, як молоді хлопці на сімдесятирічну жінку з сумками, куди напхана провізія для себе, дітей і дорослих ледачих онуків. Тобто ковзнув поглядом і полегшено перевів очі на щось інше.
– Умови роботи такі, – пояснив Мар’яні Артур уже на вулиці. – Ми будемо збиратися в Паші лише тоді, коли він сам призначить час. У той момент ми не всі можемо бути вільні. Якийсь раз доводитиметься відпрошуватися з роботи чи брати відгули, інакше залишимося без хати і без Паші.
– І ти, Мар’яно, не потикайся сама до його дому, а спочатку зустрінься з нами, разом підемо, – додав Петро.
     Проєкт успішно просувався вперед,
     Павло був у їхній справі навдивовижу продуктивним, от тільки процес гальмували його прохання після телефонних повідомлень «згортатися до наступної зустрічі». Хлопці на це дружно піднімали вгору розгорнуті долоні – розуміємо, мовляв, здаємося, все ОК, – і націлювали Мар’яну на вихід промовистими жестами: давай-давай хутчіш, затримка не допускаються.
    Ця конспірація поступово стала її тривожити. Що в цій чепурній і такій безневинній на вигляд хаті відбувається?..
…Як і завжди, підійшли втрьох до знайомої хвіртки. Петро вже взявся за клямку – і наразі дав знак зупинитися, скерував їх з Артуром за кущ бузку і став крутити головою, щось видивляючись у дворі Павла крізь паркан. Обережно зазирнула туди і Мар’яна.
     Біля стіни вовтузилася непоказна жінка. Петро з Артуром зіпнулися  навпочіпки та перешіптувалися. Думають, що та тітонька приміряється, як зручніше забратися у вікно? І вирішують – лякнути її чи простежити, що далі робитиме?
– Хлопці, ви там у себе на поверхах як у резервації живете, від реального життя відірвані, – прошепотіла полегшено. – Це не злодійка. У нас на дідусеву дачу такі тьоті постійно ходять – міряють тиск газу чи щось таке. Он погляньте, вона цифри на трубі пише, так що пішли, – і тут Мар’яна мало не впала на спину, так різко Петро смикнув  її ззаду за сукню.
     Газівниця завершила свої маніпуляції і спокійно, як у себе вдома, відхилила двері хати і зникла в ній. Артур вийшов із їхньої схованки і кинув:
– Усе, погнали, сьогодні вже нічого не вийде, нештатний збій.
–  Ви що, контролерки злякалися? Може, вона перевірить лічильник чи газові крани та й піде, – і все, можемо працювати!
     Хлопці прискорилися так, що Мар’яна мусила скинути туфлі на шпильках і ледве встигала за ними:
– Слухайте, ви, так звані мої компаньйони, ви що приховуєте? Це наркокур’єрка прийшла чи нишпорка якась поліцейська, що ви так тікаєте?  Що тут у Павла за «малина»? Ви мене під статтю підвести хочете як співучасницю?
Артур різко загальмував і розвернувся:
– Стій! Ти зараз угамуєшся, дійдеш із нами до пивниці, – і там прокачаємо тему.
     Її супутники попихкували вейпами, говорили по черзі, виважували кожне слово і, коли вимовляли його, то ніби сумнівалися, чи варто було.
– Ми не можемо бути сьогодні в Паші, бо в нього Ліна. Незаплановано.
– Для нього вона важливіша, ніж наші справи.
– А вона щодо своєї важливості в курсі? Він же й не згадує про неї ніколи, –  роздратовано перебила Мар’яна.
– Він хоче, щоб про їхні зустрічі ніхто не знав.
– Ми самі довідалися про них випадково.
– І ти мовчатимеш. Пашанове особисте життя нас не стосується, затям собі.
– Але ж стривайте! Якщо там у нього засекречене побачення, то чого ж він впустив оту газівницю? Свічку тримати, чи як?
     Хлопці спохмурніли, засовали бокалами по стільниці і відвели погляди вбік.
– То і є Ліна, – нарешті порушив тишу Артур.
    – Що ти куриш? Може, то схожа на доньку її мама? Прийшла навідати майбутнього зятя. А обмальована труба до чого тут?
Цього разу відповів Петро:
    – То сама Ліночка. І вона працює в газовій службі. Вони з Пашаном і познайомилися під час інспекції мереж чи як вони там це називають.
