ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 275

ТЕКУЩИЙ ВЫПУСК 275   1

1. Елена Ананьева Свеча Ковальджи - Свеча Глории. 1

2. Олександр Архангельський Танго смерті 2

3.Генріх Дік У Німеччині нагородили українського художника. 4

4. Сергій Дзюба Лауреати Міжнародної літературної премії ім. Гоголя за 2020 р. 4

5. Марія Гончаренко Поезії наїву. В країні Марії Примаченко. 6

6. Сергій Коломієць Вірші 14

7. Владислав Кураш Волк. 19

8. Людмила  Никулина   Точка. 22

9. Раїса Обшарська Силуети. 24

10. Віктор Полянецький Никанорович. 31

11. Любов Сердунич Вірші 33

 

 

 

 

 

 

 

 

1 Елена Ананьева Свеча Ковальджи - Свеча Глории

Елена Ананьева

 

Свеча Ковальджи - Свеча Глории

 

 

14 марта исполнилось бы 90 лет Кириллу Владимировичу Ковальджи, поэт, прозаик, переводчик, редактор, наставник. Имя Кирилла Владимировича принадлежит мировой культуре, (родился в Одесской области, Украина - закончил земной путь в Москве, Россия). Это - символично. Это - объединяет. Ведет дальше. Имя Кирилла Владимировича на знамени- истоках Международного конкурсного проекта им. де Ришелье, начало которого многие давно ждали. Огромная всем благодарность за столь трепетное отношение, внимание, ожидания.

В марте, как обычно, объявлено! (Читайте положение в Интернете.)

 

Как мы договаривались изначально: "- Я буду с вами всегда!" - говорил Кирилл Владимирович, мило улыбаясь.

Изначально, со времени моего предложения оказать честь и возглавить международное жюри моего авторского проекта, зарегистрированного тогда в в Министерстве юстиции края, в Германии, мы много общались. Выработали концепцию. Судейство по десятибалльной системе. Предварительный отбор был за мной. Некондиционные работы отсеивались сразу. Многоуровневый проект изначально понравился Кириллу Владимировичу. Проекту "Спаси и сохрани" было тогда 12 лет. С именем любимого одесского градоначальника, как называли в народе Эммануила Осиповича Ришелье,(шоб одесситы не переиначили!) мы поехали!..

Вначале, в 12 году Кирилл Владимирович был в Одессе, в музее ОВЗИ - западного и восточного искусства. Потом я прилетела в Москву в начале 2013 и выступала в ЦДЛ. Появился интерес и полетели творческие работы в адрес проекта. Их оказывалось все больше и больше. В последние два года из почти тысячи - оказывалось более трёхсот лауреатов.

 

С годами появился крепкий актив и заинтересованные, творческие личности, с которыми мы с энтузиазмом и неуемной энергией ведем конкурс, вот прошли уже через девять сезонов. Положение проекта появлялось на главном сайте города Одессы, а огромный баннер на улице Пушкинской перед музеем.

Но потом пришло время противостояния. Вопросы по русскому языку, на котором вели проект... Считаю, что знание языков - богатство, которое не стоит терять, способ общения, разнообразной коммуникации. Но введя украинский, также немецкий, на котором принимаем произведения, все уцелело. Разве что с приездом гостей оказалось не просто. Вначале были у нас гости - лауреаты из России и других городов бывш. республик. С теплом вспоминаю, как прилетала Наталья Мазаник и писатели- художники ... Потом киевляне и наши американцы, испанцы... Во Франкфурте проходят фестивали- отголоски-послесловия...

Благодарна всем, а особенно Кириллу Владимировичу за то, что мы оказались во время в нужном месте, а интернет соединил все составляющие многоуровневого проекта.

Со временем появились антологии проекта с произведениями лауреатов, иллюстрированные картинами художников. Концерты в большом, наполненном зале, хотя нет цели ставить концертную программу, а вручение дипломов и чествование победителей оказывается спонтанным, даже без сценария, - но эмоциональным и великолепным праздником. Талантливые лауреаты конкурса представляют новинки, делятся достижениями, звучит музыка, пение, поэзия, миниатюры. Многолетний, многогранный конкурс держится ещё на трёх Китах: Евгений Женин, Евгений Лукашов, Олег Дрямин. С другой стороны теперь стоит Сэм Чубатый с камерой. И конечно, замечательный директор музея западного и восточного искусства Игорь Пороник! Добро даёт начальник управления культуры Облгосадминистрации Елена Олейник. Очень всем благодарна!!!

Здесь в 2012 году выступал на сцене Итальянского зала Кирилл Владимирович Ковальджи. Много приятных слов сказал в адрес проекта и, может нескромно, но есть СД с записью, где очень лестно звучит о моей роли в объединении культур, современном литературном процессе и служении ему, поэзии.

Кирилл Владимирович Ковальджи, выдающийся поэт, прозаик, переводчик, наставник, один из первых создателей любимого журнала "Юность", занимал высокие должности в Союзе писателей СССР, оставил богатое литературное наследие, но важно, добрую память о себе. Важно, что при особой скромности и открытости, критическом взгляде на ту систему, которой в чем-то противостоял, он остался романтиком . К нему всегда можно было обратиться по любому вопросу. Интересны были наши беседы об истинности поэзии. Что есть настоящая поэзия? По мнению Кирилла Владимировича это - строгий строй строк, когда все слова имеют определенное место, а не бродят по тропам, как вздумается, не переставляются без ущерба звучанию, ритму, метафоричность, использование поэтических средств. Образные произведения останавливают читателя, открывают новые грани, омолаживают слова, несут неизведанный смысл.

У Кирилла Ковальджи были свои Острова, Свеча мира, Бутылочная почта - символичная...

О ней узнала не так давно, в октябре из публикации... Мы реальную Бутылочную почту отправляем почти с начала проекта конкурса. Но многое нас по духу объединяет! И сейчас тоже. Иногда достаю его книги, читаю "Мою мозаику или По следам кентавра", слушаю выступление в музее...

В одном из номеров новой антологии "ЮЖНОЕ СОЛНЦЕ" серии "Писатели 21 столетия", издаваемой в Мультимедийном издательстве Стрельбицкого, в прошлом году мы повторно опубликовали подробную биографию и подборку стихотворений Кирилла Владимировича Ковальджи.

Очень мне приятно, что и мне достались от него пара слов, определений, как "Поэта и дирижера поэзии" - автограф.

Продолжаем проект, хотя в современной ситуации все не просто. Но мне и дальше "дирижировать" им, корректировать, объединять творческие личности во Благо! Во благо, главное, мира, здорового образа жизни, совершенствования и процветания личности!

Помню и соотношу с нашими установками и наработками.

Светлая Память, Кирилл Владимирович Ковальджи!!!!

Мы с гордостью несём Ваше имя!

Спасибо всем, кто с нами!

Будем вместе!

Ваша Елена

2 Олександр Архангельський Танго смерті

Олександр Архангельський

 

Танго смерті

 

 

На цю мелодію, напружену, насичену трагічними настроями, яка зовсім не була схожа на танго, я натрапив випадково, блукаючи нескінченними лабіринтами YouTube.

Кліп супроводжував показ чорно-білих фото і титри авторського тексту. З пояснень випливало, що цей твір виконував оркестр, який складався з арештантів Янівського табору, що розташовувався в роки Другої світової поблизу Львова.

Я не міг пройти повз такої інформації, до того ж підкріпленої і музичним супроводом, і відеорядом. Добре, що під рукою була мережа Інтернету.

Що ж мені вдалося «розкопати»?

Навмисно пропущу подробиці, імена, залишивши можливість зацікавленому читачеві,  який,  пройшовши шляхом автора, проявить ініціативу і всі ці деталі відшукає в Інтернеті (що само по собі може стати захопливим заняттям з детективним забарвленням).

Отже, перед нами реальні кадри, зняті одним із службовців концтабору, за які він поплатився життям і які стали одним із наочних свідоцтв злодіянь нацистів проти людства, одним із доказів на Нюрнберзькому процесі.

На фото, знятому з верхньої точки «нормальним» об'єктивом (штатним об'єктивом фотоапаратів того часу, який малює зображення в межах 45 градусів по діагоналі кадру і максимально достовірно, з документальною точністю передає перспективу) відображений вельми незвичайний оркестр. Музиканти, у пальтах, у головних уборах, стоять у дворі, утворивши коло (таке розташування музикантів, що грають на святах, властиве Карпатському регіонові). Тут і смичкові, і духові, і ударні інструменти. Усі грають. Сказати, що вони, як справжні музиканти, захоплені музикою, язик не повертається. Швидше, приречені грати – і грати геніально.

А з динаміків ллється, розриваючи душу, музика. Вочевидь, не танго. Кого виконують? Вівальді, Гайдна, Бетховена?..

Усе з’ясувалося, на перший погляд, досить банально: у кадрі звучить «Allegretto» або «Palladio» сучасного валлійського композитора Карла Дженкінса (Karl William Pamp Jenkins), написаного в середині 90-х років минулого століття, у виконанні симфонічного оркестру. Твір, стилізований під Вівальді, – «Concerto grosso», складається з трьох частин. Це з подачі авторів кліпу він «перейменований» у «Танго смерті»!

Природно, що YouTube гостинно відчинився переді мною, ледве я набрав назву п'єси. Тут представлені різні виконавці, звучання теж різне, але мелодія від цього тільки набула нових відтінків. Особливо вразив молодий видатний скрипаль Девід Гарретт (David Garrett), грою якого не можна не захоплюватися (життєпис його гідний великого пера, адже саме він зіграв Паганіні, який насправді грає на скрипці Страдіварі в кінофільмі «Паганіні: Скрипаль Диявола»).

Надаю читачеві самому зануритися в тривожний світ музики Дженкінса, бо словами не передати те, що може музика (якій слова іноді не заважають, але яка без них цілком може обійтися, бо, як ніщо інше, вона  самодостатня).

Отже, з музикою з кліпу ніби розібралися: не могла в роки війни звучати п'єса Дженкінса! Але залишилося питання: що ж тоді виконували музиканти-в'язні?

Природно, що табірні документи були знищені. Свідки, яких залишилося не так багато, нічого зрозумілого пояснити не могли (Янівський табір був фільтраційним, тобто сюди доправляли в'язнів, «сортували», одних відправляючи в глиб Німеччини, а інших тут же знищуючи; при такому підході в'язні довго в таборі не затримувалися). Але вони розповідали, що оркестр грав на ранкових і вечірніх перевірках, при розстрілах, вечорами, догоджаючи табірному начальству. У спеку і в холод, годинами, та так, що деякі музиканти непритомніли, а в сурмачів кровоточили губи. Репертуар був різноманітний: грали все – і класичну музику, і естрадну.

Дивом уцілів клаптик паперу, на якому були написані ноти. За вісьмома тактами мелодії фахівці вгадали надпопулярне в Польщі (і не тільки) «Макабричне танго» або «To ostatnia niedziela» Єжи Петерcбурського (Yerzy Petersbursky). Нам воно відоме під вульгарною назвою «Утомлённое солнце» (дивуюся несмаку автора слів і виконавців цього вульгарного російськомовного варіанту тексту, який нічого спільного не має з оригіналом, де потужно звучить трагічна розв'язка нерозділеного кохання; під звуки цього танго в передвоєнній Польщі було популярним стрілятися).

