ОЛЕГ ГОНЧАРЕНКО
Я ПРОШУ ВАС - ЖИВІТЬ!
РОМАН-ЩОДЕННИК
. ХРОНІКИ СЛАВНОГО МІСТА СВІТАЙГОРОДА ТА
ПРИЛЕГЛОЇ ПРОВІНЦІЇ ТРОЇ
.
ПЕРША СПОВІДЬ, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
І сказали боги Сізіфові Садовому
:
- Ти страшенно винний невідомо в чім! Ти винний, бо живеш! Ти винний,
бо ти - людина! Винний і
- все! Винний, бо винний, і по-іншому бути не може! За
те, Рабе Божий, будеш усе життя закочувати на Гору камінь
!
- Важко і нудно, - зітхнув Сізіф. - Головне - нудно… А чи не можна
задіяти щось, хай жорстокіше, але не таке марудне?
- Ну, тоді можеш бути Тим-Хто-Волає-В-Пустелі. Але доведеться зняти з
тебе шкіру, вживити тобі третє око, збільшити вчетверо серце, узвичаїти вічний
голод і… прищепити вічний геморой.
- Яким же чудовиськом я стану! А хоч без геморою обійтись не можна?
- Е, ні! Геморой - це головне!
- А що ж воно хоч таке?
- У тебе колись болів зуб?
- Так.
- От і уяви собі, що в тебе повна дупа зубів, і всі болять. При тому і сам не
подивишся, і людям не покажеш. Втім, ти уже втратив можливість відбутися так
легко, ляпаючи дурно отут язиком. Тому, оскільки символ «дупа» так просто і
співзвучно замінюється на символ «душа», ми так і зробимо. І не радій! Душевний
геморой стократ противніший…
- Гаразд-гаразд! - вжахнувся Сізіф Садовий. - Де там уже ваш камінь?!
- І камінь буде, а як же… Тільки от Слово уже сказано, тож, крім каменя,
і все інше, про що говорилося досі, також буде по Слову. До речі, ось ти і дізнався
ціну Слова!
- А, що ж хоч мають робити оті… Волаючі-В-Пустелі?
- О! Свідки ті - то хвора совість і невиліковна пам'ять людства. А творять
вони величні Драми, Міфи і Комедії. Та, вважай, просто занотовують Життя, бо
через голод, спрагу та лютий біль, знаходяться в постійному трансі - чують
нечутне, бачать невидиме, пам'ятають забуте, передбачають майбутнє.
- То коли ж я творитиму ще й оті, належні мені «опуси»?!
- В ході робочого процесу, без відриву від виробництва! А от за зневагу до
Божого Дару, тебе ще й розпинатимуть на тій Горі!
- Та за що ж мені така рахуба?! Ген Прометеєві Панченку, який украв у
вас Вогонь, і то орел тільки раз на день викльовує печінку!
- Хороша ідея! А вночі орел подбає про те, щоб вселенський біль «сидів
тобі аж у печінках».
- Та змилуйтеся!
- Тут не базар! За торги - камінь буде квадратним!
- А…
- Ні, то буде - Кам'яний Хрест! На ньому тебе й розпинатимуть…
- О-о…
- А найстрашнішим буде те, що чутимеш ти з тиші!
- Та ж…
- І всім твоїм нащадкам така доля - повік віків!
- Чи ж настане колись кінець моїм мукам? - скрикнув бідолаха.
- Гаразд, розповім тобі одну притчу, - лукаво посміхнувся найголовніший
з-поміж богів - Зевс Фафаліоз. - Якось ішов кудись і навіщось пустелею Музикант.
Стер ноги до ран. Мучила його нестерпно спрага. Закінчилися сили. Отже, сів він
під засохлим деревом та й, з горя, почав робити те, що вмів найкраще
, - заграв. На
звуки музики прийшов один лев. Заслухався, і ліг у нього в ногах. Потім прибилося
іще двоє чи троє. Ці також зачаровано заніміли поблизу. А насамкінець
пришкутильгав старезний хижак… Ось цей, останній, мовчки роздер Музиканта
на шмаття, та й заходився обідати. Незабаром, оговтавшись, до нього підтяглися й
ті, «одухотворенні», звірі, що прийшли раніше. «Бачиш? - прошипіла одна
пустельна ящірка іншій. - Я ж тобі казала, що, як тільки прийде глухий, музика
скінчиться!» «Все колись закінчується! - погодилась друга ящірка. - Але
принаймні тим, що були не глухими, бач, дісталося і їжі, і видовищ».
- Я все зрозумів, - прошелестів на те бідний Сізіф і, боячись уже навіть
дихнути, покотив на Гору свій Кам'яний Хрест подалі од «справедливого суду»,
залишаючи за собою криваві сліди.
І обвалився на нього біль усього Всесвіту!
А далі все сталося «по сказаному»…
По сказаному, очевидно, стався і я. По сказаному, очевидно, стається і зі
мною, бо ж був отой грішний Сізіф Садовий моїм далеким-далеким пра-пра-
пращуром.
Як і до іншого, набагато більш відомого Будителя, не йдуть, на жаль, самі
до мене гори. Шкандибаю до них сам, вергаючи перед собою свої Кам'яні Хрести.
І розумним, мабуть, мене не назвеш: розумні гори обходять, а мене, чомусь, усе
манять вершини, хоч і знаю що там знову розіпнуть мою зболену душу.
А може, просто я не набув іще справжньої віри?!
Бо ж казав колись людям
брат Ісус: «Істинно кажу вам, коли матимете
віру, як зерно гірчиці, то скажете горі:
«Перенесися звідти туди
», - і вона
перенесеться; і нічого не буде для вас неможливого
».
А проте, бачу я аж за краї неіснуючого і безсутнього. І чую навіть подих
тиші на дні пітьми. Переживаю своє і не своє. Не скажеш - «відчуваю шкірою», бо
шкіри й нема. Раною всього тіла відчуваю цей Всесвіт, цю Вічність, цю Явність,
цю Ефемерність. Орел залізний вже й розучився літати, ставши і моїм Тотемом, і
моєю Душею, і моїм Невмолимим Болем…
І найстрашніше я чую із тиші!
Ми вийшли з голоду, зі смерті і пітьми,
Тому і невеселі надто люди ми…
Але ми є! Існуємо ще ми!
Й повік віків на цій землі ще будемо.
НАСЛУХАНЕ ІЗ ТИШІ
У хаті страшний трупний сморід, від якого паморочиться в голові, нудить
з душі і тіла, ще гірше, ніж від голоду. У хаті блукають неприкаяні, злі, страшні
тіні-привиди... Тіні теж смердючі, відразливі, якісь аж драглисті! Часом вони
зіштовхуються одна з одною, та одразу ж сахаються врізнобіч, ніби гидуючи й собі
подібними.
У хаті тиша. Тиша ця теж смертна - важка, гнітюча, зловонна! Тиша ця
уміє скімлити і навіть гавкати. Вночі... Як гієна!
У хаті безчасся. Безчасся прибилося сюди разом зі смертю. А може, воно
і є - небуття?.. «Ходики» стали, бо стрілки теж загрузли у смороді. Ба, навіть
чавунна праска, з останніх сил підвішена мамою на їх ланцюжок замість тягаря, не
змогла зрушити з місця безсилий час.
Сашко відчуває, що вже просмердів смертю і сам - наскрізь, до
самісінького серця, до кожної клітинки запаленого мозку. І порятунку від цієї
напасті немає ніякого! Треба було б виповзти якось на вулицю, на свіже повітря,
під Небо... Та де ж їх узяти, тих гемонських сил?! А якби навіть вони раптом і
з'явилися, нічого це зрештою і не змінило б. Їхнє славне, колись черешнево-
квітуче, пшенично-золоте село Троя тепер стоїть порожнє-порожнісіньке. Тепер
це - множинне безчасся, великий цвинтар, жахливе кодло привидів, живих і
мертвих!
Під сільськими тинами лише вітри люті кубляться, теж смердючі... Люди
ж, мабуть, так само, як і він, вмирають у домівках, що стали домовинами, або уже і
вмерли, як мама та Наталка, з останнього надіючись хоч на «рідні стіни»
.
- Вдома рука й нога - свої! - казав колись батько. - Вдома і стіни
захищають.
«Виходить, не од усього може захистити рідний дім... - думає хлопчик. -
Ось уже і руки мов не свої, і ноги мов чужі!»
Стіни ж хати, справді, ще пробують обняти, прихистити. А стеля аж
вгинається, аж стогне, над силу вже, мабуть, стримуючи отой важезний вологий
Морок, що наповз на світ бозна з яких потойбічних боліт і не зникає, не відступає
ні вдень, ні вночі!
Хата уперто ще намагається зберегти, врятувати бліденьку лелітку життя,
котра поволеньки тліє-дотліває в ній... Те й дивно, бо оселя ця, зрештою, і не рідна
зовсім...
Забрали хату Шокарів «за борги» податківці іще два роки тому. У їхній
«п'ятистінці» тепер живе притіпака-гармоніст Теодозій Чумаченко - скоморох із
«комнезаму», котрий рвав п'яно міхи своєї «тулки», озвучуючи фальшивими
кадрилями і виселення, і розкуркулення, і «продрозверстку»... Вислужив-таки, як
пес поганий, собі у влади будку.
А оця, теперішня - колишня чумаченківська халабуда і є. Одна назва, що
«хата»... Мазанка зогнила-розкисла. Обмін такий провели, значиться, «активісти».
Спасибі, хоч на Соловки не заперли, як інших... Хоча хтозна - за що нині дякувати,
а за що проклинати? Може там, на чужині, зараз і краще?
Якось підперли, якось підлатали трухлу колибу тоді Шокарі та й стали
жити- поживати, добра завбачливо більше не наживаючи...
- З цієї вже точно не виженуть! - зітхнув, пригадується, тоді батько.
- Хто їм указ? - схлипнула мама. - А світ широкий...
Проте долівку в тій руїні матуся все-таки перемазала. І побілила зроду-
віку не білене.
А халупа враз і ожила наче! Аж заквоктала, мов квочка-первинка,
злякано-щасливо обіймаючи, накриваючи очеретяними крилами стріхи
шокарівський виводок.
І зараз, бач, відважно кидається на Морок, захищаючи своє останнє дитя!
Але Сашко, звичайно, знає: то дарма, бо доля його вже відома напевно.
Ну ще день протримається... Ну ще ніч понудить світом... І стіни ці, рано чи пізно,
стануть його могилою. І на жодному хресті потім не випалять:
«Сашко Шокар -
раб Божий, син людський
». Добре, якщо взагалі знайдеться кому поховати, -
навіть кляті трупарі, котрі з початком зими щодня зазирали в кожну хату,
шукаючи свого «юдиного калиму», чомусь уже тиждень не з'являються. Втім,
можливо, у них-то якраз нині саме «жнива» - жнива скорботні? Можливо, не
встигають за пані Смертю попихачі пекельні...
А сил уже, дійсно, не вистачає ні на що. Сили... Їх, коли ще була живою
сестричка, їм по смерті матусі вистачило якось-позаякось на те, щоб вилізти на
«посагову» скриню, ледве затягти туди мамин і татів кожухи та ще з горем вибити
шибку у заледенілому вікні, під котрим та скриня споконвіку стояла. Простягаючи
крізь той чорний отвір долоньки до Неба, вони з Наталкою потім ловили
поодинокі заблукалі сніжинки, щоб не вмерти хоча би від спраги.
Сили... Їх тепер вистачає лише на спогади. Але й спогади ті страшні,
більше схожі на божевільні марення. Вони, кляті, мабуть, і не зникають нікуди з
промерзлої, засмерділо кімнати, бо десь уже під комином печі чи у темних сінях
звили собі гайворине гніздо, укравши на нього і брудний віник, і з рушників
вишиваний барвінок, і сухе клечання з промерзлих ікон.
Марення ці виникають у темряві, наче зловісні «фата моргани», втають
крізь осклілі очі та вже давно байдужі до звуків вуха у голову, в отупілий,
обморожений мозок, коли і як їм заманеться. Марення ці бездушні і безжурні.
Марення ці не святкують ніякої хронології: їм однаково «що, де, коли, як, навіщо».
Раптом зберуться чорною хмарою під сволоком, ще покручать якийсь час,
ширяючи у безпросвітті, а потім котрийсь із стерв'ятників, за їм одним лише
відомою чергою, склавши крила, пірне сторчма з підстелля прямісінько в зіницю.
Мов стріла чорна! І пронизує тоді біль усе тіло. І настає невагомість, невідомість,
несвідомість...
Ось і зараз зграя кипить уже над Сашковим узголів'ям!
Хлопчик заплющує міцно-міцно очі, змахує рукою, намагаючись
відігнати прискіпливих посланців пітьми та минулого. З останніх сил
противлячись тій горлатій навалі, він ще пробує згадати щось приємне, світле,
святкове, щоб зосередитись на ньому, намити із золотого піску хоч маленький
острівець нормальності, правильності, істинності...
А з хорошого останнім часом Сашкові згадується чомусь тільки Оксанка:
...Як недавно і як давно це було - ще навесні! У степу, нарешті, зацвіли
тюльпани. Уся старша дитинва Трої, звичайно ж, пурхнула у той оранжево-
червоний безкрай! Тільки вони з Оксанкою трішки спізнилися. Сашко
забарився, бо довелося «відбиватися» від сестрички (ледве умовив, пообіцявши,
що принесе їй з луків букет «отаке-е-енний»). Оксанка ж і взагалі бозна чого
відстала від інших...
Наздогнав її Сашко аж за селом. Хоч-не-хоч - довелося іти разом.
«Ото ще... - подумалося йому. - Від однієї ледве відкараскався, так
інша, як сніг на голову!»
Втім, дівчинку, здається, його насупленість не хвилювала ні трішки.
Сяйнула бісикуватими блакитними очима:
- От добре, що ти нагодився! Самій, знаєш, як страшно?!
І Сашко зненацька зацвів «як віник перед трояндою», молодцювато
розправивши плечі. І день знову повернув собі фарби, і життя знову стало
прекрасним!
Йому - дванадцять. І їй - дванадцять. Вони однокласники. У них
спільна дорога. І дорога ця - за тюльпанами!
- А ну їх усіх, Сашо, - раптом прощебетала Оксанка. - Давай підемо в
Лису балку: я там минулого року таке-е тюльпанове пожарище назнала, що ой!
Він і до того вже був готовим заради неї на всі подвиги світу, а після
«Саші» подався б, сливе, і в огонь пекельний...
Недовго і йшли. Мовчки. Посміхаючись чомусь кожен сам собі
.
Тюльпанів же, і справді, виявилося ціле пожарище!
- Ти отам рватимеш, а я
- отут, - хазяйновито поділила степ
Оксанка.
«Отам» - це до небокраю направо. «Отут» - це до обрію наліво.
Ще вчора Сашко, скоріше за все, затявся б, може, навіть дав би
штурхана «зарозумілі пронозі» і врешті б
, на зло
, поперся саме в «отут». Але...
сьогодні, мов слухняне теля, чомусь подався, куди було вказано.
Знов якийсь час злився на себе, картаючи за «не чоловічу» поведінку, і
тому рвав квіти, мов нищив, - мало не з корінням. Не оглядався. Лише сопів, як
паровий локомобіль.
Коли ж озирнувся, остовпів: Оксанка, що сиділа по груди в тюльпанах,
з букетом в руках, з вінком на русявій голівці, здавалося, сама стала квіткою!
І серце вперше незвідано, незнайомо ще запекло-защеміло щасливо,
пронизавши все єство приємним, солодким болем...
Лиш на мить відволікся Сашко на якийсь несподіваний шурхіт з
дальнього кінця кімнати, розклепив очі, а спомин-крук, який кружляв, мабуть,
увесь цей час у нього над обличчям, вижидаючи цієї миті, одразу ж і пірнув ув очі!
Запекло. Обпалило. Скарлючило-покрутило, вигнуло напротилеж, як
вигинає хіба що хворих на «правець». Аж хребет затріщав, мало не ламаючись! І
чорна яв з отруєною кров'ю розлилася по тілу, заполонила, заціпеніла....
Витіснивши сонячну казку, мозком нахабно заволодів страшний спогад
про їхню з Оксанкою останню зустріч два місяці тому:
...Вже у грудні голод, набравши сили, міцно обійняв Трою своїми
пазуристими лапами. Уже з'явилися перші померлі - здебільшого старі та
хворі люди і новонароджені немовлята, котрі тепер не доживали й до кінця
свого першого дня життя-буття на білому світі. Більшість односельчан
опухла, люди почорніли і ледве пересувалися по «чорній стопі» вулиць. Костури
та ґирлиги стали сумним щоденним реманентом уже навіть
тридцятилітніх...
Проте троянівці ще намагалися якось підтримувати одне одного,
протистояти смерті спільно. Вечорами ще збиралися «по сусідах»,
обмірковуючи діла насущні, щось плануючи... Чоловіки ділилися останніми
запасами самосаду і диміли нещадно та безперервно, мабуть, хоч так
пробуючи загасити прокляте відчуття голоду. Жінки ж просто плакалися
одна одній, проклинаючи свою долю горопашну. Інколи ще співали журливо,
наче плакалися.
Мужчини, слухаючи те виття-скімління, вже й не зацитькували
дружин, тільки мовчки ховали очі, низько схиливши голови.
А діти, які вже й давно розучилися гратися, збившись у купку на ще
теплій печі, мовчки слухали вітер, що завивав у комині, намагаючись
продертися до хати.
Того дня майже весь куток зібрався у Шокарів. Прийшла й Оксанка
Садова з батьками. Сашко, допомагаючи дівчинці залізти на піч, як спіймав її
долоньку, так і тримав, не відпускаючи, - боявся загубити в пітьмі. Здавалося,
пурхне, мов горобчик, - не доженеш у висі...
Сумне щоденне дійство уже й добігало кінця за звичним сценарієм,
коли раптом за вікнами почувся кінський тупіт і грімкотіння брички.
- Кого це могло занести у село о такій порі? - стинув плечима
Онисько Довгий.
Люди, здивовано перезирнувшись, подалися на вулицю. Так-сяк
одягнувшись, горохом сипонули за ними з печі й діти...
Біля шокарівського двору, врізавшись у тин, стояла розхлябана
двоколка трупарів - єдиний транспорт, що залишився у Трої. На козлах,
склавшись удвоє, стогнучи сидів син голови сільради Микола Овчаренко.
Схудлий і загнаний огир Буян теж аж стогнав, і кривава піна капала на сніг з
його роздертих губів.
- Сину, що з тобою?! - кинувся до Миколи зляканий Степан
Овчаренко.
- На полустанок... ми з хлопцями... - прошепотів той. - Все одно ж...
гноять зерно... у купах...
Бричка, справді, була більш як на половину наповнена підгнилою
пшеницею, точніше - якоюсь адською кашею, заколоченою на людській крові.
Зерно те пізніше ділив шапкою, насипаючи в підставлені пелени та
хустки Сашків батько. За якихось десять хвилин зібралося у ту страшну чергу
всеньке живе ще населення Трої...
Отоді і бачив востаннє Оксанку Сашко. Запам'яталася худенькою,
наче аж постарілою. Стояла, плачучи, підтримуючи рукою фартушок із
пшеницею. А на фартуху тім проступали-горіли жоржинисті плями ще
теплої, ще живої, молодецької парубочої крові...
Микола Овчаренко до ранку помер.
Трупи іще п'ятьох хлопців привезли в село «гепеушники» - збираючи їх
по дорозі, за отими страшними «віхами» і вирахували кляті «гайдамацьке
пристанище»
.
Як не дивно, троянівців того разу навіть на сход не зганяли. Карателі
просто розклали мерців ницьма уздовж стіни клуні і, давши символічний залп,
вимелися із села, мов чорний ураган.
А хлопцям ще півдня ворохобив чуби зимовий вітер, поки люди
зважилися повиповзати зі своїх схронів...
Сашко, опритомнівши, відкриває очі. Спомин гасне. Його прогнав холод,
такий же лютий та безжалісний, як і голод... Нагрітися не вдається уже вічність.
Кожух залишився один - мамин. Коли Наталка померла, ще дві доби вони лежали
поряд, бо мама, ще бувши живою, казала: «Смерть не страшна, діти...Смерть -
щасливий сон. Обійміться, коли вона прийде і засніть...» Смерть прийшла. Вони
обнялися. Але заснула тільки сестричка. Сашко іще два дні чекав, та не з його
щастям - такі подарунки.
Спершу, перебитий запахом немитих, постійно спливаючих голодним
проносом тіл, призупинений лютою холоднечею в кімнаті, сморід майже не
відчувався. Але потім раптом наче заполонив увесь світ!
Плачучи від сорому та жалю за сестричкою, Сашко все-таки, упершись
ліктями й коліньми у вологу стіну колиби, зміг якось зіштовхнути Наталку на
долівку. На неї скинув і татів кожух. Кожух тепер ось би й згодився. Та хіба ж
витягнеш його назад?!
Надворі темнішає. Сашко щулиться ще більше, бо хоч байдужість давно й
остаточно запанувала в його душі, але страх перемагає навіть її. Вночі байдуже-
страшно: селами вештаються люди-людоїди і собаки-людоїди.
Втома усього на мить примушує хлопчика закрити очі, а прокляте
марення уже й тут, як тут:
...Собаки стали людоїдами одразу - голодні, зірвавшись з ланцюгів, не
маючи ніякого досвіду в полюванні, вони, збившись у невеликі «тічки», ще
деякий час пробували добути собі якусь здобич. Та вже скоро й оселилися на
сільському цвинтарі, біля бездонної траншеї з мерцями - їх же колишніми
господарями. Навіть його, Сашків, добрий та відданий Сірко утік туди...
Люди ж спершу стали собакоїдами. Там же, на цвинтарі
, і
відбувалися лови...
Коли ж чергову траншею засипали прибулі з міста солдати і їжу
дістати ставало неможливо, собаки теж починали полювати на живих.
Інколи дороги «мисливців» перетиналися. А оскільки відступати ні тим, ні
іншим було нікуди, то й не відступав ніхто.
Так у смертному двобої із сусідом Шокарів, литвином Мироном
Заверухою, загинув Сірко. Сашко бачив те здалеку сам, коли намагався
накопати на луках хоча б якихось придатних на їжу коренів.
Хижаки рвали одне одного не менше години. При чому Мирон теж
бився, чомусь стоячи навкарачки! Плювався, відскочивши, кров'ю і шерстю
та й знову кидався на противника, наче скажений!
Аж дивно було, бо то ж був той самий сусід, що сипав, бувало, для них
з Наталкою цілими відрами духмяні стиглі яблука через тин...
Мирона, вже збожеволілого зовсім, потім застрелив один із солдат-
грабарів, спіймавши на людожерстві. Застрелив і зіштовхнув у ту ж
самісіньку траншею: «Бог разсортіруєт...»
