11. Ольга Полевіна ЗАВІСА
Ольга Полевіна
                  
                               ЗАВІСА                                                             
Твої собаки ніколи мене не любили.
Не знаю, через що. Спочатку в тебе був сетер. Варто було мені підійти до будинку, як він починав нервувати. Потім– вівчарка. Та кидалася на мене.
Тепер у тебе маленька шавка –дворняжка на прив'язі, і вона туди ж...
Коти –ті байдужіші. Впевнена, що відчувають, але не проявляють інтересу –не опускаються.
Лежить такий собі маленький лев, дивиться крізь мене і не реагує: чи не все одно, хто там вештається...
Коти не люблять нікого, звідси така байдужість. А собаки –віддані. Ревнують.
А чого до мене ревнувати? Ти ж їм не давав приводу...
Ти часто сидиш у кріслі під навісом. Шавка на всю довжину ланцюга норовить підібратися до тебе, лягти якомога ближче. Ти іноді гукаєш її, і вона відповідає радісним гавкотом. Але варто мені підійти і сісти поруч, як вона підскакує і починає нахабно брехати. Тобі навіть довелося якось замкнути її в гаражі, звідки вона тихо підвивала весь час, поки я була поруч із тобою...
А тобі личить сидіти в кріслі! Воно з високою спинкою і з потужними підлокітниками, хоча й досить порваними цілими поколіннями котів, які в тебе змінюються набагато частіше, ніж собаки. Але все одно в ньому ти схожий на імператора, що велично сидить на троні. У тебе постава з роками не змінилася, посадка голови горда, а біле волосся тільки додає значущість. Ти сидиш надто прямо, відкинувшись на спинку, і навіть коли трохи дрімаєш, все одно зберігаєш величність.
Є люди, які надзвичайно гарні в молодості, а в старості перетворюються на подобу людини. А є такі, які старіють красиво.
Є ще одна категорія: чим старше стають, тим значніше виглядають. Випробування і роки немов облагороджують, старість надає їм небувалого благородства. Ти – із них. І не в красі справа: гарненький юнак виглядає старим хлопчиськом. Краса –як насмішка...
Мені так хочеться торкатися твого волосся, перебирати пасма, пропускати крізь пальці!.. Завжди хотілося, і тоді, коли вони були чорними, як смола, і зараз... Але як тільки я підходжу до тебе, собака заходиться диким гавкотом.
У тебе на письмовому столі стоїть маленька пірамідка з нефриту. Я така щаслива, що бачу її! І як тобі вдалося зберегти мій подарунок? Його могли загубити при ремонті, коли переклеювали шпалери у всьому будинку, хтось із онуків міг взяти погратися і не повернути на місце. Усе могло статися!.. Але вона так само стоїть на твоєму столі, і це мене втішає...
Я пам'ятаю, як купила її для тебе. Просто зайшла за чимось до ювелірного відділу і зачарувалася її досконалістю. Взяла в руки і не захотіла випускати.
Подарувала її тобі –на щастя...
Я торкаюся долонею столу. Він теж постарів: на стільниці коло від гарячої чашки: ти любиш пити чай і читати. Але це твій стіл, ти звик до нього і не хочеш міняти. Я знаю, що в нижньому ящику на самому дні під обкладинкою старого блокнота лежить моя фотографія. І це теж мене зігріває...
Сад у цвіту. Саме час сидіти під навісом.
Я обходжу кожен кущик, кожну клумбу. Мені колись так хотілося все це побачити! Тепер я можу задовольнити свою цікавість. Напевно, вся ця краса дурманить запахом...
Серед трави лежить кіт і гріється на сонці. Я обережно обходжу його. Він відкриває жовті очі і коситься в мій бік, але не ворушиться. Напевно, визнає мене своєю –не як собаки...
...Коли мій син був маленький, я розповідала йому безліч казок: мені подобалося збирати їх для нього –італійські, іспанські, французькі... Одна французька згадується –«Жених- жаба»... Схожа на російську «Царівну- жабу», тільки навпаки –був зачарований принц. Спалила дружина жаб'ячу шкірку, і він зник. Багато років шукала вона його, а коли знайшла –він був одружений на злий чарівниці і не впізнав її. Випросила вона в неї три ночі з ним –в обмін на чарівні речі. Чарівниця дозволила, але приспала його зачарованим сном. І ось бідолаха цілує його, кличе, плаче, а він не прокидається...
Казка закінчилася щасливо: слуга почув, як кожну ніч у спальні пана плаче жінка і кличе його, і сказав йому про це. І на третю ніч він не прийняв зілля, не заснув. Вони все ж таки зустрілися...
Щасливий кінець буває тільки в казках...
Береза біля воріт так виросла!.. Ти її тоді посадив близько до будівлі! Не розрахував –тоненька, маленька, півметра росточком... Здавалося, ніколи не виросте. А зараз –висока, і сипле листя на дах восени... Я завжди торкаюся стовбура, коли входжу в хвіртку –вітаю.
...Тоді блискавка вдарила в стару яблуню і вона тріснула. На її місці ти посадив берізку. Я знаю, ти думав про мене –чула своє ім'я. Викопав ямку, влив відро води... Спочатку засихала, потім все ж таки прийнялася. Тезка! Я вітаюся з нею. Біла така, охайна...
За будинком сад спускається до ярка, яким у дощову пору тече потічок. І зараз там трави густіші й зеленіші, бо волого...