Залишилося невирішеним останнє питання: хто були ці, зафіксовані на знімку музиканти? У чому їх провина, що вони стали в'язнями концтабору? Відповідь проста і банальна.

Заступник начальника табору в мирському житті був музикантом, і тому, потураючи власним забаганкам, набрав оркестр. В окупантів усе просто: прийшли до консерваторії, до театру – і взяли, кого захотіли. Зробили їх каторжанами, потім розстріляли як небезпечних свідків злочинів. І –  кінці у воду...

Про те, як відбувався розстріл, можна романи писати. Під час виконання чергового твору музикантів викликали по одному; вони виходили в центр, клали на підлогу інструменти, роздягалися – і... падали замертво з кулею в потилиці...

Впізнали лише двох-трьох музикантів. Решта – ім'ярек...

На цьому можна було б і закінчити розповідь, але прихильники стилю «соціалістичного реалізму», що канув у Лету, запитають: а де мораль?

Дозволю собі повчити моралі.

Перше. Історія фашистських таборів не знала подібного випадку – використання в'язнів у якості оркестрантів. У цьому Янівський табір «унікальний», як і «унікальне» його керівництво. До чого може довести збочений смак катів!.. І це нація, яка дала світові Гете, Шиллера...

Друге. Сила пропаганди, яку ми – та що там ми! – увесь світ реально ось уже кілька років відчуває з боку північного сусіда, який взяв на озброєння геббельсівські методи «промивання» мізків. Ні населення, ні солдати Вермахту не знали про масштаби злодіянь, що творяться верхівкою фашистської Німеччини. Нюрнберг став катарсисом, моральним чистилищем для німців, які в масі своїй усвідомили всю глибину прірви, куди жбурнула їх, здавалося б, «народна» влада.

Коли ж протверезіє народонаселення сусідньої країни, яка вважає себе «старшим» братом і диктує «молодшим», нерозумним родичам, як їм облаштуватися, щоб ніколи не вибратися з убогості духу? Які нюрнберги для цього їм треба пройти? Питання... питання...

P. S. В Інтернеті я відшукав ноти «Аллегретто» Дженкінса в перекладі для фортепіано, роздрукував і передав знайомій вчительці музики. Вона дала розучувати п'єсу учениці, яка зацікавилася цим твором. А одного разу включила телефон – і я почув звуки знайомої мелодії. По-учнівськи, ляскаючи по клавішах,  дівчинка грала те, що в Інтернеті охрестили «Танго смерті». Але трагічних ноток поки що там не відчувалося: дитина, як могла, грала, намагаючись вимовити себе в музиці, мимоволі переймаючись прихованим у ній одвічним сумом буття, поволі осягаючи суть тимчасовості людського існування.

 

 

3 Генріх Дік У Німеччині нагородили українського художника

Генріх Дік

 

У Німеччині нагородили українського художника

      

Зареєстроване на державному рівні міжнародне товариство «Кольори мистецтва» з Німеччини («Farben der Kunst», Deutschland), котре об’єднує відомих письменників, художників і акторів, вирішило нагороджувати своїми дипломами талановитих художників із різних держав – за значні досягнення в образотворчому мистецтві.

Приємно, що перший такий чудовий диплом, за поданням Міжнародної літературно-мистецької Академії України (президент Сергій Дзюба), отримав український художник, письменник та перекладач із Прикарпаття Ярослав Савчин.

Щиро вітаємо обдарованого колегу, який гідно представляє Україну в світі. Його картини в будь-яку пору року – теплі та сонячні, адже це – тепло високодуховної і цікавої Людини, справжнього Майстра, який тонко відчуває гармонію довкілля.

Зичимо Вам здоров’я, любові, добра та нових творчих вершин, дорогий пане Ярославе!

 

Генріх Дік (Heinrich Dick),

очільник товариства «Кольори мистецтва»,

Німеччина

4 Сергій Дзюба Лауреати Міжнародної літературної премії ім. Гоголя за 2020 р.

Сергій Дзюба

 

Лауреати Міжнародної літературної премії ім. Гоголя за 2020 р.

 

 

Цю почесну нагороду засновано у 1998 р. Чернігівським медіа-клубом за сприяння Національної спілки письменників України та міжнародних громадських організацій. З 1 листопада 2014 року засновником премії стала Міжнародна літературно-мистецька Академія України, яка об’єднує відомих письменників, перекладачів, науковців та журналістів із 55-ти країн світу.

Рішення ухвалює Комітет із нагородження Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф», до якого входять знані письменники і науковці.

Серед лауреатів минулих років – Іван Кошелівець, Емма Андієвська,  Василь Барка, Юрій Шевельов, Ігор Качуровський, Павло Глазовий, Валерій Шевчук, Оксана Забужко, Василь Голобородько, Микола Жулинський, Рауль Чілачава, Михайлина Коцюбинська, Михайло Слабошпицький, Петро Яцик, Віра Вовк, Володимир Дрозд, Ірина Жиленко, Сергій та Тетяна Дзюби, Ігор Павлюк, Марко Павлишин, Богдан Бойчук, Марко-Роберт Стех, Анна-Галя Горбач, Юлія Чернінька; Олжас Сулейменов, Славомир Мрожек, Димитр Христов, Боян Ангелов, Роллан Сейсенбаєв, Віра Річ, Бенедикт Дирліх, Єтон Келменді, Ак Вельсапар, Войцех Пестка, Ауезхан Кодар, Гурген Баренц, Абдельваххаб Аззаві, Мілан Грабал, Рісто Василевскі, Мічо Цв’єтіч, Михась Пазняков та інші знані люди з України, США, Великобританії, Німеччини, Франції, Італії, Канади, Бразилії, Австралії, Бельгії, Швеції, Росії, Греції, Сербії, Болгарії, Румунії, Словаччини, Польщі, Ізраїлю, Албанії, Македонії, Ірану, Латвії, Литви, Грузії, Вірменії, Білорусі, Казахстану, Туркменістану, Чорногорії, Косова, Індії, Бангладешу, Болівії, В’єтнаму, Камбоджі, Індонезії, Угорщини, Молдови, Таджикистану, Іраку та Малі (з 42 держав), – видатні та відомі письменники, перекладачі, вчені, митці, журналісти, громадські діячі і меценати.

У 2020 році до Комітету з нагородження Міжнародною літературною премією імені Миколи Гоголя «Тріумф» увійшли: Сергій Дзюба – голова журі, письменник, президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України, гол. редактор газети «Чернігівщина», очільник Чернігівської міської організації Національної спілки журналістів України, почесний професор Луцького інституту розвитку людини Міжнародного університету «Україна», лауреат багатьох міжнародних, державних та національних літературних премій; Михайло Сидоржевський – голова Національної спілки письменників України, головний редактор «Української літературної газети»; Василь Голобородько – поет, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка; Петро Кралюк – письменник, вчений, доктор філософських наук, професор, проректор Національного університету «Острозька академія»; Войцех Пестка – письменник, перекладач, лауреат міжнародних літературних премій (м. Варшава, Польща).

Названо цьогорічних лауреатів гоголівської нагороди (надійшло понад 750 пропозицій з України та закордону), ними стали:

1. Поет, народний артист України Андрій Демиденко (м. Київ) – за поетичну книгу «Вибухають кульбаби» та визначну творчу діяльність;

2. Письменник, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Василь Слапчук (м. Луцьк) – за книгу «Роман & роман»;

3. Поет, публіцист, есеїст та перекладач, лауреат Національної премії України імені Тараса Шевченка Дмитро Кремінь (м. Миколаїв) (посмертно) – за видатний внесок в українську літературу;

4. Письменниця Антонія Цвід (м. Київ) – за поетичну збірку «Між двох рапір»;

5. Письменник Сергій Куліда (м. Київ) – за двотомник документально-художніх розслідувань «Червоні шпигуни» та оборону рідного слова в якості головного редактора «Літературної України»; 

6. Меценати Галина та Олександр Гереги (м. Київ) – за багаторічну доброчинну діяльність, спрямовану на розбудову України;

7. Композитор Олександр Яковчук (м. Київ) – за визначні досягнення в музичній творчості;

8. Письменник, головний редактор журналу «Дзвін» Юрій Коваль (м. Львів) – за подвижницьке творення всеукраїнського журналу «Дзвін», який вийшов на високий європейський і світовий рівень;   

9. Відомі закордонні поети, прозаїки, перекладачі, науковці, громадські діячі, видавці:

– Директор мистецького об’єднання «Майстерні культури» Ґжеґож Жепецький (Польща) – за видавничу діяльність та ініціативи, що мають на меті подолання культурних бар’єрів і ламання стереотипів, втілені у рамках книжкової серії «Східний Експрес», яка популяризує літератури народів Серединної і Східної Європи;

– Прозаїк, драматург, перекладач, видавець та громадський діяч Генріх (Геннадій) Дік (Німеччина) – за блискучі книжки з п’єсами, казками та іронічними оповіданнями і особливу роль у популяризації дитячої літератури, поезії з організацією міжнародних конкурсів, випуском збірників казок та книжок із віршами авторів із різних країн світу німецькою мовою;

– Літературний критик Людмила Воробйова (Білорусь) – за книжку критики «Единство вечных истин»;

     – Письменниця Олена Улановська (США) – за книгу «Апокаліпсис»;

– Директор видавництва Казахського національного університету імені аль-Фарабі Алмаз Асан (Казахстан) – за великий внесок у популяризацію літератури народів світу;

– Перекладач, науковець Фотіні Папаріга (Греція) – за популяризацію української літератури в світі;

– Чеський перекладач, публіцист Томаш Вашут (Чехія, Угорщина) – за власний доробок і популяризацію української літератури в Чехії, Румунії та Угорщині;    

– Поет, дипломат Шохін Самаді (Таджикистан) – за власний доробок і популяризацію української літератури в Таджикистані;

– Письменниця та перекладач Алфавзія Нуррахмі (Індонезія) – за власний доробок і популяризацію української літератури в Індонезії;

– Перекладач, громадський діяч Амаду Ба (Малі) – за популяризацію української літератури на африканському континенті;

– Науковець, перекладач Аль-Хузай Омар (Ірак) – за популяризацію української літератури в арабських державах;

10. Письменники, науковці, перекладачі, журналісти, митці, громадські діячі та меценати, відзначені за власний доробок, а також – значний внесок у популяризацію рідної культури:

– Дует авторської пісні Інна й Тетяна Чабан (м. Чернігів) – за значну творчу діяльність та популяризацію української пісні;

–  Поетеса, громадський діяч Галина Запорожченко (м. Миколаїв) – за книжку віршів «Хай святиться надія» та значну творчу, просвітницьку й громадську діяльність, популяризацію українського поетичного слова;

– Заслужений артист України, поет, композитор, співак Ярослав Музика (м. Львів) – за збірку віршів та поем «Горіхова осінь», а також за опоетизування вперше в українській літературі величних постатей Івана Федорова та Іоана-Георга Пінзеля;

– Заслужений художник України Генрі Ягодкін (м. Київ) – за визначну творчу та педагогічну діяльність;

– Заслужена артистка України, режисер, доцент кафедри кіно- , телемистецтва КНУКіМ Юлія Раденко (м. Київ) – за вагомий внесок у розвиток національної культури та театрального мистецтва;    

– Письменник Олександр Медко (м. Запоріжжя) – за створення нелінійного поетичного простору: філософських узагальнень української ментальності, що об’єднує  зриме, осяжне і – глибинне, трансцендентне у книзі «Категорія Sacrum» (видавництво «Дике Поле», 2017 р.);

     –  Письменник Василь Зима (м. Київ) – за книжку «Сільська любов та інші жахіття».