Сашко на якусь мить повертається у явне. Але в хаті вже темно, і чергове
марення не зважає на його опритомнення:
... Блимає свічка. Батько зі Степаном Овчаренком сидять за столом
під образами. Тато пише «жалобу» у Київ. Пишучи, наче диктує сам собі:
«А імілось що? Хата 12 аршин, сарай хворостяний 30 аршин і ще один
на 20 аршин, потім клуня 15 квадратних аршин, комора на три аршини і ще
два сарая по 8 аршин. Усадьба ширини 12 сажнів та довжини 500, та на леваді
верби 30 штук. А в хаті осталась шахва, 3 стулки, 2 кроваті, 2 скрині, 2
подушки здорових, ще з одежі 2 свити, 3 попони, 1 повсть одіяло тканєве.
Потім 2 прялки, а также гребені 22, клубки пряжі осталися 130 мичок, із
продукції 8 пудів муки вівса, 7 пудів картохи, капусти діжа і діжа яблук
мочених та огірків, пудов 20 буряка, на горищі груш сушених і яблук багато, пів
клуні полови. Та про топливо вспомнив. 10 тисяч штук кирпичів гною
осталося і дров багато, і вуликів 50 штук тоже осталося...»
*
- Гадаєш, повернуть? - насмішкувато озивається Степан.
- Та це так... - зітхає батько. - Більше для порядку...
- Який там в греця порядок?! - визвіряється раптом Овчаренко. -
Дивись, осьо «хворму» для звіту з повіту прислали - померлих тепер маю
«проданими головами худоби» зазначати, а людожерів - «кількістю скота
захворілого на ящур»! Отак-то, червоний кулеметнику ти наш колишній...
Краще б нам з тобою було у Махна й зоставатися.
- Гай, де воно зараз усе те?.. Ну й лежали б нині вже десь у
кримському виярку ми
, чи на пустирі безіменному в Мелітополі, де й усі наші...
- А так-то краще?!
Неначе ж на мить втрачав свідомість Сашко, та ось отямився - а за вікном
уже й день- денський... І впевненості до речі нема - чи то «завтра» вже настало, чи
й тиждень по тому. Голод забрав усе, навіть відчуття часу - відчуття реальності,
того що відбувається з тобою. Ти нібито ще і є, а нібито вже й відсутній у собі
самому. Можна навіть дивитися на себе збоку, трішки відлетівши до образів. Душа
окремо. Тіло окремо. І тоне-е-енькою ниточкою між ними єдине, що якось ще
об'єднує єство, - пам'ять:
...Голод спершу був страхополохом. Голод не нападав одразу. Попервах
він кружляв, як гієна, довкола здобичі, щоразу звужуючи круги.
Все менше їстівного ставало у юшці, все більше додавалося туди
трави. Далі і ту баланду стали їсти двічі на день... Потім лише увечері...
Щоранку Сашко став обшукувати мисник: усе здавалося, що десь
там, у якихось куточках-закапелочках
, загубилася скоринка хліба. Уже й знав,
розумів, що нема її, а все одно шукав! Щоранку! А потім плакав... І менша
сестричка Наталка, обнявши його
, плакала теж... А тато з мамою
зацьковано дивилися на них...
Якось, не витримавши, батько сказав:
- Все, не можу більше! Піду...
- Куди?! - заплакала мама. - Сам знаєш, не випускають з цього пекла!
- У місто подамся, в Росію, в Америку, світ за очі! Може, десь щось
добуду чи роботу якусь знайду... - простогнав батько. - Та й вам легше стане.
На один рот менше. Довше протримаєтесь...
- На чому вже й триматися? Тієї дерті, котру вдалося приховати
від антихристів, хоч як, більше, ніж на місяць
, не вистачить. А до нового
врожаю іще, як до раю - навприсядки. Якщо буде він взагалі колись...
- То й тим більш! - рубонув кістлявою рукою повітря батько. - Зараз
і піду!
Вдягнув свою стару шинелю, та й хряпнув дверима, не прощаючись.
Мама залишилася плакати сама... Перехрестила тільки його услід...
- Наздожени його, синку... - сказала за хвильку якимось, аж наче
чужим, голосом. - Проведи хоч до станції... Чи не дійдеш?
- Дійду! - озвався Сашко уже від дверей вуличних.
Де й сили взялися - чкурнув селом, як торішній!
Наздогнав тата вже біля залізниці. Поки ішли до станції, мовчали...
На пероні, під стінами там лежало безліч людей. На них було
страшно й дивитися - чорні, брудні, опухлі від голоду, з божевільними
порожніми очима...
А за коліями, в буртах під відкритим небом ясніла пшениця! Там
стояв кулемет і походжав вартовий...
Їсти Сашкові, як не дивно, давно вже й не хочеться. Голод став самим
«Я», таким же звичним, як дихання. Тіло змінилося, спершу опухнувши так, що аж
тріскалася посиніла шкіра і з тріщин постійно текла липка сукровиця, потім,
виснажившись, аж наче висохло. А голод зостався. Тепер усе, що й моглося, -
дихати і чекати сну-щастя.
Хлопчик, висунувши крізь вибиту шибку руку на вулицю, ловить кілька
сніжинок. Рефлекторно злизує їх з долоні. Волога п'янить, і він знову впадає у
напівзабуття:
...Вечорами, щоб хоч якось відволікти їх з Наталкою від думок про
їжу, мама, ще поки було чим наснажувати каганець (віднайшлася стара
дьогтярна каламазь), читала книжку, котра єдина й перебивалася у них на
хазяйстві ще з часів «Просвіти», з часів «царя-Гороха»
.
- Е-е-неїда... - по складах прочитала матуся першого вечора.
- Фе-е! - заприндилася одразу ж Наталка. - Неню, а чого ця книжка
дражниться?!
- Як то?..
- Та ти ж сама читала «Е-е неїда»
!
Матуся довго-довго мовчки тоді дивилася на Наталку, а потім, так і
не відповівши, взялася читати далі. Втім, не довго, бо наступним її перебив
Сашко, саме коли добіглося до «но греки, як спаливши Трою, зробили з неї
скирту гною...»
- Мамо, ця книжка про наше село? - спитав.
- Мабуть... - зітхнула. - Сказано ж: «Е-е неїда...»
З тих пір він греків інакше, як «буксирниками», і не уявляв - усі
розбишакуваті, неголені, безжальні, як ото Панько Завгородній та Іван Буцик,
котрі вигрібали улітку зерно з комори Шокарів...
А книжка-таки, й справді, добряче уміла дражнитися. Здавалося, що
герої у ній тільки те й робили, що їли:
...Поклали шальвки соснові,
Кругом наставили мисок;
І страву всякую без мови,
В голодний пхали все куток.
Тут з салом галушки лигали,
Лемішку і куліш глитали...
Або:
...Тут їли різнії потрави,
І все з полив'яних мисок,
І самі гарнії приправи
З нових кленових тарілок:
Свинячу голову до хріну
І локшину на переміну,
Потім з підливою індик;
На закуску куліш і кашу,
Лемішку, зубці, путрю, квашу
І з маком медовий шулик...
Або:
... Тут зараз підняли бенкети,
Замурмотали, як коти,
І в кахлях понесли пашкети
І киселю їм до сити;
Гарячую, м'яку бухинку,
Зразову до рижків печінку,
Гречаний з часником пампух...
Або:
...П'ять казанів стояло юшки,
А в чотирьох були галушки,
Борщу трохи було не з шість;
Баранів тьма була варених,
Курей, гусей, качок печених,
Досита щоб було всім їсть...
Хотілося аж, вихопивши книжку, надкусити її (та ні -
пошматувати!), бо здавалося, що вся їжа світу у неї і втала!
На третій вечір дійшли до рядків:
...Гребці і весла положили
Та сидя люлечки курили
І кургикали пісеньок:
Козацьких, гарних запорозьких,
А які знали, то московських
Вигадовали бриденьок.
Про Сагайдачного співали,
Либонь, співали і про Січ,
Як в пікінери набирали,
Як мандровав козак всю ніч;
Полтавську славили шведчину,
І неня як свою дитину
З двора провадила в поход;
Як під Бендер
'ю воювали,
Без галушок як помирали,
Колись як був голодний год...
Дочитавши те, неня відклала книжку на покут і змислилася. Про що
думала, невідомо. Проте, вже з наступного вечора троянці змовкли і зникли
надовго: мама стала просто співати. Тим більше, що вмер каганець...
Спомин згасає. Сашко, не помічаючи того, знову забувається вві сні.
Здавалось би, нарешті, відпочине трішки дитина від дійсності, погріє душу,
блукаючи небесами... Та чим же сон той кращий, за дійсність?! Все давно
змішалося так, що й не розбереш, - коли живеш, коли спиш, коли мариш? І
помреш, либонь, також не помітиш... Сниться початок зими, грудень:
...Мати з Наталкою ходять до «вітровпору» - обчухрують на юшку
бруньки шовковиці, копають коріння «козеликів», шукають стручки гладиці та
акації. Інколи знаходять навіть кілька жолудів чи каштанів! Їсти їх,
щоправда, майже неможливо, навіть вимочені, проте голод вони перебивають
надовго...
А сам Сашко промишляє ховрашині нори. Щодня доводиться
чалапати ріллею по кількадесят верстов. Коли щастить напасти на «комору»
гризуна (о!) - мама товче добуте насіння у ступці і пече «шнетики». Смакота!
Хай навіть і навпіл з послідом...
Потім упав сніг. Одразу глибокий. І настали страшні часи. Найбільше
тоді голодний Сашко мріяв про справжній мороз. Замерзне річка і риба піде до
джерела «на продуху» - хапати повітря. Можна й руками ловити!..
Десь за вікном вибухає від лютневого морозу стовбур дерева. Сашко
схоплюється злякано, але сон та безсилля знову кидають його на скриню. Сниться
все той же грудень:
До хати, з пересилом переступаючи через поріг, заходить голова
сільради Степан Овчаренко. Він такий же худющий, страшний і чорний, як
усі. А
, кажуть, іще «партєйний»... Дурень, мабуть? Ген інші приїжджають -
аж лисніють, мов ярмаркові коти-копилки...
Степан довго пильно дивиться на матір і врешті буркає:
- Твого, Маріє, той... посадили. В «допрі» він, у Харкові. Два місяці
тюрми дали, як «рецидивістові». Тричі його солдати на кордоні з Росією
ловили, у Козачій Лопані... Оце бомага з ДПУ прийшла на сільраду.
Мати приречено мовчить. А потім раптом говорить:
- І слава Богу! Там же у в'язниці, мабуть, годують хоч якось? Може,
й виживе тепер хазяїн наш... І слава Богу!
Степан якийсь час спантеличено дивиться на неї, а потому, як колись
батько, махає стомлено рукою і хряпає дверима, зникаючи, мов назавжди...
Сашко прокидається. За вікном знову ранок. Снігу намело на підвіконня -
пий не хочу! Це добре, бо губи вже аж потріскалися від зневоднення. Спрага - це
ще гірше, ніж голод і холод разом узяті. А ще оцей постійний пронос, який
відбирає з тіла вологу... Здається, навіть кров у жилах загусла і не тече. Серце й не
б'ється вже, а наче зсудомлюється час від часу надривно, над силу ковтаючи ту
чорну патоку.
Хлопчик п'є. І навіть пробує вмитися.
А мороз аж тріщить!
...Отакого морозу й діждавшись, подався він колись до заповітного
джерела. І... спіймав облизня!
Ополонку вже захопили два незнайомих здоровила. Сніг довкола був
червоний од крові, риб'ячих нутрощів та луски! Лобурі ті, схоже, й жили там,
боячись втратити годівницю: під кущем було наслано постіль з очерету, а на
березі горіло вогнище.
- Ану йди геть звідси! - загорлав один з волоцюг, хапаючи дрючка.
- Пашов вон! - підпрягся й другий.
- Дядечки, - заскиглив був тоді Сашко, - там же риби - ціла річка! На
всіх вистачить!
Та хіба переконаєш звиклих до постійного голоду людей, що «їжі
вистачить на всіх»
?
- Пшов, гаварю! - знову схарапудився заброда, шпурляючи в Сашка
шматком льоду.
- То дайте хоч тельбухи та голови, котрі ви викинули, позбираю.
- Геть! - другий теж люто пожбурив величезний «льодяник»
.
Крижина поцілила Сашкові прямісінько в брову і розсікла її майже до
кістки. Закапала кров. Проте він уже не звертав уваги ні на неї, ні на біль, бо
помітив: у ту склянисту грудку вмерзла жаба! Швиденько схопивши той
нежданий подарунок долі (а кривдники вже наближалися!), хлопчик скотився
засніженим пагорбом на дорогу і чимдуж побіг додому.
Жаба та була величезною! Юшки з неї Шокарям вистачило на цілих
два дні...
Згадка про їжу знову нагукала голод, такий пекучий, що Сашко аж
втратив свідомість.
Опритомнів од того, що відчув теплий ласкавий доторк.
Відкривши очі, довго не йняв побаченому віри: схилившись в узголів'ї,
його цілувала кішка!
- Вутанька! - криком прошепотів, нарешті. - Де ж ти була всю зиму?!
Коти зникли з Трої іще восени, інстинктивно відчувши, що люди, котрі
їдять собак, не погребують і ними.
- Му-ур-р! - проспівала Вутанька, перебираючи невпевнено ногами на
Сашкових грудях, а потім, наче щось остаточно вирішивши, раптом прожогом
вистрибнула надвір.
Хлопець же знову упав у марення:
- А чому у світі голод, а до того хату забрали, а до того - війна? -
якось запитав Сашко у мами. - Чому погано все так, неправильно, безрадісно? І
все - на нас, на нашу Трою?!
- Не знаю, сину, - відповіла мати, зітхнувши. - Не мого то розуму
справа… Проте, гадаю, тому, що Зірка Вифлеємська пропала, захисниця наша.
- А що то за Зірка така?
- Оберег наш козачий. Звідки Зірка на січі з'явилася, того ніхто уже не
відає. Колись її козаки-запорожці, мабуть, звідкись із походу привезли. А може,
ще з часів язичницьких з покоління в покоління передавалася? Проте
споконвіку вона, кажуть, у січовій церкві перебувала. Потім її з собою і за
Дунай, у Туреччину взяли. А повертаючись, привезли були у Трою і ту Зірку-
Берегиню. Скрізь вона нас охороняла і не давала загинути. Тут також у церкві
на Царських воротах прикріплена була. Я її добре пам'ятаю… Сімнадцятого
року, під час заколотів, зникла безслідно. З тих пір і почалася неправильність
уся. А ще й рід Шокарів віками, ніби, за цей Оберег відповідальний був. Не
сохранили… От нам тепер найбільше і дістається.
- То тепер… отак… уже назавжди?
- Дід мій казав, що Зірка завжди повертається. Не раз її намагалися
вкрасти, а одного разу кримчаки, захопивши Січ, коли козаки в поході були,
навіть у ясак її були взяли, та й султан турецький намагався конфіскувати… А
вона все одно знаходилася і поверталася до нашого племені! Щоправда, поки її
не було, і накривала нас руїна.
- Коли ж то вона тепер повернеться?! Хіба ж мало ми уже
намучилася?!
- Не відаю… Дід мій казав, що і на сімдесят років, було, зникала і на
дев'яносто… Але поверталася тільки через Шокарів! Може, ти її знайдеш, а
може, якийсь онук твій чи правнук.
- Значить найближчим часом легше нам не буде?
- Колись усе закінчується… Ну, як помремо, то в раю точно трохи і
нам розвидниться.
- Мамо, - і собі запитала Наталка, - а як воно буде
-
в раю - коли все
закінчиться?
- Хтозна... Не пам'ятаю, не знаю. А Біблії нема: «активісти» ж
відібрали. Хоча... - зітхнула неня і, сягнувши рукою покута, взяла давно вже
нечитану, знайому книжку. - Отут, здається, читала щось. О! Слухай:
... От тут-то души ликовали,
Що праведно в миру живали,
Еней і сих тут навіщав.
Сиділи, руки поскладавши,
Для них все празники були;
Люльки курили, полягавши,
Або горілочку пили,
Не тютюнову і не пінну,
Но третьопробну перегінну,
Настояную на бодян,
Під челюстями запікану
Із ганусом, і до калгану,
В ній був і перець, і шапран.
І ласощі все тілько їли,
Сластьони, коржики стовпці,
Варенички пшеничні білі,
Пухкі з кав'яром буханці,
Часник, рогіз, паслін, кислиці,
Козельці, терн, глід, полуниці,
Крутії яйця з сирівцем;
І дуже вкусную яєчню,
Якусь німецьку, не тутешню,
А запивали все пивцем.
Велике тут було роздолля
Тому хто праведно живе,
Так, як велике безголов'я
Тому, хто грішну жизнь веде;
Хто мав к чому якусь охоту,
Тут утішався тим до поту;
Тут чистий був розгардіяш:
Лежи, спи, їж, пий, веселися...
- Ой гарно! Тільки горілку не питиму там... Тьфу! - всміхнулася
Наталка. - Мамо, я вже хочу померти!
- Всьому свій час... - заплакала мама, котра по всьому уже й була при
смерті. - Як же ви тут без мене? Хоч би татка відпустили...
Якийсь час по тому вона ще плакала беззвучно, а потім, з пересилом
піднявши чорний, як головня, кулачок і
, погрожуючи ним у далеке «нікуди»,
прохрипіла:
- Будьте ж ви прокляті до сьомого коліна, песиголовці!
Увечері того ж дня і померла...
- Му-ур-р... - почув зненацька Сашко уже мов з того світу і ледве й
вибрався на цей.
Вутанька сиділа на підвіконні, тримаючи в зубах досить-таки великого
пацюка. Потім невпевнено наблизилася до свого маленького господаря і,
повагавшись, поклала здобич йому на груди. Втім, ледве Сашко ворухнув рукою,
здичавіла кицька знову чкурнула геть у засніжену зиму.
Ще з півгодини по тому він важко вирішував, що діяти з цим скарбом,
який, вважай, упав з Неба, наче манна. На зуби вже було годі й сподіватися: вони
давно хиталися, як паркан у вдови, ясна напухли і кровоточили - напала цинга.
Врешті, помітивши на підвіконні скалку з вибитої шибки, дотягся до неї і
почав потихеньку, невміло білувати тушку прямо на власних грудях. Потроху-
потроху здер-таки шкуру. Ледве відпиляв голову, бо знав, що її чомусь не їдять і
коти. Викинув на підвіконня нутрощі. І, відрізаючи маленькими шматочками сире,
ще тепле м'ясо, почав їсти.
Ковтав, звичайно, не жуючи, і, як не дивно, відчував, що з кожним
шматочком у його знеможене тіло повертається життя!
«Солі іще б...» - подумалося.
Сіль у них була. Саме через неї і померла матуся:
Десь із місяць тому, коли всі ще так-сяк трималися на ногах, Марія
вирішила іти з сусідами на Сиваш: прокотилася чутка, що в Чаплинці можна
на речі наміняти хоч і мішок соленої хамси-колючки
.
А до Сиваша більше ста кілометрів! Та все пішки! Та все вітряним
степом!
Повернулася аж за тиждень. Без хустки. З порожніми руками
(хтозна, що й трапилося там у дорозі?), з сіллю в кишенях. А сіль - «молода»,
гірка-гіркенна!
Повернулася хвора-застуджена: уже й марила од гарячки, стоячи!
Отож, і померла за три дні...
Сіль була. Треба тільки дотягнутися до неї.
Втім, Сашко вже знав, завтра обов'язково дотягнеться!
Ситість знову навіяла сон. Снилося, як помирала мама:
... Перед смертю Марію наче попустило. Спала гарячка. Навіть
моторошний нутряний кашель зник.
В хаті було уже поночі. Слаба Наталка тихенько скімлила,
притиснувшись до Сашка. А він би і сам скімлив, та... що з того толку?
І мама, раптом, знову заспівала:
Нехай же нас Бог рятує,
Що наш батько не статкує, -
Бере Йвана і Дем'яна,
Петра, Гриця і Степана,
Максима, Семена ще й Терешка.
Зібралася кумпанія
Невеличка, але чесна...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Сашко тихо схлипнув уві сні. І сон змінився. Та не на краще. Снилося, як
помирала Наталка:
...Обнявши братика, знесилена до краю дівчинка жевріла останнім
теплом.
- Олесю! - заплакала раптом. - Мені страшно! Я уже не хочу
вмирати!
Він безпорадно поцілував її в чоло і теж заплакав:
- А ти, може, заспівай, як мама?..
- Добре... Спершу я, а потім ти... - схлипнула Наталка і зашепотіла
протяжно, мабуть, єдине, що пам'ятала:
У цьому дворику, як у вінку.
Щедрий вечір, добрий вечір,
Добрим людям на здоров
'я...
Потому замовкла. Гадалося, заснула...
Він же так і не заспівав: не мав ні слуху, ні голосу. Може, тому і
залишився жити?..
А зранку Вутанька принесла горобця. І Сашко таки дотягнувся до солі.
Кицька якийсь час із материнським задоволенням споглядала те, як він
їсть, а потім істинно по-жіночому зневажливо форкнувши, гребонула задніми
ногами з підвіконня залишки його вчорашньої та сьогоднішньої трапези за вікно і
знову шугнула у невідомість.
Поївши, ще довго Сашко лежав і дивився у стелю. Сил і досі було ще
трішки-трішечки. Але вони були, їх додавалося! І головне, зник страх перед
трупарями.
Згадалося, як ці виродки приходили за мамою:
...Трупарями у Трої були ті ж самісінькі буксирники-активісти Іван
Буцько та Панько Завгородній. «Де ж хробакові і бути, як не в лайні»? Поки
міг ходити, до них інколи було припрягався «шпилити» на своїй гармошці
революційних маршів і Амвросій. Проте, його їм довелося швидко позбутися,
точніше, просто прогнати в три шиї. За кожного вивезеного мерця
стерв'ятникам тим додавалося «пайки», а ділитися нею чомусь хотілося все
менше...
До хати Шокарів оті «трупарі-буксирники» завітали ще ледь
розвиднялося.
-
Ага, є ще «восьмушечка»! - гукнув, мало не танцюючи від радості,
Панько Завгородній, зазирнувши на піч, і додав звертаючись до «подільника»: -
Чого став? Берися до діла, Іване!
- Може, і цих - одразу на підводу? - кивнув на дітей Буцько. -
Однаково не сьогодні, то завтра гигнуть...
- Завтра теж їсти треба, - розважно пробурчав Панько. - На
сьогодні і так вистачить подработались хлібця.
- Ну тобі видніше, начальнику! - ошкірився Іван. - Наше діло воляче.
Затим стягнув маму з печі, закинув звично, як влітку закидав мішки зі
збіжжям, труп на спину і потяг до воза.
У вікно Сашко бачив, що й віз був той самий, що й улітку. Тільки
замість гранітно-м
'язого огира Буяна тепер запряжено було найгіршу в Трої
шкапу - Редьку. Жеребець здох од недоїдання ще на початку зими, і його з'їли
родичі трупарів. А Редьці що? Циганська кобила. Вона в нестачі, як риба у
воді...