На стежці сидить жабка і дивиться в мій бік. Наречений-жаба... Поцілуєш –отримаєш прекрасного принца. Відразу нічого не дається –тільки через страждання.
А мій син пам'ятає цю казку! Розповідав онукові... Ото і все, що йому залишилося від мене –казки та легенди...
...Найстрашніше в усьому цьому, що мій син втратив «образ матері». Так і залишилася тріщинка на все життя –не вірить він жінкам, підозрює їх. Невістці нелегко з ним –суворий і неласкавий. Вона ночами тихенько плаче в подушку, намагається терпіти... Якби він міг знати все, як є, може, інакше склалася б його доля...
Усе має наслідки. Слово, думка... А надто –вчинки. Ми не маємо знати, як відгукнеться через роки.
Найстрашніше, що ми не можемо знати й сьогодення. Ми в полоні  своїх помилок. І впевнені, що праві, що все саме так і йде, як нам здається... А життя ламає наші уявлення, ми переконуємося в помилках і тут же коїмонові... Треба б запам'ятати, що не варто поспішати з висновками, не робити необачних вчинків, навчитися чекати...
Невідомість –найстрашніша. Очікування –найнестерпніше... Хтось мудрий сказав, що «не все так погано чи так добре, як здається». Я ж знала ці слова –а не дійшла їх змісту...
Сонце сідає, довгі тіні лягають в трави. Ти йдеш до будинку, і в твоє спорожніле крісло негайно стрибає кіт.
За яром починається ліс. Життя на околиці міста має свої плюси й мінуси. Далеко від центру, зате яка тиша! Впевнена, що ти хлопчиськом оббігав усю посадку на багато кілометрів і знаєш кожну галявину, кожен горбок.
Мені так цікаво уявляти тебе маленьким! Це ж твої угіддя! Тут ти ріс, тут кожне дерево чуло твої думки...
Я йду стежкою й намагаюся уявити тебе хлопчиськом. Напевно ти бачив те ж саме, що і я: дуби і тоді були такими ж  величезними.
Стало зовсім темно, вузький серп місяця плив понад лісом. Я повільно повертаюся назад. У будинку темно, хвіртка замкнена. Я припадаю до скла і розрізняю твою кімнату. Ніч. На добраніч тобі! Добрих снів...
...У сина все склалося нормально –дві дочки, троє онуків. Молодша дочка надто схожа на мене - адже як передається через покоління! Такі ж очі, волосся, хода. Мені іноді здається, що це я... Так само стрімко рухається. Цікаво, чи пізнав б ти в ній мою кров? Але ви живете в різних кінцях міста, і навряд чи коли-небудь зустрінетеся...
Він її не любить. Намагається бути ласкавим з обома, але не виходить. Старша схожа на діда, і він прощає їй багато чого. А молодшій –нічого й ніколи. Дивно, коли батько розділяє своїх дітей. Мені здавалося, батькам вони однаково дорогі... Втім, не знаю, у мене один син, і хто знає, як би я ставилася до іншого...
А вона навіть не підозрює, що у неї мої очі!.. А звідки? Не збереглося жодної моєї фотографії. Просто знищили все. Єдина існуюча –за обкладинкою твого блокнота...
І все ж я присутня: він розповідав дитині про зачарованого принца-жабу. Адже йому було не більше п'яти, коли я завалювала його казками... Думаю, він все ж любить мене, але десь так глибоко, так затаєно, що і зізнатися собі не може...
Він швидко подорослішав, навчився ні від кого не залежати. І в цьому теж є моя провина. Хоча... Негативний життєвий досвід часто стає двигуном прогресу. «За одного битого двох небитих...»
Він так і не прийняв ту жінку. А я їй вдячна! Є на світі ще добрі люди. Вона терпляча, ніжна, віддана. Моєму чоловікові з нею добре. Вона якось швидко знайшлася, і він відтанув, втішився. Живуть вони мирно і радісно, і тіні минулого не затьмарюють їх будинок. І це добре: я більше мучилася б, якби... Ну що ж, не прийняв мачуху, так буває. Моє дике звірятко закрилося, мов мушля, нікому не розкриває  душу, навіть батька...
І жоден із них навіть не намагався мене знайти. Просто викреслили з пам'яті. Або думали, що викреслили. Я теж так думала, поки не почула про жабу...
Є воно –на самому дні....
Я йду пустельною вулицею, освітленою вузьким місяцем. Ні вогника з-за зачинених віконниць –ніде. Дорога безлюдна, та іноді проносяться автомобілі, засліплюючи фарами і зникаючи. І знову я одна –у всьому всесвіті.
Не треба боятися самотності. Треба з нею змиритися. Людина завжди самотня, і краще, якщо вона це розуміє. Але вона все ж помиляється, бачачи поруч із собою стільки людей, їй здається, що всі вони –друзі.
Та ніхто нікому не потрібен... І вся ця прекрасна брехня про те, яку пам'ять залишаєш по собі... Я ж завжди була доброю і порядною –і в дитинстві, і потім. Але жодна моя подруга не згадала про це. Усіх нажахав мій вчинок. І відразу всі мої колишні заслуги стерлися. Хтось здивувався, хтось знизав плечима і забув: дивна якась! А ми й не знали, не підозрювали...
Є логіка характеру. Виходячи з неї можна припустити, на що людина здатна, а на що –ні. Але якось ніхто про неї не згадав. Алогічність того, що відбувається, нікому не спала на думку. Навпаки, багато «так і думали»... «А я ж говорила...»