 

Сергій Дзюба,

голова журі, письменник, перекладач, журналіст,

президент Міжнародної літературно-мистецької Академії України

5 Марія Гончаренко Поезії наїву. В країні Марії Примаченко

Марія Гончаренко

 

Поезії наїву. В країні Марії Примаченко

 

 

 

 

 

Замість передмови

 

У цій  країні

дощові краплини танцюють,

збираються у тіло слона,

який рожевіє, стає невагомим –

біля кожної стеблинки обережно проходить

і жодної не ушкодить.

 

(за картиною «Слон»)

 

 

У цій країні

вітру дихання

малює над нами фантастичного птаха –

такого великого, що бачимо лише

окремі пір’їни

квітами,  хмарами…

 

(за картиною «Фантастичний птах»)

 

 

У цій країні

козацькі могили

цвітом білим укриті,

з Дніпром говорять.

Почесною вартою біля них тополі…

а три круки

по Україні літають,

про все – печальне і світле –

розповідають.

 

(за картиною «Козацька могила»)

 

 

У цій країні,

вільній як вітер,

в часі мінливім безмежнім

у глибинах пам’яті

живе з правіку Марія Примаченко…

 

 

“Їде осінь на коні” *

 

Їде Осінь на коні

на оцій картині.

Зникли вже у далині

барви жовто-сині.

Розшарілася вона –

йде назустріч їй Зима.

 

 

”Буслики”

 

Буслики три у горосі

намальовані босі,

зачакловані вони й досі

і чекають Будьчихи їх на Пороссі.

 

 

“Фантастична звірина”

 

Фантастична звірина

із повітря вирина –

рясно листям проросла

од самого носа до хвоста

й хоч змією хвіст трима

вона зовсім не страшна.

 

 

”Ой, у полі три діди”

 

Ой, у полі три діди

в обороні стали

і вовків із лісів розлякали –

на них шовком шиті жовті жупани,

а біля ніг три тендітні тюльпани.

 

 

”Лев зламав дуба”

 

Лев зламав дуба,

у лапах лишилася гілка груба.

Він її розгризає,

жолуді з неї осипає.

Лев зламав дуба

та не вийшла дубові погуба –

з кожної насінинки дубочок зріс,

буде тут скоро могутній ліс

і прийде лев знов у діброву,

зробить справу свою левову

і далі буде ліс розростатися,

бо що було то знов має статися.

 

 

„Сороки-білобоки”

 

Сороки-білобоки

квіти розглядали –

незчулися, як самі

тими квітами стали.

 

 

«Звір гуляє»

 

Звір гуляє – тихесенько так ступає,

пильнує…

Від того розчервонівся

і квітами білими засвітився.

 

 

«Фіолетовий звір»

 

Фіолетовий звір,

хочеш – вір, а хоч – не вір,

сам собі дивується,

що квітами любується,

а такий суворий…

 

 

«Ушатка ізловила рака»

 

Ушатка ізловила рака:

Стій, раче, не втікай,

дивись на мої черевички –

гарні ж які!

І не вкусиш…

 

 

«Стародавній болотяний звір»

 

Стародавній болотяний звір

без домівки залишився –

людоньки болота осушили,

річки перекрили,

зосталось стрибнути в небо…

Рибка в хвоста вчепилася –

візьми мене з собою,

порятуй!..

 

 

«Вовк у лісі»

 

Вовк у лісі,

а хто його там бачив

у самій гущавині…

Та й нікого він там не лякає,

навпаки, –

козі допомагає

надвечір діток до хати зібрати,

а потім всі сідають рядком

і нумо ладком співати…

 

 

«Дика видра птичку ухопила»

 

Дика  видра птичку ухопила,

легесенько її обійняла

і чи то спитала, чи перепросила:

А чого всі мене то бояться?

Я старалася, гарно вбралася –

так же хочу людям бути мила,

сорочку вишила, квіти посадила…

мо’ через те, що народилась безкрила?

Я у воді як у небі пташка…

Поясни мені, люба, будь ласка,

адже я колись людям допомагала –

рибу ловила і, прости вже мені,

на вас малесеньких полювала

та зараз усіх пташок нагодувала,

подвір’я мов на свято яке прибрала…

І дика видра птичку одпустила.

 

 

«Українські танцюристи»

 

Ой, як пішли у танок журавлики,

а за ними квіти і равлики,

колінкують-вихиляються щавлики…

Чути в полі громосвисти –

шаленіють танцюристи.

 

 

«Бичок–третячок»

 

Бичок-третячок таки особливий –

він у цілому світі один-єдиний

не усміхається, він тихо сумує,

очима й не кліпне – вдивляється,

чекає когось – то ж хай дочекається.

 

 

«Чорний звір»

 

Почорніли геть всі травинки-шовковинки,

земля струпом вкрилася –

то Чорний звір гуляє, усіх жахає.

Кругом нього і міцна рослина вмирає,

жовкне-чорніє, а він радіє –

всюди кривду сіє

та ж і собі теж.

 

 

«Чуліндра радіє, що вродила хороша морква»

 

Я її малювала, вона ж тихо співала –

«Чуліндра радіє, що вродила хороша морква».

І це правда –

вона морквинам рости допомагала,

гарно їх доглядала,

уночі дополювала,

під ранок росою поливала,

а ось зараз усміхається – спостерігає,

як люд ту морквиночку вибирає…

Отака то Чуліндра-чарівниця,

гарна трав’яна дощовиця,

хранителька води у криницях…

 

 

«Буслики прилетіли»

 

Буслики прилетіли,

куща розквітлого обступили:

Де ви Буслоньки наші милі?

Виходьте, годі чаклувати,

пора нам гнізда будувати,

діточок годувати,

а ми вами і так причаровані

на всі часи – щасливі й згорьовані.

 

 

«Леву треба було річку перейти»

 

Леву треба було річку перейти

і ноги не замочить –

людині треба життя прожити,

бідами і радостями походити

і душу чистою пронести…

 

 

«Мільярд літ прогуло»

 

Мільярд літ прогуло, а таких мавп не було.

Не було і не буде, – А чи довго? –

Аж поки не самознищитесь, люде!

Страшний я звір?  Та ні, але ж знайте:

бережіть в собі людину, її плекайте,

а не гроші-добро – то все така змова,

так легше вас віяти,

як те зерно від полови.

 

 

«Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має»

 

Цей звір позіхає і дружби ні з ким не має.

Його очі, великі, сумні, стежать за мною

з такою непідробною тугою людською,

що я його не боюся – підійду до нього

і подружуся!

 

 

«Соняшник життя»

 

Соняшник життя журавлики охороняли.

Розумні, – щоб їх не помічали, –

декором на тім глечику стали…

 

 

«Я з тобою, Іванку, не нажилася»

 

Я з тобою, Іванку, не нажилася…

як пішов до війська – не було ще звістки,

а донечка наша швидко підростає.

Її волосся золотиться,

наче та достигла пшениця…

Ось зараз доні сорочку вишиваю,

наче долю для нас прошу-замовляю…

Не хвилюйся, Соколику, все встигаю, –

женіть ворога з материзного краю…

 

 

«Лежень ліг під яблунею»

 

Лежень ліг під яблунею – чекає,

може і впаде якесь переспіле…

Хай хоч всі яблука деревце струсить,

а бути Ньютоном його не примусить

нізащо – тому, що воно

ЛЕДАЩО

 

 

«Звір лапи склав»

 

Звір лапи склав та дивується –

ці соколи страху не мають,

прабатьківську землю захищають

від ворога лютого і підступного,

що братом хитро прикидається…

Все згадається

на суді на Божому…

і Звір імена сміливців запам’ятав

та в Книзі Безсмертних їх записав.

 

 

«Квіти-оченята»

 

Квіти-оченята – очі Всесвіту.

Скільки їх по всій нашій планеті,

не злічити – як зірок на небі…

Мабуть, все бачать і все пам’ятають.

То хто ми? – Розум Всесвіту,

чи нами його випробовують,

а ми лише необхідне знаряддя?

Тоді  хто випробовує нами Всесвіт?..

Такі дивні думки навіяли

наївні як діти квіти-оченята…

 

 

«Хатня кукурудза»

Зозульки кукурудзи нарвали,

в дивовижний букет ув’язали,

охопили крильцями вазу,

але так, що їх не помітиш одразу,

і стоять граційні та гожі

з хатньою кукурудзою пташки божі.

 

 

«Стародавній лев подружив з гадюкою»

 

Стародавній лев подружив з гадюкою,

а вона зелена-зелена,

шо й у траві то не видно,

і старезна вона, як він,

то й зрадів –

є з ким часи минулі згадати,

тож почали вони разом

свою книгу життя писати.

 

 

«Гороховий звір»

 

Гороховий звір очі відвів – кокетує…

такого  ще з ним не було – сам квітує.

Зашарівся, у польовім горосі, його фіалковім цвіті

почувається таким щасливим

як ніде у світі…

 

 

«Кінь стоїть, сумує»

 

Кінь стоїть, сумує:

Козаче, вставай,

на сході та півдні палає наш край.           

Думалось, вже вони нам брати,

а ні – прикидались,

вони – вороги.

Їм землі наші таки не дають спокою,

нас знищити хочуть підступно, війною.

Не має ворог ні честі, ні слова…

Вставай, козаче, Україна боротись готова.

 

 

«Літа мої молодії, прийдіть до мене в гості»

 

Літа мої молодії, прийдіть до мене в гості, -

віддівувала, відспівала,

стою на калиновім мОсті.

Вдивляюся-розглядаю –

і щастя було, і біди…

Життя кожного має такі береги,

та, головне, які на них дозрівають плоди…

 

 

* Назва кожного вірша дана за назвою картини Марії Примаченко, яка відлунювала у мені цими рядками. (М. Г.)

6 Сергій Коломієць Вірші

Сергій Коломієць

 

Вірші

 

 

Тій, хто спинила річне мовчання. Сердечно - Марині Улановській.

 

1000 миль

 

Тут хмари, здається, нижчі

На сто метрів від тих,

Що у місті твоїм.

На сто метрів до неба я ближче,

Як я завжди і хотів,

Та ж від тебе

–   На тисячу миль.

 

Ти стала настільки значуща,

Що я вже й не знаю,

Як згадую дотик руки,

Де в мені починаєшся ти,

Й я закінчуюсь, навпаки.

Й відпускати тебе не бажалось,

Ні в той день, коли місто і пил,

Ні в ту мить, коли вечір застиг

У розмові з дурним і вічним,

Ні тепер, як за тисячу миль.

 

Буде день, я дістану до неба.

І так, щоб не віддавати

Це відверте та потаємне

Нікому. Усе – мені.

В міліметрах аби від тебе

І від світу на тисячу миль.

 

17.07.2019 / 23:33 / Вроцлав

 

 

На добраніч ІІІ

 

Гриміло сьогодні. Лило.

Я був згадував твої вірші,

Що ставали інтимніші й ближчі,

Все дорожчі й сердечно цінніші

–   Рідніші

Від усього.