– Ти що, знущаєшся? Їй же півсотні років!
– Нас вона зі своїми анкетними даними не знайомила, – дипломатично відказав Петро.
– І ще раз нагадую, Мар’яно, ми нічого не бачили, не знаємо, припиняємо цю розмову і працюємо над проєктом, – Артур підвівся, даючи зрозуміти, що більше коментарів не буде.
     Постійне ревниве спостереження за вродливими дівчатами виробило в Мар’яни здатність помічати найдрібніші деталі їхньої зовнішності. Вона майже сфотографувала ту Ліну в усіх подробицях.
    Невисока. Без зайвої ваги, але не вишукано субтильна, а (чула це смачне слово від старших колег) – захарчована. Без віку. Так ніколи не скажуть про дівчину – завжди про старшу жінку, яка десятиліттями, починаючи з тридцяти, має однаково тьмяний вигляд. Пожмакане волосся до лопаток із линялою рудою фарбою. Обличчя без косметики, зуби крізь тонкі губи випирають, навіть коли не усміхається. Ніс кирпатий, одна щока більша від іншої – недолікований флюс чи вікове обвисання.
     Одяг-то взагалі… cringe, навіть слово «лахміття» надто слабке для того ганчір’я. Зеленкувата спідниця майже до п’ят, тісненький піджачок у білу з оранжевим смужку, під ним синя блузка… Здається, що все це давно не пране… Червона клейончаста сумка, у яку влізе кілограмів тридцять…
     Як Ліні вдалося загарпунити таку крупну здобич, як Павло? Ставний,  інтелектуал, самостійний, із житлом і перспективою просування кар’єрою! А головне – у сини Ліні годиться. Ну, гаразд, хай у молодші брати…
     Такий успіх вицвілої і ніби аж запліснявілої Ліни замість того, щоб додати Мар’яні впевненості у своїх можливостях (я ж і молодша, і доглянутіша, і робота в мене престижніша), ще глибше занурив її в мул безнадії та розпуки.
Павло соромиться своєї подруги! Інакше не ховав би її від нас! І не обставляв би їхні зустрічі як таємні засідання масонської ложі. Він страждає від того, що в нього стосунки з негарною! Отак само чоловіки засовуватимуть подалі від сторонніх очей і мене…
    Тепер під час роботи в Павла вона старалася зайвий раз не підводити  на нього очей; його раптова задумливість і сторожкі позирання в бік  телефону, поставленого на беззвучну, розбурхували в ній каламуть суперечливих відчуттів, яких вона панічно лякалася.
     Тут якраз тітка з родиною зібралася на море і попросила приглянути за квартирою: годувати кота, поливати квіти, витирати пил. Ходити туди треба було через парк.
     Донедавна це був депресивний закутень із наполовину засохлими та потрощеними деревами, скелетами ще радянських атракціонів і непролазною амброзією на залишках клумб. Потім на парк накинув оком бізнесмен, що ладнався чи то в мери, чи то в нардепи. На місці зруйнованого танцмайданчика почав зводити нібито дитячий розважальний центр, а насправді, як  дослідили екоактивісти і жителі довколишніх будинків, «сауну з дівками і бордель».
     Вона пам’ятає хайп із цього приводу в мережі, мітинги та флешмоби. Забудовник зметикував, що при такому розголосі стос паперів із купленими дозволами на забудову тільки зашкодить справі. Викопав у парку басейн, натицяв скульптур, хвойних дерев, кулястих кущів і притулив до сауни модуль, який оголосив благодійною їдальнею.
     Там щодня пригощали скупенькими обідами осіб, які докотилися (здебільшого допилися) до прозорого перлового супу та ячмінної каші як єдиної поживи за весь день. Після відкриття їдальні та благоустрою території всі дружно забули про сауну, і вона дуже скоро запрацювала. Хазяїн з допомогою муштрованих охоронців потурбувався, щоб клієнти обох закладів не привертали до себе уваги. Бомжі затямили, що сварки та лемент позбавлять їх обіду, а любителі «попаритися» сумирно паркувалися віддалік і покірно заходили-виходили поодинці навіть тоді, коли приїздили компанією чи парами.