Як то кажуть, «про вовка промовка, а вовк - у хату». Не встиг Сашко
згадати анциболотників, як рипнули сінешні двері і на порозі постав Панько, а за
ним пропхався, сопучи, Іван.
- Диви! Живий, соколику? - вигукнув здивовано Завгородній.
- Та яка різниця? - сплюнув зневажливо Буцько. - Кидаємо на віз обох,
та й по всьому! Бо так і самі, дивись, охлянемо...
- Ти охляне-еш... А якщо Овчаренка знову зустрінемо? Забув як він
минулого тижня Митька Підкову ще дихаючим на возі запримітив? То ти втік, а у
мене на довбешці голова свою ґирлигу перебив!
- Та хай уже... - почухав потилицю Іван. - Ти ж сам казав, «завтра теж
їсти треба»... Забирай уже хоч цю сопливку: твоя черга!
Панько згріб Наталку разом з кожухом і попер до «катафалку». За ним,
імітуючи допомогу, подріботів і Буцько.
Підвівшись на лікті, Сашко бачив, як Завгородній витрусив сестричку з
кожуха, мов сміття, і кинув татусів охабень на козли собі під сідало.
Редька, нагнувши голову мало не до землі, потягла-потягла... І слід їхній
пропав.
Сестричку було жаль. Та сльози давно википіли.
А свіжий вітер, увірвавшись в кімнату, уже потроху вимітав трупний дух,
додаючи тілу наснаги.
Сашко підвівся, несміливо опустив ноги зі скрині на долівку і,
перебираючи руками по стіні, раз-по-раз зупиняючись, аби перевести дух та
зібратися з силами, дочвалав-таки до печі. Дістав з маминого сховку заповітну
книжку, поклав її за пазуху і тим же побитом спромігся повернутися назад. Ліг. І
гордий вчиненим подвигом, притиснувши до серця величний той жарт Івана
Котляревського, заснув щасливим.
Уві сні чулися йому мамина і Наталчина пісня, але то вже була не пісня
смерті:
Од Києва до Лубен
Насіяла конопель.
Дам лиха закаблукам,
Закаблукам лиха дам,
Достанеться й передам...
А Вутанька вранці принесла голуба. І так само, як перше, дивилася
залюблено, як він їв. Але потім, прибравши підвіконня, не зникла, а лягла поряд,
притулилася і замуркотіла якусь древню котячу колискову.
І Сашко, як усі видужуючі, знову заснув. І вперше снилося йому не якесь
страхіття. Снився хлопчикові Еней, такий самий, як сказано, - «парубок моторний
і хлопець, хоч куди козак»
.
- І я таким буду! Виживу, виросту і буду! Усім помщуся злим, а
добрим помагатиму! - кричав уві сні Сашко. - Чуєш, дядю Енею?!
- Так! Чую, синку! - відповів Еней, підкручуючи вуса. - Все буде так, як
хочеш: життя у тебе цілісіньке попереду... А зараз прокинься - на тебе чекає
Диво.
Хлопчик прокинувся.
Над ним схилився батько, посивілий і змарнілий,
з великою чорною паляницею, притиснутою до грудей. А поряд з ним стояв
маленький хлопчик, худющий, брудний і занедбаний, як, мабуть, і всі тепер у цім
світі.
Хлопчика Сашко знав: позавчора він стояв під вікном, гнучись од вітру, і
плакав, простягаючи долоньку, раз-по-раз безнадійно повторюючи:
- Дядю, дай папи хліба! Дядю, дай папи хліба!
Зрештою, постоявши-поквиливши, повернувся тоді та й пішов...
- Ось братика тобі привів... Альоша це... Нічого козацьким дітям
безбатченками серед поля гинути! - озвався татко. - А мама з Наталкою... померли?
- Померли... - відповів Сашко.
- Не встиг, значить... А я пів мішка ячменю привіз - однополчанин у
Світайгороді допоміг, поділився. Тепер виживемо, синку, - на роботу нас «рідна»
влада дозволила брати. Я вже і влаштувався на станції, «обходчиком»... Пайок
щодня даватимуть.
Тато плакав і сміявся одночасно!
І Сашко дивувався: «Як таке можливо?!» І Сашко не відав, що й сказати
од щастя! Тому, витягнувши з-за пазухи книжку, він провів пальчиком по золотих
літерах обкладинки, ніби читаючи:
- Тату! Ось...
Е-Е НЕЇДА
...
- Ні! - здригнувшись, заперечив батько. -
ЕНЕЇДА! Запам'ятайте, хлопці,
- ЕНЕЇДА
!
Затим пройшов до божниці і запалив перед образами лампадку. Полум'я
розгорілося, наче всміхнулося!
-
А там, за дверима, - сказав потому, показуючи в ополонку дверей,
котрі сам же, мабуть, і забув зачинити, - наша Троя! А ще далі - Світайгород! А
довкола нас
- свята Україна! І ніяка сволота нас все одно не понищить!
Козацькому роду - нема переводу!
І будуть люди!
Якими тільки вони будуть? - зітхнув, як простогнав, Сашко.
Всякими будуть… А щоб стали кращими, то вже - ваша з Альошею задача, сину.
Тільки для того вижити треба. Ти чуєш, я прошу тебе - живи!
Житиму.
- Му-ур-р... - схвально проспівала Вутанька, котра, прокинувшись,
чепурилася на підвіконні, «намиваючи в хату гостей»
.
І хата, з оновленими вогнем Божими образами, наче аж сама
замуркотіла,
оновлена
!
СПОВІДЬ ДРУГА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
А так подумати, то й до чого той Сізіф Садовий? А й ні до чого. Ну,
прадід та й годі… Міф, по хвилинах й століттях розплесканий. Так заблукає коли-
не-коли (може, й од нічого робити) з Ірію у мій мирний дім, підселиться у моє
тіло, та й марудить моєю душею. Я й жену його таки назад, у безчасся: з ним
самота і зневіра стають ближчими
, аж до явності. З ним відчуваєш себе собакою -
виродком із хижої і чесної подоби, яка єдине, що й лишила собі од тієї чесності
, -
змогу і право вити на Місяць.
Тільки ж вовка за те не б'ють. А собаку луплять
безжально - аби не заважала мирянам жити, чи пак - спати. Хай уже сплять,
марнославні, ще й бажано - зубами до стіни…
Коли вони сплять, я - сущий фактично. Коли вони прокидаються, я
завмираю там, де застала рахуба, і тихо шумлю собі аж до вечора, всотуючи сили
із рідної землі. Все чую. Все бачу. Все знаю.
Ні, я - не Сізіф Садовий, я - не собака, я - не вовк, я - не мирянин.
Я залишаю тим, хто ще живий, Слова і Символи - навіюю думки, музику,
поезію. Ходаки часто й приходять до мене. Зрідка - молитися. Частіше - ховатися.
Більшість - від Сонця… І те дивно. Бо як і надіються вижити?!
Я торохнув одного з них яблуком по голові. А він і яблуко те не зміг (!)
підняти, лиш придумав на задану
тему Закон Тяжіння. Перехожа Єва підняла той
шафран солодкий і тут же тицьнула якомусь жебракові Адамові. І дурень той
нарешті помітив, що він голий, та й утік! Не помітивши, що гола й Вона…
Я помітив. Ще й навіть кілька разів… І гола Вона мені сподобалася
навіки! Нага Єва - це Істина, Любов, Надія, Мета. А якраз усім цим я й живу.
Я дуже люблю птахів. Усіх - співочих і не співочих. Проте найбільше я
люблю воронів та лелек.
Ворони прилітають рідко. Вони вредні та непогамовні. Але, проживши
кожен триста років, вони - мудрі, як ніхто. Ворони - як Старі Люди, які не зрадили
ще ні мови, ні пам'яті і знають те, що забула й Історія. Отже, визнаю, іще я люблю
Старих Людей… Ворони - це віщий сум, непідвладний навіть Небу. Що, очевидно,
і дає їм право горлати навіть у Хвилину Мовчання.
Що ж до лелек…
Лелеки просто живуть. Поки миряни не сплять, вони бавлять і годують
власних дітей. А коли миряни засинають, тоді бусли несуть у їхні обійстя нових
Божих Синів і Доньок. Такі собі Господні зозулі…
Миряни, спросоння узрівши птиць (точніше - останній змах крила за
уквітчаною шибкою), придумують собі Ангелів і вірять потім у них аж до смерку
життя.
Отже, я визнаю й те, що люблю Ангелів, які приносять дітей
, і що люблю
Дітей, яких приносять ангели.
Але я - не ворон, не Історія, не лелека, не ангел, не дитина. Я - і не Стара
Людина… іще.
Я люблю все живе і справжнє. До мене можна прив'язати і противнючу
козу. І, коли вона рватиме мою плоть своїми стертими зубами, я мовчатиму-
радітиму, бо те набагато ліпше, ніж гостини Сізіфа Садового.
Я, наче древній єгиптянин, обожествляю котів, котрі, натхненні
інстинктом та голодом, лізуть, бува, по западинах і вигинах мого бренного тіла у
висоти моїх улюблених птахів і, наситивши неопереними виводками свою
первинність, часто й засинають у дуплах моєї душі, муркочучи пісні, казки і
молитви Дикої Віри.
Я так поважаю котяче плем'я, що готов би був і гуляти сам-собою в
«Країні котів» Лао Ше.
Я люблю все те, що дає молоко, носить мед у стільники, удобрює грунти,
шкрябається і ластиться, шипить і цвірінькає, їсть і вмирає з'їденим.
Але я - не коза, не кіт, не бджола, не спокусник-змій, не горопаха-
горобчик. Я - не жертва і не хижак, хоча й відаю Дику Віру і всі псалми її, і всі
притчі її, і всі молитви її.
Я живий і справжній. Так, це сприймаю і утверджую!
Я живий і справжній українським Небом. Але в очах моїх - Небо інше…
Так сталося. І сталося те зі мною давно, ще у минулому столітті.
«Тими днями вийшов наказ від кесаря переписати люд в його землі. І
йшли всі записатися - кожен у своє місто…»
Ті ж, хто був без паспорта, - від Землі і Води, пішли галасвіта - за
«номером у числі розлюченого Звіра». А звали їх - Батько й Мама. А невідомість
та називалася - «Казахстан». Там тато не сміявся. Там неня уже і вмирала.
Там не водяться лелеки. І мене наіржали коні…
Іржали якось уночі, мов після січі - над мертвими. Мама опритомніла і
пішла на те іржання у Великий Степ. Батько прокинувся і пішов за нею вслід. Там,
десь у травах і муках, віднайшовся я. Мама плакала наді мною. А Батько наді
мною нарешті посміхався. Не було ніяких знамень. Не співали серафими і
херувими.
Значить, я - «смертний».
Але чабани таки прийшли подивитися на Диво. Їхні огрублі од роботи,
шкарубкі долоні вперше й гойднули мене над світом. Їхні тюркські наспіви
озвалися в мені Словом. Я гойдався собі. А небо Золотого Арка лилося мені в очі…
Я любив Маму. Я люблю Батька. Я люблю коней і трави. Я згоден терпіти
муки, заради утвердження і явлення. Я боюсь жіночих сліз і вірю в чоловічі
рідкісні посмішки. Я не вірю в знамення.
Я вірую в натруджені руки і степові пісні!
Саме тому вночі я - Смертний-З-Очима-Повними-Вільного-Неба.
Я люблю волю більше, ніж саме життя: найперше мене принесли у
стійбище Вільного Жузу і поклали на кошму, біля багаття. Враз коні щільно
обступили місце дії, виокремлюючи моє Різдво з «варфоломіївської ночі».
Містами та селами оминули мене кесарські опричники. Я залишився не
порахованим, без рабського тавра.
Тому я боюся ночі, але жду ніч.
Дня не боюся. День приходить сам. Приходить, коли закінчується ніч,
вільність і смертність.
Один хороший Поет колись написав: «…з-за дерева узнаю, що я - дощ…»
Довго узнавав - хто я вдень. Тепер знаю. Я навпаки - Дерево-З-За-Дощу.
Невідомої породи нелинь. Можу бути ким завгодно - буком, дубом, явором,
черешнею, шовковицею - тим, ким застане мене досвіт. Блукаю світом. Блукаю! У
мене корені - живі і подвижні. От і несуть од вікна - до вікна, од небокраю - до
небокраю…
Таких дерев багато у кодрах, в маминій Молдові. Чіпляються за схили
гіпсових гір. Корені у них зриміші, ніж крони. Корені - суть їхньої сутності.
Коли Мама пішла звідти віднаходити Українців - Душа Кодрів пішла за
Мамою. Молдова заплакала срібним дощем!
Коли у травах і муках віднайшовся я - Душа Кодрів стала моєю душею.
Тому вдень я - Дерево-З-За-Дощу…
Я - Українець з душею молдавських кодрів і очима повними казахського
неба.
Мій світ пояснити неможливо. Мій світ намалював Іван Марчук. Сходіть -
подивіться на ту Безмежність. Там птиць - незліченно!
А я ж казав, що люблю птиць. Тільки не «чайок на смітнику»…
Довелося побачити колись зграю таких-от деградуючих білокрильників.
Вони горлали, порпаючись у смердючих, гидотних людських «відходах». Вони
чубилися постійно за кожний шматок ослизлих недоїдків.
Цікаво, що на морі ніколи не бачив я, щоб вільні птиці билися між
собою… Мабуть- таки, буття дійсно формує свідомість?
Зрештою, що й додалося тим «виродкам небес» по зраді волі, простору,
власної ідентичності?
Щось. Декільком. Найнахабнішим чи найудатливішим.
Більшість же, брудних і худючих, рвало і рве безжально одне-одного.
Може, «зі спортивного інтересу». Може, з безнадії. Може, остаточно з'їхавши від
голоду з глузду.
Тоді, пам'ятаю, подумалося: «Які схожі вони на мирян!»
Тепер ось думається: «Які схожі миряни на них!»
Я вмираю і сохну межи мирян - тих, хто дивиться, але не бачить, слухає,
але не чує…
Душа моя прагне Всестепу! Тільки там люди - ще Люди!
А непотрібним нічогісінько й не треба…
Навряд молитимуться стомлені од треб…
Тому-то й ворохобиться вертеп -
лихі чужинські «свайби просто неба».
МИРЯНИ
У Миколи Горового - новосілля. Гримить-гуде! Як-то кажуть: усі у нас,
тільки вас чекали. Гуляє весь «нахалівський» куток Трої.
П'ють, як не в себе.
- Пий, щоб їсти не хотілося! - «буровить» Грицько Анцибол.
До чого і патякати таке - на столах же їжі хоч задавися? А грець його й
відає… Проте всім подобається. Аплодують. Долоні аж бурякові. І лиця аж
бурякові. Примружишся - здається, таж лицями і аплодують! Одне об одне:
«Лясь!.. Лясь!.. Блись!.. Блись!..»
А далі знов п'ють. Хтозна вже й за що.
Хтось, дивись, ген уже й плаче, соплі п'яні пускаючи.
Та більшість раптом пробирає на танці.
- Ану-ану! Дайте я! - хрипить вже й зовсім «розслаблений святом» Грицько. -
Дайте я! Я!
«Польку-дристуху
» з виходом!
Але бажаючих погарцювати занадто багато і
, витративши на «прорив»
останні сили, він таки вчасно провалюється під лавку.
- Еге ж… з виходом… з-за гардеробу! - хіхікає солова, як сам туман,
Люська Савенчиха, а затим раптом жалісно гундосить: - Гриша-а! Зник, убогий…
Люська розпатлана і пропотіла од танців та самогону аж до смердючості.
Очиці мутні - свинячі… Скисла якась Люська.
- О, бляха! Миколко! - раптом волає вона, помітивши «винуватця торжества»,
котрий саме пропливає поряд. - Та ми ж… однокласники!
Микола Горовий, уже й сам добряче «не при ділах», наче спікається об
той крик, і довго зачумлено дивиться на «однокласницю», як на привид
.
Контакту - нуль. Вони з різних планет.
- Йолкін цвіт, товаріщі! - нарешті зітхає «новооселений», та й, гикнувши, додає: -
Да! Нарешті… шото так…
Потому, похитуючись, Микола іде до столу, випиває чиюсь недопиту
чарку, і закушує чимось з чужої тарілки, як усі «після третьої» - руками.
- Правильно! Рибу і птицю їдять руками! - схвально гикає Люська, і раптом
штурхає в бік незнайому жіночку, яка випадково присіла поряд: - Єдрьон батон!
Образився… З армії я його не дочекалася.
Усім те «з армії» уже й мохом поросло. І Савенчисі оце нині згадалося, як
приверзлося.
Жіночка, про всяк випадок, одсувається, сунучи перед себе і мабуть-сина,
якого даремно намагалася до того дещо причепурити після «безнадзорного
гуляння по калюжах».
- Училка! - робить висновок Люська, і закопилює губу. - Точно… Та що
ти з ним хороводишся? Дивись, он які тут чугреї блукають!
«Училка» од того крику аж сахається.
А «чугреї» - нічого, сумирно чекають нового товариша.
«Чугреї» - то п'ятирічний Василько Білецький. Йому добре. Він уперше
на отакенному сабантуї. Його задовольняє все, навіть краватка дідова - до
мамкиної ще «піонерської» сорочки-з-горища та корейських латаних штанців із
«секондхенду».
- Ану, киш звідси, галайстро
! - хукає Савенчиха на обох хлоп'ят, і
підозріло блимає на випадкову сусідку, врешті видушуючи з себе: - Училка… Хто?!
- Я? - ще далі одсувається та і, мов квочка, наче аж намагається накрити
собою обох дітей від нежданої загрози. - Олена Вікторівна, тітка Миколиної
дружини.
- Н-да, тьотя… - раптом знову схлипує Люська, і тикає пальцем у Василька. -
Отакі-то от ми!
А під столом тим часом очунюється Грицько:
- Украї-ї-їна! Німців би… Або китайців хай… Нам однаково на кого
пахать! От зажили б…
- Нишкни вже, пахар! - знову, як дурненька, починає хіхікати Люська. - Ти
саме й натрудишся… П'янь!
- Люся-я! - радісно полохається той. - Разрєшітє пригласить!
І Савенчиха, здавалось би не така ще й п'яна, хапає зі столу пляшку, стає
навколішки та й рачки повзе під стіл до Анцибола - «принімать предложеніє»:
- Ух! У тебе тут глухо, як в танку… Клас! Гри-иш-ша!
А танці - вже й до упаду.
«Ух! Ух!»
«Ох! Ох!»
«Ех! Ех!»
Не вистояні лаги нової дерев'яної підлоги від того втрамбовуються все
більше. Уже й плінтуси відриваються від стін і просідають за кожним «ух!», «ох!»
чи «ех!» сантиметрів на п'ять. Дошки ходять ходором, як палуба.
Люська із Грицьком п'ють, розхлюпуючи, під столом.
І Люська раптом згадує, що колись, до сьогоднішнього «апокаліпсису»,
була болгаркою, та й заводить: «Да-а пє-єйма ві-іно черво-оно-о…»
А народ гуля! Обличчя - аж бурякові, як долоні! І одне - об одне: «Лясь!..
Лясь!.. Блись!.. Блись!..» Такі от «бурниє нєсмолкающіє аплодісмєнти».
- Чугреї
! -
дивлячись на все те, повторює пошепки малий Василько
Білецький, запам'ятовуючи ново-почуте слово.
А очі у хлопчика раптом жовкнуть і стають старими, як у стомленого
ескімоса.
СПОВІДЬ ТРЕТЯ, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Безліч разів намагався вивести для себе, або хоч якось підвести під
розуміння, етимологію зради. Не слова - поняття, відчуття, реальної величини
житейської. Величину осягнути так і не зміг: це якась така засмоктуюча
необ'ємність - як чорнота космосу, як вир хаосу. Є, і все. Є, як зло, з яким можеш
боротися, або яке мусиш терпіти.
Власне з поняттям зрозуміліше - то накопичені досвідом негативні
символи, вроджені і виховані табу. Філософію під це поняття не підведеш. Зрада і
філософія - явища антагонічні. Починаєш змішувати - реакція вирує вибухова,
вулканічна! А в результаті отримуємо… сіль і воду - сльози. Месії зради і ходять
по сльозах, аки по тверді. І дива тут - ніякого: сльози - субстанція густа, плитка,
насичена. Ще й, кажуть, в ропі найкраще розуміється невагомість… Втонути в
сльозах, не зважаючи на звичні фразеологізми, практично неможливо - можна
лише відчути власну ефемерність, тимчасовість, беззахисність.
Нерозуміння причини і логіки того, що відбувається, неможливість
спротиву - найбільший ляк зради, котрий переслідує нас усе життя-буття!
Поняття це, зрештою, можна наміряти і на власну пам'ять, і пам'ять,
видираючись з кривавого туману непевності до Еталону Спокою Та Явності,
підніме такий шторм-у-склянці, що в отій «каламутній воді» спливе оглушено з
минулого не одна безліч ваших основоположних «комплексів неповноцінності».
Закидаю невід у ту невідь, і одразу ж темніє за вікнами, і років сорок п'ять
життя стають несуттєвими аж до того, що живі можуть розмовляти з мертвими.
…Зима. Надворі віхола така, що страшно навіть у хаті. А ще й тим більш,
що й батька, як на те, вдома немає: він - десь у тій віхолі. Чи й знайде дорогу
додому?
Менший братик, з яким ми ще засвітла були побилися і посварилися «до
кінця життя», нині, мабуть
, відчуваючи те ж самісіньке, тулиться до мене -
вчепився в руку так, що аж пальці посиніли і в нього, і в мене. Терплю, бо інакше
доведеться вчепитися в когось самому.
Старша сестра в сусідній кімнаті, імітуючи потрібність підкидання дров у
грубку, відкрила дверцята і рятується од страху, дивлячись на вогонь. Хитре-е-
енька!
Мати схилилася над шитвом. Низько схилилася. Миготить голкою, мовчки,
якось наврочено - теж, мабуть, латає непевність.
А віхола вже й голосить! І сама відчиняє двері, і вривається в сіни!
Ми з братом на те ніби вже й злипаємося, і пальці наші аж чорніють.
Мати з сестрою теж нажахано дивляться на двері. В очах у обох - чекання
чогось настільки страшного, що й страшніше не буває.
Двері гавкають, і в кімнату, разом з віхолою, вривається тітка Ганя -
батькова сестра і наша сусідка. Розпатлана, розхристана, чорна, як відьма, тітка
прихиляється до стіни, і, вибалушивши очі, раптом сповзає чи стікає по ній на
підлогу, при тому стираючи побілку аж до рудого.
Тітка голосить і причитає тарабарською мовою так, що аж віхола лякається
- втікає знову на вулицю, ще й захлябнувши за собою обоє дверей - кімнатні і
сінешні.
Тітка навіжено колотиться головою об підлогу, харчить і гарчить,
несвідомо намагається порвати хустку, що сповзла з голови і захлеснулася удавкою
на шиї.
І мама, і сестра остовпіло вклякають над нею, і, бачу, вже теж ладні почати
голосити їй в унісон, видимо втрачаючи глузд.