 

Не втримало небо. Лило.

І у сповіді цій нежданій

Щось надто тендітне було.

Не зламане та незламне.

Рахував кілометри до тебе,

Щось тремтіло із жахом у серці,

Згадав біля вогнища вечір

–   Спокійніший

Від усього.

 

 

І метр-за-метром – лило.

Так і здолаю я шлях свій,

Котрий плутаю так давно,

Намагаючись стати сильніше,

Тільки б бути до тебе ближчим,

Прокладаючи строфи все гірше

–   Болючіше

Від усього.

 

Мимолітно не буде. Лило.

І скільки б там не пройшов,

Спотикаючись через себе

І палаючи на дні провалля,

Всі дороги мої – до тебе

–   Найдорожчої

Від усього.

 

14.07.2019 / 04:24 / Вроцлав

 

 

Естетика деталі

 

Знаєш, точно немає таких.

Музика з Франції, та не вино,

бліда шкіра й легкий аскетизм,

величезна полиця книжок,

Не змістовніших, звісно, ніж ти.

 

З тобою щось точно не так.

І ти у розмовах щонічних

відкриваєшся, наче набір із відзнак,

які гублять тебе і по факту – вищі

від зримих, загальних ознак.

 

Позбавляйсь від думок, як од скверни.

Лиш тому ти – життя мого частка,

бо ні зла ти, ні добра, я впевнений, –

просто з різних деталей складена,

 

Що світилом є з твого берега.

 

07.07.2019 / 01:04 / Вроцлав

 

 

***

 

Лишайся, ранковий шторме,

Точно знав ти, що я не втримаюсь

І час знову піде по колу.

Ти відчув – впаде сонце ізнову,

І кістками картин Біксінського

Я почну із писання незримого,

Хоч, зізнаюсь, у мене це вперше.

 

Лишайся, нетлінний птах срібний.

Чом ти змусив мене мовчати

У прекрасні світлі години,

Де ми почувались живими?

Я ж бо і сам рахувався

Як щось, що лічбою незлічене.

 

Лишайся, проміння багряне,

Освічуй порожні стіни,

Ходімо тинятись містом,

Ховать в поверхи спорожнілі,

Вимощені із нещасть,

Її зачарований сміх.

 

Лишайся, тепло сердечне,

Не деінде. Сідай навпроти,

Заварюй зелений чай з м’ятою

І просто помовчимо.

Сьогодні точно щось станеться,

То ж не упустімо його.

 

29.06.2019 / 02:06 / Вроцлав

 

 

На добраніч ІІ

 

Ти в ідеї та збірній суті,

Котру кинув хтось у провалля,

І суть та дістала дна.

Ти із запахом книги

З полиці у спальні

Є поряд в відлунні кімнат.

І у запаху тім, наче протяг,

Торкнувшись вустами потилиці,

Чомсь згадалися коси твої,

Наче трави зі степу,

Мов думка про Батьківський дім.

Хоча, вірно. Ходім.

Час вже спати, аби із ковдрою.

І, зринаючи в мить ностальгій,

Не те, щоб стає трохи боляче,

Ні.

Стає трішечки холодніш.

Навіть інше. Стає справді холодно.

Ніби щось у середині йокнуло

І, стрибнувши з вікна додолу,

Блукать стало по місті твоїм.

Стало згадувать тихі місця,

Ждати каву осінню

І лілеять розмови нічні.

І цей запах, що з книги,

Став вагомим настільки,

Наче є в нього величина.

Велична. Істотна. Вища.

Я тут сам у покої,

Та спокій

Мій точно у тебе лишився.

Словом, дякую, що змінила.

Що знайшла оту часточку світла

І кинула у провалля,

Як ідею та збірну суть.

Бо ж суть ота – сама ти.

 

29.06 2019 / 01:04 / Вроцлав

 

 

Запрошення

 

Їдьмо до Умані, радосте!

Не знаю коли, але точно

Настане мить непорочна,

В яку час буде варто спинить

Із Бродським або Асадовим.

Хоча, ні. Давай тільки ми.

То ж поїдемо восени.

 

Але взимку, певно, там будемо,

Коли кава здається міцніш,

Тепло серця стає гарячіш,

Буде мить – і годинник стане.

Одягайся! Ти ж вічно застуджена...

Не збуте й забуте згадаєм,

І на вікнах буде кришталь.

 

І хай сніг буде йти усю ніч!

Такий сталий, чарівний, рідний,

На вікні буде ваза з квітами,

Червоне, що спинить мить,

Й теплий плед для тендітних пліч.

Тільки б сніг той з тобою ділить,

Бо життя надто швидко летить.

 

І нехай буде тихо й безмовно.

І проміння морозне зранку

Лягатиме разом з нами,

Коли стане лік часу, як будні.

Скажу точно та безумовно,

Тут немає чого більш думать:

Радосте, їдьмо до Умані!

 

07.07.2019 / 03:31 / Вроцлав

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

7 Владислав Кураш Волк

Владислав Кураш

 

Волк

                                                   

                                        Всегда говори то, что думаешь и делай то,

                                       что тебе кажется правильным, – это твоя

                                        жизнь и никто лучше тебя её не проживёт.

                        Жан Рено

 

Всю зиму 2016-го года я провёл в Низких Бескидах. Туда после операции меня отвёз Дамьян. Я был слаб и нуждался в уходе. В Гливице оставаться было небезопасно. Меня повсюду искали. Единственным спокойным местом в Силезии были горы. Там у Дамьяна жил дед, старик Збышек. Он жил недалеко от Бельско-Бяла, на Козьей горе, в глухом уединённом месте, и вёл отшельнический образ жизни.

Во время Второй Мировой войны Збышек служил в армии Андерса, командовал санитарной ротой. С 1944-го года в составе 2-го Польского корпуса, подчинявшегося командованию 8-ой британской армии, воевал на итальянском фронте. Отличился при взятии Монте-Кассино и во время прорыва Линии Густава. За это был награждён Крестом Монте-Кассино и Итальянской Звездой. Участвовал в освобождении Рима, в сражении за Анкону, во взятии Болоньи. После победы демобилизовался и какое-то время работал lekarzem medycynym ratunkowej в Варшаве. Потом уехал к себе на родину, в Силезию, и поселился на Козьей горе, где и прожил всю жизнь, до самой старости.

Збышек в свои девяносто был не по годам ещё очень силён и крепок. Держал небольшое хозяйство: коня, несколько коз. Сажал огородик возле дома, занимался охотой, сбором трав, выделкой и заготовкой шкур. У него было два охотничьих терьера, сука Мура и её годовалый щенок Шарик. И огромный тёмно-серый весь в чёрных разводах лесной кот, которого он нашёл в горах раненным котёнком, выходил, выкормил и приручил.

После операции больше недели я пролежал в горячке и бессознательном состоянии. Всё это время Збышек не отходил от меня ни на минуту. Ставил мне медикаментозные и жизнеподдерживающие капельницы, колол обезболивающее, глюкозу и жаропонижающее, обтирал меня тёплой водой с уксусом, делал мне массаж и гимнастику, чтобы не образовывались пролежни.

Наконец, когда я пришёл в себя, оказалось, что у меня частичная потеря памяти. Я практически ничего не помнил, не мог понять, где я, и что со мной, и кроме ужасной нестерпимой боли ничего не чувствовал. Я не воспринимал действительности. Всё было, как во сне.

Боль накатывала волнами. И тогда, когда она накатывала, я снова проваливался в чёрную бездну мучительных кошмаров, и выныривал из неё лишь тогда, когда она ненадолго затихала.

Боль была невыносимой. Казалось меня распиливают пилой на тысячи мелких кусочков. Плечо горело огнём, словно в него воткнули раскалённый металл. Обезболивающее не помогало. Оно лишь на время приглушало безумную боль. Я с ужасом думал, что это мучение никогда не закончится.

Не знаю, сколько так продолжалось. Но незаметно боль стала утихать, и я понемногу начал выкарабкиваться. Ко мне вернулось сознание. А вместе с сознанием начала возвращаться и память. Это были бессвязные обрывки непонятных для меня воспоминаний. Причём воспоминаний жутких и мрачных, с незнакомыми лицами и людьми. Яркими вспышками они озаряли меня. Но не вносили ясности в моё помутившееся сознание. Они были настолько реальными и впечатляющими, что порой стиралась грань между реальностью и галлюцинативными видениями, и я окончательно путался, снова погружаясь в состояние бессознательного бреда.

Мне начали сниться сны. Вернее, не сны, а сон. Каждую ночь мне снился один и тот же сон. Как заезженная граммофонная пластинка, он повторялся до тех пор, пока я не просыпался. Он был таким же жутким и мрачным, как и мои воспоминания. Мне снился какой-то грязный притон, лужи крови и те же самые незнакомые люди с перекошенными от ужаса и боли лицами.

От старика Збышка я узнал, где я нахожусь, что со мной и, как я сюда попал. Он рассказал мне, что у меня пулевое ранение в плечо, и что к нему меня привёз Дамьян. Больше от него я ничего добиться не смог.

О том, кто такой Дамьян, я понял только тогда, когда он сам к нам приехал. Я его сразу узнал. Он был одним из тех, кого я видел в своих кошмарных снах. Дамьян рассказал мне о Валерке и о Марлене, и о том, что произошло. Благодаря Дамьяну, я вспомнил детей и Алёну. Отсутствовавшие фрагменты воспоминаний заполнились и, словно пазлы, сложились в единую понятную объяснимую для меня картинку.

Дамьян привёз мне одежду, сменное бельё, туалетные принадлежности, медикаменты, необходимые для моего лечения, несколько книг, среди которых был томик Лермонтова и учебники по истории живописи, и рюкзак с деньгами.

- Это твоя доля,- рассказывал мне Дамьян, сидя у моей постели.- Пока ты будешь находиться здесь, деньги будут храниться у Збышка. Он тебе их отдаст только лишь тогда, когда ты окончательно выздоровеешь и соберёшься уезжать. Себе он возьмёт ровно столько, сколько посчитает нужным. Это не обговаривается. Лишнего Збышек не возьмёт. За свои деньги можешь не переживать, у Збышка они будут храниться надёжнее, чем в банке.

- А что с Валеркой?- спросил я у Дамьяна.

- Валерке, признаюсь я тебе, сильно досталось,- начал Дамьян.- У него очень тяжёлое состояние. Я его спрятал в одном опиумном притоне под Варшавой. Валеркина доля хранится у хозяина притона. Он тоже надёжный человек. После выздоровления, как и ты, Валерка получит свою долю, конечно же, за вычетом издержек.

- А где Марлена?

- Марлена исчезла,- развёл руками Дамьян.- И я не знаю, где она. Может, в тюрьме, а, может, и нет. Но то, что она жива, я знаю это наверняка. Её доля в неприкосновенности хранится у моей сестры. Как только Марлена объявится, она получит все свои деньги до последней копейки.

- Мне нужен телефон и интернет!

- Забыл тебе рассказать. Здесь, у Збышка, есть несколько жёстких правил, которые нарушать нельзя. Прежде всего, для твоей и для его безопасности. Если что-то не устраивает, можешь сразу забирать свои деньги и уезжать, куда хочешь. Пока здесь живёшь, запрещено пользоваться телефоном, интернетом, контактировать с внешним миром и с кем бы то ни было вообще. Запрещено гулять в туристических зонах и по туристическим тропам. Запрещено ходить в город. Запрещено хранение любого оружия. Запрещено употребление алкоголя.