Напевно, правду знаєш тільки ти. Але ти не можеш її оприлюднити.
Я часто думаю, як би склалися наші стосунки. Не так багато варіантів.
А. Ми поступово стали б віддалятися один від одного –м'яко, тихо, без болю. І одного разу прокинувшись, я подумала б про тисячу буденних дрібниць, а не про тебе. Згадала, що ти, виявляється, не зателефонував –ні вчора, ні позавчора... Мабуть, не міг. Був зайнятий. Отже, завтра... Або через місяць...
Це не найгірший варіант. Атрофія нейронів. Непомітне відмирання. Повна анестезія.
Б. Ми розлучилися б ворогами. Ти образив мене, а я б тебе зненавиділа. Якийсь час пішов би на роздуми, яка ж я була дурна, і все таке інше. І було б прокляте все, що нас пов'язувало.
Поганий варіант. Було б надто боляче –і довго б не гоїлися...
В. У мене б усе пройшло, а в тебе –ні. Я стала б уникати тебе, ти б дріб'язково переслідував мене...
Навряд чи. Ти занадто гордий. Ледве відчувши охолодження з мого боку, ти б зник. І я б ніколи не дізналася, що ти відчував при цьому...
Г. У тебе все пройшло б раніше, ніж у мене. Мені б знадобився деякий час, щоб втратити надію і піти раніше, ніж підеш ти...
Геть поганий варіант.
Д. Не пройшло б ні в тебе, ні в мене. Розвело б життя. Неможливість. Рвати по живому –страшно. Крововтрата непоправна...
Словом, все пішло б за одним із цих сценаріїв. А головне, що все минає. І в цьому теж є втіха: якщо минає щастя, то мине і біль. Усе рухається, і нічого немає остаточного.
Так, є ще один варіант, який я навіть не розглядала:«вони жили довго і щасливо...»
А знаєш, я навіть припустити не можу, як би воно сталося. Це нам здається, що ми все можемо прорахувати, а насправді...
Ми вважаємо, що знаємо себе!.. І чому дивуватися, що ніхто не згадав про «логіку характеру»! Яка там логіка! ..
Усе, що я скоїла, ніякій логіці не піддається... Але ж мала славу врівноваженої...
Як ми любимо судити ближніх! Навішувати ярлики, – «як вона могла?» –приміряючи на себе вчинок, не розуміючи почуття, що штовхнули на нього...
...Воно приходить –і перевертає все твоє життя. І ніщо не миле, і є тільки одні ліки. Жадаєш їх, навіть розуміючи, що це –отрута...
Ти прийшов у моє життя, коли воно зовсім усталилося, і ні про які шаленості не могло бути й мови. Дорослий син навчався в столиці, благополучний чоловік не ображав мене. Живи –й Бога хвали!..
Але раптом з'явився ти.
Можна сказати й інакше: я з'явилася в твоєму житті. І ми обидва немов втратили глузд.
У тебе теж життя було налагоджене. Тобі теж  непросто було змінити його...
...Що це було? Сплеск безумства? Осліплення щастям?
Не знаю. Просто все якось відійшло на другий план.
Як я карала себе! І все одно –не могла інакше. Не могла –не бачити тебе.
Дивно влаштований світ... Спочатку чоловік готовий на все, але жінка вагається. Вона повільно набирає обертів, і коли він уже остигає, готова на все саме вона!
Ні, не остигає. Тут інше: якщо вдається поєднувати обох жінок –ніяких змін не чекай. Наполягати треба в перший рік. Якщо пройшли річний рубіж –ніяких змін не буде. Але жінка не готова наполягати на початку: вона ще не знає, з ким хоче бути, вона занадто багатьом ризикує...
Чоловік теж ризикує не менше –усім минулим життям. І спочатку він готовий ризикувати. Готовий жертвувати. Але виявляється, що життя еластичне: у ньому вміщується багато чого. Не зовсім зручно, іноді боляче, тисне, ріже, але все ж уміщує обох. І він готовий терпіти деякі незручності, щоб зберегти їх.
Але якщо жінка в почутті набирає обертів –стає тісно. У неї –не вміщується. І те,  чого вона намагалася уникнути на початку відносин, виходить на перший план. І –неможливо поєднувати...
І тоді вона починає наполягати.
Найнеприємніший час для чоловіка... Йому вже й так непогано –обидві з ним... Але вдома напружено: дружина відчуває і підозрює, і на стороні не менш складно –коханка не дає спокою...
Коханка!.. Слово-то яке мерзенне!
Зневажливе... Століттями йдуть суперечки, хто важливіший для нього. Хто обдурений і зраджений... Кому краще. Хто краще...
Погано –усім. Не на порожньому місці виникають такі собі геометричні фігури!
Закони придумані людьми. А шлюби відбуваються на небесах.
Психологи кажуть –коханці чекати нічого. Завжди залишиться на другому плані. Якщо відразу не пішов до неї –не втече ніколи. А роки йдуть... Тож вихід там, де вхід. Не сходитися. Це заздалегідь провальний задум...
І дружині чекати нічого, якщо з'явилася інша. Власне, поява іншого –це наслідок, а не причина.
А все через те, що зникає почуття. Якщо воно зникло–нічим його не повернути, а надто –сценами й докорами.
Часто ми самі допомагаємо йому, почуттю, зникнути...