     Коли Мар’яна бувала в цьому парку раніше, то щоразу віддавала належне спритності того бізнесмена; тепер же оцінювала парк з точки зору ландшафтного дизайну і прикидала, що можна було б запозичити і зі своїми доповненнями застосувати до їхнього з хлопцями майбутнього скверу. Блукала стежечками, умощувалася на фігуристому ослінчику, закидала в планшет фото паркових краєвидів і вмонтовувала у свій проєкт; їй здалися цікавими псевдоантичні колони, арка з японськими мотивами і перила в ренесансному стилі.
     Жінка, яка невтомно поралася біля квітів, звикла бачити Мар’яну, тож вони привіталися, як знайомі.
     Мар’яна спустилася східцями до води, щоб пощипати качкам булочку, – і мало не шубовснула в ряску: на плесі між лататтям тремтіла червона пляма.
     Цей фломастерний відтінок десь уже потрапляв у поле її зору і муляв,  як сторонній предмет у взутті. Підвела голову – на вербовій гілці теліпалася і віддзеркалювалася в озерці яскрава сумка.
     Сумка Ліни.
     Таку потвору не забудеш. І хазяйка поруч – не забудеш і її. Цього разу вона в сірому, відображення зливається з кольором води.
     Ліна покидала качкам зерно, якусь мить поспостерігала за ними, підхопила свою торбу і рушила кипарисовою алеєю. О господи, та вона ще й ходить, ніби прогортає собі стежку в снігу чи піску. І одне плече нижче від іншого. А кофта розтягнута. А штани такі, що бабуся й на город не надіне, а зачіска, а…
     Мар’яна пропустила фургон, що заїжджав із вулиці. З нього вийшов молодий чоловік із картонним ящиком. Ще кілька таким самих коробок видобула з авто квітникарка, і вони понесли їх до їдальні. Мар’яна вже відвернулася, наміряючись піти, – і зупинилася.
     На порозі їдальні появилася Ліна.
    Отой з фургону покінчив із ящиками, легенько обхопив Ліну за плечі і підсадив у машину. Не тільки зовнішнім зором, а й внутрішнім локатором Мар’яна засікла таку усмішку і такий блиск його очей, який з’являється тільки при погляді на свою жінку.
     Для цього Ліна своя. І вона так інтимно вигнулася перед ним. А як же Павло? Він для неї хто?..
     Вона покружляла парком і, вгледівши, що квітникарка взялася поливати газон, прилаштувалася неподалік від неї.
Жінка підвела голову:
– Вирішили ще посидіти, бо наче ж уже збиратися йти?
– Так, мені вже й пора… Та ось побачила тут у вас одну людину, схожу на газову контролерку, що до дідуся ходить, і згадала, що в нас удома фарбують газові труби… дихати нічим…
– Та ви й не помилилися, Ліна Семенівна справді в газконторі працює.
– Я у вас тут не бачу газових труб.
– Еге ж, у нас електроопалення і електроплити на кухні. А Ліна Семенівна – то наше сонечко ясне і наше щастя, отак я вам скажу.
– Вона допомагає в їдальні чи в саду?
– Вона, душа наша добра, продуктами настачає отих… хай простить їх Господь, убогих. І що я вам, скажу, дорога моя. Не гнилі яблука та цвілий хліб віддають, як деякі магазини. Одні якось і телебачення пригнали, щоб показали, які вони добрі та щедрі, а привезли, сором казати, – відерце квашених огірків та десяток сіток в’ялої картоплі…
– Що бог не дасть, то все в торбу, – згадала Мар’яна батькову примовку.
Квітникарка облишила своє заняття і сіла поруч:
– А то так, а то так, дєвушка. Ми за все дякуємо. А Віталію Євгеновичу найбільше. Бо якби не він, то… Он, може, ви бачили, тільки що привіз масла, твердого сиру і консерву. І це не килька з кишками, а добра рибка, я рідко таку купую, бо дорога – тунєц. У нього магазин продуктовий, не дуже великий, але таке там усе качественне.
    – А яке відношення до магазину має ця… Семенівна чи як її?
– Та до магазину ніякого. Вона жінка Віталія Євгеновича, дай бог здоров’я їм та їхнім діткам… Що ви так на мене дивитеся? Два синочки в них, буває, татові й мамі помагають розгружать товар. Та підождіть, куди ж ви так побігли? Я ж хотіла вам адрес магазину Віталія Євгеновича дати!