После некоторой паузы Дамьян продолжал.

- Я приеду где-то через месяц. Привезу тебе медикаменты. Если вдруг понадобится срочно связаться со мной, говори Збышкови. Любую информацию передавай через него. Не бойся. Ему можно доверять.

На этом наш разговор закончился и Дамьян уехал.

 

 

*****

 

                                                                             Давно отверженный блуждал

                                                                             В пустыне мира без приюта…

                                                                             И лучших дней воспоминанья

                                                                             Пред ним теснилися толпой…

                                                                             Когда он верил и любил,

Счастливый первенец творенья!

Михаил Лермонтов «Демон»

 

Я быстро шёл на поправку. Ранение всё ещё кровоточило и не заживало, но, благодаря интенсивной терапии и стараниям Збышка, перестало мучить меня ужасными болями. К концу декабря я начал вставать с постели и делать первые шаги, которые давались мне с огромным трудом.

Левую руку из-за ранения парализовало. Попытки пошевелить рукой или пальцами были безуспешными. Рука не слушалась меня. Она болталась, как плеть, тем самым причиняя лишь неудобства. Чтобы зафиксировать руку, Збышек сделал мне повязку из бинтов.

Я заново учился ходить, шаг за шагом возвращаясь к жизни. Сначала я добирался до окна. Оно было ближе всего к кровати. Облокачивался здоровой рукой о подоконник и подолгу смотрел на заснеженный горный пейзаж. Потом - до стола. Стол стоял посреди комнаты. Сев на стул, какое-то время я отдыхал перед тем, как отправиться в обратный путь к кровати. Потом - до двери. Но из дома я не решался выходить, потому что был ещё слишком слаб.

Большую часть времени я проводил лёжа в постели. Телевизора у Збышка не было. Поэтому скуки ради я слушал радио, висевшее на стене у кровати, и читал книги, которые привёз мне Дамьян.

Збышек осмотрел мою руку и успокоил меня.

- Ничего страшного,- заключил он.- Сухожилия и лучевой нерв не задеты. Очень похоже на посттравматический плексит. Дело поправимое.

Збышек оказался прав. После двух недель лечебной гимнастики и специальных упражнений рука заработала. Я мог немного приподнимать её и шевелить пальцами.

Читая Лермонтова и пролистывая репродукции картин Врубеля, я всё больше и больше погружался в себя. Я думал об Алёне и детях, думал о Марлене и о Валерке. И моё сердце сжималось в груди от тоски и грусти.

Во всём виноват был лишь я один. Я не боялся себе признаться в этом. Меня душили угрызения совести. Я понимал, как всё далеко зашло и как всё безнадёжно. Мне было страшно и хотелось рыдать от бессилия. Изменить я ничего уже не мог.

Только теперь я понял, как мне не хватает тепла и любви. Как не хватает рядом близких людей. И как всё это мне необходимо. Только теперь я ощутил, насколько я одинок и беззащитен перед пугающей неизбежностью. Только теперь я осознал всю бессмыслицу своего существования.

Время тянулось медленно и скучно. Но через пару недель Збышек разрешил мне выходить из дома. Это изменило всё.

Чтобы занять себя чем-то и отвлечь от дурных мыслей, я потихоньку стал помогать Збышкови по хозяйству. Свежий воздух, физическая нагрузка и движение самым лучшим образом способствовали моему выздоровлению. Прямо на глазах я креп, набирался сил и восстанавливался.

Каждый день Збышек с собаками ходил на охоту. Дома он оставался только тогда, когда была непогода и штормовые предупреждения. Охотился Збышек, в основном, на коз, зайцев и лис, но мог подстрелить и белку, и куницу, и фазана, и утку, и любую другую дичь. Излишки мяса он продавал на рынке в городе, а шкуры сдавал в заготконтору.

Збышек научил меня разделывать и свежевать туши, отмачивать, мздрить, дубить и сушить шкуры, ощипывать и потрошить птицу.

С собой на охоту он начал брать меня только лишь тогда, когда моё ранение окончательно зажило и перестало кровоточить. Плечо, правда, ещё болело и рука не полностью слушалась. Но это были мелочи в сравнении с тем, что мне пришлось пережить.

Збышек любил лес и горы. Он чувствовал их и понимал. Он говорил мне, что слышит их голоса. И что они всегда подсказывают ему и помогают.

Збышек был настоящим следопытом. Он без труда находил лисьи и заячьи тропы. По следам мог определить место лёжки или выпаса животного. Его капканы и ловушки никогда не были пустыми.

Он был очень метким стрелком. Попадал в цель с первого выстрела. Всегда бил наповал. И домой с пустыми руками не возвращался.

Большую часть времени мы проводили в лесу. Бывало, уходили так далеко от дома, что возвращались только затемно. Один раз даже пришлось заночевать в горах.

Я смотрел на Збышка и завидовал ему. У него было всё то, чего мне так не хватало. Он жил в полной гармонии с самим собой, с природой и окружающим его миром. Он был полноценной и самодостаточной личностью.

Когда моё плечо перестало болеть, Збышек стал учить меня стрелять из ружья. Он дал мне небольшой лёгкий охотничий «ремингтон» пятидесятого года выпуска, с которым на охоте я не расставался ни на минуту.

В феврале в наших окрестностях появились волки. Они пришли с Восточных Бескидов. Збышек сказал, что волки каждую зиму в поисках кормёжки заходят в наши края, поближе к людям.

Заунывный раскатистый вой по ночам леденил душу. В горах всё чаще то тут, то там встречались следы кровавых пиршеств голодных хищников.

По мере выздоровления я всё чаще и чаще стал задумываться об отъезде. Я ещё не знал, чем буду заниматься, и куда поеду. Но мне безумно хотелось домой, к Алёне и детям. Я убеждал себя, что не так уж всё безнадёжно, как кажется. И начинал верить в то, что ещё можно что-то исправить.

Каждую ночь мне снились ужасные кровавые сны. Я постоянно думал о Марлене и о Валерке. Я не знал, как им помочь и загладить свою вину, и от этого было невыносимо тошно.

 

 

*****

 

Клыки слегка сдавили его руку, потом давление стало сильнее - волк из последних сил старался вонзить зубы в добычу, которую так долго подстерегал. Но и человек ждал долго, и его искусанная рука сжала волчью челюсть. И в то время как волк слабо отбивался, а рука так же слабо сжимала его челюсть, другая рука протянулась и схватила волка. Ещё пять минут, и человек придавил волка всей своей тяжестью. Его рукам не хватало силы, чтобы задушить волка, но человек прижался лицом к волчьей шее, и его рот был полон шерсти. Прошло полчаса, и человек почувствовал, что в горло ему сочится тёплая струйка. Это было мучительно, словно ему в желудок вливали расплавленный свинец, и только усилием воли он заставлял себя терпеть.

                                                                              Джек Лондон «Любовь к жизни»

 

Начало весны было холодным и снежным. Збышек простудился, заболел и слёг. Всё хозяйство легло на мои плечи. Дома сидеть было скучно. Но одного на охоту Збышек меня не отпускал.

Однажды мне всё-таки удалось уговорить Збышка, и он разрешил пройтись неподалёку от дома с собаками и ружьём.

Получив подробнейшие инструкции на случай встречи с волками, я собрался и отправился на охоту.

День был погожий и ясный. На востоке, над вершинами гор, висело ослепительно-яркое солнце. Небольшой мороз легонько пощипывал кожу и обжигал ноздри. Снег приятно похрустывал под ногами и болезненно искрился в лучах солнца. Настроение было отличное.

Я направился по тропе, которая поднималась всё время в гору и вела к Шопчаньськему ущелью. Жадно вдыхая морозный воздух, потявкивая и радостно виляя хвостами, собаки бежали впереди.

Склон был поросший лесом. Огромные буки с широченными стволами упирались в самое небо заснеженными верхушками. Встречались тёмные грабы и зелёные ясени. То тут, то там были заросли дикого жасмина. Повсюду росла даурская берёза.

На поляне, неподалёку от ущелья, я подстрелил двух фазанов и устроил небольшой привал. Солнце перевалило через зенит и стало клониться к западу. От деревьев поползли длинные тени. С гор подуло холодным ветром. Перекусив и немного отдохнув, я собрался идти дальше.

И в этот момент появился волк. Он был огромный и серый, с массивной, сильно вытянутой мордой, острыми ушами и широким лбом. Волк был один. Он вышел из зарослей и, остановившись посреди поляны, настороженно уставился на меня. Почуяв волка, собаки с визгом, поджав хвосты, убежали прочь. Какое-то время мы смотрели друг на друга. Стараясь не делать резких движений, лихорадочно соображая, как лучше поступить, одной рукой я потянулся за ружьём, а другой к голенищу, где был у меня большой охотничий нож.

Волк зарычал, оскаливая огромные жёлтые клыки, и, как в замедленном кино, бросился на меня. Я успел только заслониться рукой. Впившись клыками в руку, сильным ударом передних лап он повалил меня на спину и остервенело стал разрывать её, пытаясь добраться до моего горла. Я, как мог, отчаянно защищался, а другой рукой, с ножом, что было сил, бил его без остановки, наотмашь, куда попало. Наконец, волк стал ослабевать. Изловчившись, я нанёс удар ему прямо в шею, всадив нож по самую рукоять. Волк конвульсивно дёрнулся, вырвал на меня кровью, обмяк и затих, навалившись всем своим телом.

Я ощутил во рту неприятный вкус волчьей крови. Мне стало плохо. Всё вокруг закружились и поплыло. И я провалился в забытьё.

Из забытья меня вернул знакомый голос. Это был Сбышек. Он выплыл откуда-то из тумана. На мгновение появился. И снова исчез.

Через какое-то время я снова пришёл в себя. На этот раз я уже лежал в постели, а возле меня сидел Дамьян. Заметив, что я очнулся, он обрадовался и заулыбался:

- Силён же ты, волчара. Ну, настоящий волк,- обратился он ко мне.

Подошёл Сбышек и осмотрел меня:

- Жив будет, не помрёт. Ничего, подштопаем маненько и выходим,- заключил он.

Ужасно хотелось пить. К горлу подкатила лёгкая тошнота, и изображение начало терять резкость.

«Бог даёт мне ещё один шанс»,- мелькнуло у меня в голове перед тем, как соскользнуть в забытьё.

 

 

Сборник «Моя вторая Одиссея»

Цикл «Эта безумно безумная жизнь»

Варшава

19 января 2020

8 Людмила  Никулина   Точка 

Людмила  Никулина  

 

Точка 

 

 

- Подвиньтесь,- прошептала точка, толкая   своим  черным диском впереди стоящие буквы. Сколько же можно меня притеснять!? И всегда я последняя, и всегда я крайняя…

Точка. Сколько историй обязано ей своим завершением. Правда, не всегда радостным или, к примеру, не радостным, а и вовсе грустным. Но, она так и не смогла привыкнуть к притеснению со стороны  ее величества Грамматики, которая все видит сквозь свои установленные правила правописания, где точка занимает место законченности. Хотя, сама точка, как знак препинания, имеет личные права, в том числе, и на пререкания. Во всяком случае, она так думала.