Не знаю. Я була впевнена, що моє почуття ніколи не зникне. Але з'явився ти –і мене захопив вир такої сили, що опиратися йому було марно...
Мені самій було страшно: усе моє життя відійшло на другий план. Тільки –ти. Тільки –бачити тебе, бути поруч...
Можливо, це просто криза середнього віку: діти виросли і не потребують батьків, подружжя ще молоді, але вже все стало буденним, втратило гостроту... Щастя, якщо все спокійно, а якщо –сварки і відсутність затишку?..
І раптом тебе захльостує нове почуття! Усе загострюється –світ розквітає новим фарбами. І хоч тисячу разів скажи, що це гріховно, але якщо там –сліпуча веселка, то хто ж повернеться в буденну сірість?..
Ламаєш себе, забороняєш собі. Тонеш у такий густій тузі, від якої немає порятунку... І... чим більше пригнічуєш, тим потужніше тебе кинепри зустрічі туди, де розпустилися райські кущі...
Ось і ми рвонулися назустріч один одному...
Я часто думаю, помилка це чи доля?
Я не була обділена увагою і любов'ю. Поруч зі мною на відстані декількох кроків завжди хтось був, який... Варто було мені зробити до нього хоч крок... Але я ніколи не відчувала бажання цей крок зробити. Я спокійно йшла своєю дорогою, залишаючи на узбіччі життя красивих і розумних, успішних і добрих, готових простягнути мені руку і відвести своєю стежкою.
Так би й прожила все життя в омані, що врівноважена, холодна, обачна, розумна й обережна... Що маю повне право засуджувати ближніх за безрозсудні вчинки...
Ти не простягав мені руку. Ми зіткнулися обличчями впритул і... життя зупинилося.
Навколо нас снували люди, обходили, озираючись, іноді нарікали, що стоїмо на шляху і перекриваємо рух. Ми не чули. Ми дивилися один одному в очі і знаходили такі безодні і надхмар’я, про які марилося і не вірилося, що вони існують...
І все стало складним. Жити, не зустрічаючись, стало нестерпно. А змінити це –неможливо...
У той перший рік ми йшли тонкою кіркою вулкана: необережний крок –і провалишся в геєну вогненну. Часто за нами слідом усе обрушувалося, і ми бігли вперед, обпікаючи ступні і дивом утримуючись, щоб не провалитися в полум'я.
І я не витримала. Я сказала, що більше так жити не можу.
Розглядали варіант –розлучитися. Навіть пробували. Не вийшло. Через кілька безмовних днів ще палкіше кинулися один до одного.
Залишатися в цьому місті було немислимо.
І ти знайшов вихід.
Сусіднє невелике містечко могло нас прихистити. Тут би шукати не стали. Ти взяв відпустку і з'їздив на розвідку.
Знайшлася робота і для тебе і для мене. Акуратна тітонька погодилася недорого здати будиночок. Ти заплатив наперед і взяв ключі.
Зупинка була за малим. Як сказати, що йдемо?
Ми вирішили зробити це одночасно.
Вирішили не їхати разом, а зустрітися на вокзалі в новому містечку, під годинником на залізничній станції ввечері, коли прийде поїзд...
У нове життя кожен мав прийти сам.
І я злякалася. Я не змогла сказати. Це було вище моїх сил –дивитися йому в очі. Уранці попрощалися, як зазвичай, і він пішов на роботу.
Я написала лист і залишила його на обідньому столі. Просила не шукати мене, і пробачити, якщо зможе. Обіцяла сама зв'язатися з сином. Намагалася пояснити, що люблю іншого...
Я приїхала в нове місто задовго до призначеного терміну. Без тебе не хотіла йти в незнайомий дім і просиділа в скверику біля вокзалу кілька довгих годин. Перед очима вставало, як він приходить додому, кличе мене. Потім знаходить конверт на столі...
Час тягнувся болісно повільно.
Стемніло. Я зупинилася на мосту над коліями. Звідси було добре видно перон і годинник, під яким ти повинен був мене чекати. Я вирішила залишитися на цьому спостережному пункті до приходу поїзда. Я тебе побачу, як тільки ти підійдеш туди.
Сумку з речами я поставила поруч і перехилилася через перила. Прямо під мною були дроти під напругою.
Прогуркотів товарняк, засліпивши мене. Потім промчав швидкий...
І ось, нарешті, оголосили про прибуття нашого поїзда.
У мене так калатало серце, що, здавалося, проб'є грудну клітину.
Але я подумала, що через кілька хвилин побачу тебе і втоплюся в такої радості!..
Поїзд зупинився, сопучи. На перон висипали люди. П'ятачок біля годинника був яскраво освітлений.
Я не відривала погляду від нього. Натовп мелькав, не затримуючись під годинником.
Нарешті перон спорожнів. Кілька роззяв пробрели заповітним п'ятачком, не зупиняючись. Тебе не було.
Я почекала ще півгодини. Поїздів поки не прибувало, було безлюдно. Я не могла не побачити тебе, якби ти приїхав.
І зрозуміла, що чекати нічого ...
Ти –не зміг сказати... Так само, як і я. Але я ж знайшла вихід!..
Я подивилася на годинник. Недалеко автобусна станція, і ти міг приїхати автобусом!.. Але все одно –зустріч під годинником...
Не приїхав...
А я ще встигну на останній автобус! Їхати недовго, скажу, що затрималася у подруги...
Я підхопила сумку, і впустила її.
Лист!..