          Тільки не зараз, ні, колись пізніше! Її єство заповнила бурхлива, іскриста і всепереможна енергія. Павло боїться не кепкувань через те, що зустрічається з негарною, – він хоче, щоб ніхто не розвідав, чому так надовго затримується в його домі заміжня жінка! Береже спокій сім’ї цієї пошарпаної Ліни! А вона приходить тоді, коли чоловік не може довідатися, де вона, і це не завжди можна спланувати! І що? Ця плюгава дволика вішалка насолоджується життям, а вона, Мар’яна, тисячу років страждає через те, що  її шия не досить довга, очі занадто круглі, потовщення вище ліктів непропорційні порівняно з плечима… А, та досить уже!
     Настрій у неї посеред спекотного літа став, ніби в кінці лютого. Ще  небо буває сльотавим, як у глибокому листопаді; ще вихід на вулицю перетворюється в екстремальний квест через ожеледицю; ще зісковзуєш із тротуару на проїжджу частину, щоб із даху не прилетів уламок крижаного сталактиту, – а все одно в унісон із бадьорим стакато повеселілих синичок в душі теленькають дзвіночки передчуття неминучої весни.
     Неминуче повернеться Арсеній.
     Весна неодмінно настане.
     Як пора року весна досі була неабияким випробовуванням. Узимку під шубкою, светрами, ботфортами можна було сховати все те, що по теплу дівчата відкривають щонайщедріше, і від чого чоловічі очі набувають квадратної форми і затуманюються непереборним бажанням. А їй – це тільки новий тиск на нерви – вигадувати, як продовжувати закривати себе так, щоб  і сучасний вигляд мати, і від задухи не зомліти. До середини літа вона вже досягала хисткого консенсусу зі своїм виглядом; щойно Арсеній поїхав, кинулася поповнювати гардероб – і зупинилася.
    І не лишилася там, де була, а посунулася вниз.
     Купила еспадрильї з поворозками, джинсовий сарафан і камуфляжну майку, кілька разів пропустила перукарню… І щось відтерпло всередині, коли помітила полегшення в поглядах батьків, бабусі і дідуся Льоні. Він досі почувався винним перед нею, і його заспокоєння втішало найбільше.
    І коли Арсеній появився на роботі, пішла в його бюро «в чому була».
     Він стояв із групою колег і показував їм якісь проспекти. Мар’яна покрутилася біля конструкторів, пройшла мимо Арсенієвої компанії, привіталася, майже не дивлячись на них, рушила до виходу і, ніби щось пригадавши, повернулася:
– Вибачте, що перериваю вашу розмову. Арсенію Олеговичу, побачила вас і пригадала, що ви колись запрошували мене на каву, а я тоді була дуже зайнята і не змогла. Тепер маю більше часу, тож можемо сходити.
     Усі замовкли. Дивилися спочатку на неї, потім перевели погляди на Арсенія. Вона бачила, як готуються тремтіти в них кутики вуст, як у декого на щоках ось-ось проріжуться ямочки, як вони прикладають долоні до лиця, ніби замислюючись, а насправді тамують гримаси майбутнього реготу, – і не рушала з місця.
І не усміхалася.
І не відводила очей.
    Вона стояла і думала: чи часом ота гаряча хвиля, яка нуртує в ній, не намалює плям на щоках? Це недоречно. Та якщо й так, то знає: зашарілася б не від зніяковіння, страху чи від звичного приниження. Щоки почервоніли б  од почуття, близького до гордості: я стою спокійно, я зберігаю рівновагу, я не кваплю з відповіддю і не боюся не дочекатися її.
     Я не боюся!
     Він знову дивився на неї так, як тоді, коли допомагав з пакетом, а слова були не його. Не того, якого вона впустила у свою уяву. Він там оселився, освоївся, вона вже звикла до нього такого, а тепер ось…
– Вибачте, не можу пригадати, де і коли в нас відбулася така розмова.
     Пауза.
    Я продовжую стояти. Я не реагую на отих пихатих гоблінів, що натужно імітують альфа- самців. Я не маю домашньої заготовки на цей випадок і відчайдушно імпровізую:
– Та і я не пам’ятаю точно, отож проїхали. До побачення, вдалого дня!