Кстати, сегодня точка совсем не в духе. Еще вчера она мечтала затесаться между  суффиксом  и приставкой, чтобы осуществить свою давнюю мечту -  наболтаться вдоволь, но не тут то было. 

И, как всегда неожиданно , гелевая ручка заскользила по бумаге, Грамматика тут как тут. Не дала и  вздохнуть, как точка оказалась в конце предложения.  Тогда точка придумала свой план, как обхитрить Грамматику. Да так, чтобы та и подумать не могла, что это именно ее- точкино изобретение.

Итак, когда ночью все уснули, точка вышла из текста какой то непонятной  объяснительной записки, которую один из чиновников должен  утром отнести своему начальник , и отправилась гулять по извилистым улицам  предложений, в конце которых стояли такие же точки, как и она.

Прибодрившись и прикрываясь темнотой, она подбежала к одной из них и  достаточно тихо, чтобы слышала только она, прошептала:

-Привет, дорогая, ты еще не спишь? Может, прогуляемся, а то мне совсем скучно одной.

-А можно?- осторожно спросила та, поглядывая  на слова, разбросанные по тексту.

-Конечно, - уверенно ответила точка, поправляя бретельку на своем плече. Что нам за это будет? Да, пожалуй, ничего. Лишь бы не заблудиться и вернутся  на свои  места.

- Да, надо запомнить. Я стою в конце слов « на рабочем».

-А я стояла позади слова «уважительной»

-А я – после слова  «причине»,- подбежала к ним  еще ода точка. Давайте дружить! Так хочется дружбы!

-Возьмите и нас,- закричали запятые, цепляясь друг за друга. Нам давно  скучно.

Точки и запятые взялись за руки  и закружились в танце. Потом они бегали между строк  и здоровались с буквами, которые, не понимая, что происходит, молча  наблюдали за ними, зевая и ежась от  непредсказуемого поведения последних. Но , в конце концов, они тоже включились в хаотичное движение, выбегая за пределы слов и обнимаясь с другими,  ранее незнакомыми им буквами

К полуночи  общее веселье достигло апогея – все  точки присоединились к трем точкам – заводилам, все буквы раззнакомились и обнимались, как родные, а вопросительный и восклицательный знаки, хотя  не были членами конкретного текстового общества, но не удержались и  танцевали вместе со всеми. А почему бы и нет? Ведь они члены алфавита!

Но, всему приходит конец. Так и в нашей истории случилось утро, а  на бумажном листе  стал виден текст.

-Что это такое?- спрашивал чиновника  его начальник. Из Вашего письменного объяснения  о причине отсутствия на рабочем  месте нельзя ничего понять.  Все слова написаны в одном длинном предложении, а точки и запятые находятся в верхнем правом углу Там же, только ниже, красуются вопросительный и восклицательный знаки. Бред какой то!!!

-Я не знаю,- оправдывался чиновник, нервно сжимая ручку своего портфеля. Еще вчера я написал на Ваше имя объяснительную записку, в которой указал причину моего отсутствия на работе и просил строго не наказывать за это.

Да, но  здесь  присутствует сплошной сумбурный набор слов. Я никогда не думал, что Вы так безграмотны.

Вот посмотрите, что Вы написали.

Начальник протянул исписанный лист чиновнику, который вначале широко открыл глаза, потом  приблизил текст поближе к лицу,  уткнувшись носом в самую середину грамматического хаоса.

-Это не я,- растерянно произнес чиновник.  Кто то подменил , переписал, изменил… Он судорожно хватался за горло, задыхаясь и  кашляя одновременно.

-Вы мне не верите?- продолжал он. Но не  мог же я требовать наказать Вас за свой прогул.  Вот смотрите, что здесь написано. Читаю, условно разделяя слова знаками препинания:

«Прошу  меня строго не наказывать.  Виновен начальник…»

-Вот именно!- взбеленился начальник.  Нарочно не придумаешь!  Получается, что трудовую дисциплину нарушал я, а не Вы.

-Получается так,- нервно  переступая  с  ноги на ногу,-ответил чиновник.

-Да Вы в своем Уме?!- заорал начальник , после чего все буквы и знаки препинания,  испугавшись,  сначала вытянулись  вверх и наклонились в сторону, а потом, как по команде, заняли свои места. - - Посмотрите на этот шедевр! Сплошная клиника!- продолжал начальник . Посмотрите!

Он вырвал лист   из рук чиновника и  в исступлении уставился на текст, где мелким мужским почерком была четко  и правильно написана объяснительная. Без ошибок и помарок.

Начальник  взялся обеими руками за голову  и  закричал :

- Вон отсюда!   Вы уволены! Чтобы сегодня же заявление было на моем столе!

Он внушительно  взглянул  на чиновника и также грозно добавил :

-Нет, не  на столе , в электронном виде и без фокусов! Понял!?

Бедняга-чиновник в расстроенных чувствах еле доплелся домой, где еще раз достал из кармана  объяснительную и остолбенел. Вместо недавних слов его пылкого  извинения за дисциплинарный  проступок  на бумаге красовалось : «Прошу не увольнять  чиновника из за моего упущения, виновные   беспорядка  строго  наказаны »

Внизу  стояла   подпись: « Грамматика», а за нею- Точка, Точка, Точка.

 

01.02.2020   

г. Харьков

9 Раїса Обшарська Силуети

Раїса Обшарська

 

Силуети

 

Вовчиця

Не підходьте близько, я – вовчиця,

То не маска, мій кривий оскал.

Суть моя тверда, неначе криця,

Хай тремтять собака і шакал.

 

Не посмійте гладити вовчицю,

З-під ікла отрута струменить.

Із очей моїх вогонь іскриться

І петляє стежка – сіра нить.

 

Не зречуся гордої породи,

Не продамся за сто грам помий.

Воля – то найбільша нагорода,

Друзі – поле й темний ліс густий.

 

Вже мені повіки не забути

Того,що всмоктала з молоком.

То не правда, що вовчиця люта,

Я жорстока тільки з чужаком.

 

Люди все життя мене бояться

І не раз з облавою ідуть.

Мені діти-вовченята сняться,

Що мисливці з лігва дістають.

 

Я закони вовчі не зламаю

І життя приймаю без прикрас.

Я вночі не вию, я – співаю,

А полюю, як останній раз.

 

Я не вірю в довгі мелодрами,

Віддана свободі до кінця.

Вмію я любити до нестями,

Та кругом лише мілкі серця.

 

Татові

Після довгих доріг,

На душі в мене сніг.

Я до тебе вертаюся, тату.

У безсонні своїм

Я малюю наш дім,

Нашу білу на горбику хату.

Чи підошви мої

Пам’ятають гаї

У стежках, по яких я ходила?

Я на твоїх руках

Так літала, як птах,

І від того росла моя сила.

Ти каміння збирав

І мені вистеляв

Всі шляхи запашною травою.

Ти ніколи не спав,

Ти яри засипав

І поля засівав добротою.

Я від твого тепла

Все зігріта була

Не порвалася між нами.

В мене був оберіг,

Твій притишиний сміх,

Коли я мандрувала світами.

Наче перли роса,

І співає коса

Щемну пісню, що знаєш від діда,

А життя скрипалі

Поселились в селі,

Ясени – їхні добрі сусіди.

Тату, сонце моє

Вже пізніше встає,

Але вітер у небо літає.

Дозріває овес

І каштановий пес

Ще мене у воротях чекає.

 

Любов

Сталевий канат не рветься,

Він шкіру дере до крові.

Любов, то моя фортеця,

Не можу я без любові.

 

Кричу, що аж серце мліє

І молюся, і ридаю.

І знову собі радію:

- Я маю любов, я маю!

 

Вона мій двійник, тінню

По світі  за мною ходить.

О, заздріть мені, невірні,

Нектар її кров солодить.

 

Її божественна сила

З’єднала нас в суть астральну,

І всесвіт заполонила

Мелодія карнавальна.

 

Любове, моя ти муко,

Моя  норовиста доле,

Зв’язала навіки руки,

Гірка ти моя неволе.

 

Не раз я тебе лишала,

Хотіла вільною бути,

Та скільки не проклинала,

Не можу тебе забути.

 

За вірність мою безмежну

Не треба мені подяки,

Віддай лиш мені належні

Свої афродізіаки.

 

Тобі продала я душу

І смерть мене не злякає.

Я першою вмерти мушу,

Любов мене поховає.

 

 

 

 

Небо

В серці паморозь нині,

Чим себе заспокою?

Є в мене синє-синє

Небо над головою.

 

Той магнетичний простір,

Нескінченність космічна,

Що додає росту

Просто катастрофічно.

 

Я проростаю в тебе,

Хочу тобою стати.

Дай мені сині, небо,

Щоб чорноту здолати.

 

Мрії мої зотлілі

Хмарами налетіли.

Сотні голубок білих

Тихо на небо сіли.

 

Знаю, ти не прогнешся

Над неправедним світом.

Громом лише здригнешся,

Блискавкою засвітиш.

 

Підлості не пробачиш,

Зраду дощі почують,

Адже коли ти плачеш,

Ангели не танцюють.

 

Ти мене завжди вчило

Очі не опускати,

А дарувало крила

І хотілось літати.

 

Ароматом розлитий

Цвіт бузку романтичний,

Що на фоні блакиті

В казку юності кличе.

 

Висоти не боюся,

Сонцем тугу зігрію,

А з тобою зіллюся,

Суть свою зрозумію.

 

Віщі знаки від тебе

Я прийму без вагання.

Мрія, серце і небо –

Ось моє триєднання.

 

Подорожні

Немає досягнень без втрат,

Нема без сліз нагороди,

Не кожен впевнений старт

До фінішу нас приводить.

Бо є ще падіння біль

І втрат гіркота чорна,

Землі холодної сіль

І побуту вбивчі жорна.

Буває такий момент,

Що вже покидають сили,

І відчаю злий цемент

Зцементовує жили.

У кожного щось своє -

Свій хрест і шлях на голгофу,

І щастя коротке є,

І пристрасті дивні строфи.

Не раз в потайних кутках,

На денці душі і тіла

Купаємось в пелюстках

Троянд, які зарясніли.

І в той збентежений час,

Коли із полум’я стріли.

Любов спокушає нас,

Малює рожевим сіре.

Таке контрастне життя

В якому ми подорожні,

Що золото і сміття

Розклеїти не спроможні.

Сліпі, безсилі, малі,

Блукаємо  бездоріжжям,

В полин ховаємо жалі,

Зализуєм рани свіжі.

 

Приймімо ж без нарікань

І вітер, і дощ, і зливи,

І будемо без змагань

Усміхнені та щасливі.

 

Кішка

Котяться сльози рясно, мов град

Вуса усі намочили.

Вчора моїх чотирьох кошенят

Звечора в річці втопили.

 

Лютий господар був, наче кат,

І наказав господині.

Та позбирала всіх кошенят

І заховала в корзині.

 

Двоє чорненьких, біле й руде,

Їх від грудей відірвали.

Де ж ви мої, кошеняточка, де,

Кликала, нічку не спала.

 

Думала випливуть, де осока

Я аж до ранку ходила.

Тиша стояла, тільки ріка

Хвилі до берега била.

 

В грудях у мене тисне, пече,

То молоко прибуває.

І на холодну землю тече,

Сила моя витікає.

 

Тицькали носики теплі свої,

Ссали, а я муркотіла.

Найщасливіші миті мої

Так, наче сон, пролетіли.