Оглядаюся. Братик
, забившись аж у куточок ліжка, лежить ницьма,
налякано прикриваючи голову руками.
Як не дивно, за брата мені страшніше, ніж за себе. Тож, врешті, інстинкт
старшого подвигає мене до дії. Іду до відра з водою, набираю повнісінький ківшик
і, проминувши закляклих рідниць, виливаю ледь-розталу кригу тітці в обличчя.
Тітку одразу ж наче зсудомлює. Проте вже, за хвилину, вода, стікаючи,
змиває з обличчя навісну чорноту. Натомість божевільні очі її ніби аж
провалюються! Але й вони за кожним схлипом теж яснішають, набираючи
знайомості та осмисленості.
- Марійко! - врешті спромагається квилити тітка Ганя. - Мій Іван мені
зраджує!
І мама, яка нібито досі була завше із тіткою «на ножах», раптом
опускається біля неї на коліна, обіймає та гладить по голові! Ще за деякий час до
них приєднується й сестра, і жінки дружно плачуть, обнявшись, у калюжі під
стіною.
Мені навіть здається уже, що ту калюжу вони й наплакали…
Як відливають навіжених жалібниць, я бачив до того якось на кладовищі.
«Але ж там когось навіки закопували у землю?! - думаю собі. - Там же був мрець, з
яким прощалися навіки?! А за ким чи за чим же голосять нині мама, сестра і
тітка?!»
Врешті, дивлячись на розтіпаних жінок, роблю висновок на все життя:
«Отже, зрада страшніше смерті!»
Там наша смерть, де зрадить брата брат.
А хтось вже й душу продає, і рад же…
Нема в біблейських істинах: «Не зрадь!»?
Друже, по честі й совісті не зраджуй.
ЗРАДА
Їду з моря, наче утікаю од моря. Подалі від згадки, що, здається, аж загусла
в горлі ковтком чогось гидкого, гірко-солоного, нудотного.
Воно-то відпочинок одразу не задався. Мабуть, тому, що не вмію
відпочивати зовсім.
Раз на двадцять років потрапив ось був до санаторію. Та ще й у липні!
Море, сонце, красиві жінки, фахове лікування і таке інше. Живи, здавалось би, і
радуйся.
Так, ні ж!
З балкону мого корпусу, як на те, було видно майже на обрії польовий стан
жниварів. А саме жнива ж почалися! Люди там кипіли в роботі цілодобово
. Часто
й годинами дивився я на них: пік сором нестерпний. По правічному самовідчуттю
мав би я бути зараз в полі, а не серед «відпочивальників од вічного безділля».
Депресія наринула якось із першого ж дня. А тут іще і ця пригода дурна.
…Зустрів я їх на пляжі, у перший же день санаторного буття - сиділи одна
напроти одної, ніби аж цілуючись лобами, зазираючи в книжку, що лежала на
піску між ними.
Цікаво, що вичитувала в тому фоліанті старша - сліпа, тим більше, що
книжка лежала до неї догори-дригом?
Якийсь час вони іще отак «медитували», зрідка перемовляючись, затим
молодша підвела подругу, і, майже обнявшись, обидві обережно-тихенько
попростували до житлового корпусу санаторію…
Потому зустрічав їх щодня часто-частісінько - то на алеї парку, то на
процедурах, то в бібліотеці, то в їдальні. Курортне життя таке - не розминешся.
І завжди вони були разом. І завжди - майже обійнявшись. Молодша вела
старшу і зрідка відповідала на її питання, майже ніколи не перехоплюючи
ініціативу в розмові. Наче губила слова… А старша, простуючи за добрим своїм
поводирем, щось розповідала, розповідала, ніби читаючи довгу книгу пам'яті.
Якось непомітно і зазнайомився з ними. Вітались. Навіть перекидались
інколи таким- сяким слівцем.
Імпонувало мені те, що розмовляли жінки «рідненькою», на відміну від
усіх інших відпочиваючих, котрі здебільшого, хоч і коверкаючи безбожно
російську мову, «цвенькали» все одно, наче відмежовуючись тим од свого
повсякденного, справжнього життя-буття: «Ось бачте, яке я культурне-освічене!»
Таке вже… Такі вже ми, чого гріха таїти.
Жили подруги в одному двомісному номері. Я й гадав - мати і донька.
- Ні! - сказав мені на те мій товариш по кімнаті, який перебував у санаторії
дещо довше. - Судьба їх просто сколотила, от і маються!
- Що ти верзеш?! - розгнівався я. - Видно ж - добрі люди і славна дружба!
- Ага! - зареготав марудник. - Знаєш, що думають, перепливаючи річку,
змія і черепаха?
- І що ж?
- Змія собі думає: «Вкушу - скине!» Черепаха гадає: «Скину - укусить!» Так
і пливуть… Куди ж діватися?
- Та пішов ти! - скипів я тоді остаточно. - Тебе послухаєш, то й жити не
схочеться!
Посварилися ми тоді з тим «товаришем». Я навіть до іншої кімнати
перебрався. А між тим, правим виявився він. Сьогодні, на жаль, довелося в тім
упевнитися…
Старша з подруг від'їжджала додому раніше. Відвезти її на вокзал головний
лікар навіть виділив службовий «рафік».
А мене, як на те, покурити нелегка якраз винесла.
Жінки стояли біля машини, обнявшись цього разу по-справжньому. І
плакали - тільки що не голосили.
- Ти ж пиши, Таню, обов'язково! - нарешті спромоглася вимовити старша. -
А будете в Києві - у гості… в будь-який час…
- Еге ж! - схлипнула молодша. - І ви… до нас у Світайгород… коли
завгодно…
«Та де вже? - подумалося мені. - Який там зі сліпої гостювальник?..»
Тихенько, щоб не злякати доброту, прослизнув я повз жінок у курилку - за
стару лапату тую.
Майже одразу почувся голос водія:
- Пора, дівчата! Сідайте, Валентино Василівно, на поїзд запізнимося!
Жінки заголосили відверто, наче на поминках.
За короткий час хлябнули дверцята авто. Закашляв, зачмихав старенький
двигун. І кашель отой, хронічний, спочатку поволі, а далі все швидше почав
віддалятися, поки не стих…
Замислившись, переживаючи чужу розлуку, сидів я на лавочці, так і
забувши запалити цигарку.
З-за туї почулися звуки, характерні при наборі номера на «мобілці». І далі -
голос!
- Саша? Прівєт! Наканєц-то уєхала слєпляндія! Да… Да… Думала, уже
вєсь отдих - на смарку… Нашла сєбє няньку! Да… Да… Нєт…
Не дослуховуючи далі ту гидь, тихо підвівся я і, обходячи десятою дорогою
зрадницю, подався до головного лікаря санаторію.
На пориві, розрахувався - як відвоювався. За півгодини уже й сидів у
«маршрутці», яка линула додому, у Світайгород.
Їду ось із моря, наче утікаю од моря, од згадки чорної, од зради… А може,
(невже все- таки?!) - од «правди життя»?
Як тепер душу, після такого «лікування», вилікувати?!
На чому душа тепер, після такого «відпочинку», спочине?!
- Н-да… Буває у житті таке, що й не придумаєш навмисне, - чується раптом
з сидіння позаду.
Виринаю з думок і озираюся. Там сидять дві жіночки-попутниці і, як
завжди в дорозі, гомонять, мабуть, про все і ні про що.
- Такий же гад! - доноситься знову, - Пив же без просипу. Матір бив,
пенсію забирав… Бив, аж паралізувало її! Так і помирала, в хаті зачинена і нікому
непотрібна… Зайду, бувало, по-сусідськи, так аж страшно стає - спрагла, голодна,
немита лежить. Я вже й дільничному міліціонерові жалувалась. Та, що він може?
- Ох, діти-діти… Ростиш їх, ростиш, а воно, бач, як воздається за все, - чую,
відгукнулася інша співрозмовниця.
Отож-бо! І уявіть собі, отой Стецько, заснувши п'яним у калюжі, застудився
так, що температура за сорок градусів сягала.
- То й що?
- Не повірите, звелася тітка Ольга й зі смертного одра синочка свого
рятувати. Ще тиждень мучилася з ним, поки видужав. А на ранок по тому померла!
Заплющую очі і закриваю долонями вуха: «Господи! Спаси ти нас
многогрішних, бо не відаємо, що і чинимо!»
Якби міг, згорнувся зараз оце б у «позу зародка» і завмер-затих, поки й
виболів би цей світ нещадний, або… сам зник із нього!
Наче кам'янію - сам у собі.
Може, тому й не помічаю, що автобус таки дістався уже автовокзалу
Світайгорода.
Очунююся від того, що хтось несамовито трясе мене за плече:
- Дядьку! Дядьку, вам зле?!
Піднімаю очі і бачу нашого водія. Хлопець стурбовано і налякано дивиться
на мене.
- Погано… Мігрень, мабуть - ледь жебоню у відповідь.
- Ти ба? - дивується він, веселіючи. - Звідки ж бо графська хвороба?
Давайте-но я вас проведу до виходу.
- Спасибі! Я сам якось… може…
Проте, поки йду, водій усе-таки тюпає за мною, підстраховуючи. Воно і
добре, бо перед очима у мене - пелена і гра світлотіней у тьмі кромішній.
А вже підтримуючи мене на східцях автобуса при «приземленні», чую, як
шепоче він мені у самісіньке вухо:
- Відмучився-таки…
- Хто - я? - здригаюся.
- Та до чого тут ви? Рекс! Вівчарка німецька. Бачте, ондечки двірники у
брезенті понесли. Два тижні тут світом нудив. Хазяїна чекав. Не пив, не їв…
Кинув його тут господар, мабуть, поїхавши кудись.
Спасибі, хлопець доводить мене аж до найближчої лавки.
Закурюю по-солдатському - за дві затяжки «убиваючи» цигарку. Як не
дивно, це допомагає - все розвидняється, та й думки поволеньки збиваються до
купи.
«От, - думається, - істинно: «Чим краще пізнаю людей, тим більше я
люблю собак». При всій їхній «озброєності до зубів», собаки таки чесніші і
чутливіші на зраду».
Сусід мій колись, піддавшись на моду, вирішив-був завести й собі щось
таке породисте. А свого дворового «циганського куделя» не знав, куди і діти.
«Завезу кудись
, -
похвалився мені якось за чаркою. Мабуть, од випитого, мені й
стало жаль того пса (взагалі собак побоююся і не дуже-то їм довіряю). У всякому
разі, по чаркуванні, притяг я того собацюру додому. Як сотворив той «подвиг»
, не
відаю і досі… Пам'ятаю лише, що Джек ішов за мною приречено - опустивши
голову, не впираючись, тільки що й підскімлюючи…
Плакав він отак потому цілісіньку ніч.
На ранок я, не витримавши, відв'язав його і виштовхав на вулицю: «Іди!
Подивимося, чи тебе там дуже чекають
?»
Ще ідучи на роботу, бачив, що пес сидить під ворітьми у сусіда. А
повернувшись увечері, здибав його уже під своїми.
- Що, вигнали-таки? - запитав, погладивши його по лобатій голові і додав,
відчинивши хвіртку: - Ну, заходь! Будемо жити.
Вірнішого й розумнішого чотирилапого друга ні до, ні після того у мене не
було.
А за тиждень сусіда, який спробував-був нахабно зайти до мене у двір,
надіючись на свою «знайомість», Джек порвав, як ганчірку, примусивши
перестрибувати через досить-таки височенький паркан у палісадник…
- Дружба і відданість - це найбільший скарб, тому й підробок так багато! -
раптом почулося.
Це знову підійшов наш водій «маршрутки».
- Ну, як ви? - спитав він стурбовано, - Може, «швидку» викликати?
- Не треба, - кажу
. - Вже очуняв трішки.
Закурюємо з ним на пару. Палимо мовчки, навіть не дивлячись одне на
одного.
Врешті підводжусь:
- Ну, от… Пора йти. Дякую, друже!
- Та, чого там… Як же ви тепер?
- Якось воно й буде. Ти ж ось знайшовся… А є ж іще матері і… собаки…
Мають же бути у цім світі ще й інші Люди?!
- Ну, то й гаразд! - всміхається хлопець, простягаючи мені на прощання
руку. - Я прошу вас - живіть!
- Будемо жити! - потискаю його шкарубку робочу долоню.
Потім повертаюся і, хай трохи й похитуючись од млості, але таки йду, не
озираючись, у майбутнє.
СПОВІДЬ ЧЕТВЕРТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Сказано: «В природі не існує добра і зла. Є лише вправні мисливці на
менших за себе хижаків, котрі в свою чергу харчуються дрібнішими істотами, що
теж, заради виживання, когось їдять…»
А чи маємо ми так жити? А чи хочеться нам так жити?
Господи! Кого тільки не тягнемо на себе?!
Етрусків і прусів... Ісус уже й галичанин... Гуцули - те ж самісіньке,
виявляється, що й айни чи туареги... Виявляється, Дарій та Чингізхан - українці...
Так, дивись, іще й «не встигну на поїзд».
Висуваю гіпотезу: Будда - теж українець (поки не перехопили ідею
мадяри: у них пів столиці - «імені Будди»). Так от, саме ім'я «Будда» походить від
нашого слова «бути», як, скажімо, і «буде», «будуть». І те, що для азійців - Учення,
Книга Буття, для нас - звичне будення, сірі будні.
Якщо добре вдивитися у буддистську Ступу Світобачення, видно, що то -
ніщо інше, як відомий іще з часів Трипілля український глек. А вдивившись у
зображення Козака Мамая (в його позу, вираз обличчя і т. д.), бачимо, що то -
Будда Радісний!
... То як вам? А що, гіпотеза, як гіпотеза. Має право на існування, і докази
не гірші, ніж у гіпотезах інших.
Зрештою, міг би щось спробувати довести і щодо українськості Ісламу,
але там довідаються - одразу присудять «сєкір башка». Там «сатанинських віршів»
не прощають.
Нам би отак боронити своє, а не цупити непотрібне чуже! «І чужого
научайтесь, і свого не цурайтесь...» - кому було й сказано Шевченком? Людоньки,
у нас же самих цуплять наше, аж «гай шумить» - історію, землю, славу, мову! А
нас веде кудись... Уже тих же «буддистів» у містах більше, ніж християн та
рідновірів разом узятих.
Слово «буддистів» я взяв тут у лапки свідомо, бо все то - самозванці,
котрі не відають, що й чинять, куди йдуть і кому моляться.
Якось довелося мені їхати до Києва в одному купе з відомою усім
Ларисою Скорик. За ніч устигли ми і посваритися, і помиритися, а вже
наговоритися та подискутувати - як наїстися «від пуза».
Між іншим, розповіла вона мені один випадок (після інституту довелося
працювати їй десь у Калмикії чи Бурятії), який трапився колись в одному з
дацанів. У тамтешніх краях відгарував був три роки послушником «представник
слов'янської національності». Вивчив усі мудрі книги. Відбув усі пости і
випробовування.
Коли ж дійшла черга до посвячення, старий лама спитав його:
- А ким ти був раніше?
- Християнином... - відповів юнак.
- Ми не можемо взяти тебе до себе! - зітхнув старий. - Ти був поганим
християнином, будеш іще гіршим буддистом.
Той перевертень мав би сказати «я був ніким» чи «я шукав себе», тоді,
може, і мав би право стати хоч кимсь, хоч манкуртом при чужому. А так...
На тому прошу вибачення у тих, хто
справжньо вірує в Будду, за початок
цього «карбу». Я тим лише зайвий раз показав наскільки в Дійсності ми близькі. А
ще хотів крикнути:
- Ми є, братове! І
бути більше, ніж є, неможливо! Ми - сіль землі! А сіль
може тільки згіркнути, тільки вивітритись, проте ніколи не стане іще солонішою!
Чужого навчаймось, але й свого (!) не цураймось. Чи ви - «ніхто»?!
Шлях важкий у Жінки з дівчаток
…
Й хай не буде вам вороття!
Українки мої, початок
Там, де мниться «кінець життя
».
СЬОГОДНІ ЩЕ ТРИВАЄ…
(сценарій однієї години одного не найкращого дня)
1.
Хол провінційного музею. Будинок старий, купецький, в стилі
українського бароко, тому на стінах од ліпнини аж тісно. Кахлева, вибита де-не-де
підлога. Стіни пофарбовано в рожевий колір, наче у дівочій кімнаті. На стінах
кілька картин місцевих художників. Під стінами двійко скіфських баб, битих-
перебитих, жорно од млина, якийсь «межовий камінь» - те, що далі холу просто і
не затягнеш. Над усім цим (а наче і над душею…) нависає старовинна, важезна
бронзова люстра, з такими ж важезними «кришталевими «придибеньками».
Проте не сумно в цій кімнаті і не гнітюче: у верхній частині величезних,
дубових, різблених вхідних дверей, якимсь дивом ще збереглися «автентичні»
вітражні шибки із кришталю
справжнього, і сонячне проміння, заламуючись у
них, розбризкує по стінах та підлозі різноколірні спектральні райдуги,
перетворюючи колишню монументальність на бурлеск і буфонаду.
Біля «вичовганих до дірок» мільйонами відвідувачів мармурових сходень,
котрі ведуть на верхні поверхи - в оглядові зали, притулилася клітка каси - теж
своєрідна «монументальність совкового періоду». У ній натепер, ніби аж
зіщулилася, як налякана мишка, білява, симпатична молодиця «бальзаківського
віку» з телефонною слухавкою в руці.
Із зовнішнього ж боку тієї «малої архітектурної форми» очікувально
нахилилася над білявкою чорнява, невисока жінка з тих, про яких з одного погляду
кажуть - «бізнес-леді районного масштабу». Вона нетерпляче переминається з
ноги на ногу, час від часу ніби аж пориваючись вихопити у касирки отой
службовий засіб зв'язку:
- Ну, що, Оксано? Що?!
- Говорить якимись… уривками. Не хоче нікого бачити, здається, -
жебонить Оксана, чомусь уже притискаючи слухавку до грудей. - Три дні
вже так…
- От, дуринда! - наче аж відсахується, почувши те, чорнява. - Треба
рятувати. Бо як не з голоду, то з горя точно «ласти склеїть»! Хіба ж можна
отак до всього ставитися? Цитую з Оскара Уайльда: «Життя таке складне,
що до нього не варто ставитися серйозно»!
- Так не відчиняє ж вона нікому, Олено Вікторівно! - бідкається Оксана. -
Зранку приходить, як тінь кам'яна. А далі замикає двері і - до вечора.
- То, що ключа у вас запасного немає?
- Та ключ-то є, але… Ми люди маленькі. Ще попрацювати хочеться… Та й
з чим лізти людині в душу? Як допоможеш? Таке пережити тільки й
можна. День за днем…
- Отож, пережити, а не «перевмерти»! - переходить на начальницький тон
Олена Вікторівна. - Цитую з Платона: «Єдине, що має цінність - діяльна
душа». Ану, дай-но мені ключа! Я їй зараз таки «шороху наведу»!
- Може, не варто, Олено Вікторівно? - намагається ще якось відбитися
касирка. - Може, само воно якось перемелеться-перетреться? Ну, ще день,
ще два… ще тиждень…
- Який тиждень?! Немає у нас зайвих тижнів! - аж підскакує чорнява. - Я,
крім того, що - подруга цій музейній страждениці, ще й - заступник
міського голови з культури, і не можу допустити, щоб підлеглі тижнями
байдикували! Що це за паніка на бойовому посту?! Цитую з Галини
Могилянської: «Гордині духу кланяюсь до ніг, стократно вбитій і стократ
воскреслій». Давай ключ, кажу!
- Та гаразд, гаразд, як скажете, - зітхає Оксана і, ще деякий час
попорпавшись в якихось коробочках у шухляді столу, знаходить врешті
ключ та знехотя віддає начальниці. - Нате! Ваша сила - ваша воля…
Олена Вікторівна роздратовано вихоплює ключ у неї з рук і, бозна-як
примудрившись на своїх високих підборах повернутися різко, по-солдатському,
так само, чітко карбуючи крок, ходою «розлюченого солдафона», наче аж
уштамповуючи свої дизайнерські «шпильки» в потріскані кахлі підлоги, простує в
затінену частину холу.
По мірі її заглиблення в імлу проявляються кілька невидимих досі дверей зі
звичними «чиновницькими» табличками. Найбільші з них оббито чорним
«сайдингом», і табличку, трохи завелику, золочену, чомусь пригвинчено нижче
потрібного рівня.
- Свят-свят-свят! - награно хреститься Олена Вікторівна. - І двері, як
помник могильний… Цитую з Олени Теліги: «Не треба слів! Хай буде
тільки діло!»
Далі, зітхнувши, таки вставляє ключ у замкову щілину.
2.
Кабінет директора музею. Приміщення зі стелею, до якої, здається, і на
зорельоті не сягнеш. Десятиліття «совка», німецької окупації, всіх «перебудов» та
«базарних капіталізмів» так і не змогли витравити з нього до кінця духу будуару
якоїсь дореволюційної Проні Прокіпівни. Може тому, що директорствували у цих
пенатах завжди виключно жінки? Тут не здаються чужими ні «майже живі»
гірлянди пластикових квітів, ні засилля рушників, «майже українських», ні
марнославні грамоти та дипломи «врємьон Очакова і покорєнья Крима», що
обсіли стіни, як мухи, ні персоніфіковані фото «а ля Я з…кимось-там». Чужими
тут видаються нерахована безліч книжок і незліченні тьми ділових тек, не кажучи
уже про телефон та комп'ютер. Зате чомусь зовсім не видається фальшивим, а
навпаки
- один-єдиний і гріє трохи душу у цім замкненім просторі, забутий,
мабуть, іще з дня народження, рукописний плакатик, сяк-так прикріплений над
вхідними дверима: «Бажаємо нашому дорогому директорові Тетяні Олександрівні
Когай щастя стільки, скільки здатна осягнути душа!»
В кабінеті, розділені старезним робочим столом, як бетонним
протитанковим «надовбом», мовчки сидять одна проти одної дві жінки,
невловимо схожі між собою, як троюрідні сестри («мундир керівника», мабуть-
таки, зобов'язує і до належного вигляду). Одна з них - вже знайома нам Олена
Вікторівна. Друга - хазяйка кабінету, вищеозначена плакатиком Тетяна
Олександрівна Когай.
Обличчя другої нещастя останніх двох-трьох днів спило-висушило,
затінило до зримості парсуни фанатичної католицької ігуменії чи бувалої в
бувальцях чекістки. Очі у неї, як прірви із виром на дні, - повні болю, безпросвіття
й ненависті очі!
- Слухай, Танько! - озивається нарешті Олена Вікторівна. - Не накликай на
мою душу православну усіх десяти єврейських гріхів! Дивлячись на тебе,
хочеться одночасно тебе убити, зґвалтувати, обікрасти і… пожаліти. Вей
із мір! Ти думаєш прокидатися? Без смерті ж не помреш. Треба жити далі.
Чуєш, я прошу тебе - живи! Зберись з думками і силами. Ти ж - керівник!
