Михайло
Пасічник.
Кроки
вечірнього
птаха
У
ЧВЕРТЬБІДОНА...
Не
стало в
світі
справжніх
зим –
Це
помічають
звірі й
люди...
На лузі
в зарослях
лози
Корова
вгризлася
у грудень.
Чорно-ряба,
як цей
сезон –
На
сажних
ріллях
білі
клапті...
Вона
бідова, як
бідон,
Що
молока
чекає в
хаті...
Вона
обнюхує
усе,
Вона
облизує
городи,
Ніхто
її там не
пасе,
Бо вже
ніде немає
шкоди.
Без
череди,
самим-сама,
На
травах
вицвілого
лона
Стоїть
чорно-ряба
зима
Із
білим
снігом в
чвертьбідона...
ВИШИВАННЯ
ДОЛІ
Жар-птах,
калини
гроно
грайне,
Узори
вишитої
долі...
У нитки
в голці все
сакральне
–
І
міцність, і
єдвабний
колір.
Прошивши
рай
земного
світу,
Почата
не відомо
звідки, –
Через
віки, через
століття
Крізь
кров
тягнулася
та нитка...
...Сповзалося
всіляке
гаддя,
Із
України
силу
ссало,
Тож
більше
хрестиком,
ніж
гладдю,
Жінки
полОтна
вишивали.
На
скринях,
подушках і
ліжках –
ПелЮстками
жоржин і
маків –
На
рушниках і
на
манішках
–
Цвіло
письмо
небесних
знаків.
На
велелюддях
не бравую
В
сорочці
стримано-узорній,
–
Червоні
хрестики
цілую,
Сльозу
роняючи на
чорні...
ВАГІТНА
В
ЕЛЕКТРИЧЦІ
Під
потягом
рейки
електропуті
Постукують
стиха.
У жінки
вагітної
на животі
Розгорнута
книга.
Веде
капелюха
салоном
живим
Жебрацька
гітара,
Агенти
із
завченим
текстом
простим
Розносять
товари.
Шампуниться
пиво в
темнавих
пляшках,
Попахує
кава,
Вона ж
зосереджена
на
сторінках,
Вагітних
думками.
Газети,
колоди
заклеєних
карт
Німі
пропонують,
А їй так
бентежно
від того
зітхать,
Що
книга
друкує.
...Не хоче
впадать в
паралелі
ніяк
Оця
повістина.
Дивлюсь
на вагітну
у потязі я,
І зичу
їй сина...
МІЙ
КОНЮ...
Коня
знайшов.
Тепер
знайти б
оброть,
Сідло й
на круп
розгарячілий
скочить!
Так
хочеться
рутину
побороть!
Так
хочеться
убік – але
не
збочить!
Застій
мене у тугу
тужну
вверг,
Не
зможу з цим
змиритись
я ніколи...
Так
хочеться
управо,
вліво,
вверх,
Вперед,
назад, по
кругу і по
колу...
Бринять
струною
дух,
звитяга й
плоть,
Пульсує
в жилах
незбагненна
сила...
Мій
коню, а
навіщо нам
оброть?
Зіллємося
в пориві
тіло в
тіло!
СНІГ
РОЗТАНЕ.
СПОГАДИ
ВІДХЛИНУТЬ...
Іскри
сонця у
соснИ на
віях,
Влігся,
вгомонився
сніговій...
Як
багато він
мені
навіяв
Споминів
дитячих,
світлих
мрій!
...На мохи
старі і юні
брівки
Падають
– і впину їм
нема,
Ці
сніжинки –
ангельські
листівки,
Символи
небесного
письма...
Пише
Бог нам, що
сьогодні
свято,
І я вмію
ті листи
читать...
Ковзаю
з гуртом
колядувати,
Ковзаю
горішки
зароблять!
Гарно
тьохкать
ставом
кирзячкові,
У який
забивсь
дитячий
страх,
А під
льодом –
розписи
казкові,
Схожі
на оті, що й
на шибках...
Хто ще
так
спроможний
ощасливить,
Як отой
дзвінкокриштальний
час?
Сніг
розтане.
Спогади
відхлинуть.
Та до
смерті не
залишать
нас...
ОПТИМІСТИЧНЕ
ПЕРЕДНОВОРІЧНЕ
З
ПЕСИМІСТИЧНИМ
ЗАКІНЧЕННЯМ
Нанесем
в хати
ялинок
В
передноворічний
час,
За
шаблонами
сніжинок
Навирізуєм
прикрас.