 

Тяжко, що дітки бідні мої

Так і не бачили світу

Мишок і липи, бджілок роїв,

Сонечка ясного цвіту.

 

Є в моїй мисці м’яса кусок,

Їжі смачної багато.

Все віддала б я, щоби разок

Глянути на кошеняток.

 

Вийду в садок до черешень старих,

Знову згадаю, заплачу,

Щоб невгамовний біль мій затих,

Трав назбираю котячих.

 

Скоро лілея буде цвісти,

Коники скачуть зелені.

Кажуть щасливі чорні коти,

Кажуть, та це не про мене.

 

Земля

Я невтішно мовчу, в своїх думах покірна,

Я терплю, запаливши смирення свічки.

Мої світлі стежки подорожньому вірні,

Моя шкіра шовкова, а вени – річки.

 

Я прощаю отих, що свердлять моє лоно,

Нарікань не почує від мене орач.

Розбрелись по печерах мої забобони,

І в дощах загубилися стогін і плач.

 

Моя кров виривається бурим фонтаном,

Щоб прогнати енергії гніву і зла.

Хвилювання моє невгамовним вулканом

Заливає неправедне, нищить до тла.

 

Моя біла фата – снігові заметілі,

А осіння корона моя золота,

І зеленими зміями в’ються по тілі

Мій весняний порив, мої дні та літа.

 

Нагодую, як мати, блаженством напою.

Час прийде, поховаю у собі усіх.

Тільки ви будьте завжди, як діти, зі мною,

Я свята, ви не плюйте на мене, то гріх.

 

Дзеркала

І якою б гіркою вона не була

Правду-матінку ріжемо в очі.

Нас придумали люди, ми – дзеркала,

У своїх провидіннях пророчі.

 

Ми оголену дійсність несемо, як стяг,

Хоч не всі і готові до цього,

Та немає ні фальші у дзеркалах

І ні крихти сарказму лихого.

 

Ми чатуємо вас, кожен подих і крок,

Навіть знаєм, коли вам не спиться.

А осколки печуть, як вуглини зірок,

Як роз’ятрені ікла вовчиці.

 

Ви не бийте дзеркал, ми благаємо вас,

Бо нещастя із тріщин прорветься.

Ви розколете долю, так само, як нас

І вона з вас лише насміється.

 

Віддзеркалена врода - то мрії політ,

Досконалості перли іскристі.

У кривих дзеркалах не спотворюйте світ,

Наші аури – лілії чисті.

 

Вам без нас вже ніяк. Задивляються в суть

Наші срібні проникливі очі.

А свічки до дзеркал, наче душі несуть,

Таємницю дізнатися хочуть.

 

Та вона незбагненною завжди була,

Не романтикам привиди сняться.

І завішують чорним тоді дзеркала,

Як зустрітись зі смертю бояться.

 

Та окріпнуть у мрійників крила слабі,

Їм корона трояндова личить.

Тільки тих, що їм вірять, неначе собі,

Дзеркала в задзеркалля покличуть.

 

 

Раїса Обшарська, м. Чортків,

Тернопільська обл.., Україна.

10 Віктор Полянецький Никанорович

Віктор Полянецький

 

Никанорович

 

     

 

Никанорович   глипає  на  годинник – великий, майже  на всю  руку   (зумисне такий купив, щоб  було добре  видно). Чи  часом не зламався?  Бо вчора поночі, як світло відімкнулиб то так гепнувся, мало не забив собі памороків. А воно й без того болить у потилиці. Приклав «блюдце» до вуха: справний, торохтить, мов трактор.

    А мить   мовби зупинилася. Хоча як придивитися, то все довкола мерехтливо рухалося: й сивуваті хмарини на небі, й машини на автотрасі, й прохолодний вітерець перебігав гіллям молодих деревцят (мабуть, десь випав град).  Бур`яни дурманили – недавно кашку викинули.

     Лише оце тільки час для Никаноровича завмер – відтоді, коли перейшов сюди, в “бабдом”. Правда, ще, пам’ятається, в дитинстві день здавався за рік. Проте добре, що стишилося оте  колесо вічності –  довше крутитиметься  до смерті. А воно повернулося й  непогано: не треба дбати про хліб чи паливо. Коли голова сільради із собезом приходили впрохувати, він нізащо не хотів іти жити до тих будівель, що за селом. Їх раніше тримали для заробітчан та студентів, яких привозили з міста щороку. Тепер господарство вправляється само, бо не сіють уже так багато буряків. Соняшники скрізь. А до притулку він не хотів,  там треба   заглядати комусь у рот, щоб погодували. Бо він звик усе сам. Вже он Параски десять літ як немає, а він донедавна  й корову сам (без молока й дня не міг прожити), і їсти варив, і прав, і прасував. А чи велика  то премудрація? В них із жінкою не було такого, що ото лише чоловіча робота, а то – жіноча. Як випадало, то порався й біля скотини, й біля свиней, і птиці  натеребить качанчиків, а там спіймає курку чи гуску – сокирою голову цюк , обпатрає, обсмалить на газові, а воно виходить так гарно і чисто! І поки Парася повернеться від сільмагу та наговориться по дорозі, в нього вже й борщик свіженький, і печеня готові.

Вони жили тільки вдвох із жінкою. Парася не могла народити, бо в німецьких таборах побувала  – в холоді,    голоді,   і били   там.  Никаноровича ж не брали нікуди – ні  в  армію, ні в ту  Німеччину – одна  нога була  трохи тоншою й коротшою. І дівки ним гребували – каліка. Хоча потім  по   війні чоловічу стать  цінували – аби матня.    Никанорович  міг  підібрати собі і бідовішу жінку,  але розсудив так:  хай і негарна, то менше буде комизу.  І  не прогадав. Бо на його ж вийшло - за життя Парася і слова не сказала йому супроти. Він у всьому був  хазяїном.  І все у них  складалося до  ладу.  

          “Бабдом” він спонаравив одразу. А чого ж! Це ж у своєму селі, тебе всі   знають – і ти всіх. І поважають, бо заслужив.  Нікого    ніколи  не  обдурив,    не обікрав, не зобидив.

Як інваліда його поставили після війни на легшу роботу – заготівельником   у   коопспілці. Може,  й  не  втовпився  б на тепленьке місце, бо тоді  безруких та безногих було до біса, та Параска мала родича в районі. Свинку закололи, наготували ковбас,  салтисонів,    тоді й приставили до гешефтної  справи. І в нього виходило. А чого б ні? Мануфактури тієї   не знайдеш   вдень  з вогнем.  

          Та й  не треба йому когось дурити чи обдирати – воно само набігало за день, коли переважував та перераховував. Під його рукою було сіл із шість, доки  об’їздиш  усі конем – днів три мине. А в село треба приїжджати раненько, або надвечір, коли жінки не в ланці. Ситчик   міняв на яйця, сушню, гільзи снарядні, дрантя….  

           А в тієї   учительки гарне таке подвір’я: квіти на клумбах лозою обкладені, хата побілена, вікна пофарбовані. А ще ж і вродлива вона  собою: личко біленьке, очі темні, як колодязь,  губи повні…

          Яйцями розраховувалася за мануфактуру, чистими – одне в одне.  І одягнена   чепурненько: городська спідничка, світленька кофтина… Він ловив себе на думці,   що роздивлявся  й оцінював  її, мов якийсь крам. А вона ж жива людина.

– То,  може, зайдете  повечеряти? – спитала,  видно, задля годиться. І Никанорович це  розумів, звичайно, але погляд її не давав йому спокою, і він не міг, як то завше траплялося, одмовитися від того запрошення.

Вона зливала йому на руки й уже тримала напоготові рушник – білий-білий, аж рипучий. Синя жилка швидко билася на її шиї.

Нарізала сало тоненькими шматочками й одкрила рибні пахучі консерви. Горілка в карафці з цитриновими шкоринками. Никанорович і в свята не вживав того зілля, а на роботі й тим паче. Бо ж “отвєтственность” яка – товар, гроші.

А вчителька й собі у чарочку капнула, то вже мусив вволити: і раз, і вдруге.

…Збудила його, коли не прокинулися ще й кури: рушай. Опісля того ще разів кілька до неї заїжджав, як випадало, а потім мов відрізала: не треба. Він саме тоді їй привіз і газову хустку, й городський беретик  та парфуми. Нічого не взяла. Оте “не треба” одразу й скрижаніло на холоднім осіннім вітрі.  

Більше ніколи не зоставався в молодиць, хоч і прошено було часто. Не тому, що Параски боявся чи людського пересуду (за таке й не ганили тоді). Знав напевно, що ніколи більше не повернеться та мить, коли в душі так добре і затишно, що навіть чуєш, як дихає світ, а од гілки одривається і падає на землю схолоднілий пожовклий лист.

Никанорович придбав собі в місті обнови: гарну суконну діжурку, штани, бобочку – так не одягався голова коопспілки. Парася й не цікавилася, для чого йому така здалася парадність. Думала: раз з’явилася в чоловіка копійка, нехай купує, для кого ж ті берегти гроші? А Никанорович,   хоч куди б їхав, завертав повз учительчину хатину, й то зупинявся, щоб цигарку припалити (блискучий портсигар теж придбав для форсу), то сплигував із воза, щоб поправити упряж на коневі. Так хотілося побачити її хоч і здалеку. Але чомусь не трапилася йому на очі ні восени, ні зимою. Потім од сільчан довідався, що вже готується матір’ю стати. Його ця новина не могла не схвилювати. Що вдієш? Свою душу він міг розкрити хіба що Йоськові. Вони заприятелювали відтоді, як Никанорович узяв його під свій захист. Бо ті фронтовики з куксами та протезами всіляко насміхалися та глузували з Йосі за “п’яту графу”, з’їсти хотіли.

Йося усе те вислухав та й  заходився йому пособити.

Веселий згодом повернувся і втішив його.

– Гарна молодичка. І любить тебе, і визнає за батька своєї дитини, але сім’ю твою розбивати не хоче. А моя тобі рада: перебирайся до вчительки. Парася твоя і сама проживе. Дитині батько потрібний. Йоська тобі поганого не скаже. До неї поки що не потикайся. Продукт я сам доставлятиму, щоб жінки не плескали язиками. Баби знаєш які! Гадаєш, просто бути батьком? В мене спитай, Никаноровичу. Шестеро бігають по хаті. Треба не лише нагодувати, а й розуму навчити. Вей- вей, як то важко батькові… – Йоська   раптом  примовк і стишився. – І ще своє празникове шмаття не виставляй напоказ – навіщо колоти очі людям? Баби нас більше люблять роздягненими. Сам знаєш…                           

Сонце вже зранку припікає. Колись, здається, воно так і не перегрівалось, а як і пекло, то хіба на дощ. Та це вже другий місяць не бризкає навіть. Голова болить. Може, то знову піднявся тиск? Треба піти до медсестри, нехай поміряє.Вона, Оленка, така турботлива: всадовить діда в крісло, рукав на сорочці розстебне, руку обгорне і дмухає отією пурхавкою. А тоді попустить,  і аж легше стає. Очі в неї теж темні й великі. І губи повні…

…Скільки не пережовуй ті думки – не пережуєш. Оце сьогодні Микола прийде, а він йому одразу, як у тій книжці: я ж таки твій батько. Воно, може, й не слід було б  отак одразу. Та вже он вдруге, кажуть, голомозі приїжджали вимагати борги. То треба ж виручати сина. Батько настарався не для кого  – для нього. Не погребує ж, мабуть?.. На біса йому здалася ота комерція!  Маєш роботу в школі, то працюй! Нехай уже він колись продавав те дрантя та міняв, бо такі часи, не здатний був на більше. А Миколка ж директор. Нічого, добра того вистачить пережити ще й десять таких криз. Спомнить хоч, що таки був батько рідний у нього …

Боже, як довго тягнеться час! Диви, сливи на гілках уже синіють. Коли б достигали швидше, бо то його найкращий овоч. І жувати не треба, і живіт слабить. Казав же сторож, що Микола зранку загляне, а годинник уже повертає на дев’яту. Хіба це не ранок? Вони тоді поїдуть із сином на його полишене обійстя, знайдуть десь лопату й одкопають під ясеном оте, що батько для нього припас.