Все іще зможеш поправити, якщо володітимеш ситуацією. Цитую із
Джорджа Оруелла: «Хто керує минулим, той керує теперішнім. Хто керує
теперішнім, той керує майбутнім».
- Гадаєш, прокинувшись, можна керувати долею? Я й прокинулась…
позавчора… Це до того, виявляється, спала… Керую тепер ось, бачиш? -
байдуже, твердокамінно якось, відповідає подруга.
- Це ти вчора спала?! Та ти все життя на роботі гориш! Це твій Когай усе
життя ніби спав. А тепер, бач, прокинувся. Непогано це йому вдалося: зі
«сплячого принца» - в «герої-коханці». У інших, зазвичай, якось навпаки
виходить. Здавалось би, пора йому в його тридцять з великим гаком уже й
амплуа «боягуза- імпотента» освоювати… А ні ж!
- Ну, мені від того не легше…
- Н-да… Цитую з Войцеха Бартошевського: «Для щастя жінці потрібен
мужчина. Для нещастя - цілком достатньо і чоловіка». Скільки ти з його
богемними викрутасами намучилася? А, пам'ятаєш, як за часів майдану,
розвішуючи помаранчеві стрічки на обледенілі дерева, зірвався й обидві
ноги поламав? Нянькаєшся-панькаєшся з ними, а вони ще потім нам «фіг-
вами» малюють! Як гадаєш,
якого греця їх саме під «сороковник»
починає хороводити?
- Звідки ж я знаю? Якби ж те знати… Може ми занадто заспокоюємося,
звикнувши, що - «це вже наше назавжди». А ще кажуть, що чоловіки, на
відміну від нас, з роками стають більш сентиментальними. Їм якраз увага
потрібна, романтики хочеться.
- Це твій благовірний тобі таке сказав?
- Ні. Сказав, що йому зі мною добре, але давно вже - не дивно…
- Ти ба, який «герой нашого часу»! Цитую з Лермонтова: «Якщо хочете, я її
ще навіть люблю… Але мені з нею нудно!» Ні, я думаю, що все набагато
прозаїчніше. Гадаю, страх у чоловіках прокидається перед старістю. Як
перед кінцем світу… От і кидаються в романтику сторч головою,
доводячи собі, що вони ще чогось-там варті.
- Отже, в даному випадку, я і є - «кінець світу»? Спасибі! - аж одсувається
ще далі в тінь Тетяна.
- Та годі тобі вже! Хоч мене винною не призначай. - скипає Олена. -
Рознюнялася тут… Може, це твій поет-пролетар якраз - «кінець світу»!
Кращого ще знайдеш. Ти ж у нас іще - огог-го!
- Це його нова пасія - ого-го. Кілограмів дев'яносто чистого щастя. І, не
повіриш, - «секондхенд» ходячий. І на обличчя - «мишка сіренька».
- Цитую із Шелтона: «Дитинство і юність в Келоуені були повним
кошмаром. Мало не увесь світ, здавалось, ополчився на неї: модні
журнали, шикарні моделі, кінозірки… І все тому, що вона була
повненькою».
- Зате зараз узяла своє… Ушився Андрій до неї, аж задиміло за ним! А
двадцять п'ять років нашого спільного життя нічого не означають?! Іще
кажуть: «Хто першим встав - того і капці…»
- Ну… Я ось думаю… Ми себе дієтами доконуємо… Може, й дарма?
-
зітхає Олена. - Це, мабуть, гени… Схоже, у наших чоловіках, любов до
«билинних українських форм» сильніша за модельну естетику.
Замислившись кожна - про своє, деякий час жінки мовчать. Тиша западає
убивча
.
- Ти от що… - знову озивається, похопившись, Олена Вікторівна. - Бери
там відпустку на якийсь тиждень. Поїдь кудись. Розвійся. Продумай
тактику боротьби. Вирвеш іще своє. Своє без бою віддавати не можна - не
поважатимуть!
- Я не знаю, чого вже й хочу. - сумно озивається Тетяна Олександрівна. -
Ніякого бажання немає ні воювати, ні навіть пальцем ворушити…
- Е-е ні! Так-то - вже точно нікуди не годиться! Так що, давай - відпочинь
чи пий безпросвітно тиждень… Але за тиждень повертайся
собою!
Гаразд, із «коханим своїм дорогоцінним» вирішуй уже якось сама - як
хочеш. Але ж і роботу робити треба! У тебе одних заходів усяких-різних
на музей бозна скільки заплановано. Делегація скоро із «ЮНЕСКО» має
приїхати… І день міста - ось-ось…
Тетяна ж, ніби й не чуючи ( чи не слухаючи?) вже нічого, на те посуває
через стіл білий прямокутник офісного паперу, негусто помережений
епістолярною «вишивкою».
Олена Вікторівна чіпляє на свій гостренький носик «приковані» до шиї
золотим ланцюжком окуляри. Читає.
- Отак, значить? Ну… і дурепа! - врешті, прочитавши, відштовхує аркуш
назад. - Не підпишу, і квит! Цитую з Сарі Габор: «Не дозволяй собі
зненавидіти мужчину настільки, щоб повернути йому перстень з
діамантом».
Проте Когай уперто, так само мовчки, знову відсовує папір до начальниці.
Деякий час жінки пильно дивляться одна одній в очі. І бозна
, що бачить в
очах подруги Олена, проте раптом бере зі столу ручку і підписує «заяву» так, що,
здається, підпис іще на міліметр відбивається на кришці столу. Рвучко встає.
Махає скрушно рукою. По губах можна було б прочитати короткий, ємний матюк.
Повертається цього разу тихо-тихо. Іде до дверей, наче аж хитаючись.
Тетяна Олександрівна навіть не дивиться подрузі вслід. Тільки знову
відсувається в тінь. Обличчя її одразу ж немов накриває темна вода.
3.
Вийшовши з кабінету згаслої подруги, Олена Вікторівна знову
наштовхується очима на траурну чорноту музейного «задзеркалля». Аж стогне од
того. І швидко-швидко (так потопаючий намагається випірнути - за будь-яку ціну!)
поспішає до виходу, не помічаючи вже навіть Оксану, яка стоїть біля своєї каси,
дивлячись на візитерку жалісно та очікувально.
Рвонувши важезні «буржуйські» двері, Олена ніби й не дочекалася їх
повного відкриття, а просочилася на вулицю одразу - у першу ж щілину, яка
проявилася на стику із луткою.
Кілька довгих секунд жінка ще стоїть на ганку, хапаючи ротом повітря, не в
змозі надихатися.
Нарешті агонія припиняється.
- Що ж, сьогодні ще триває, - всміхається сумно. - Цитую з себе-любимої:
«Якщо жінці обпалюють крила, вона пересідає на мітлу!»
Обтрушується навіщось, мов грабар на цвинтарі, який щойно виліз із ями,
і, похопившись, похиливши голову, іде геть. Втім, чим далі відходить, тим більше
випростовується, набираючи врешті звичних «образу і подоби».
- Сьогодні ще триває... - повторює, дивлячись їй услід Оксана, а потім
усміхається: - Цитую з Соломона: «І це мине!»
А з холу музею раптом доноситься істеричний, наче аж передсмертний крик
Тетяни Когай
:
- За що?! Господи, за що
?!
- Нічого, - шепоче на те Оксана. - Ще ж буде і завтра… У титрах світу
завжди написано: «Далі буде…» Залишайтеся з нами, і про все дізнаєтеся
першими.
СПОВІДЬ П
'ЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Як тільки спробую замислитися щодо дня нашого завтрашнього,
пригадуються одразу ж слова Леоніда Даниловича Кучми, непевно сказані з
трибуни Верховної Ради ще року Божого 1992 після затвердження його (тоді ще…)
прем'єр-міністром України: «А яку Україну будемо будувати?»
Минуло два десятки років, а питання, як бачимо, і досі залишається
актуальним. Час згаяно на вирощення олігархії, на дерибан українських багатств,
на… невідомо й на що. Інколи здається - на створення «надцятої» Руїни. Тут
постаралися так, що перед ворогом нині опинилися беззбройними, голими і
босими. Та й то - не найгірше… Дивує кількість запроданців у всіх прошарках
соціуму, у всіх представництвах влади, готових зрадити Україну, дерти її на
шматки, вбивати єдинокровних братів своїх. І тільки сьогодні починаємо розуміти
безцінність незалежності, свободи, людської гідності. На жаль незалежність,
даровану Богом 1991 року, ми за своєю «совковою» ментальністю сприйняли, як
дармівщинку - багато говорили про національну ідею, але так ні до чого й не
договорилися, а найстрашніше - до побудови дійсно незалежної держави і не
бралися. Отже, братися пора, бо завтра точно буде пізно.
Якимсь дивом українська нація, звикла протягом століть виживати в
Руїнах, донині трималася купи, і, хай по-гайдамацькому, як жодна більше на
пострадянському просторі та й взагалі на теренах Європи, навіть намагалася
боротися (ще й як!), відбувши дві морозяні Революції, де люди на Майдані уперто
стояли за майбутнє, коли навіть птахи вмирали на
льоту. Перша 2004 року пішла
«пшиком» і осіла прахом. Чому?
«Нам не вистачає вчителів нації…» - сказав колись перший президент
Чехії Т. Масарик. Нам теж, як ніколи, нині найбільше не вистачає Вчителів,
Будителів, Провідників, а може, й Поводирів нації. Ми досі не спромоглися
викохати Еліту Совісті, бо найперше, що занехаяли, - культуру, літературу, кіно
театр, музику, живопис, звівши все те до означення «другорядні чинники»,
фінансуючи за «залишковим принципом». А чесніше - ніяк не фінансуючи…
Зневажили всіх тих, хто міг би (і може!) нести народові надію, віру, мрію - дух
єдності всепереможний. Без духу такого ж народ і справді - «колос на глиняних
ногах». Я не дуже поважаю О. Солженіцина, але з його тезами про те, що культура
- єдиний струмок, з якого нація може черпати сили, і про те, що без культури
нація, як дерево з дуплом, рано чи пізно все одно загине, згоден цілком і повністю.
Говорив Христос учням своїм:
«Жнива грядуть великі, але мало серед
вас хороших жниварів. А маємо ж не загубити і колосок, що зріс при дорозі
між бур'янами…»
Нам поталанило: ще маємо сьогодні вдосталь хороших жниварів і
хороших сіячів доброго, вічного, справжнього. Інша справа, що ті Апостоли
Правди І Науки не мають ні прав, ні змоги навіть вийти у Поле. Тож, гадаю, що
порятунок треба починати найперше з відродження можливостей духовного
поступу.
Примарна птиця щастя… Ловлячи її, сахаємося між Азією і Європою. От
і «начудотворили», замість дивної України, «Азіопу» недолугу. І комусь уже та
птиця ввижається «двуспальной кроватью» - двоголовим круком візантійсько-
московським, а комусь - заокеанським кондором, з виду - білим. Наче й немає
солов'їв, жайворів, щигликів та іншого співочого пернатого братства, яке
українцеві - до душі так, як нитка - до голки чи квітка - до листу.
Українська душа співуча, мрійлива… була. І то було нашою
найголовнішою військовою таємницею, бо ж Пісню в кайдани не закуєш. Але для
повернення Пісні, маємо нині вертати собі ще й Мову - нашу Птицю Щастя. Для
того маємо беззастережно зрікатися хуторянства мислі та кержацтва само-
ідентифікації. А так-то маємо для щастя усе - землю, воду, сонце, найкращих у
світі жінок, найпрацьовитіших чоловіків, добрих дітей та онуків і хліб, і до хліба
дещицю солодкого та дещицю гіркого.
«Так само, як боязкі люди, захворівши під час плавання на морську
хворобу, гадають, що вони почуватимуть себе краще, коли з великого судна
пересядуть на маленького човна, а відти знову переберуться на тривесельник,
але нічого сим не досягають, бо разом з собою переносять жовч і страх, - так
і життєві зміни не усувають з душі того, що завдає прикрості і непокоїть…» -
згадаймо тут Григорія Сковороду.
Чи ж не те відбулося з нашими співвітчизниками-кримчанами, а потім,
як пошесть, перекинулося на Донбас та Слобожанщину? Люди, з яких
голодоморами та репресіями витруїли український стрижень, вибили з-під ніг
українські основи, а потому навіть з паспортів котрих прибрали космічний
ідентифікаційний код -
УКРАЇНЕЦЬ, злякалися поруху душ живих і воскреслих
ближніх своїх і мало того - готові вбивати братів за чуже та закликати на свої вутлі
гнилизни гадюччя зі всього СНГ. Надіються пересидіти в своїх потопаючих
«плоскодонках»? Чи прибитися до іншого корабля? Ким - веслувальниками на
галерах?!
Було вже, було… Пригадується мені з інтерв'ю останнього білогвардійця-
дроздовця, що дожив до дев'яностих років у Парижі: «На останньому кораблі, який
відпливав з Севастополя в Істамбул, хтось і біженців заспівав «Реве та стогне
Дніпр широкий…» За хвилину співали і плакали всі!»
До речі, і сам той білогвардієць був полтавчанином… Куди ж і навіщо
вони пливли, відвоювавши за чужинське до останнього - доти, поки встигли
втекти всі «патриції»?! В невідь попливли, в нікуди. Щоб згинути в безоднях
навіки і безславно.
Ось же маємо свою чаєчку козацьку. То й не розгойдуємо ж! Дбаймо, аби
трималася курсу, щоб козаки були при силі та при славі, і порох був у
порохівницях, і порох був завжди сухим.
«Є час, щоб і тепер воскреснути. Може іскра Божа впасти у темну
безодню нашого серця і знову його освітити…» - знову почуймо Сковороду.
Час - це те, що не відчувається, але й те, що надолужити важко, майже
неможливо. Озираючись назад, бачиш, які величезні втрати можливостей ми
понесли тут за останні роки.
Світ ще чекає нового порядку з Бористена, який передбачив йому
Нострадамус, тому й постав так дружно на нашу підтримку в передчутті
української України.
Наша політична «багатовекторність», намагання скрізь і всюди бути
«хорошими», догодити всім - врешті все це повернулося назад бумерангом, від
якого відсахнутися вже не вдалося. Європа ще витримує оту нашу несталість. Росія
- вже ні. В тому, що сталося останнім часом, гадаю, найбільше нам треба винити
себе самих. Дивлячись на Литву, Латвію, Естонію, бачиш те зримо і виразно:
обравши єдиножди свій шлях і не відступаючи з нього, ці країни вирвалися вперед
на десятиліття. Ми ж вимушені знову починати від початку, при чому маючи
висхідні дані набагато гірші, ніж двадцять років тому, втративши і частину Основи
- Крим.
Що ж… Є час помирати. Є час розкидати камені.
Але ж є й час жити і час збирати камені - будувати з них Храми Душі!
Душі злітаються наші на лід революційної зими тривоги, сумніву, надії.
Душі - білі- білі, як гуси-лебеді з маминої пісні. Їм би тільки, цим душам - віри
справжньої…
То яку ж Україну ми мусимо будувати?
Військо, економіка, політика, розвиток демократії - все то дуже важливі
чинники та іпостасі. Але все-таки вони вторинні. Наперед має виступити ідея
побудови монолітної нації, виховання Українця - людини гордої, сміливої, чесної,
патріотичної, працьовитої, освіченої, культурної, впевненої у своїх силах і
можливостях. Нам є задля чого потрудитися: ще Й. Борецький, З. Копистецький та
П. Могила висували концепцію Києва, як другого (православного) Єрусалима.
Концепція, як на мене, правильна, історично виправдана й пророцтвом Андрія
Первозваного, й місцем хрещення більшої частини людності нинішніх
православних теренів і наявністю соборів, збудованих ще за часів єдності
християнства. От тільки Собори ті вже в найближчому майбутньому мають стояти
в Країні Совісті, в Ойкумені Серцебуття, в Державі Душі.
«Ори землю, або носи зброю, роби купецьку справу, або художество
твоє. Роби те, для чого народжений… Щасливий той, хто з'єднав свою
приватну справу з загальною. Сіє і є істинне життя…» - чуєте, знову
озивається до нас наш Великий Філософ.
Дбаймо ж про душу і серце свої. Свою справу робімо з душею, навідліг
серця. Об'єднуймося. Повертаймося до витоків своїх. Вчимося посміхатися і
говорити рідною мовою, бо тільки вона дає можливість домовитися про все, в
тому числі і про засади побудови нової,
справжньої України, не дати
збудованому обвалитися, як вавилонська вежа. Сполучаймо свою приватну справу
із загальною - наснажуймо і надихаймо один одного. І все у нас вийде. І трапиться
з нами все хороше, що має траплятися з хорошими людьми. І збудеться пророцтво
М. Костомарова:
«Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена
Україна, і казатимуть: «Дивіться, відкинутий будівельниками камінь став
наріжним каменем!»
Вже скільки «зайвих» в закапелках світу?!
Усе то - Генії без мрії, без мети…
Тому-то, може, часом краще зберегти
не розум - виучку творити і любити?
ЦЕЙ-БОМЖ
У нього немає іншого імені… Цей «бомж» малює розведеною на холодній
воді польською розчинною кавою «
FORT». Малює на упаковочному картоні
використаних коробок з-під «всякого-всілякого», обираючи щоправда -
білий, та й
то, очевидно, тільки тому, що на іншому б його «імпресій» просто й не видно було
б… Мабуть, його, як геніального Івана Марчука, слід було би занести в анали
книги Гіннеса: навряд чи хто здатен іще повторити цю «техніку малюнку».
Цей-Бомж не вміє чи не хоче розмовляти… принаймні з людьми. Коли
навіть здаля намагаєшся дивитися йому в очі - погляду не спіймаєш. Коли ж
підходиш занадто близько і намагаєшся зазирнути «за полуду», він зриває з голови
капелюх
і ховає за ним лице, бурмочучи:
- Затемнення сонця… сонця… сонця…
Він малює багато, розмальовуючи своїми шедеврами весь назбираний до
обіду картон.
Влітку його «майстерня» - під тильною стіною міського моргу, яка
виходить у здичавілий куточок парку відпочинку імені Горького.
Та не згадуйте загальноприйняту цю назву при художникові
!
- Товаріща Кагановича імені… - довго ще буде торочити вам потому услід,
а наче - в нікуди і ні до кого.
Звідки ті «історичні знання» у нього - невідомо (на вигляд «бомжеві» -
років тридцять п'ять, навіть при всій його «тотальній занедбаності), хоча це -
дійсно так: колись, іще за динозаврів, парк саме так і обзивався.
У його картин немає ціни. Вони безцінні і при тому нічого не варті.
Його картин у Світайгороді не купиш. Можна тільки вкрасти,
скориставшись «сонячним затемненням». Слава Богу, бажаючих того майже
немає.
Каюсь - я вкрав одну. Колись давненько вже. Вона і досі пахне вишнею!
Мабуть, замість лаку, він вкриває свої роботи розвареним вишневим або
черешневим клеєм чи, навпаки, грунтує отак свої
«табула раса
», готуючи до
сприйняття сюжету? Мабуть, тому і для того, під час роботи, постійно парує біля
нього на спиртівці бувалий у бувальцях солдатський казанок?
А сюжет у нього завжди один і, схоже, єдиний на все життя - Жінка!
Змінюється лише тло - море, небо, поле… звалище, пожарище, кладовище
…
Кажуть, що ім'я у цієї жінки - Ранкова Роса.
Втім, можуть, звичайно, і брехати запросто. Хто це зазирав убогому у
підсвідомість?
Увечері Цей-Бомж відносить одухотворену макулатуру на пункт прийому
оної. Отримує за те харчі якісь і польську розчинну каву «
FORT».
Там же й ночує з милості господаря «шарашки».
Відносно - у теплі і безпеці.
Там же й малює узимку.
Цьму-Бомжеві однаковісінько, що «макулатурник» на його роботах
забагатів до рівня «міського олігарха», що його картини на художніх бієнале
визначаються «еталонними зразками сучасного модерного мистецтва» і коштують
«мільйон-до-неба», що хтось-там уже й став Метром, просто підписуючи їх своїм
іменем та вставляючи в цяцьковані рамки.
- Уявляєш? - розповідав якось один мій колега, повернувшись із
закордонного відрядження. - Бачив картини нашого Цього-Бомжа в
Парижі, на Мон-Мартрі!
- І?
- Вони там і досі пахнуть вишнею!
Кажуть, у цього Художника одночасно, разом загинули в автокатастрофі
дружина і дві маленькі доньки.
Та, схоже, у смерть дітей він і досі не вірить. Може, тому й малює
неістотною лише Жінку? Може, тому й намагається відгородитися від життя і від
людей капелюхом, боячись почути підтвердження правди, побачити привиди з
минулого?
Він вірить лише каві «
FORT» і упаковочному картону.
Він у зимову негоду і в
літню спеку натхненно малює Жінку - Ранкову Росу.
СПОВІДЬ ШОСТА
, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Усе частіше згадуються мені нині слова покійного понтифіка Івана-Павла
ІІ: «Не бійтеся!»
Може тому, що, справді, стає уже страшнувато. Здається, що всі довкруж
збилися у «червонопрапорний хор імені Швондера» і голосять-завивають: «…И
новые годы приходят, они будут также трудны…
» Лякає влада, лякає опозиція,
лякає закордоння, лякає преса, лякає телебачення, лякають бабці в маршрутці,
лякають друзі і вороги... Аж наче чую на те голос свого покійного прадіда: «А
ніхто ж нам легкого життя і не обіцяв!»
Так, і дійсно, ніхто не обіцяв, навіть Господь. Обіцяно було тільки «труд в
поті лиця» та нелегку, болісну любов - «народжування дітей в муках». Усе інше на
краще чи на гірше можемо змінити тільки ми самі, відштовхнувшись від цього
«стартового капіталу»
.
Причину всього ж, кажуть мудрі, треба шукати найперше в собі. А отже,
слід визнати, що ми самі загнали себе в глухий кут своїм «споглядальним
діогенством» та безпредметним філософствуванням. І нам уже й мало для
«праздних размишлєній» вічних слов'янських питань «Хто винен?» і «Що
робити?», бо тягнемо на себе вже й чуже фатальне «Бути чи не бути?»
Бути! І звинувачувати найперше себе! І робити все, щоб «завтра» стало
кращим!
Стара примовка «держава дасть...» давно не спрацьовує. Надіятися маємо
на себе. Між тим, більшість навіть на Майдані свого часу стояла в надії на
пришестя «доброго царя». А царів-то добрих і не буває, бувають лише «хороші» чи
«погані», та й то лише стосовно історії та держави. Сама ж держава (влада) і
подвигається на дію давання, лише коли боїться або відчуває кон'юнктурну
потрібність когось чи чогось. Той же мій прадід говорив колись: «Влада й існує,
аби сім шкур здерти та ще в армію заперти!» Погано це чи добре
- хай кожен
вирішує сам. Зрештою, і отой «мультяшний» приспів «мєня нє відят - ето мінус, но
і нє гонят - ето плюс…» також годиться на сяке-таке «життєве кредо». Виживати,
звичайно, можна і равликом, при першій же небезпеці ховаючись сам у себе,
мовляв «хто не воює, того й перемогти неможливо». Воно-то так, тільки трішечки
не так... Таких, здебільшого, розтоптують навіть і не помітивши. І неважливо, якої
міцності ти при тому наростиш «шкаралупу» - буде то «рай у курені» чи «мій дім -
моя фортеця», її рватиме життя зсередини і пресуватиме зовні, поки не понищить.