Напечемо
сала й
шинки,
Нашаткуєм
олів'є,
На
лобах
розвісим
шишки
Й кожен
значення
своє...
Молодиць
легкої
крові
Наберемо в
межах
квот,
А в
мороз
дідів
наловим,
Щоб
водили
хоровод.
В
стрілках
стиснуті
хвилини
Провідчуєм
залюбки,
Рознесемо
магазини
Й на
пляшках
зведем
курки.
На
спиртне
нагострим
око,
Жир
здерем на
холодцях...
З Новим
Роком! З
Новим
Роком!
З новим
кроком до
кінця...
УСЕ
ЧЕКАЄ
НАПОВНЕННЯ
Нам
головне
про Бога не
забути,
Про
душу і її
вселенський
дім...
Є небо,
то й крило в
нім має
бути,
Є серце,
то й любов є
точно в
нім!
Нехай
химерна
смерть нас
не лякає,
Нема
про що нам з
нею
говорить,
Усе
свого
наповнення
чекає –
І келих,
і ріка, і
вік, і
мить...
ПРОСВІТЛЕНІ
ЛЮБОВ'Ю МИ
РОСЛИ...
Теплішає
душа у
милих
згадках,
Стає
ураз такою
ж, як тоді...
Не
стали ми
лихими у
нестатках,
Не
перейшли
на бидло у
біді.
...Узимку
пахли
довгожданим
святом,
Котрого
ми чекали
так, малі,
Пороги,
пироги й
соломні
мАти
У
найтеплішій
хаті на
землі...
Нам
світлі
далі в долі
відкривались,
Були у
нас на
все-усе
права,
Бо
щоріздва
ми заново
рождались
І
кращими
ставали
щоріздва...
Нас
шлях
великий у
майбутнє
кликав,
До
нього ми
левадами
ішли
І попри
всю ганьбу
й
ненависть
віку
Просвітлені
любов'ю ми
росли!
ДЕ
СКАРБ
ЖИТТЯ
ЗАХОВАНИЙ...
Де
сонцем із
води
латач,
Де з ним
–
найбільший
я багач,
Любитель
політати
вскач,
Фанат
іржання
кінського
–
Там, де
криничка в
лоні
вільх,
Де
солов'ів
солодкий
свист
Я
стартував
у білий
світ
Із-під
кургана
скіфського.
Де
свійські й
дикі
голуби
Й
дитячі
догори
лоби,
Й весна
велить –
люби! люби!
–
Де й з
полинами
солодко,
Стає в
пригоді на
віку –
В душі
таки, а не в
мішку! –
Із
половецького
піску
Намите
мною
золото...
Де
грається у
жмурки
груздь,
Де
нерестом
кипить
опуст,
Де й
глід-шипшина
форми
вуст,
Бо я
навік
закоханий,
–
Там я і
досі, досі
там,
Хоч і
тиняюсь по
світах,
Проте
лечу туди,
як птах,
Де
скарб
життя
захований...
СКАРЖИТЬСЯ
МОЯ
ХОЛОДНА
КРОВ...
Світло
гасне.
Батарейки
сіли.
Мерехтить
душа, мов
«Інтеренет»...
З білої
зими в
палату
білу
Замело,
завіяло
мене.
Плата
за усі
гріхи –
палата,
Світу
шмат в
заклеєнім
вікні...
Лікар
Сніг в
стерильному
халаті
Щось
гірке
прописує
мені.
Лікар
Сніг цей
лікувати
вміє,
Він із
льодом-скальпелем
на ти.
В нього
є мороз –
анестезія,
В нього
є і вата, і
бинти...
Прописав
він
крижані
коктейлі,
Суміші,
від котрих
стигне
рот...
Господи,
чому в
палаті
тепло?! –
Скаржиться
моя
холодна
кров...
БУДИЛЬНИК
НА ВЧОРА
Вимкнувши
рішуче
"Інтернет",
У
порошно-приморозний
вечір
Я
приїхав,
хато, із
суєт
У твою
самотню
порожнечу.
Над
віконцем –
пересохлий
цвіт.
Газовий
балон
промерзлий
в сінях.
В хаті –
ліжка два і
три
стільці –
На дві
тіні й три
родинні
тіні...