– Никаноровичу, а йдіть-но снідати! – покликала Світлана, санітарка. Вона одиначка – живе і працює в притулку.

–   Не хочеться, сестро….

–   Як знаєте, Никаноровичу. Зголоднієте, я вам розігрію кашу …                     

Та й пішла собі. А Никанорович так і залишився стояти в лободі, мов зігнутий чорногуз.

     “Цікаво, він машиною чи велосипедом приїде? Як же ми тоді дістанемось до обійстя? – блукав здогадами. – Гарне авто має, коли не одібрали ще за борги. Часи настали… Демократія… Добре, що має батька...”

     …Вони з Йоськом тоді вдосвіта завітали до медпункту. Баба Павлиха їм винесла дитинча. Навіть при бликунчику Никанорович упізнав знайомі обриси. А сльози самі додолу: кап-кап-кап. Та вже оплавом, що й не зупиниш. Ніколи в житті так не плакав. А тоді йшли долиною, і солов’ї, просинаючись, виспівували свої пісні. І було так легко-легко на душі, мовби народився сам заново.

     І завелися тоді в Никаноровича гроші. Всі ж заходилися тоді будуватися.   На одних лише цвяхах можна було непогано підлататися. А в Йоська усюди свої люди – на складах, базах. Якось дав Никаноровичу таку пораду, за яку йому й понині вдячний.

     – Гроші – то папір, ніщо, – казав він. –  Не годяться для зберігання. На тому ж папірцеві  і значиться, чим він у банку забезпечується: благородними металами, коштовностями. Ото гроші!

      І вже якогось дня привіз йому червінців царської чеканки добрих дві жмені.

     Потім вони з Йоськом стали діставати залізо для покрівель. Вагонами переганяли оте добро.

     З учителькою так і не зійшовся – все однікувалась, а потім приїжджого кіномеханіка до себе прийняла. Никанорович неабияк образився, бо коли б хоч проміняла на шось путнє, а то й він шкутильгає, та ще й любить випити... Про Миколку не забував: і вдітися йому, і взутися, та й завжди передавав смачні гостинці. А як в інститут поступав, то він поперед нього ходив до отих професорів, щоб вивчили сина. Проте Миколка й сам розумний та беручкий до всякого діла. Вивчився на вчителя, згодом  поставили директором. А Никанорович саме й загримів під фанфари. І де в дідька той Тихін узявся? Таке діло, каже, що варто тільки поворухнути пальцем – і ліниві гроші самі плавом до кишені. Платиш менше – береш більше. Воно, справді, виходило непогано, хоча недовго, бо не дрімала прокуратура. Це зараз комерсанти тільки цим і захоплюються, та їм усе нічого. А тоді засудили. Тихін, правда, вийшов сухим з води, бо ніде не ставив підписа.      Никаноровичу в “дядьковій хаті” не так було уже й погано: не заставляли виконувати норму, був нічним до худоби. Дивився, щоб не відв’язалася яка корова вночі. А вдень  досипав він ще в бараці, коли всі працювали. Й молоко йому доярки залишали в умовленому місці. На волю Никаноровича відпустили раніше строку.

     Після тюрми сторожував у колгоспі. Через день робив, а то хазяйнував удома: вигодовував по двоє бичків, а ще свині, корова. Старався про людське око, щоб не думали, що живе накраденими грішми. А запас у нього був чималенький. Бо коли й сутужно стало з тим золотом, переплачував і купував, аби лиш були не папірці. Бо скільки їх у людей “гавкнуло” – і так, і на книжках. У нього ж дещо  лишилося…

     Годинник сьогодні як ніколи: секундна стрілка ледве ворушиться. Може, й поламався, бо нині роблять так, щоб вийшло швидше з ладу.  

     Никанорович видивлявся на обидва боки, бо міг під’їхати син і з села, і від шляху, що веде мимо колгоспного саду. Голова дедалі дужче боліла, аж пекло в потилиці. Тіпалося серце. Треба буде вже не тільки тиск міряти, а й якісь заштрики колоти…

     Він довго не бачився із сином зблизька, і не розмовляв з ним од душі. А так хотілося. Може б, хоч побував на весіллі, так сидів на той час у допрі. Гроші Йоська передав. Якби ж то раніше зустрілися та побалакали, то й Миколка б не вскочив у халепу, може б, у місто поїхав жити та знайшов високу посаду. У селі ж вище директора й не піднімешся. Та нехай чинить як знає.  

     Одинока постать  наближається із села. Він. А хто ж іще? Пішки. Мабуть, ті стрижені одібрали в Миколки закордонне авто.

     Боже, очі  мов зціпив хто обценьками. Боляче. Світ поплив.

     Никанорович лежить у вузенькій палаті. Дихати важко… Так придушило, що ні рукою, ні ногою не може поворухнути. Й Миколки немає поруч. А він так потрібний йому. Оце б зараз пішли, бо там, під ясеном, закопано усе що треба. Навіщо його так швидко забрали до лікарні? Не дали і з сином перемовитися.

     Йоська он посміхається біля вікна. Але ж він помер уже давно Та все’дно…

     – Скажи Миколці, що там, під ясеном, гроші закопано… не паперові, ні… оті… Йосько… Скажеш? – Никанорович проказував  своє прохання лише в умі, бо губи та язик не слухали його. Але Йоська розуміє його й так.

     Никаноровичу стає радісно, як і тоді в медпункті, коли народився його син.

     І от ідуть вони з Йоськом   глибоким снігом, холодні жаринки сипляться йому в теплі валянки.  А хата вчительчина біла-біла.  І квіти буяють.

Никаноровичу стає дедалі легше й легше на душі.

     Зовсім легко.

11 Любов Сердунич Вірші

Любов Сердунич

 

Вірші

 

 

* * *

Вдивляється Небо

У планету людей,

Вишукуючи на ній

Озерця чистоти,

Ліси первозданности,

Самобутність і щирість

Хоча б окремих людей…

Бо якщо нема їх –

Не має Небо й ідей…

 

* * *

Потребує пастиря отара.

Так одвіку й зáвсіди гряде.

Подавай! Якого-небудь. Зараз!

«Хай чабан отáманом буде!».

Й церква не своя. Полуда впала.

Ич, позамовкали горлачі.

І принишкла воля. Б’ємо бали.

Пастирі кидають жереб. Чим?..

 

* * *

Вкрай зазомбовані, не переймаємось Правдою.

Трунок чужинства нас обезсилив і виморив.

Свого жахаємось! А надихáлися ж Явою й Правою

На перепутті у різних Вічности вимірів.

Плач, молитвú нас зробили надовго поснулими.

Що заповітом повідаєш доні та синові?

Як розбудити в них трепет щемкого минулого?

І чи озветься воно тими болями сивими?

 

 

ДЛЯ ЩАСТЯ 

«Для щастя треба не багато…»

А мені для щастя треба так багато!

Щоб було святково – й на душі у свято,

Щоб було натхнення для труда у будень,

Щоб Вкраїна – вільна! Щоб всміхались люди.

 

А в бутті своєму для життя спонуки –

Щоб горнулись щиро діти і онуки.

І завжди – щоб пісня вічна всенародна,

Щоб були чесноти українські в моді.

 

І щоб любе Сонце, і погідне небо...

Бо мені для щастя так багато треба!

Й за столом святковим тісно було сісти.

Й щоб були при владі націоналісти!

 

УКРАЇНСЬКА МОВО 

Я тебе не вибирала –

Ти мені прародом дана

       Од Ярила й Дани.

 

Ти – прадавня, ти – прекрасна,

Не позичена, а власна,

       Тож словієш рясно.

 

Ти для кожного – обнова

На щодень і знову й знову,

       Диво наше, мово!

 

Ти – й щоденний хліб, і пісня,

Вивчити тебе не пізно.

       Ти – свята, не прісна!

 

Ти – барвисто-веселкова,

Кольорова, пречудова,

       Українська мово!

 

 

ДУМАЙ,  РІКО,  ДУМАЙ!

Йди-но, людино, до обрію від праджерел.

Плинь-но рікою-рукою владарем-царем.

Думай, ріко, думай, але не мовчи!

Зроджуй джерельце-думку-русло й течи!

 

І не вагайся, не гайся, не гасни, не сни.

Навіть якщо самітньо, пливи до весни.

Плинь до весни, до Десни, до Данастри-Дністра.

Навіть якщо пред очі – крута я-гора.

 

Навіть якщо пред очима – туман і лід.

Думай, людино-льодино, вишукуй слід,

Слід од джерел і до обрію – й тільки вперед,

В ярень, бо-Яре, Бо-Яне,  Гіперборею Арей!

 

РІДНА МОВО 

А слово-бо Яня –

То голос Бояна.

Ти, рідна, предивна,

На серці – мов рана.

 

     Бо мрію – тобою,

     Проймаюсь – тобою.

     В мені ти – любов’ю,

     Та ще – боротьбою:

 

За тебе, правічна,

За всі прапочатки,

За голос твій звичний

В джерелах-зачаттях.

 

     За Велеса Книгу,

     За думи прещемні,

     За «дякую!» чемне

     Й «Буквар» од Шевченка.

 

Ти силу даєш

У найбільше безсилля.

В тобі, мово, є те,

Що завше окрилить.

 

     Повстань же до бою,

     З новою добою!

     В мені ти – любов’ю,

     Тому й – боротьбою!

 

НА ҐУЛІ – ҐУЛЯ

На ґулі – ґуля, тож і твердолобі.

Старі граблі нічому нас не вчать.

Не позбулися давньої хороби.

То й поглинає нас чужинства чад.

Новітнім глашатаям сліпо віримо.

Чекаємо з олжі якихось див.

До боротьби веде шляхів неміряно,

До істини – всього лишень один.

 

ВІЛЬНИМ

Годі, браття, сподіватись чужого месії!

Молитвáми не здолати ворога з «роSSії»!

Волю треба здобувати дружно, усі разом!

Тоді точно він загине  від власного сказу!

Позбуваймось, любі діти, чужовір’я чарів!

Раби здатні породити рабів, яничарів!

Хай імперія та лусне, що живе на крові!

Тільки вільні дають людству геніїв, героїв!

 

* * *

Підпережися подвигами предків,

До серця поклади завзяття й гарт!

Збери в кулак одваги й волі рештки  

І доведи, що ти – чогось та варт!

 

* * *

Чужа шаль

Нас не врятує, на жаль.

Чужий клич –

Нам не рятунок, а бич.