     Вона йшла до себе і почувалася пасажиркою, яка спізнилася на потяг. Так, пропав квиток. Але його можна замінити з невеликою втратою грошей. Поїздка не приурочена до конкретної події: днем раніше чи пізніше, значення не має.
     Так, Арсеній фактично відмовив їй, проте це дрібниці… Ні, звісно, це більше ніж неприємно. Та куди цінніше – ні, безцінніше те, що вона наважилася! Для когось, кого вона вважає красунями, зачепити хлопця – буденний крок, а для неї – вияв неабиякої сміливості. Навіть хоробрості. Навіть відваги. І вона зробить усе, щоб ця відвага більше її не покидала.
– Мар’яно, а що це таке з тобою? – Петро грайливо начепив на кінчик носа сонцезахисні окуляри і наблизив обличчя до неї.
– І я те саме хотів спитати, – підхопив Артур.
– Не розумію, до чого це ви.
– До того, що ти стала якоюсь іншою.
     Раніше вона б уже внутрішньо скорчилася в очікуванні зауважень на зразок «поправилася», «зсутулилася», «згасла» чи (то взагалі катастрофа) – «постаріла». Зараз же озвалася майже недбало:
– Кращою чи гіршою?
– Перше! – одночасно вигукнули Петро і Артур, а Павло стримано додав:
– Підтверджую.
    Скільки років вона чекала подібного моменту! Скільки міряла, як перепитає, що їм особливо в ній подобається, і насолоджуватиметься відповідями, і наповнюватиметься впевненістю і щастям… А зараз відповіла просто:
– Дякую. Приємно чути, давайте продовжимо, – і націлила в потрібне місце курсор.
     Усе ж стала оминати той парк, щоб не спокушати долю. Бо часом стукотіла в серце майже містична тривога: а що, коли Ліна раптом, як у тій казці, із жаби обернеться царівною, і стане зрозуміло, що двох гарних чоловіків тримає біля неї не тимчасова оболонка, а її істинна краса? Тоді їй, Мар’яні, без краси треба повертатися на давні позиції, – а вона ж уже починала про них забувати!
     Тема Ліни між ними продовжувала бути щільно зашнурованою.
Вона не знала, чи відомо хлопцям про сімейний стан Ліни. Може, й ні. Просто вони поважають почуття друга: раз просить зберігати таємницю, то це для нього важливо, і того досить.
     Іноді вона трохи жаліла Ліниного чоловіка. Жаліла і Павла. Він же (їй не подобався цей вираз, однак визнавала його влучність) доїдає страву з чужої тарілки. Та Павлові може підвернутися вільна дівчина, якою він захопиться. І того Віталія Євгеновича з його тунцями підберуть. А як дітям Ліни знайти інших тата й маму, якщо їхнє спільне життя розколеться?
     Ці шкарубкі міркування, утім, займали тільки задвірковий сегмент її свідомості. Решта внутрішніх резервів поза роботою була кинута на  знайомство з новою собою.
     Ось вона менше часу стала проводити перед дзеркалом і сама собі гіршою не здається.
    Ось вона вже третій… ні, п’ятий день не читає рубрик на кшталт «Як жінці із непримітною зовнішністю зацікавити чоловіка» – і не хочеться.
     Ось під час наукової конференції двоє гостей усміхалися з президії саме їй. А раніше вона б роззиралася довкола в пошуках адресаток тієї привітності – якоїсь Полі з локонами до талії чи Віти з агатовим кольє в глибокому вирізі. І боялася б спітніти від невидимої боротьби з ненавистю до них.
     Ось вона помітила в далекому кінці фабричного кафе Арсенія… А отут реально досі «все складно», як окреслюють своє проблемне особисте життя деякі користувачі соцмереж.
     Вона хоче цього чоловіка. Усе одно в якому сенсі – дружньому, естетичному, еротичному чи в усіх укупі – хоче і край.
     А він – ні. То й що? Їй теж не всі подобаються. І, зрештою, вона Арсенія зовсім не знає. Може, при ближчому знайомстві щось могло б від нього відвернути. І вона не сушить мізки пошуками приводів для зустрічі з ним. І апетиту майже не втратила, хоча з ваганням позирає на товсту і здається, тверду відбивну. Там калорій, мабуть… А, та яка різниця! Вона взялася за виделку і тупуватий ніж – і брязнула ними об фаянс.
