ОленаЛань
Де
живуть
сніговички?
Марта не
любила
Новий рік.
По правді,
вона не
любила
жодні
свята, бо
для неї це
означало
одне –
батьки
знову
питимуть, а
потім
почнеться
бійка.
Тільки-но
роз’їжджалося
«святкування»,
дівчинка
тікала на
вулицю.
Їхня сім’я
жила біля
річки,
глибокої,
повільної
і
по-озерному
сумної.
Друзів у
Марти не
було, а
відтак
дівчинка
вже кілька
років
поспіль
зустрічала
свята у
товаристві
сніговика,
якого
ліпила
заздалегідь.
Правда,
цього разу
зарядили
такі дощі,
що від її
Степанчика
й скляної
барамбульки
не
лишилося. І
де
поділася?
Такий був
гарний ніс!
Марта
пам’ятала
всіх своїх
сніговичків:
Петрика,
Василька,
Іванка,
Дмитрика...
Зараз вона
сиділа на
березі,
кутаючись
у довгий
мамин плащ,
і думала
про те, як це
було б
чудово,
зустріти
Новий рік з
ними усіма.
Звідкись
долинув
бій
курантів:
«1,2,3...»«Час
загадувати
бажання», –
подумала
утікачка.
На
околиці
забрехали
петарди,
застуджено
засвистіли
дешеві
поодинокі
феєрверки.
Цівки
вогню
відбивалися
у темній
воді, і
Марта не
одразу
помітила,
що до неї
підпливає
яскрава
жовта
барамбулька.
Та сама!
Дівчинка
радісно
зойкнула,
підтягнула
рукав,
сунула
руку у
холоднющу
воду і
схопила
втрачену
іграшку.
– Ай!
Відпусти
мій ніс! –
обурено
пропищало
щось, і
мокрий
патичок
вдарив її
по руці.
Марта
перелякано
відскочила.
Те, що
піднімалося
з води, у
відблисках
сполохів
ракет
найбільше
нагадувало
три великі
мильні
бульбашки.
Воно
привітно
махало їй
правою
ручкою-патичком,
а лівою
поправляло
скляного
носа.
– С...
Степанчик?
–
недовірливо
запитала
Марта. З
переляку
вона
навіть
захрипла.
– А хто ж
іще?! –
радісно
відказав
сніговичок.
Він був
цілий з
води та
якимось
неймовірним
чином
тримався
купи.
– Але ти
ж розтанув...
– Марта не
могла
повірити
власним
очам.
– Облиш,
–
булькотливо
засміявся
Степанчик,
– у
новорічну
ніч все
можливо. А
ти ще й
бажання
загадала!
Ходи до на с
в гості!
– Куди?-
не
зрозуміла
дівчинка.
– Та в
гості ж, до
річки, всі
сніговички
там живуть.
Ну, ті, що
розстанули.
І ми з
братами –
також.
– З
братами? –
та
Степанчику
вже
набридло
пояснювати
очевидні
речі, він
схопив
Марту за
руку і
потягнув
за
собою.
Дівчинка
навіть не
встигла
злякатися.
Тепер вода
не
здавалася
їй
холодною,
та й
дихалося
легко. Чим
глибше
вони
занурювалися,
– тим
ставало
світліше.
Навколо
юрмилися
здивовані
риби, а
деякі
навмисно
лізли під
руки, – а ну
погладить,
чисто
цуценята.
Але
найбільше
диво
чекало її
на дні. Ціле
місто
сніговичків
на
будь-який
смак! Від
великих і
поважних,
що їх
ліплять на
замовлення
директора
цілою
школою, до
недороблених
та
скособочених,
як-от її
Іванко.
Марті тоді
забракло
терпіння
тягати
сніг з
гірки, а
біля річки
його вже не
було. Втім,
судячи зі
щирої
радості
від
зустрічі,
Іванко на
неї не
сердився.
Петрик,
Василько і
Дмитрик
також
переливалися
від щастя,
наче
веселки. А
Дмитрик ще
й гордо
продемонстрував
залізний
патичок
від
«Бенгальського
вогню»,
який Марта
встромила
йому в руку
на свято
торік.