Він уже прочитав його –і мені немає шляху назад.
Повернутися –немислимо! Залишитися в порожньому чужому домі –неможливо. Мости спалені.
Якщо ти не приїхав –вони спалені вщент.
Не дарма ми домовлялися сказати одночасно, немов гравці, побоюючись шулерства...
Атже, ти –не сказав...
А я, понадіявшись на лист, сама себе обдурила...
Вдалині замиготіли вогні поїзда, що прибуває. Я не могла відірвати від них погляду...
...Ми вважаємо, що все можна прорахувати наперед. Ми робимо висновки, грунтуючись на непрямих прикметах, і твердо впевнені, що не помиляємося. Ми живемо в полоні у своїх упереджень. І нам не вистачає мудрості і терпіння не поспішати з висновками...
Хто ж знав, що мій чоловік затримається на роботі настільки, що я цілком могла встигнути повернутися і прибрати злощасний лист... А якщо і не встигла б - могла б сказати йому, що пожартувала, перевіряючи його...
Ні, в тому стані я не могла жартувати. Витримка не та...
Один з варіантів продовження...
Ти приїхав наступного дня.
Ти телефонував мені, але вдома нікого не було –адже я втекла раніше призначеного терміну.
Ти дзвонив увечері, але мій чоловік, який прочитав лист, став з'ясовувати, хто мене питає, і ти поклав трубку.
Ти чекав мого дзвінка. Я мовчала.
Ти зателефонував на роботу, але там сказали, що я звільнилася –як ми і домовлялися...
Тоді ти помчав до нашої нової оселі, і господиня сказала, що не бачила мене.
Саме так –я туди без тебе піти не змогла...
А ти й не міг приїхати в призначений час: твоя дружина зламала руку, миючи вікна...
Я часто думаю: адже найвдаліше, що вона зробила в своєму житті –це вчасно зламала руку...
Ти прийшов додому в призначений час із твердим наміром усе їй сказати і взяти необхідні речі –ми спеціально обумовили час, коли скажемо... (Я схитрила, раніше написала і втекла з дому). І не зміг сказати, бо вона сиділа на дивані посеред розгрому і тихо стогнала. Рука опухла і не рухалася.
Тобі залишалося тільки викликати «швидку допомогу» і відвезти її до травмпункту.
Звідти ти дзвонив в перший раз, але вдома у мене нікого не було... Якби я вчинила так, як ми домовилися, ти встиг би мене попередити...
Наклали гіпс, і вона стала безпорадною. Ти обережно посадив її в таксі і відвіз додому.
Прибрав перевернуту миску, закрив вікна... Нервово ходив кімнатою, поглядаючи на годинник.
Вона здогадалася влаштувати спектакль. Їй і справді було боляче, але не настільки, як вона тобі показала. Думаю, шостим почуттям відчула, що «наша сила – у нашій слабкості, а слабкість наша –безмірна».
Виявилося, що навіть вмитися вона не зможе. І залишити її в такому стані ти не міг.
Півтора місяці ти її умивав, купав, одягав, готував їжу і прибирав у хаті...
Ти їй нічого не сказав...
Ти вчинив, як благородна людина, –не кинув її в таку хвилину. Ти хотів попередити мене –ти і мене не кинув у не менш важкий для мене час... Чи є твоя вина в усьому цьому?..
Для заміжньої жінки, яка полюбила іншого, є певне лайливе слово. Як не бий себе в груди і доводь, що це –любов, назвуть ним.
А одружений чоловік, котрий покохав іншу настільки, що готовий піти з нею, однозначно негідник. Усе жіноче населення так і скаже ...
Адже все просто: у будь-яку хвилину може виникнути ситуація, коли потрібно зробити вибір.
І який би вибір не був зроблений –усе одно перед кимось винен. Виходу немає.
Так що – хоч у лоба, хоч по лобі...
Я часто думаю, чи так ти був незамінний? І чи так я була потрібна тобі? Що нас штовхало один до одного?
Хто знає... Чому дівчинка плаче і хоче відерце, яке у подруги? Мати втішає її, умовляє: у тебе таке ж! Навіть новіше, яскравіше. А у неї –подряпане... А дівчинка плаче так гірко, що серце рветься: хочу саме те –і ніяке інше! Із подряпиною! Із поламаною ручкою! І замінити його ніяке не може. Мати пропонує інші іграшки, але дівчинка наполегливо домагається саме того, яке їй не належить.
А відерця схожі, мов близнюки...
Я не знаю. Напевно, це не має ніякого відношення до розуму. Розум –проти. Він наводить тисячі аргументів, але жоден не може переконати серце. Воно готове мчати на край світу саме за цим, і ніхто інший не може вгамувати цю тугу.
А туга бездонна! Здається, що світ рушиться,сонце меркне, якщо неможливо володіти тим, до кого тягне невідома сила. Інше не має значення. Дати мені цю людину, інакше помру! ..
Була б холодна і розважлива –подивилася б на все з іншого боку. Усе проходить. Ми помиляємося. Усе не так променисто, як здається. У житті зустрінеться ще багато людей, і не факт, що цей - найкращий...
Може, і не найкращий. Але –найбажаніший.
І навіть подряпина на боці і тріщина на ручці відерця неповторні і наповнені чарівністю. 
Якби ми були такими розважливими–ми ніколи не стали  б щасливими. Тільки безумцям відкрите небо...