Де
ікони
пилом
пойнялись,
Вицвіли
й узори на
полотнах,
–
Їм
ніхто,
напевно ж,
не
моливсь,
Щоб
вони були
тут не
самотні.
А в
комірці, де
щурі й
кроти
Утворили
землерийну
спілку,
Вже й не
рада
градусам
крутим,
Поминає
щезлих
всіх
горілка...
Крізь
шибкИ
заходять
ніч і день
–
Двері
їм ніхто не
відчиняє,
Й хоч
годинник в
хаті цій
іде –
Часу як
такого тут
немає..
В
грубці й
іскри
живості
вогню,
З
комина
вітрець
лиш попіл
горне...
...Я
годинник
той не
зупиню,
Ще й
будильник
виставлю.
На
вчора.
АБИ
КУПИВ І
ЗМУРУВАВ...
Жарт
Виписую
наряди
собі
зрання,
Якісь
там плани в
голові
ліплю...
Щоб
виправдать
нікчемне
існування,
Я море
непотрібних
справ
роблю.
Клепаю
косу гордо,
гонорово,
Ладнаю
кісся під
крутий
розмах,
Кошу
траву на
сіно для
корови,
Якої в
мене не
було й
нема.
Гострю
сокиру теж
хазяйновито,
І так, як
ще ніколи
не рубав,
Рубаю
дрова, щоб в
плиті
палити,
Котру
із цегли
лиш у мріях
склав....
Порізавши
на
стовпчики
колоди,
Рівняю
обома
руками
дріт,
Обношу
тином
копанку в
горОді
А гуси...
Їх нема ще у
дворі.
...Ходив
би я селом
поважним
тузом,
Котрий
усі
проблеми
розв'язав,
Аби
купив
корову я і
гуси,
Аби у
хаті
грубку
змурував...
"ДИВЛЮСЬ Я
НА НЕБО"...
Хоч
неба немає
– проте
воно диво,
А диво
буває лише
у казках.
Веселками
й птахами
небо
щасливе,
І
сонцем в
зеніті, й
людьми в
літаках...
Хоч
небо таке
віртуально-бездонне,
На
рівнях
правічних
в нім хмари
висять,
Рябе
воно
зорями,
сходом
червоне,
Але за
основу у
нього
блават...
Воно
снігопади
і грози
рождає,
Відмерле
узимку,
живе
навесні.
Дивлюсь
я на небо, та
й думку
гадаю:
Хотів
би я жити на
ньому чи
ні...
ДИСКУСІЙНЕ,
АЛЕ Й
АКТУАЛЬНЕ
Чай на
трьох в
моїх
Гришківцях
– баль,
А в
столиці –
фуршетні
пристілля...
Я
затятий
той
провінціал,
В кого
кпини
летять,
наче
стріли...
Кажуть:
здався
тверезим
чи й
спивсь,
Рано
зірка його
закотилась...
Десь,
мовляв, в
глушині
загубивсь...
Ні, то ви
в городАх
загубились!
Кожен
стрічний
вас тупо
мина,
А в селі
при
Бердичеві,
скраю
Сто
відсотків
населення
зна,
Що
зробив я і
що
починаю.
Там, де
швидше
мотається
час
Й де
цінують
хвилиночку-хвилю,
–
Сто
під'їздів
замкнуті
для вас,
Сто
дворів
захистить
мене в
силі!
Можу я,
наступивши
на чіп,
Просто
так, без
потреби й
причини
До
сусіда
постукать
вночі
Й не
боятись, що
він не
відчинить.
В цьому
світі
теорій,
ідей,
Хто
розкаже, що
ліпше
сьогодні:
Буть в
глухому
селі між
людей
Чи у
людному
місті
самотнім?!
СТАРИЙ
МОТОЦИКЛ
Він
стоїть, мов
брухт, –
сумний,
пониклий,
Але
бережуть
ще
хвацький
стиль
Дзеркальце
старого
мотоцикла
І
спідометр,
повен
милих
миль.
Заднього
сидіння
гумовигин,
На
колясці
покриття
старе...
Викотив
сусід його
на вигін –
Може,
хтось із
хлопців
забере...
Руки
миттю
згадують
водіння,
Спогади
юнацькі
входять в
раж, –
Відкрива
спідометр
видіння,
В
дзеркальці
гуде
кілометраж.