Це був
найщасливіший
Новий рік у
її житті.
Сніговички
влаштували
утікачці
цілу
циркову
виставу.
Жонглювали
ручками-патичками,
забудовувалися
у
височезні
піраміди,
бавилися в
салки з
рибами.
– А
хочеш
покататися
на сомі? –
запитав
Дмитрик.
Хто б не
хотів!
Брати
привели за
вуса
величезного
сома, і
рибина
милостиво
підставила
дівчинці
блискучу
спину. Вони
плавали
над
водоростяними
луками,
завертали
до
берегових
печер,
занурювалися
у донні ями,
де сомихи
сердито
махали на
них
хвостами,
мовляв,
тихо,- діти
сплять!
Зате
сніговички,
яких Марта
зустрічала
по дорозі,
ввічливо
знімали
відерця,
каструлі
та каски, що
служили їм
капелюхами.
– А ця
печера –
наша, –
гордо
повідомили
брати,
запрошуючи
Марту
всередину.
Відпустивши
сома, вона
заплила у
зеленкуватий
отвір.
Стіни
печери
м’яко
світилися,
вздовж них
вишикувалася
ціла
шеренга
напіврозбитих
глечиків з
водоростями
усіх
відтінків
коричневого
та
зеленого.
Рожевий
кущ
посередині
«кімнатки»
ріс з
автомобільної
шині.
– Це все
Василько, –
гордо
повідомив
Степанчик.
(Василько
так
завстидався,
що майже
закипів). –
Він у нас
садівник. А
Петрик
робить
фантастичні
скульптури
з корчів.
Глянь на
стелю.
І
справді зі
стелі
звисали
гілки у
формі змій,
шматки
дерева з
обрисами
птахів чи
єдинорогів...
– А це
впізнаєш? –
запитався
Петрик,
простягаючи
дівчинці
маленький
кругленький
корінчик.
Марта
придивилася
і ахнула. Та
це ж вона,
сидить на
бережку! –
Це тобі,
подарунок
під
ялиночку.
Та не
встигла
дівчинка
подякувати,
як ззовні
почувся
вереск. Усі
похапцем
вискочили
з печери і
остовпіли.
Сонце вже
зійшло і
було дуже
добре
видно, як до
води
пхається
щось
незграбне
та велике.
Воно
занурювалося
дедалі
глибше,
здіймаючи
придонну
каламуть.
– Ой, це ж
дядько
Ігор,
рятувальник
з
райцентру!
–
здогадалася
Марта. – Це
він за мною,
напевно, до
річки
поліз. –
Дівчинка
розцілувала
на
прощання
своїх
сніговичків
та мерщій
попливла
до
водолаза.
– Все
гаразд,
дядьку, я
жива! –
радісно
закричала
вона, з
усмішкою
заглядаючи
у віконце
шолому
старенького
водолазного
костюму. От
тільки
чоловіка
це чомусь
не
потішило.
Його очі
витріщилися
так, ніби
побачили
утопленицю,
вуса від
жаху
встали
дибки, і
цілий
рятівник
почав
небезпечно
завалюватися
на бік.
–
Допоможіть!
Допоможіть!
–
закричала
Марта. –
Йому
погано! –
сніговички
кинулися
до них, і всі
гуртом
доштовхали
зомлілого
чоловіка
до берега.
Марта
вилізла
слідом.
Біля
води
зібралося
все
село.
–
Донечка!
Жива! –
кинулася
до Марти
мати,
а батько
тільки
міцно-
міцно
обійняв її
і від
хвилювання
не міг
вимовити
ні
слова.
– Раніше
треба було
думати, –
сердито
озвалася
до них
тітка
Ганна. –
Довели
дитину до
того, що
пішла
топитися.
Слава Богу,
хоч сусіди
її
помітили!
Тільки
самі
знайти не
змогли. Не
розумію, як
вона
взагалі
вижила? Он з
якої
глибини її
Ігор
підняв.
«Ну, хто
кого
підняв,
спірне
питання», –
подумала
Марта, але
вона була
надто
щасливою,
щоб
сперечатися.