Я йду безлюдною вулицею, що впала в темінь. Тиша. Вікна без світла.
Свобода пересування –велика перевага. Я можу піти куди завгодно і подивитися що завгодно. І ніхто мені не указ.
Ось цей самий міст. Ось тут я тоді стояла.
Над поручнями тепер ще й металева сітка в людський зріст. Це ж треба... Техніка безпеки.
У мене тоді були велика сумка з сукнями і взуттям, і маленька –з грошима і документами. Парочка негідників швиденько підхопила їх, поки роззяви були зайняті іншим. Документи спалили, гроші витратили, одежу продали за безцінь. Мені здавалося, що вони за мною спостерігали і чекали слушного моменту. А що, хіба не видно? Нетутешня, засмучена, за речами не стежить –тільки за годинником на пероні. Ідеальний варіант. Ще й полегшила їм завдання...
Я йду темною вулицею.
На балконі останнього поверху багатоповерхівки стоїть дівчина. Вона небезпечно перехилилася через перила. Вікна за нею темні.
Я піднімаюся до неї. Вона стоїть і плаче –тихо, без схлипів. Краще б кричала і слала прокльони...
–Не плач, –кажу я їй. –Усе не так, як ми собі уявляємо. Лягай і спробуй заснути. Відклади на завтра. А завтра зійде сонце, і в його світлі багато чого здасться не таким жахливим, як уночі. Ми – діти Сонця. Воно повертає надію. Просто не віриться, що в такому ярому світі може бути морок...
Вона мене не чує.
Я знаю, про що вона думає. Її вабить провал за перилами балкона. І тільки відзвуки інстинкту самозбереження утримують по цей бік.
–Не треба! –прошу я її. –Від цього не втечеш. Потрібно пережити. Знайти в собі спасіння, яке ти намагаєшся знайти по ту сторону. Там його немає.
Дзвякнув замок, позаду нас в кімнаті спалахнуло світло.
–Рито! –покликав чоловічий голос.
Дівчина здригнулася всім тілом і захлинулася риданнями.
Чоловік відчинив двері на балкон і побачив її.
–Що таке?
Він обійняв її, повів до кімнати. Вона пригорнулася до нього.
–Ну, що ти... –винувато прошепотів він, гладячи її волосся.
Встиг... А міг би й спізнитися. Вона майже дозріла для вічності. І як би я не хапала її за руку –не змогла б утримати...
Наречений-жаба...
...А тебе –змогла...
Ти навіть не знаєш! Років десять тому ти хворів. Вона сиділа поруч і тримала тебе за руку. Ти ніби спав. Я підійшла і встала з іншого боку. І тут сталося незбагненне: твоя рука повільно пройшла крізь завісу. Я схопила її, і вона відповіла мені потиском.
Як би тобі пояснити... Я –весь час поруч. Але від усього мене відокремлює щось на зразок завіси з білої газової тканини. Вона рухлива, я можу охопити будь- який предмет, але пройти крізь неї не можу. І відчути не можу. І мене не можуть відчути. Але мені збережено зір, пам'ять, думку...
І в цьому тунелі я зовсім одна, відокремлена від світу завісою... Я думала, тут повно люду, але –ні... Жодного разу за стільки років ніхто не порушив моєї самотності.
І ось –твоя рука!.. Та, яку тримає вона –бліда і млява, а в моїх руках –трепетна, що шукає мою...
Я опустилася на коліна і припала до неї щокою.
А рука продовжувала входити крізь завісу... Уже майже по лікоть...
Я легенько потягнула її на себе, і вона легко піддалася. Я зрозуміла, що варто мені сильніше потягнути до себе –і ти висковзнеш звідти, і, можливо, ми знову будемо разом.
І тоді я скочила на ноги і зі всієї сили відштовхнула тебе. Це було непросто. Твоя рука не відпускала мою, але я з зусиллям розтулила твої пальці. Рука пручалася, але все ж повільно почала відходити назад. Коли вона зникла за пологом, ти відкрив очі...
Я стояла і плакала. Від щастя, що відчула тебе. Від радості, що зуміла не пустити тебе сюди.
Вона схилилася над тобою... Ти посміхнувся їй одними очима...
Завіса легко проникна для тебе, але для мене стає бетонною стіною...
Та по цей бік –я всесильна! Один рух –і ти міг би ковзнути до мене. Вона б не втримала –не в її це владі.
Один рух –і я виштовхнула тебе, відірвавши від серця...
Марина Цвєтаєва писала –«посмертна крізь»... Між нами –вона, ця «крізь»...
Я не розуміла, чому піти самій –гріх. Моє тіло! Моє життя! Мій вибір! ..
Від чого –піти?.. Від болю. Від туги. Буває мить, коли вонитебе так затоплять, що ковзнути за завісу може здатися щастям, рятуванням...
Тепер –зрозуміла. Гріх. Страшний гріх.
Тому що від болю не втечеш. Він залишається з тобою –у тій самій мірі. І ти вже нічого не можеш змінити. Якби залишилася, перетерпіла –щось би змінилося обов'язково. А так –втрачено останній шанс вгамувати цей біль.
Сама себе караєш –його постійністю і непереборністю.
Мені тоді дроти під струмом і колеса поїзда здавалися меншим злом. Я рятувалася.
...Консервуємо... Зберігаємо... Ось і я її законсервувала. І та мить, пережити яку не вистачило сил, залишилася зі мною. Я залишилася в ній. І легше не стало.