Я
вертаю в
молодість
неначе,
Й
спогадом
підбурюваний
цим,
Ввечері,
аби ніхто
не бачив,
Подумки
сідлаю
мотоцикл.
Газонути в
Журбинці –
то круто,
Галя
там на
лавочці
сидить...
І мотор,
що все на
світі
крутить,
В нього
й в мене вже
не
барахлить!
Посторонки
гріють
сили
кінські,
Повороти
тягнуть у
піке,
І в
зубах
постукує
бруківка,
Вітер
вирива
кермо
вертке.
...Глохне
спогад – і
зникає
Галя,
Придивляюся
– аж то
сусід...
Дякую
йому за
мотораллі,
За оцей
веселий
задній
хід!
ЧОМУ
НАВЧИТЬ
ВАС ПОЕТ...
Поет
навчить
вас ноту
брать
фальцетом,
І фальш
в душі, мов
гадину,
душить,
Поет
навчить
вас
пропивати
Всесвіт,
І не
втрачати
совісті
навчить.
Поет
навчить
вас у лиху
годину
Останній
лах і
кусень
віддавать,
Поет
навчить
вас
зраджувать
дружину
Із
жінкою, що
Муза її
звать.
Поет
навчить
вас
власному
лікнепу, –
Лиш ним
поет у
цьому
світі дуж,
Поет
навчить
вас падати
у небо
І путь
верстати
по зірках
калюж.
Поет
навчить
вас
коників із
глини
Ліпити
й оживляти
їх алюр,
Поет
навчить
вас до
вогню
калини
Грудьми
тулитись
взимку, мов
снігур.
Поет
навчить
вас
крайнім
бути в
чергах
За
нетривким
шматком
суспільних
правд,
Поет
навчить
вас бути
геть
нікчемним
У цьому
світі
зиску,
бруду й
зрад.
Поет
навчить
ваш будень
стати
святом,
Сміятися і
плакати в
ту ж мить,
Поет
навчить
вас ямби
римувати,
Лише
поетом
бути не
навчить...
ЗНАЙШОВ
КЛЮЧА…
Знайшов
ключа – та й
з ним стою,
дурію:
Коли і
як посіяв
його
хтось?
Знайшов
ключа – й
з’явилася
надія,
І знак
по серцю
холодком
пройшовсь…
Як міг
він з рук
роззяви
просто
впасти?
Непевне,
хтось ним
геть не
дорожив…
Якщо
цей ключик
від
чийогось
щастя,
То хто
його так
легко
загубив?
Снують
підозри
марні і
даремні,
Я їх би
вже й
позбутися
волів…
А може
ключ цей
від дверей
тюремних
Чи від
навіки
спалених
мостів?
Знайшов
ключа – й
інакшою
дорога
Враз
стала і
затьохкали
гаї…
…Знайшов
ключа –
знайти б
замка до
нього,
Та не
зайти б лиш
в двері не
свої!
СНИТЬСЯ...
Причинивши
скрадно
хвіртку,
Ти до
мене йдеш
В
платті,
щепленому
з вітру,
Кольору
небес.
Світ
бринить,
тремтить,
чекає
На
солодку
мить,
Як душа
торкнеться
раю
В
розкоші
любить!
Скоро,
скоро,
скоро,
скоро
Згасне
абрикос...
Ти ідеш
під вічні
зорі
В світ
високих
рос.
У журбі
ще не
початій,
У
тривозі
вся...
Сниться
– все життя
спочатку
Починається!
БЕРДИЧІВ –
КОЗЯТИН
Натерта
сонцем
залізнична
лінія,
Дорога
сталлю
мощена, без
ям...
Іванківці,
Гадомці,
Каолінова
–
З
Бердичева
в Козятин
їду я...
Снують
вагонами
жінки
завзяті,
НапхАна
вщерть їх
сумок
різнорвань:
В
хвилинах
двадцяти –
і
казінакі,
І
джинси, і
шкарпетки,
і тарань,
І пиво, і
білизна, і
калачики,
І
светри, і
ножі, і
пиріжки,
І
гуталін, і
валянки, і
м'ячики,
І леза, і
пов'язки, і
ложки...
Байдужий
до реклам
отих
рутинних
–
І те у
нас
найкраще, і
оте, –
Тицяю
гривень з
п'ять лише
дитині,
Що з
ручкою
вперед
вагоном
йде...
Михайло
ПАСІЧНИК,
селище
Гришківці
на
Житомирщині