Щільні смажено-соусні хмари розітнув подих лісів, полів і квітучих садів.
     Персик, мигдаль і ще якийсь… натяк чи акцент, від якого все всередині  береться памороззю і плавиться одночасно. Може, той самий легендарний феромон, що не пахне, але здатен в одну мить кинути незнайомих чоловіка й жінку в обійми один одному.
     Зліва від неї стояв Арсеній.
     Не усміхався, не рухався і нічого не казав. Завмерла й вона. Спочатку від несподіванки, а далі сама собою ввімкнулася настанова психологів:
          «Поки вовк мовчить, краще його не перебивати».
          Аби ж тільки руки не тремтіли! Що робити? Перемішати салат?  Розправити серветку? То для цього її спочатку треба згорнути. Ковтнути соку?.. Ні, можна захлинутися…
– Пані Мар’яно, вибачте, не хотів заважати, поки ви пиляли те м’ясо.
     Мабуть, лише несвідомі новонароджені усміхаються так безтямно, як оце вона зараз.
– Я пригадав нашу розмову про каву і хочу таки попити її разом, якщо ви не проти. Коли і де вам зручно?
     Її вже не турбувало, скільки треба промовчати для годиться і який тон обрати.
– Пропонуйте ви.
Він назвав кафе, де вона не бувала, тільки вивіску бачила.
– Згода.
Тепер він уже всміхався:
– Одного разу ви купували багато бананів…
Що? То він пам’ятає ту миттєву зустріч?
– Якщо ви любите банановий коктейль, то там його смачно готують. Середа о шостій вас влаштує?
    Робота закінчується о п’ятій, поки добереться до клятого голодного котяри і прибере за ним, потім одразу до Павла, а далі вже й ніч... Та про що це вона? Який кіт, який грант, що взагалі має значення, коли призначає зустріч Він!
– Цього вечора я зайнята, давайте іншим разом.
    Так говорять красуні, які своєю зайнятістю сигналять, що в цей час у них не виключене побачення з кимось ранговішим. А «іншим разом» без уточнення може означати, що той раз відкладатиметься до колонізації землянами планети Уран.
    І вона, багаторічна клієнтка психотерапевта через безмежну зневіру в собі, теж це сказала!
– Добре, називайте ваші вільні дні – і підберімо час, коли обоє зможемо.
     Рядова бесіда, яка в цю мить звучить, напевно, із вуст мільйонів людей і означає для них просто елементарну домовленість. А вона від цих звичайних ввічливих слів ось-ось заплаче.
    – У суботу після третьої. У неділю в першій половині дня чи після п’ятої…
Узгодили час, він побажав смачного, попрощався – і сльоза впала в тарілку вже тоді, коли він не міг її бачити…
     …Мало хто з колег любив розвозити документи в різні установи, бо містилися вони далеко одна від одної, і прийом там був не завжди люб’язний. А Мар’яна мало не зааплодувала, коли шеф вручив їй кілька папок і милостиво дозволив уже не повертатися на роботу. Вона й не могла б зараз на ній висидіти!
     Бігом спустилася сходами, вискочила на вулицю і попетляла між пішоходами, скейтеристами і самокатниками до зупинки автобуса. Напереріз їй з магазину випірнув хлопчисько, видобув із коробки нові кросівки, переклав у рюкзак, а коробка мимо урни полетіла на тротуар.
     Мар’яні знадобилася секунда, щоб доскочити до неї і з усієї сили підгилити носком босоніжки. Не розрахувала удару, поточилася і впала б, якби її не підхопили одразу двоє хлопців, а третій обтрусив і подав папери, які вилетіли в неї з рук.
     Навіть не подякувавши, вона вирвалася, метнулася до коробки і довершила задумане. Потім ще раз. І – ще раз, лишаючи позаду пустотливі вигуки хлопців: «Дівчино, та куди ж це ви – а познайомитися?».
     Вона послала їм повітряний поцілунок і пофутболила вже пожмакану коробку від кросівок далі й далі, майже налітаючи на перехожих .
     А вони не сахалися від неї обурено і злякано, як від навіженої, не пробували її гукнути, спинити чи бодай оточити – вони весело і навіть із захватом розступалися, звільняючи простір для розмаху крил у неї за спиною…