Такий «закон діалектики». Можу принагідно навести і приклад.
У п'ятдесятих роках, стомившись від переслідувань, один з адвентистів
сьомого дня, вирішив добровільно податися в «робінзони» - зліпив мазанку на
березі Молочного лиману, викопав колодязь, і отак, завдяки корівчині та
рибальству, виживав з великою родиною майже впродовж сорока років. Проте,
першими його зрадили власні ж діти, повернувшись до людей. Другого удару
завдала природа - зникла вода у колодязі, замулилася промоїна між морем та
лиманом, внаслідок чого той майже пересох, а в калюжі, яка залишилася, загинула
вся риба. Ще далі прийшли «нувориші» з державним актом на прибережні землі
та, звичайно ж, з бульдозером...
Звідси випливає: «Тільки з людьми і тільки в постійній боротьбі можливо,
якщо вже й не перемогти, то принаймні не здати позицій». Нічого й нового. Все
це зазначав ще Мандевіль
у своїй філософській «теорії вулика»
.
Часто повторюю собі у розпачі: «Не знаєш, що робити - роби, що можеш!»
Комусь можливо видасться, що не варто і гаяти час на дурну роботу
…
Але ж такої роботи не буває! Не буду тут опускатися до банальностей та
цитувати відому всім притчу про двох жабенят у сметані. Краще розповім, як
приклад, випадок з життя.
Колись, проходячи цехом, побачив я, як один зі слюсарів, додавши до
«накидного»
гайкового ключа замість важеля мало не двометрову трубу, тиснув на
ту «приспособу» аж очі йому - геть.
- Ти закручуєш? - спитав я.
- Ні, відкручую! - відгукнувся він.
- Ти ж крутиш не в ту сторону!
Слюсар почухав потилицю і, показавши на приварений кимсь величезний
контрофорс, котрий, дійсно, унеможливлював потрібну дію, прорік:
- А в іншу неможливо!
Махнувши на дивака рукою, я подався до своєї роботи. Та за якийсь час,
товариш, торкнувши мене за плече, показав перекручений (!) болт діаметром 16
міліметрів. Робота була явно «даремною», підхід до неї «дурним», проте
результату потрібного, як не дивно, було досягнуто.
Отже, не все підкоряється логіці, але все підкоряється упертості!
«Романтик ти! - часто кажуть мені ближні. - Ви - як діти…»
І це ж добре, що ми і досі, як діти!
«Істинно кажу вам: якщо не навернетеся і не станете, як діти, не
ввійдете в Небесне Царство, - сказав колись людям Ісус, -
Хто, отже, стане
малим, як ця дитина, той буде найбільший у Небеснім Царстві. Хто приймає
дитину в моє ім'я, той мене приймає...»
Усе ми робимо правильно і живемо ми правильно, і Господь з нами, і ми з
Господом!
Пригадую, якось один з «новаторів від історії», демонструючи репродукції
«трипільських біноклів», висував різні «захмарні» гіпотези щодо сакральності їх
застосування. Почувши ж від мене, що з інженерної точки зору це - ніщо інше, як
своєрідні міксери для збивання масла (такі чи подібні можна й досі побачити по
селах), а тому їх так часто й знаходять археологи, наче аж образився чи
розчарувався. Між тим, хіба й звичайна ложка не використовується нині у храмах
для причащання? А ті ж «біноклі», зрештою, годяться й для подрібнення
молекулярних ланцюгів води
- оживлення її. І може, «товкти воду в ступі» -
вислів, що прийшов до нас з глибини віків, означує виконання не такої вже й
«дурної» та «даремної» роботи, особливо, коли при тому ще й читати потрібну
Молитву?
А у нас же є ще й другий подарунок Господній - любов!
Бездушному нічого не зоріє.
Натхненому співають і громи!
Там, де ми гасимо свою останню мрію,
перестаємо бути і Людьми…
МРІЯНИ
- Сашко! Гей, Сашко! - голос волав, аж захлинався, од воріт уже хвилин із
п'ятнадцять. І Ред, старезний, кудлатий «двіртер
'єр» вже й безнадійно захрип,
єдиний відповідаючи на те волання.
«Упертий же хтось! - крізь сон і похмілля подумав Сашко Горовий. - Ну,
бачиш же - не виходять люди, значить, не хочуть, або й не можуть… Немає мене
вдома, в армію забрали…»
- Сашко! Бісова личино, виходь: справа термінова є! - знову долинуло з
вулиці. А Ред на те завівся, взагалі, як застуджений мотоцикл.
«Доведеться-таки вставати…» - прокидаючись остаточно, зітхнув Горовий.
Знехотя відкинув ногою ковдру і приречено зиркнув на годинник.
«Шоста година ранку! Якого греця? Кого це там колотить з дурного дива?
Не інакше - Грицько… Ну, зараза!»
Зповзши з канапи, де спав завжди, коли приходив додому «під шофе»,
перемагаючи «похмільний синдром», він ледве доплентався до вікна. Відчинив
кватирку і гаркнув у вранішню порожнечу:
- Зараз вийду! Заткнись!
Одразу ж почув, як загримів ланцюгом Ред, ховаючись у буду. Та і
«глашатай» замовк, як одрізало.
Матюкаючись на чому світ стоїть, кілька разів ледве й не впавши, таки
натяг штани. Довго шукав сорочку. Не знайшов. І попхався на вулицю одягненим
«по формі раз» (часи, труси і протигаз).
- Ги-ги-ги! - заіржав, побачивши його Грицько Анцибол. - Ну, брате,
дивлячись на тебе, прямо на поезію тягне. «Просипаюсь с бодуна - дєнєг нєту ні
хрєна, глаз заплил, піджак в пилі, под кроватью брюки… До чєго нас довєлі
демократи-сукі?!»
- На себе подивись!
- А я, що? Я, як огірочок…
- Еге ж, зелений і в пухирчиках… Що треба?
- Та ж робота є! Чуєш, Сашко, - ро-бо-та! Туалет громадський новий у
парку таки будувати зібралися. Директорша, мабуть, ще вчора увечері заходила.
Записку залишила - просить сьогодні ж і почати.
- Тю-ю… - недовірливо зиркнув на Анцибола Сашко. - Дніпропетровцям
же тендер подарували? Ми ж самі і сортира вже збудувати не годні!
- Воно-то так, - знову заіржав, мов Буцефал, Грицько, - але ж
дніпропетровці - люди панські-барські! Їм копати - «не в дугу». А екскаватор між
дерев не заженеш… От вони весь «нуль» нам і подарували.
- З личковкою ями?
- Повністю!
- Ну, що ж… З поганої вівці - хоч вовни жмут.
-
Та жмутик-то, за нинішніх часів, і непоганий! Вважай, третина договірної
суми!
- Гаразд. Зачекай - вдягнуся і вмиюся… швидко, - зло сплюнув Сашко. -
Третина…
- Третина! - бурчав іще і в хаті, шукаючи сорочку та шкарпетки. -
Третина… Отака нам, виходить, ціна?! Третина клозету?! Яма і нуль…
Галя, визирнувши зі спальні, якийсь час мовчки сумовито дивилася на
нього. Врешті зітхнула і подалася на кухню - готувати «тормозок».
«Краще б облаяла! - спаленів на те Горовий. - Та й… нехай…»
- Сашо… - ніби почувши його думки, прошелестіла Галя, ввійшовши за
хвилину в світлицю. Обличчя у неї також пашіло - хвилювалася, готуючись до
серйозної розмови, а може, й до чергової сварки.
- Знаю! - буркнув він, забираючи пакет з харчами. - Ніколи! Все знаю… Все
потім, увечері якось. Увечері «вигребу по повній».
Махнув рукою і подався з хати геть, не озирнувшись.
Виходячи з двору, торохнув у хвіртку так, що та аж застогнала, змахнувши
своїм єдиним крилом, і, вдарившись об ворота, забриніла, ображено
підскімлюючи. Ред одразу ж і приєднався, підвививаючи десь у глибині буди,
боячись і показатися на білий світ.
- Ти, що здурів?! - пробелькотав на те ошелешений Грицько, ледь
устигнувши відстрибнути від зляканого заліза.
- Таким і народився! - сплюнув, дивлячись уперто в землю Сашко, і додав
лише: - Ти Андрюху і Петровича сповістив?
- Ага… Сказав Петровичу зайти на «фірму» за інструментом.
- То й пішли!
Поки йшли, мовчали: Сашкові й досі пік Галин погляд так, аж здавалось,
що вигоряє все в грудях, раз-по-раз дмухаючи пекельним жаром і в голову (мізки
аж шкварчали і плавились!).
А Грицько, відчуваючи настрій начальника, навіть відстав кроків на три
«од гріха - подалі», бо таки з парубоцтва добре знав невкипілий характер
Горового: у тирлищах «край - на край» отримував на горіхи колись від нього не
раз і не двічі.
«Дурна голова - дурна й сила!» - лише й подумав, чалапаючи вслід.
У парку, не зважаючи на ранній час, уже всі були й на місці. Вже й
пурхала, «прогинаючись» перед заїжджим «цабе», директриса. Дніпропетровець
явно нервував і спішив бозна-куди, тож намотував кола довкруж «розмітки»
майбутнього страшно-соціального об'єкту, час-від-часу поглядаючи на свій
дорожезний наручний годинник. Трохи віддалік тихо чахли, присівши на лопати,
Андрюха з Петровичем.
- Ти бригадир? - з нахрапу підскочив до Сашка заїжджий.
- Я - директор НП «Будсервіс» Горовий Олександр Дмитрович! - з
притиском відповів Сашко.
- «Завжди дивися людям в очі, тоді й люди тебе запам'ятають». Маргарет
Тетчер. - пошепотілося з лопат, од Петровича.
- Хай буде й так. - зневажливо всміхнувся дніпропетровець, все-таки
переходячи на «ви». - Гадаю, вам уже все зрозуміло, пане директор? Строку на
роботу - тиждень. Вже завтра підвезуть цемент пісок, цеглу. Питання є?
- Питання одне - аванс.
- А так-так… - зітхнуло печально «цабе», викопуючи зі свого портфеля
згорток. - Ось тут по дві тисячі на брата, поки що. По закінченні - ще по дві.
Оформляти офіційно будемо?
- По закінченню - ще по три «чистими». Не треба нас маленьких дурити.
Оформлювати все будемо обов'язково, тому суму на податки враховуйте окремо.
Ми держави своєї не грабуємо, хоч, може, й не показались вам…
- Та гаразд-гаразд. - усміхнувся, майже по-людськи, начальник, нарешті
представляючись. - Мене звуть Микола Іванович Трошин. Ось вам візитка - там всі
«контакти». Надіюсь, не підведете?
- Надійтеся…
- Скільки ж, вибачаюсь, працівників у вашому «НП»?
- Скільки бачите… лишилось. «Три солдати - три лопати».
- Чому ж так?
- Скільки роботи - стільки й піхоти.
- Н-да! - гмикнув Микола Іванович. - Не дуже-то ви привітні… Ну, то я
пішов?
- Ідіть
… - байдуже кивнув головою Горовий.
І Трошин, махнувши рукою, врешті подався геть. А за ним, невдоволено
зиркнувши на Сашка, покотилася, наче «чеховський п'ятак», директриса - «звеня і
подскаківая».
- «Ми не повинні здаватися кращими, ніж ми є в дійсності, і повинні бути
кращими, ніж ми здаємось…» - прорік зі свого сідала Петрович, колишній
викладач педінституту, а нині - «біч» у всій своїй красі. - Володимир Винниченко
сказав колись…
- А про роботу у тебе цитати не знайдеться
часом? - не обертаючись навіть,
люто буркнув Сашко.
- «Не втрачати ні секунди, зразу ж і рішуче займати місце на полі бою, ім'я
котрому - життя, не задовольнятися тим, що є, ніколи не миритися з поразкою, бо
світ існує, щоб бути завойованим…» Це - Уінстон Черчіль.
- Святі слова… То, чому ж сидимо? Зразу ж і рішуче - вперед!
Петрович знехотя підвівся і таки приєднався до Грицька, котрий уже
копирсався, намагаючись загнати лезо лопати у щільно втрамбовану землю.
- Олександре Петровичу! - натомість заскиглив Андрюха, двадцятилітній
простакуватий і простодушний «берко». - Я сьогодні потихеньку… А завтра
надолужу. Можна? Щось кепсько мені з учорашнього.
- Грицю! - гукнув Горовий, оцінююче придивившись до своєї «головної
ударної сили» (Андрюха так плавився, що, здавалося, й білобрисе нечесане
волосся текло і капало на землю з висоти його двометрового зросту, залишаючи
пропалини на траві). - Кінчай там уже імітувати. На ось гроші - паняй у
найближчу «аптеку», купиш Андрієві дві пляшки пива.
- А ми?! - радісно підскочив Грицько. - А нам?!
- А ви і пішки постоїте. Пора закінчувати з дурниною. Робота - є робота.
- А… Ну, правильно… - зітхнув гірко Анцибол і подався виконувати
завдання. Андрюха ж, натхненний щедрістю начальника, одразу ж радісно
приєднався до Петровича і замиготів лопатою так, що й парк шумнув од збуреного
повітря.
- Гаразд, - всміхнувся вперше за сьогодні Горовий. - Здається, тут діло таки
буде. Петровичу, я відлучуся на півгодинки - піджену авто наше, а ви тут не
сачкуйте.
- Ображаєш, Дмитровичу. Іди - не переживай. Все буде - тіп-топ!
Проте за півгодини Гровому повернутися не вдалося: в стару їхню
«копійку», наче біс вселився, - ніяк не хотіла заводитися, клята. Ще потім поки
заїхав на заправку та зайшов у гастроном
- прикупити харчів для своєї «кагорти»
збігло години півтори.
Отож, прибувши на місце події, Горовий побачив, що Андрюха
«поволеньки» закопався уже аж по груди, та й Петрович з Анциболом,
навдивовижу, очевидно заражені його прикладом, не лінувалися, а працювали, як і
належить, аж хекаючи від
старання та зосередженості.
«Скучили хлопці за роботою
, - подумав. - Та воно й не дивно. Вважай,
місяць уже без замовлень путніх. Криза, мать її в дишло! Ще б трохи і довелося
нашу лавочку взагалі прикривати, та з простягнутою рукою - по світу і галасвіта»
.
- Не зголодніли? - гукнув.
- Так ніби рано ще, - озвався Петрович. - Ще з годинку попрацюємо. Якраз
десь половину шанцевих робіт і буде зроблено.
- А, ну то й гаразд. Зараз і я до вас - на поміч. Перевдягнуся тільки в
машині.
Та до машини дійти не встиг.
- Ой, ма-а-мо-о! - заволав раптом з глибин земних Андрюха. - Тут мертвяк!
- Який ще там мертвяк?! - підбіг Сашко назад, до ями.
- Так осьо! - лепетав налякано хлопець, показуючи під ноги.
А там, справді, пісок зі стінки ями шугнув усередину, проявивши нішу, у
котрій посміхався «на всі кутні» кістяк, удягнений в перетліле сіре ганчір'я.
Домовина геть струхла і лежала довкола нього коричневим попелом, що їжачився
іржавими цвяхами.
- Німець! - видихнув Петрович. - Тут вони до сорок третього своїх ховали.
Кладовище було військове… Наші потім із землею зрівняли. А в п'ятдесятих ще й
парк зверху насадили.
- І що ж його робити? - шморгнув носом Грицько. - Міліцію викликати, чи
музейників, чи військкомат?
- Та кому цей фріц потрібен? - розлютився Горовий.
- А роботу зупинять на
кілька днів, або й тижнів!
- То, що ж тоді?
- Зараз принесу целофановий мішок - зберемо усе це. Та й грець з ним!
- І що - у сміття? Людина все-таки ж…
- Ворог! Завойовник!
- Та який там із нього тепер завойовник? - зітхнув Петрович. - Труп без
усяких прав…
- Отож! - визвірився Горовий, стрибаючи вже з мішком до ями. - То, яке
кому діло? Чи знову без роботи і без заробітку сидіти будемо? Не встигнемо до
зазначеного строку, до речі, аванс і той повернути доведеться. Зараз ось мовчки
приберемо і… наче і не було!
Петрович засопів і знову зітхнув:
- «Основна трагедія не в жорстокості
поганих людей, а в мовчанні хороших». Це - Мартін Лютер Кінг говорив…
- Слухай, набрид ти мені зі своїми тирадами! Тебе - у пару б до тітки моєї
дружини, загальновідомої Олени Володимирівни: та також скрізь і всюди
цитатами смітить!
- А ми й були красивою парою… колись… - буркнув Петрович.
- От, щоб тебе! - знічено видихнув здивований Сашко. - Добре, подзвоню
зараз директорові парку.
- Олександрівно! - за хвилину уже гримів у «мобілку». - Тут таке діло…
Німець нам похований трапився. То як? Що робити?
Хлопці, обступивши, чекали.
- І що? - спитав першим Андрюха по закінченню аж надто короткої
розмови.
- Сказала: «Не морочте мені голови!» Отже, повертаємося до плану «А».
Який ще вихід?
Німця Горовий збирав разом з Анциболом: Андрюха з Петровичем
відступили і явно до того братися не збиралися, щоправда, кожен - зі своїх причин.
- Чахлий фріцик! - пробурмотів при тому Анцибол. - Дивись, кітельок на
ньому не більше сорок шостого розміру.
Кітельок той, до речі, розсипався у нього в руках.
- От, - аж сахнувшись схлипнув Грицько, - тут ще якісь папери у нагрудній
кишені були!
Проте і папери розсипалися… Лише маленький клаптик жовтів серед
пороху.
- «Ich bitte dich - lebe!
- прочитав на ньому Петрович. - «Я прошу тебе -
живи!»
Мабуть
, залишок листа від дружини, або нареченої це був…
Мішок із кістками поставили оддалік, під деревом. І цілий день,
працюючи, несамохіть на нього озиралися: через оте «
Ich bitte dich…» клятий
німчура ніби перестав бути «ніким».
Увечері німця повернули до ніші в земельці.
- Хай полежить тут поки що! - буркнув Горовий. - А там подивимося.
… Приїхавши додому, стомлений Сашко знову впав пластом на дивані у
вітальні (добре, що Галя, лиш на хвилинку вийшовши зі спальні і мовчки
подивившись на нього, зітхнула та й пішла геть, тихо прикривши двері).
«Час розплати відтерміновується, - подумав. - Поживу ще…»
І, як подумав, так одразу ж і навалилися мислі - про кризу, про те, що
«фірма» його - великий циганський блеф, який єдино, що й дозволяє нині, це не
відчувати себе повним лайдаком та невдахою, про горілчані подвиги, про Галю,
яка, відчував, тримається його на останніх залишках любові і терпіння.
Проте вже скоро усе те витіснила з голови клята фраза:
«Ich bitte dich -
lebe!» - «Я прошу тебе - живи!»
«Бач, - подумалось - не дожив ти, фріце, до зустрічі, не допомогли ніякі
молитви. От і валяйся тепер у чужій землі, біля параші! Заличкуємо твою нішу - і
вся недовга».
За якийсь час Сашко усе-таки спробував заснути, але сон, як рукою зняло, -
крутився- вертівся, наче Гоголь у домовині, і так само наче намагався
вишкрябатися на волю… А ледь задрімав - наснилася німкеня, руда, заплакана,
розпатлана, бліда, як сама смерть. «
Ich bitte dich - lebe!» -
шепотіла
. - «Ich bitte dich
- lebe!» Затим якось та страшна Лорелея перетворилася в Галю і запричитала: «Я
прошу тебе - живи! Я прошу тебе - живи!»
Прокинувся. Ще деякий час посидів, хитаючись, обхопивши руками голову.
Врешті рішуче встав, одягнувся і подався до машини.
Як виїздив, як їхав містом, потім і згадати не міг: наче усе ще вві сні.
Прийшов до тями уже, пробираючись майже навпомацки парком. У парку було
темно, як у розбійницькому чатинні.
Коли ж дістався «об'єкту», раптом почув, що в ямі вже хтось сопить і
вовтузиться.
- Стій, стріляти буду! - гаркнув чомусь. - Ти хто?! Ану вилазь, бісова
личино!
- С-сашко? Ти, що з глузду з'їхав? - прошепелявив на те злякано голос
Грицька Анцибола. - Так же ж і «кондратій» ухопити може… Придурок!
- Вилазь!
Спершу з ями усе-таки з'явився мішок… Затим, сопучи і віддихуючись,
Грицько.
- Що - совість загризла? - спитав Горовий.
- Совість! - буркнув Грицько, намагаючись обтруситися.
- Куди ж повеземо?
- На Сартанацький курган, за Трою, гадаю. Бабця моя сорок четвертого
року у жіночій тракторній бригаді працювала. Розповідала - дівчата з усього поля
німців у шанці на нього зносили. Там їх потім і присипали… Отже, хай хоча би зі
своїми лежить!
Мовчки подалися назад до авто. Вже біля машини Гриць спитав:
- Куди його - в багажник?
- Людина ж це, - відповів Сашко. - В салон мішок клади, на заднє сидіння.
Ми ж не якісь там «братки», щоб людей у багажниках возити.
Коли вже їхали, Горовий раптом спитав:
- А що б ти з ним робив оце зараз без машини?
- Додому одніс би. А там уже якось потім сам…
- Отак, значить? Ти диви! - Сашко здивовано глянув на Гриця, наче уперше
й бачив.
Приїхавши, забрали мішок та лопати з багажника і ще хвилин із двадцять
тюпали по чорній ріллі, бо курган той стирчав, як пуп, серед поля, з усіх сторін
обораний.
Яму викопали ледь до пояса.
- Досить! - хекнув Сашко. - Ніяких сил уже нема: за день накопався до
знемоги. Жаль, що Андрюху не прихопили.
Як могли, розклали кістяк на дні. Тим же мішком і накрили. Постояли
трохи. Покурили.
Врешті засипали і подалися геть, чомусь ховаючи одне від одного очі.
На зворотному шляху шлагбаум біля залізничного переїзду перекрив
раптом дорогу, упавши біля самісінького бампера «копійки».
- От, всячина! - вилаявся Сашко. - Це надовго.
Знову запалили.
- Я прошу тебе - живи!
- задумливо промовив Горовий. - А мені, Грицю,
пам'ятаю, Савенчиха в армію усяку дурню писала типу «жду отвєта, как соловєй
лєта». І чому, до речі, «соловей», а не «солов'їха»? Оце тільки щойно докумкалось.
- А ти їй що відповідав?
- Та теж дурню усяку. Розказати - засмієш.
- Ще пам'ятаєш?
