Юлія
Сільчук.
Два
світи
Ткаченко С.
Потойбічниця
/
Світлана
Ткаченко.
–
Київ:
Фенікс, 2021. – 232
с.
Дебютний
роман
Світлани
Ткаченко
«Потойбічниця»,
скажу
відверто,
підкупив
мене, перш
за все,
своєю
назвою…
Так,
художні
твори із
присмаком
магії та
химери
чомусь
часто
притягують
до себе
зацікавлені
погляди
читачів. І я
не стала
винятком.
Хоча
особисто
не люблю в
літературі
ані
фантастики,
ані, тим
більше,
магії… Мою
увагу,
насамперед,
може
полонити
щось
містичне,
але
життєве
водночас.
Отож,
інтуїтивно
обравши
книжку,
судячи
тільки з її
назви, я не
помилилася
і… не
розчарувалася.
Два
світи,
змальовані
в
«Потойбічниці»,
хоча й
доволі
різні,
віддалені
між собою
кількома
поколіннями,
хронологією
та
історичними
реаліями,
насправді
неабияк
гармоніюють,
пояснюють
і
доповнюють
один
одного.
Адже
йдеться в
них про
вічне, а
тому й
подібне, –
долю
жінки…
Оповідь
ведеться
від імені
Любомири,
душа якої
давно
відійшла у
засвіти,
однак і
досі час
від часу
здатна
заглядати
в
сьогодення,
аби
скерувати
(чи просто
вберегти)
чиюсь
людську
долю.
Особливо
їй
небайдужі
життєві
колізії
молодої
дівчини
Люби,
поєднаної
з нею,
«потойбічницею»,
якимось
міцним
духовним і
навіть
кровним
звʼязком…
У творі
йдеться
про
нелегкі
жіночі
долі обох
героїнь. От
тільки
Любомира
про своє
трагічне,
якоюсь
мірою
саможертовне
життя
розповідає
сама…
Такий
прийом
робить
героїню в
очах
читача
ледве не
ідеальною,
змушує
співпереживати
і
неоднораз
викликає
сльози.
Зізнаюся: я
теж
декілька
разів
гірко і
щиро
ридала,
читаючи цю
книжку.
Особливо
болісно
відлунювали
у серці
життєві
картинки
(не головні
у творі, а
скоріше
мимовільні)
із часів
війни та
голодомору,
жорстока
реальність
дитячих
смертей…
Натомість
про
сучасне
життя
молодої
жінки
Любові
розповідає
також
Любомира,
даючи
читачам
можливість
однаковою
мірою і
виправдовувати,
і
засуджувати
головну
героїню…
Як дуже
влучно
висловлюється
Ольга
Ольхова,
«Потойбічниця»
–
роман-задоволення
деталями,
де щось
милує
естетикою,
щось коле
упізнаваністю,
а від чого й
дратуєшся,
щось
занотовуєш
у
памʼять…»
Так, і мене
деякі
моменти
дратували,
а саме –
окремі
слова з
контекстів
опису
еротичних
сцен, які
особисто
для мене є
табу у
художній
літературі…
Я не проти
еротики. Я
проти
окремих
слів...
Однак
будь-який
твір –
справа
смаку. А тим
більше,
коли в
ньому
йдеться
про вічні
теми –
любов і
всепрощення.
У такому
випадку
автор чи
авторка
ставить
собі
надтяжке
завдання:
не
повторитися
(!) – і,
використовуючи
одні і ті ж
ноти,
зіграти на
струнах
душі
читача, все
ж таки,
оригінальну
мелодію…
Упевнено
висновкую:
пані
Світлані
це вдалося.
І дійсно, як
підкреслює
Ольга
Ольхова,
«зрада й
вірність,
розчарування
й довіра,
любов і
нелюбов –
те, про що
пишеться
так багато
текстів,
саме у
цьому
романі
отримує
оригінальне
й цілком
несподіване
визвучення».
Особисто
мені
мимоволі
аж
повірилося:
родичі,
близькі і
друзі, які
вже
переступили
поріг
вічності,
насправді
нас не
покинули
назавше.
Вони і досі
незримо
присутні у
нашому
суєтному
житті,
більше
того –
інколи
навіть
дивним
чином
впливають
на чиюсь
долю…
Чомусь
найбільше
запамʼяталися
наступні
слова
Світлани
Ткаченко з
авторської
передмови
до книжки:
«Я
впевнена:
людина
здатна
збудувати
бажане
попри
пережиті
втрати,
знайти
свою
стежку,
відчути
благословення
свого роду
попри
найгірші
катаклізми.
Щодо щастя,
то воно не
світиться
одним
боком, як
глечики з
натюрмортів.
Воно
мусить
грати
усіма
барвами…»
Можливо, і
так. Після
знайомства
з романом
«Потойбічниця»
кожній
читачці,
впевнена,
захочеться
повірити у
власні
сили і
сміливо
поборотися
за свою
долю, або ж
просто
глибинно
усвідомити
уже наявне
власне
жіноче
щастя…
Юлія
Сільчук,
письменниця,
літературний
критик.