Це ж неможливо пояснити людині! Тому кажуть –гріх, що карається. Не можна. Але –як карається –ні слова...
Якби  я знала ...
Покарана –самотністю. Неперебутнім болем. Думаю, пам'ять мені залишена теж у покарання. І –здатність усе це бачити...
Я ще не встигла впасти на рейки, як мої речі підхопили і понесли. Йшли по п'ятах, чекали... Покидьки...
Тому не могли визначити особу –жодних документів. Обличчя так рознесло, що впізнавати було нічого. Та й ніхто мене тут не шукав, не очікував, не знав...
Я вже через кілька хвилин знала, що зробила дурість. Хоча, як обчислюється час? Його тут немає...
Я дивилася, як ти набирав мій номер –вдома, з автомата в лікарні, і знову –пізно ввечері... Я бачила, як пізніше звичайного повернувся чоловік, як не відразу знайшов лист.... Я б цілком встигла... Він відразу не зрозумів, у чому справа, але коли ти зателефонував –повірив у гірше...
Ти вранці зробив усе, що потрібно –умив, одягнув, нагодував дружину. І кинувся на вокзал. Ти був упевнений, що я чекаю тебе в новому будинку.
Ти їхав і нервував. Ти поспішав. Так швидко ти ще не ходив! .. Відкрив хвіртку, постукав у двері... Ти відразу зрозумів, що мене тут не було, але все одно стукав. Потім розшукав господиню, але вона нічого не знала...
На вокзалі ти розчув розмову: «Анна Кареніна!..» Але не звернув уваги.
Потім –уривки фраз: «вчора... поїзд... жінка...»
Ти думав, куди ж я могла подітися, де сховалася, –ображена і нещасна. Перебирав в думці всіх моїх подруг і приходив до висновку, що ні до однієї я не могла піти...
Три дні минули, ніхто не шукав зниклу жінку... Чоловік був упевнений, що я десь на морі або... Хто знає, куди везуть коханці своїх жінок? І не думав заявляти про зникнення –у нього ж був лист!
А в тебе не було права шукати. Підозри –були, а права – не було. Багато чого довелося б пояснювати.
Коли ж я не об'явилася і через кілька місяців, ти все зрозумів. Не вірив, гнав від себе ці думки, але –мозаїка склалася.
Вона так нічого і не дізналася. Відчувала щось недобре, але причепитися ні до чого було. Рука зажила, все пішло своєю чергою.
Тобі поступово ставало легше, гострота втрачалася. Мені дали змогу бачити, як поступово згасала твоя любов.
Усе проходить.
Якби я не підвела риску –у мене теж була б ця можливість. Людина мудро влаштована: коли почуття зашкалюють, включається захист. Коли біль нестерпний –настає шок, відключення. На піку затриматися не можна. І на піку щастя –теж... Не витримує організм, притупляючи занадто сильні емоції...
Ресурс серця виробляється...
А мені в цьому відмовлено. Я так і залишилася –на піку. І нічого не можна змінити. Мить зупинилося...
О, якщо б я знала!.. Потрібно було просто піти з мосту. А так –виявилася в непотрібний час у непотрібному місці, спокусилася на легкість рішення: один ривок –і... вічність...
Якщо б я могла сказати це! Скількох я бачила за цей час! Вони так само, як і я, підкоряючись миті, втрачали вічність. І –ніхто, жодного разу не потрапив до мого світу. Я відділена прозорою завісою від усіх. Покарана самотністю.
У кожного –свій тунель реальності. У мій –ніхто не потрапив.
Не поспішайте! Життя для того й дається, щоб встигнути виправити. Поки живий –нічого не втрачено, варіантів вирішення безліч. Не позбавляйте самі себе цієї можливості. Але цього не пояснити. Простіше і зрозуміліше сказати –гріх. Так дітей лякають бабаєм, щоб уберегти. Страховисько –зрозуміло...
Якби ж то...
Все було б м'якше, спокійніше, розтягнуто в часі... Анестезія.
Люди з часом остигають, відходять один від одного, знаходячи тисячі причин, не признаючись собі, що вже не гаряче, а тепле, уже не таке потрібне, і треба тільки... Крок за кроком... Може, цей божевільний від‘ їзд у інше місто і не був потрібен?.. Довше тривав би пломінь –із заборонами, труднощами, постійною нестачею спілкування...
Я завжди поруч із тобою. Увесь цей час. Коли за столом збирається вся ваша сім'я, я бачу, як теплішають твої очі. І відібрати в тебе все це?.. Трохи невідібрала. А що дала б натомість? Як довго зберегла б вогонь?
«Анну Кареніну» написала мудра людина. Так воно і було: жар, безумство, щастя, а потім –неминуче охолодження.
Чи не охолодження –заспокоєння, звичка, втрата гостроти. Але як з цим змиритися пристрасній душі?..
І в мене багато що відняли б...
Дивно влаштований світ!.. Усі людські закони –щоб виростити дітей. Щоб забезпечить їх обома батьками. Усе спрямоване на те, щоб утруднити розпад сім'ї. Якщо трапляється нова любов –вона стає трагедією.
А природа діє навпаки. Природа знає, що здорове потомство залежить від змішання крові. І чоловік підспудно в вічному пошуку кращої матері для своїх дітей.
З цією –є, не варто повторювати. Потрібна нова, молодша і сильніша, щоб народилися ще більш витривалі діти, щоб рід не згас, щоб змішалися нові гени, що дають несподіваний результат...