- А то! То ж був «хіт сезону» якраз. Його всі наші бійці-гвардійці на пам'ять
знали. І всі нареченим писали. От, дурні!
- То розкажи! Все одно стояти ж іще довго!
- Та гаразд уже! Тепер же не одчепишся… - буркнув Сашко, викинув
недопалок у вікно і почав декламувати:
- «Здравствуйтє, мілая!
Я надєюсь, что любов моя долєтіт до вас по азимуту 45 градусов со
скоростью пулі образца 1908 года. Клянусь я вам своєй вінтовкой оптічного боя і
чістой сапьорной лопаткой, что любов моя вєрна, как стрєльба із карабіна на
дістанціі 100 метров, и тяжєла, как вєщмешок на походє.
Но покуда, ви ізвінітє, дорогая, ползу я к вам по-пластунскі і подбіраюсь
мєлкімі пєрєбєжкамі, а мєжду намі сільно укрєпльонная полоса прєпятствій. І как
мнє нє тяжєло, но пріходітся вєртаться на ісходную позіцію.
Но всьо-такі сегодня імєю свободноє от нарядов і подвігов врємя і сєйчас
мнє дана возможность окопаться в глубінє вашой душі, что би занять круговую
оборону у вашєм серцє. Тогда только буду увєрєн в своєй побєдє над вамі! І всьожє
я дождусь того момєнта, когда ми отправімся в ЗАГС, где по команду «смірно»
примєм присягу на вєрность друг другу.
Послє отбоя я долго нє сплю і думаю о вас. Ви нє можєтє представить сєбє,
как мнє хочєтся взять вас за шєйку правой рукой, крєпко пріжать затилок к плєчу
і, затаів диханіє, плавно спустить курок поцелуя в ваші алиє губкі. Ваші глаза
свєтят точно, как очкі моєго протівогаза на ночних заняттях, освєщонних ракєтой.
Ваші губкі так сладкі, как нємєцкая жевачка послє сухого пайка. Ваш ласковий
голос можно сравніть с голосом днєвального, которий подаёт команду «отбой», ілі
«строіться на обєд».
Ждітє мєня із арміі, ужє героічєского і жаждущєго продолжєнія
наступленія до побєдного конца
.
Дємбель нєізбєжєн, как крах капіталізма!»
Коли Горовий закінчив оту свою «репризу», обидва ще довго іржали, як
паконі.
- Ну, ти придурок! - просипів за якийсь час, віддихуючись, Грицько. - І ця
людина ще забороняє мені колупатися в носі!
Хвильку потому помовчали. І знову зайшлися сміхом, невідомо й чому,
тепер уже надривно, ледь не до істерики. Добре, що якраз хтось постукав у бокове
віконце авто, бо й усміялися б на смерть.
Відсапуючись, Сашко опустив скло.
- Люди! - загорлав знадвору темний, як привид силует, намагаючись
перекричати гуркіт поїзда
. - Люди, ощасливте цигаркою, бо вже й вуха пухнуть! З
опівночі куриво закінчилося. А де ж зараз купиш?
Сашко, покопирсавшись у «бардачку», відшукав-таки запасну пачку
«Прими срібної» і простягнув примарі:
- Бери усю!
- Ох, дякую! - щасливо засміялася тінь і розтала у пітьмі
.
- Люди-и… - зачудовано повторив Грицько. - Чуєш, Сашко? Ми ж таки -
Люди! Тільки забули про це!
- Так, ми - Люди! - повторив Горовий. - Значить, постараємося віднині
пам'ятати… Дивний посланець долі нам дався.
- Учора чи сьогодні?
- Схоже, обидва, одначе…
Шлагбаум нарешті піднявся. «Копійка» на диво легко і плавно рушила з
місця, та й полетіла містом, як новенька.
Хвилин за двадцять, підкинувши додому Анцибола, Горовий уже й дістався
дому. Кинув машину на подвір'ї, не заганяючи в гараж: спати лишалося усього-
нічого. Тихенько прочинив двері у вітальню і навшпиньках, боячись злякати і
повітря, спробував дістатися дивану.
- Сашо! - раптом прошелестіло. - Що ж воно буде далі, як же воно буде?
- Якось буде… - зопалу відповів на те, але потім упевнено додав.
- Ми ж -
Люди!
А Галя вже й наблизилася майже впритул. Обняв її, напружену і налякану
,
та й, сам не сподіваючись такого від себе, раптом промовив:
- Я прошу тебе - живи!
А потім сказав уже і те, що забував
казати років десять:
- Я люблю тебе! Прости…
Затим відчув, як довірливо притислася вона до нього всім тілом, така
жадана і єдина, прощаючи все погане, що було досі. А ще відчув, що все віднині
буде якось не так, по-новому - все буде добре!
СПОВІДЬ СЬОМА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ.
Думки… думки… думки…
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і
суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota bent на
полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не
встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
* * *
Цю маленьку ікону з ликом Христа я купив колись у німого на якійсь автобусній станції. То була довга дорога зі Свого у своє. Незнайома Річка за день
до того ніжно і непомітно зняла з мене хвилею натільний дерев'яний хрестик
і понесла його у невідь. Так я охрестив Незнайому Річку, але залишився без
захисту... Пам'ятаю, що поклав тоді образок у нагрудну кишеню - ближче до серця, і серце якось-поза- якось витримало важку дорогу. Я приніс потім цю іконку на
роботу, і вона й досі допомагає мені стерпіти нестерпне і робити належне. Я знаю
точно: «Ніцше збрехав - Бог не вмер! Він чесно захищає нас!
Просто він мовчазний. А посланці його і зовсім німі...»
* * *
Усе більше і більше розумію, що існує незрозуміле зрозуміле і зрозуміле
незрозуміле. Треба просто означити бачене своїм, і потому навіть ефемерне стає
явним - раптом перестає текти годинник Далі, а з дерева виривається Породілля, і
кінь сяє м'язами, як обілований. Страшно? Так! Але ж народжуватися завжди
страшно і боляче. Може тому, більшість людей гасить спомин про народження і
бачить усе життя лише розпливчасте марево часу, лише сухі дерева та коней, що не
проступають правдою з ночі? …Вчитуюся в пророцтва Ісайї. Вслухаюся в пісні
Вересая. Відроджуюся! Воскресаю.
* * *
А моє місто й не пнеться в столиці, тихе, під черешневим плачем. Йому
хочеться пити, хочеться пити завжди. Невтолима спрага - прикмета
заасфальтованого степу. Я тону у гарячому, глевкому бітумі його пам'яті. Я
пам'ятаю (іще пам'ятаю!) золотогривих шкап на його вулицях, Довженка в обіймах
з кавуном на його базарі, Гончара, що дивується його солодкості. Я чую, як при
нічних перекличках міст, йому жаліється на долю Париж, бідкається засиллям
вологої сивини Лондон, молиться на нього Рим.
Думаю собі: «Я співчуваю…» І дійсно, співчуваю не знати кому і всім. Я
співчуваю й собі, бо уже півсотні літ шукаю у своєму місті неіснуючу адресу
можливого спокою: «вул. Хорошої погоди, 5. 08. 59 р.».
* * *
Обпиляли тополі. І культі гілок тепер складено так пі-ра-мі-даль-но, як не
вдавалося
бути і справжнім деревам. На «колодках» смеркують невидимі ангели,
і намагаються пролізти крізь кільця зрізів заворожені їхньою німбоподібністю
коти. А ось на одному з полін вирізано колись ще мною-гардемарином
двозначність «АВВА»… Боже, як же я стомився нині
від двозначностей!
А як я
стомився од війни, яка є,
і якої ніби немає,
те знає лише Бог,
якого ніби немає, а
він є! От і втікаю назад у себе, наклеївши
на обпиляну тополю оголошення:
«Тільки тепер Спляча Красуня померла.
А людожер досі живий
і працює в
міському ломбарді оцінщиком!».
Підписуюсь: «Євген Шварц».
Може, й озвуться Посвячені…
* * *
Ну, от - було і минуло Різдво…
Тепер гукаймо блазнів,
аби веселитися
штучно і поштучно -
окремішньо тіло від душі.
Зима, насичена
пам'яттю
голодоморів,
леденить душу,
сковує розум,
лякає неповерненням весни.
Вірші не
пишуться.
Молитви лякають фальшю.
Одкровення лякають Істиною.
Притуляюсь
чолом до Всесвіту -
і Всесвіт тремтить від жаху!
Коцюбнуть окопи з солдатами.
Коцюбнуть солдати в окопах.
А на трибунах - ряджені!
А на вулицях - «ряджені»…
Піду і я - поводжу Козу,
або краще - Царя,
доброго царя
«без царя в
голові»…
до… самого Великодня…
* * *
Місто шкірилося від спраги,
як бродячий пес,
що даремно шукав воду, -
усі
водопої заковано в труби,
всі труби повернено в надра Землі.
Обличчя міщуків
текли. Душі міщан горіли.
І раптом з ясного сонячного Неба
ринула сонячна злива!
Бог змилувався над спраглими
і явив Диво!
Жадібно п'ють дерева.
Ошаленіло
хлебчуть бездомні собаки.
Горобці, забувши про те,
що вони - птахи не водоплавні,
хлюпочуться в калюжах,
полюючи на сонячних зайчиків.
Місто, як мудрий Хадхі,
просурмило Водяне Перемир'я.
Усе просяяло, як Хрест
Животворний!
І тільки
обличчя міщуків
продовжують плавитися…
І тільки душі міщан
продовжують
згоряти…
* * *
Усе-таки ми недооцінюємо такий потужний фактор людської сутності, як
інстинкти. Не ті букварні «рефлекси» собаки Павлова чи смикання мертвої жаби
під електричним струмом, а оті
буквальні передчуття, конкретні страхи, якісь
генетичні табу - вистраждані людьми за мільйони літ еволюції рамці буття для
окремої особистості, всякого соціуму, будь- якого суспільства.
Ось наступає осінь, і мені стає страшно аж до весни: спрацьовує
передчуття майбутнього голоду і холоду, всотане у гени цілими поколіннями моїх
попередників…
Свідомість і підсвідомість. Дві шальки терезів. А ще точніше дві взаємо-
поєднаних посудини.
Схоже саме посудина під назвою «підсвідомість» і дала нині тріщину. Тож
з неї витікає золото прекрасного, а натомість вона повниться смердючим бітумом
Хаосу.
Чого ж не вистачає нам - віри, впевненості, освіченості?
Та ж навіть, скажімо, той же маніяк Чекатило мав вищу освіту і був досить-
таки начитаною людиною?!
Та ж навіть, скажімо, той же маніяк Онопрієнко був настільки
перенасичений «вірою», що навіть географічно місцями вбивств означив хрест на
тілі України?!
Та і у впевненості в собі лихим людям не відмовиш.
Проте практично всі вони втратили рідну мову, по суті зреклися
національності, обірвали пуповину, яка зв'язувала їх з Народом. Ні звичаїв, ні табу,
ні страху віщого - ніяких стримуючих меж не було уже у них. А ще
прослідковується повна відсутність почуття гумору у цих виродків з роду
людського.
Інтелект, освіченість і навіть талант до прекрасного зовсім необов'язково
роблять людину Людиною. Зрештою Сталін писав непогані вірші, а Гітлер
малював непогані картини…
Думаю, нам треба рятувати свою підсвідомість. Саме в ній десь приховано
блокуючий пристрій, який на рівні інстинкту забороняє робити непритаманне
нам. Певно-таки саме вона і є -
совість
.
* * *
День гидкий, наче… ніч (!) випадкового «просто-сексу», після якої
хочеться вибачитися і, вирвавшись на вітер, видихати, як виблювати, з глибин душі
і тіла фальш та мускусний запах осідку зради, епіцентру свого гріха. А
найстрашніше те, що скоро настане ніч, гидка, як… «просто-день», в якому ти -
Ніхто, в якому тебе не пробує зрозуміти межи двома ковтками текіли навіть якась
випадкова «міс Всесвіт». Люди! Це ж так страшно проіснувати День Байдужості,
який неможливо видихати і на семи вітрах, виблювати, навіть вивернувши нутро!
Бережи вас од того Бог.
Я прошу вас - живіть!
Яке воно - нежите ще? Яке?!
Вдягни хоч тогу - що кому до того?
«Пора в дорогу!» Забуваєш Бога.
Й при тім надієшся «упасти на м'яке»…
ПОКАЯННЯ
Тетяна Когай, мирянка із роду Шокарів
, сидить на старезній канапі,
викинутій під яблуню ще колишніми господарями обійстя років із десять тому.
Вони схожі - Тетяна і канапа: обидві наче безпритульні і обидві напрочуд
живучі. Навіть зараз в обох можна розгледіти колись явне і пещене «українське
бароко». Хоча, мабуть, те просто тому, що колись і дітей, і речі в Україні робили з
любов'ю…
Вони схожі - Тетяна і яблуня: обидві наче занедбані та здичавілі, але при
тім ще здатні народжувати яблука і дітей, якби… не зневірились в людській
любові.
І Тетяна, і канапа, і яблуня існують на занепалому, помираючому
хутірці.
Хуторець той географічно належить до Монастириського району Тернопільської
області.
Тетяна тут уже два місяці. Купила хату за безцінь у сімдесятилітнього сина
дев'яностолітньої померлої невідомої бабці.
Тетяна
- з Таврії, зі Світайгорода, а ще точніше з його передмістя - колись
славного українського села Троя.
У Трої Тетяну останнім часом називали «поганкою», бо нині вона -
язичниця. А ще раніше усю рідню була затягла у «церкву православних аскетів». А
ще до того була хвацьким комсоргом школи, інституту, заводу.., потім директором
краєзнавчого музею.
Останній «прибабах» Тетянин - «кінець світу», ще й обов'язково із
Вселенським Потопом, причому обов'язково води каральні мали розлитися саме у
Ріднім Степу
…
Хутір мав би стати комуною для врятованих «обраних», та навербовані за
останній рік добровольці ті гайнули назад, ледь кинувши оком на місце
Майбутнього Раю. А Тетяна залишилася: вертатися їй більше нікуди.
Тетяна сидить на канапі і теревенить з пташками. Місцеві люди не
розмовляють із нею. І також називають «поганкою»!
«Дивно, - думає ніби про когось іншого Тетяна, - а вдома говорили, що тут
обзиватимуть «москалькою»? Втім, хрін редьки не солодший…»
- Дурепа! - раптом каже Тетяні тернопільський горобець.
- Атож! - погоджується тернопільський шпак. - Зимувати як збираєшся?
Сама? Без людей?
- З розваленою грубою
? - підпрягається тернопільський одуд.
А яблуня тільки: «Ш-ш-ши…»
А канапа тільки: «Кр-р-р…»
Варка плаче. Та кому тим сльозам вірити?
- Роззувайся! - раптом наказує тернопільський горобець
.
- Вставай! - долучається тернопільський шпак.
- Іди! - додає тернопільський одуд.
Тетяна роззувається. Встає з канапи. Іде босоніж до хвіртки: більше іти
нікуди - довкола бур'ян несходимий, та й… у хвіртку стукають.
Пройшовши половину путі Тетяна озирається. Синє небо над яблунею,
канапою, хатою палахкотить і міниться - аж здається, що все те горить синім
полум'ям!
А розжарений серпневим сонцем тернопільський материк так пече зніжені
ступні - аж здається земля горить під ногами!
Біля хвіртки стоїть листоноша, сивий, наче срібний, схожий на Саваофа:
- Слава Йсу! - вітається він, пильно вдивляючись Тетяні у вічі
.
- Слава Ісусу! - машинально відгукується та, загіпнотизована його пронизуючим
поглядом
.
Дядько мовчки простягає їй конверт. Сідає на свій «ровер» і, вже
від'їжджаючи, чомусь говорить:
- … і наперед не гріши…
«А у велосипеда також є крила!» - чомусь пригадується Тетяні
.
Лист прийшов від мами, з майбутнього Вселенського Потопу. Мамі уже за
вісімдесят. Мама залишилася сама, відмовившись їхати зі Степу навідріз
.
Тетяна, не читаючи, притискає лист до грудей і зачудовано дивиться услід
незнайомцеві - на схід.
- А яка, зрештою, різниця - де бути «поганкою»? - цвірінькнув
тернопільський горобець, опускаючись нізвідки на тин.
- А нижче маминих рук все одно не впадеш! - філософствує тернопільський
шпак десь невисоко над головою.
- А Вселенським Потопом можна не кепсько остудити п'яти! - тут, як тут - і
тернопільський одуд.
Тетяна озирається. Наче простояла всього мить, а минуло бозна скільки й
часу! Сонце вже й заходить. Захід мов прощається - тихо та любо: тихо люблячи.
І вітер зі сходу знову доносить:
- І наперед не гріши… Ранкова Росо!
Тетяна плаче. Тетяна раптом відчуває, що крила мають не лише птахи і
велосипеди.
СПОВІДЬ ВОСЬМА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Нещодавно, на науково-практичній конференції в Н-ському вищому
учбовому закладі (хай уже - тут пропустимо повну справжню назву…), довелося
витримати цілий маленький диспут з професурою різних українських та
закордонних університетів: грішним ділом, в дискусії щодо одного з виступів я
висловився проти «діогенщини» в житті та освіті, бо саме «споглядальне
осмислення» чомусь визначав цей учений муж
основою своєї виховної методи.
«Бійтеся першого поруху душі, бо він, зазвичай, найблагородніший». -
сказав колись Ш. Телейран.
Схоже, у наш час душі, взагалі, краще не давати навіть здригатися…
Чесно кажучи, ні в якому разі не чекав такої дружної підтримки мого
опонента викладацьким загалом.
Можливо і не варто було би братися за перо, якби, потому роззирнувшись,
не зрозумів я, що «діогенщина» та давно вже стала хворобливою
тенденцією у
нашому суспільстві.
Господи! Як багато ми тут розгубили по дорозі в невідомо куди! А
найперше, може, виправдано (хоча хліб, як був, так і залишається головою всьому,
і вирощує його все той же дядько, все тими ж мозолястими руками...), змівши
поняття «гегемон суспільства» стосовно людини
фізичного труда, разом із
зазначеним синонімом, змели, виявляється, і повагу до труда взагалі.
Замість практичного,
отрудженого осягання таїн та істин людського буття,
навіть поважні люди нашої науки пропонують нині доктрину «чистої філософії»
та недолугу пушкінську ідейку «праздного размишлєнія».
Наче філософія буває ще й «брудною»? Наче не помічають у тій ідейці
визначальника «праздноє» стосовно отого «размишлєнія» - тобто такого, яке ні
для чого, ні для кого, ні про що, просто так, без усяких не зобов'язань. Отже, це
(скажемо чесно!), ні що інше, як «інтелектуальне варнякання»...
Невже немає розуміння, що сидячи (ледарюючи!) в бочці, можна створити
філософію лише для тих, хто сидить (ледарює!) у бочці, елементарно тому хоча би,
що у мислителя такого відсутнє знання життя, проблем людства і кожної
«маленької» людини зокрема?
Практично, в «діогенщині» людина визнає себе «живим мерцем»,
добровільно ховаючи тіло і душу в домовині (а що ж іще таке - бочка?)...
І після того, вилізши, мов кріт, на часинку вигрітися чи пошукати їстівного
у Божий світ, іще взяти ліхтар і ходити межи людей, котрі, поки ти блазнював та
схимничав, ростили хліб, кували залізо, будували міста, народжували дітей,
помирали від голоду, хвороб, нестатків, воювали, захищаючи Батьківщину, та
горлати: «Шукаю людину?»!
Годилося б, на мій погляд, замислитися: «А чи людина я?»
Серед багатьох чеснот, котрі визначають, як вид, Людину Розумну, чи не
основні - труд і готовність до самопожертви, заради майбутнього суспільства
(роду, племені, народу). Хіба не ці чинники поряд з інтелектом виокремлюють
людину з тваринного світу?
Гаразд, можна, виправдано чи невиправдано, сказати Олександрові
Македонському чи іншому царькові: «Відійди! Ти застуєш мені сонце...» Але ж
оте ходіння з ліхтарем показує, що Діогенові
застували уже всі. Крім власного
«Я», він уже й не сприймав нікого і нічого в позитиві.
Людина з ліхтарем... На противагу згадується чесний ліхтарник Екзюпері,
на маленькій планеті котрого день і ніч змінювалися майже блискавично, і він то
гасив, то запалював свій ліхтар, щоб і мить темноти не здавалася людям вічністю...
Якщо тобі здається, що люди, котрі тебе оточують, «не дотягують» до
моральних висот Людини, то слід, мабуть, розуміти, що винне у тому найперше
суспільство (а отже, й ти сам!), в якому ці індивідууми жили, училися,
виховувалися, формувалися, як конкретні особистості. А усвідомивши те, слід
починати робити якусь корисну й потрібну справу, боротися за зміну оцієї
«фундаментальної концепції розвитку нашого суспільства», залучаючи якомога
більше довколишніх, гуртуючи людей на почесній конкретиці патріотизму та на
вишній, Господній філософії взаємопрощення, любові, добра, несріблолюбства.
Давно маємо перестати боятися порухів наших душ, особливо - благородних! І,
ходячи з ліхтарем, кричати слід: “Шукаю себе! Шукаю світ, де б людина могла
бути Людиною!”
Якби ж то було так... Діоген, будучи в гостях у одного з сибаритів, коли
постає дилема - куди плюнути, плює не на прекрасну мозаїчну підлогу, не на
мармурові стіни з ліпниною, не на меблі чи статуї героїв (все одно -
речі!), а в
обличчя хазяїнові, бо все інше, бач, за його розумінням, «чисте». Славне ставлення
до людської особистості, навіть до такого ж ледаря, як і сам... А чистими-то, за
Ісусом, можуть бути тільки
люди!
Плювок в обличчя - прояв найбільшої зневаги. За це вбивали скрізь і
завжди. Навіть у нас, з нашою вічною «стриманістю»... Почитайте «Руську
правду» - від убивства можна було відкупитися, але такі образи змивали лише
кров'ю. В різний час це робилося по-різному - од «варварської» вендети до
«цивілізованих» дуелей.
Тепер же мені шановні учені наводять цей випадок, як приклад високої
моральності та мудрості Діогена!
Світ перевернувся?
Та найбільші ж наші сьогоднішні проблеми лише від того, що самозакохані
«діогенчики», повиповзавши зі своїх шкаралуп, не маючи уявлення про справжнє
життя, зневажаючи людей і єдине, що вміючи - плескати язиками, нині вчать,
судять, філософствують, керують державою, а що найгірше - пишуть книжки,
програмуючи і свідомість народу на естетичне та етичне «люмпенство», бо у нас
же друковане слово завжди сприймалося, як «інструкція-до-дії»!
Зрештою, хай йому грець, я й не проти самого Діогена (одного на кілька
тисяч років людство якось витримає), а проти «діогенщини», проти чернецтва в
будь-якому його прояві, бо то є втеча від дійсності та знімання з себе
відповідальності за Рід, за Народ, за Людство.