І сильніше від цієї тяги немає нічого. Усе –на рівні підсвідомості, а ми намагаємося пояснити любов характером, інтелектом...
А він є –вічний поклик, нездоланна тяга, якщо зустрічається потрібна комбінація генів...
І не здолати ці протиріччя...
Метелики витрачають дорогоцінні години свого недовгого життя, щоб знайти це –єдино можливе...
І ми –так само. Вона знайдена –єдина, неповторна, максимально підходяща, щоб з'явився новий, досконалий вид, і вони рвуться одне до одного, за межею розумного... А їх хапають за руки, зв'язують, утримують...
Усі трагедії –від неможливості реалізувати те, що призначене природою. Через перешкоди, які призначені людиною...
А ви знаєте, наскільки страшна нереалізована тяга?
Це –смерть.
Мені надано можливість бачити, як присипалося попелом наше згарище. З'являлися інші жінки, але жодна не затрималася біля тебе. Наше з тобою –найточніше влучання.
Тому й досі стоїть моя пірамідка на твоєму письмовому столі...
Мені нікуди від тебе не дітися.
Я повертаюся до твого дому. Припадаю до скла...
Собака загарчав. Дивно, він мене відчуває! Кішки мене відчувають! І тільки ти, нестримно коханий, обожнюваний, ненаглядний, не знаєш, що я поруч. Можу торкатися тебе крізь завісу, але ти не відчуєш цього. Мені надана можливість  тільки пестити твоє волосся –бо  воно  неживе йможе проникати крізьзавісу... А ти думаєш, що це легкий вітерець...
Двері мені –не перепона. Найтовстіші стіни –не перешкода. Відстані –мов перехід у іншу кімнату, хоч куди...
Мені перешкода –ця сама «крізь», що ніби туманом огортає твій світ. Крізь неї не пройти...
Я йду кімнатами –до тебе.
Вона спить з боку вікна. Я зупиняюся перед нею й дивлюся в обличчя.
Хто в кого що відняв? Я –у неї? Або вона –у мене? Чия вина, що вона раніше зустріла того, хто був призначений мені? Може хтось нишпорив по світах у пошуках її, а ти зайняв його місце?.. Це зовсім не просто –комбінація генів, що ідеально підходять...
Дивно, але вона мене відчуває! Сон стає неспокійним, вона стогне, мов від болю...
А як боляче було мені? І цей біль не закінчується...
Ти прокинувся, дбайливо торкнувся її плеча, і вона заспокоїлася, не прокинувшись. Але ти вже не заснув. Ти дивився в стелю і думав.
Я знаю, що привиділося тобі!  Я можу читати думки.
Тобі згадалося, як ти чекав мене. А я йшла тобі назустріч. Ми здалеку побачили один одного.
Це був таке щастя!.. Я йшла до тебе, мов простягнутою ниткою погляду, не опускаючи віч, не дивлячись під ноги, не помічаючи нікого, окрім тебе!.. Нетерпіння та сліпуча радість, що ось зараз ми зустрінемося...
Якби раптом тебе тоді вирвали в мене –не потрібно було б поїзда –померла б на місці ...
Ти стояв і чекав. Наші погляди, мов два промені, злилися. І нікого не було навколо. Багатолюдне місто вимерло. Ми були одні на нашій планеті.
Я підійшла і зупинилась навпроти тебе.
Набуття.
Ви знаєте, що це таке?
Це коли все життя прагнеш, не знаходиш, втрачаєш надію, і раптом –знаходиш. І не віриш у своє щастя. Його просто неможливо винести.
Ти лежав і дивився в стелю. Над тобою клубочилися образи. Вони були ті ж самі, що і в мене.
Я сіла на підлогу і притулилася щокою до твоїй руки,але ти цього не відчув.
Світанок повільно вповзав до кімнати...
Господи, поверни мене в той сонячний день!.. Я б по-іншому прожила своє життя. Я тоді не розуміла: те, що сталося, –зовсім не кінець, і попереду ще багато днів, які можуть бути щасливими. Нічого не вирішено остаточно, поки ми живі, і не варто прогнозувати. Пекло ми самі собі влаштовуємо...
Ми ж усі –Твої діти, нерозумні, вперті, але –Твої! Змилуйся наді мною, адже Ти все знаєш, усе бачиш! Хіба це гріх –любов? Поверни мене, Господи, у той день, і я знайду інший шлях. Він повинен бути! Я зможу дати щастя, сама бути щасливою, нічого ні в кого не віднімаючи...
Я –не вірила. Ні Тобі, ні йому... Я засумнівалася в Любові. А жити без неї не змогла. Поверни мене в той день, я буду обачна, розважлива, терпляча... Тільки не змушуй мене, Господи, відмовитися від нього. Нехай це гріх –але я не зможу. Не хочу брехати Тобі, але, якби все почалося спочатку, я б так само безоглядно кинулася в Любов, навіть знаючи, чим це може скінчитися...
…Світанок повільно входив до кімнати...
Я відкрила очі. Який страшний сон!.. Уві сні можна прожити ціле життя. Уві сні ми не вдаємо, не брешемо. Усе найпотаємніше вивертається з глибин, те, про яке й самі не підозрювали...
Я озирнулася. Фарби були яскравими, сонце вже встало. Але чогось не вистачало.
Я не відразу зрозуміла, чого. Завіси!.. Її не було...
Травень– червень 2014 року
Top