Згадаймо хоча б Монголію початку минулого століття: нація стояла на
грані вимирання, бо дві (!) третини чоловічого населення подалося в монахи
(лами). Аби врятувати народ, довелося Сухе-Батору правдами і неправдами, а
почасти й силою витягувати тих моральних скопців на світ Божий із дацанів. Хто
їм застував сонце? Та ж любителі «чистої філософії» добровільно ховаються від
нього! Так само ховалися від нього колись і панки, навіть відпочиваючи «на
водах», - аби не засмагнути та не бути схожими на «чернь»...
Монголія вижила, воскресла, відродилася. І, як писав Д. Павличко:
«... Монголи там живуть, а не манкурти, / І рідне слово бережуть вони!..»
А ми?! Чув уже нещодавно й жарт: «Не ту країну назвали Гондурасом, не
той парламент назвали Великим Хуралом!»
Тут, повертаючись до схимництва, хочу додати, що «діогенчики» ще й
проголошують себе і собі подібних «святими»!
Хай простить мені, чесному християнинові, Господь, але, скажімо,
зважаючи на наші православні «святці», до роботи не станеш ніколи! А як же тоді
з Божим заповітом: «Добуватимеш хліб свій насущний в поті лиця свого... Дітей
народжуватимеш в муках...»?
Чи вже й Боже слово - лиш індульгенція «праздного размишлєнія» в
безлюдних п
устинях та теодицея для «усмирення бидла»?
Пригадується відповідь Сковороди на запрошення одного з монастирів
прийняти чернецтво та стати «стовпом церкви»: «Досить там і вас, стовпів
неотесаних...» Та, ба, сказав наш великий філософ і більше:
«Невже ви хочете,
щоб я примножив число фарисеїв? Їжте собі жирно, досхочу, пийте,
зодягайтесь ошатно та монашенствуйте! А Сковорода нічого непотрібного
не хоче, аби віднайти найпотрібніше, відкидаючи всі забаганки, аби зберегти
себе самого в цільності, загнуздавши самолюбство, аби зручніше сповнити
заповіді любові до ближнього, в пошуках слави Божої, а не слави людської».
А отже, вдумуючись у сказане, приходиш до висновку, що «отесати» з себе,
як з кам'яної брили, все зайве, щоб створити Людину Справжню та знайти Істину
Справжню, можна тільки межи людей, поважаючи їх, радіючи та бідуючи разом з
ними.
Мабуть, як ніхто інший, дав приклад того великий російський письменник
Лев Миколайович Толстой, заради пізнання Істини пішовши в народ, змінивши
графські строї на домоткану сорочку. І хліб ростив, і печі по селянських хатах клав
- не гребував...
Якось, прийшовши до нього у справах, затуркані, століттями цьковані
селяни за звичкою стали навколішки і, незважаючи на всі його умовляння,
підвестися не насмілилися.
«Що ж, - сказав Толстой, - якщо вам так зручніше...» І став на коліна перед
ними й сам! Став, не думаючи при тому ні про який «піар», передвиборчий
«індекс популярності», «рейтинг» і таке інше. Просто
опустив себе врівень зі
своїм народом, бо розумів, що, аби підняти його з колін, треба підніматися разом
з ним, реально фізично підтримуючи «ближніх» та надихаючи добрим словом і
власним прикладом «дальніх».
Очевидно, Лев Миколайович, на відміну від багатьох, котрі вбачали в
народові тільки «вічного хама», «смердючого смерда», «брудне бидло», бачив і
розумів, що перед ним Люди - єдине, що і є чистого на світі, або принаймні те, що
має вишній шанс на очищення.
Чим же відповіли, чим же віддячили за те «діогенчики»? Відлучили
мислителя від Церкви...
«Ви чисті, - сказав Ісус, та згадав зрадника і додав: - Але не всі...»
То хто ж зрадники - Діоген і йому подібні чи сам Ісус, чи Сковорода,
Шевченко, Толстой, Ганді, Іван-Павло ІІ?! Чи ті, що «придумали» нам Прометея і
Данко?!
...До речі
, треба сказати до честі доповідача, з промови якого почалася ота
«вчена дискусія», те, що, підводячи риску, і під промовою, і під дискусією, він
таки вчинив свій маленький подвиг, визначивши, що «мабуть, все-таки суть
сучасної педагогіки і виховного процесу зокрема - пошук Істини через спільний
труд учителя і учня...»
... І щодо плювання на Людину та звання Учителя, згадався мені іще ось
такий історичний факт. На початку минулого століття, викривши змову та
заарештувавши винних, шах Ірану, перед їхньою стратою, примусив усіх
придворних плювати засудженим в обличчя, аби довести свою «благонадійність».
Коли ж дійшла черга плювати вихователеві його дітей, російсько-підданому
караїмові, той, щоб не опустити власну душу нижче й душі ката, котрий «просто»
рубатиме голови, зауважив, що без наказу російського царя плюнути не може.
Довелося відправляти нарочного аж у Петербург. Відповідь прийшла за рік: «Нє
плєвать!» Щоправда людей тих давно вже стратили...
Але учителеві вдалося залишитися Учителем. Та й цареві (виходить, і царі
не завжди застують сонце?), стосовно даного конкретного випадку, мабуть, не
соромно крикнути: «Віват!» Не соромно, бо зараз можновладні «діогенчики
нашенські», скоріше за все, таки розпорядилися би «Плювати!», аби не образити
«діогенчиків закордонних».
Визирнув ось у вікно і згадалося з О. Блока: «Ночь, улица, фонарь,
аптека...»
Хто нині з ліхтарем тим? І що кричить при тому?
Колись Наполеон був просичав: «Існують два важелі, за допомогою яких
можна посувати людей, - страх та власний інтерес».
Не хотілось би з тим погоджуватись. Але навіть, якщо забути любов, честь,
совість, обов'язок, мрію, надію, марнославство людське, хіба страх за майбутнє та
«шкурна» зацікавленість у тому, яким буде те майбутнє, не мали би витягти вже
нас із наших закапелків «за вуха - та й на сонечко», подвигнути на дію, на роботу?!
А ми чомусь, як ота езопівська лисиця, готові ховатися навіть під борону вже й не
від дощу - від світла… Мало того - пнемося у «князья із хохлов», у «царьки
поганські», та й самі нависаємо над собою - над своєю сутністю козацькою і
душею правильною-превільною.
Я прошу вас - живіть! Не застуймо ж собі сонце, запалюймо ліхтарі в
темнотах, аби не продивитися України
, «праздно філософствуючи» у своїх
схронах і скитах, та запльовуючи один одному очі!
Ти хочеш бути доброю Людиною,
та якось так… не задалось життя.
Зроби можливе (й неможливе!) до пуття,
і стань-таки Людиною… хоч дивною!
САДЖАЄ КАРТОПЛЮ САМЧУК ФЕДОТ
…
Федот Самчук саджає картоплю. Сам. За кожною картоплиною до лантуха
повертаючись.
Отак: хукнув на долоні, лопату сторчма у землю - гех (!), скільки там уже
вивернулося - добре (!), і за картоплиною - в кінець городу.
А далі: картоплину в глибину - гоп (!), землю вивернуту - на місце, і…
притоптує.
Технологія, погодьтеся, дивна.
Та ті нечисленні українці, що проходять повз, мовчать - ніяких кпин чи
зауважень. Усе те було, та давно відбуло
: своєю мовчазною впертістю всіх
привчив Федот бачити невидиме, розуміти несказане, чути нечутне.
От, скажімо, і як же за тією картоплею не повертатися? Відра у Федота
зроду-віку не було, а лантух же за собою не натягаєшся…
Самчук Федот саджає картоплю. Сам. Таким був завжди - сам собі сам.
Тому й хату збудував «нахалівкою» на такому собі півострові, у вигині річки. Тому
й верби - замість саду. Тому й хата - курінь
, ще й на курячих ніжках. Тому й жінки
не приживаються. Тому й город - луки заливні.
Картоплю саджає Федот Самчук. Сам. Щовесни отак саджає. І прибувають
затим дикі води звідкись із півночі - з Полісся, мабуть. Розливається річка, аж
бурхотить на Федотовім городі! На той час і хата його над водою не кепсько
виглядає - наче гойдається на хвилях, як путня. Ринуть води! Щовесни змиває
картоплю у Федота хтозна й куди.
Саджає картоплю
Федот Самчук. Сам. І врожай збиратиме найпершим у
селі. Як води зійдуть, і трішки земля протряхне, іде Федот на свій «город» -
копати у твані… карасів.
Отак: хукнув на долоні, лопату сторчма у землю - гех (!), майже за кожним
разом і ловиться - добре (!), і з рибиною - у кінець городу, до лантуха. А далі -
землю вивернуту - на місце, і… притоптує
.
Картоплю саджає Самчук Федот. Сам. А як же по-іншому?
- Тобі далося, і ти комусь дай! До когось же ту картоплю щовесни змиває?
Отак Федот раз на рік, як равлик, зі своєї мушлі-душі визирає…
А далі знов - сам-собі-сам Федот.
Жінки ніяк не приживаються.
І, слава Богу, що є хоч верби - замість саду.
… А цікаво все-таки - хто ж насправді збирає врожай Федотової картоплі
?
СПОВІДЬ ДЕВ
'ЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ.
Думки… думки… думки…
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і
суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota benе на
полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не
встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
* * *
Тиждень тому бачив, як зграя ворон гнала сокола-половика. Бозначим він
перед ними і провинився?
Намагаючись уникнути кованих їхніх дзьобів, сокіл, очевидно, не
встигнувши зорієнтуватися, врізався на швидкості у стіну і впав на землю
контуженим. Одразу ж до нього метнувся бродячий кіт.
І ворони почали бити кота! З милосердя? Чи захищаючи здобич?
А хижак-кіт, відбиваючись від хижаків-ворон, усе-таки рвав хижака-сокола
під заздрісне квиління хижака-сорокопуда, що спостерігав за тим дійством із
крони старого клена, який ріс недалеко од місця події.
І я-хижак не витримав - узяв палицю та й розігнав усю ту «лавочку».
Втім, сокіл скоро все одно помер від ран.
Тіло його і до ранку не долежало…
* * *
Приїхав у гості колишній однокласник з села. Між іншим розповів і про
жахливу подію…
Уранці учні прийшли в холодну школу. При подальшому «розслідуванні»
було виявлено у котельні, п'яних як чопи, кочегара, сторожа і… директора школи.
При чому сторожа було прив'язано до бетонної колони будівлі (очевидно ноги вже
не тримали) і він, напівмертвий, наярював «Дєвочку Надю» на баяні: був відомим
весільним музикою в цьому селі.
А на столі між пляшками знайшли обгризені кістки… засмаженої в топці
котла собаки.
Про директора школи промовчу.
А сторож і кочегар… Колись ці дві професії годували Поетів.
Чого чекати далі?
Щодо висновків, то, мабуть, найправильніше було би розгорнути книжку
незабутнього Ярослава Гашека, та й цитувати
безвибірково вислови бравого
солдата Швейка, котрий єдиний, може, розумів та міг сформулювати
парадоксальні (шизофренічні?) «істини» сучасності.
Чи тепер та його «сучасність» - минуле?
А чи ми нині - у майбутньому чи хоча би в сучасному?
* * *
Один з моїх друзів-казахів, означуючи коротко предковічну сутність свого
народу, сказав: «На небі - Аллах, на землі - казах!» Славно. Просто і ясно. Така от
національна ідея без викрутасів. А ми все чогось шукаємо - чогось такого, щоб -
тільки у нас було і тільки нам годилося. Щоправда, знаходиться, поки що, лиш
таке, яке не те що серця не гріє, а навіть і на голову не налазить - то замале, то
замілке.
«От нам би - німб, було б якраз впору...»
А якщо без німбу, отак - простоволосими, та й - гайда у Величну Вічність?
Та ж, ні! Ми таки - козаки: «І зброю проп'ємо, а шапку-бирку-зверху-дірка, вітром
підбиту, залишимо!»
Не пропиваймо зброї - час не той. І шапку вам нате нову рішуче-
решетилівську: «На небі - Господь, на землі - Українець! Свій - на своїй землі!»
Чуєш, Брате Мій, -
на своїй! Так переможемо.
* * *
Учора палив падолист. А самого аж хитало від утоми. Так важко стало
чомусь ходити за віршами, за водою, за правдою. Поки дочалапаєш до того сузір'я
Оріона… Поки дошкандибаєш назад, у Степ…
Така утома, наче й не вдома.
Догоряв на заході день. Догоряло в багатті літо.
І підкралася по-зрадницькому думка: «Не дури себе, навіть ставши
навшпиньки, не зазирнеш за обрій!»
* * *
Дивно їхав сьогодні з роботи додому.
Одна людина нині у відпустці, і ми з іншим моїм напарником тарабанимося «ніч -
через ніч». Уже сплю, і сниться, що спати хочу. А тут іще й остеохондроз
дорогоцінний «розгулявся», як циган на весіллі.
Отож, зайшов у маршрутку, знайшов місце і... зайшла вагітна дівчина. Встав. На
наступній зупинці все повторилося! А далі по тексту - усі шість зупинок, які мав
проїхати!
Жінки не бояться народжувати. Очевидно, вони серцем відчувають щось,
чого ми, чоловіки, ще розумом не осягаємо. І, схоже, те "щось" для України
приємне...
Щастя вам, дівчата, з води і роси! Ну, і нам грішним з вами за кумську
кумпанію. Будемо жити!
Якщо навіть кров ти «так чисто» витер,
вона повернеться й воздасться сповна:
пізнаєш «по кому голосить вітер»…
Для тебе то буде гидка новина!
РОЗПЛАТА
Банкір Шелецький смерті не очікував. Принаймні, не очікував він її
сьогодні і тут - біля міського бізнес-центру, де, здавалося б, усе, аж до повітря,
перевірене, зачищене і пристріляне до реанімаційної стерильності.
В принципі, для нього отого «здавалося б» не існувало зовсім: він був
одним із фундаторів відкриття цього «клубу обраних», тож добре знав, що заклад
виник не просто так собі, а після багатьох консультацій зі спецами із колишніх
«гебістів». Ні, вмерти тут так нагло взагалі було річчю нереальною!
Будинок «бізнес-центру» стояв на головній площі Світайгорода. Навпроти і
поряд - мерія, прокуратура, суд, податкова, міськвідділ МВС, райвідділ СБУ.
Снайпера не посадиш, і захотів би. Та й на підступах чергують позмінно не якісь
там «депеесники», а кваліфіковані менти-опери, ще й зі званням не нижче
капітана (за що мають непогану доплату до свого скромного державного
«жалування»). Ці, відробляючи позаслужбовий «калим», і тіні підозрілої повз себе
не пропустять. Р-раз, і виростає перед запізнілим перехожим, як Пилип з
конопель, такий собі озброєний до зубів «бевзь у камуфляжі»:
- Гражданин! Перейдіть на протилежний тротуар! Ремонт даху…
І, хоч більшість «граждан» прекрасно знають, що ніяким ремонтом і не
пахне (бо навіщо ремонтувати новісіньке?), проте усі слухняно виконують наказ,
не зважаючи на те, що до того протилежного тротуару (в іншому кінці площі) -
«дистанції огромного размєра». Слов'янського бунту, «безсмисленого і
безпощадного», схоже, у всякому разі у Світайгороді благословенному,
найближчим часом чекати не доводилося…
І страху Сергій Мусійович не відчував ніякого. І «передчуття жертви» у
нього не було.
Не сказати б, що останнім часом справи його ішли еталонно, але загалом,
як колись говорила бабуся банкіра (земля їй - пухом!) Фаїна Ісаківна: «Вей, із мір!
Трішки добре… Трішки погано… Загалом звичайно
».
Втім, згадка про покійну бабусю, було, дещо насторожила банкіра: у
глибині душі Сергій Мусійович залишався-таки євреєм, у якого запобіжники
генетичних забобонів відсутні, зате чуття перестраховки - сталий родовий атавізм.
Був Сергій Мусійович ще й людиною непоганою: не жолобився на гроші,
щедро спонсоруючи і культуру, і медицину, і будівництво храмів різних конфесій.
Доводилося спонсорувати й політику, але то скоріше вимушено. Ніколи він не
підводив друзів і не «кидав» навіть незнайомців, якщо до того його не
примушували ті ж таки «друзі» та «незнайомці». І зовні банкір був красивим
чоловіком - високим, чорнявим, по-військовому підтягнутим, з витонченими
рисами обличчя…
Ні! Був хорошою людиною Сергій Мусійович Шелецький.
Але був за ним і один великий Гріх, смертний Гріх.
Він завжди про нього пам'ятав, ним мучився, навіть намагався замолити,
знаючи, що те не вдасться ніколи. Він знав, відчував усіма фібрами душі, що
розплата все одно, рано чи пізно, прийде і відповідати за вчинене доведеться. Того
чекав, того боявся, від того страждав.
От і сьогодні, при всій вивіреності обставин, звірина «чуйка», притаманна
кожній людині, чомусь спрацьовувала на негатив, постійно подаючи в
підсвідомість червоними літерами слово «Алярм!!!».
До того ж, якийсь смішний «наїзд» таки відбувся - щойно, на другому
поверсі, в клубному «буфеті», в якому місцеві «господарі життя» давно вже звикли
вирішувати всі свої найголовніші і найнагальніші питання, який, по суті, і був по-
справжньому і «англійським клубом», і «бізнес-центром».
Сталося те просто - за келихом вина, на іменинному фуршеті
«одного-із
».
Учорашній босяк Савелій Приходько, який легалізувався нині, як господар
будівельного супермаркету, давно вже був намагався перекупити ливарну
«потогонку», яку Сергій Мусійович обладнав за містом, на околиці Трої. Та кілька
разів нарвавшись на відмову, сьогодні, бач, взявся раптом погрожувати.
- Сяво! І не менжуйся навіть, - буркнув Шелецький «фуфловому рейдерові»,
перейшовши несвідомо на звичну для того «феню», - Шари не буде! Згадаю
дев'яності і сам поріжу на ремені. Живцем. І тебе. І твоїх бичар. Я своїх людей не
здаю і тим більш не продаю
!
Пацик у френчі «від Армані»
посміхнувся, знизав плечима, розвів руками. І
зітхнув. А після всієї цієї мелодрами встав і награно-гречно відкланявся:
- Ну-ну… Флаг тобі в руки, Шелик. Покіпешуємо, значиться, трішки
!
- Мочи роги, козел! - остаточно зірвався Шелецький, аж підскакуючи. -
Охорона! Виведіть цього шлемазера і більше сюди ніколи не пускайте!
Пацика вивели швидко і назавжди. Проте, святковий настрій Сергієві
Мусійовичу теж уже було зіпсовано похабно і остаточно. Ось тому-то і
пригадалася потому банкірові колись жертовно-любима ним Фаїна Ісаківна.
- Іди-но сюди! - поманив він до себе пальцем одного зі своїх охоронників. -
Мотнися, передай Івановичу - хай підганяє машину. Щось мені тут сьогодні - не
клімат… Та добре перевір усе надворі, щоб ні душі ніде поблизу не було. Ні душі!
Зрозумів?
- Ок'кей, шефе! - виструнчився за звичкою вчорашній спецназівець.
- Можна йти?
- Лети.
Сердюк гайнув радісно, наче за подарунками, - як хорт за сонячним
зайчиком.
Ну, його- то й зрозуміти легко - сиротою дивитися, як інші гуляють,
навряд чи приємна розвага, та й кінець зміни замаячив явно.
- М-да… - задумливо зітхнув Шелецький. - Діла…
Затим поманив пальцем і другого охоронника:
- Тебе як звуть-величають?
- Паша.
- А того, котрий побіг?
- Вася.
- Гаразд. Пішли, Пашо, потихеньку до Васі…
Спустившись на перший поверх, Шелецький роззирнувся і незадоволено
буркнув:
- Стань-но, Пашо, як годиться, межи мною і цим вітражем, - кивнув на
сотворену із товстелезного скла та алюмінію фронтову частину холу, - і будемо
чекати Васю. Дав же Бог вам імена… Прости, Господи!
Вася ж, схоже, десь там на вулиці таки примудрився отримати свій
подарунок, бо хвилин за п'ять вломився щасливий, як слон після бані:
- Порядок, шефе! «Лекус» підігнано! Горизонт чистий! Іванович на
стрьомі!
- Точно все чисто?
- Ображаєте… Порожняк! Тричі перевірив.
Але «порожняк» той, як виявилося за хвилину, умів незлецько стріляти.
Один постріл лише й пролунав
. Зі старого китайського «ТТ». І дірочка нараз
закровила на чолі банкіра: охоронці чесно робили свою роботу, прикривши
клієнта при виході своїми тілами, але їх підвів гренадерський зріст Шелецького:
найуразливіше - голову прикрити їм не світило ніяк.
Паша та Вася звично вихопили зброю. Але…
Шофер «лексуса», Іванович, колишній полковник СБУ, одразу ж вискочив з
машини з «береттою» напоготові
. Але…
І швейцар бізнес-центру, проявившись буквально за мить на місці події,
теж лише отетеріло вирячив очі: на ілюмінованому не гірше карнавальної Венеції
майданчику перед входом і взагалі на площі
не було нікого
!
Обидва ж менти-вартові, підбігши з різних кінців тротуару, роззирнувшись,
дружно почали «мобілити» своїм «колегам-при-виконанні», затинаючись та
заїкаючись, бо теж уперше за своє оперативне життя узріли вбивство «ніким-
нізвідки» - Вітром-У-Полі.
А вітер той уже й насвистував нахабно «кукарачу» у дірочку в голові
«всемогутнього» банкіра…
Сергій Мусійович був мудрим євреєм.
Сергій Мусійович був хорошим стратегом
.
Сергій Мусійович виявився кепським тактиком
.
Та й хіба міг Сергій Мусійович знати, що той же «фуфловий рейдер» Сява
ще зранку подбав нагадати місцевому божевільному, Цьому-Бомжеві про те, хто
винен у смерті його дружини та дітей (винен, але відкупився!). Він же подарував
бідоласі (колись - кадровому військовому, офіцерові
) і надійний пістолет «ТТ»,
завезений аж з Росії.
Цей-Бомж стояв посеред міської площі, не криючись. Він був. Але… для
всіх його давно вже не було - не існувало в зримості, в дійсності, в реальності.
Цей-Бомж просто вистрілив і пішов собі назад у минуле, чи у небуття, чи у
Вічність.
Він ішов, а назустріч йому і вслід йому в пітьмі ішли сотні, а може, й
тисячі таких же людей-примар, щоправда, поки що - без пістолетів…
СПОВІДЬ ДЕСЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Учора, якось сама собою, розповілася онукові притча. Розповім її і вам.
А висновки з того робіть уже самі.
ПРИТЧА ПРО ДЕСЯТЬ ЗЕРЕН
Десь, колись, в якомусь краю у однієї жінки неждано помер чоловік.
Жили вони не надто заможно, а ще й незадовго до смерті краянин той
позичив другові усі відкладені на лиху годину заощадження. Друг же був купцем
таким-сяким, то їздив у сусідні країни по крам, якого не було у рідній стороні,
продавав потому і з того жив. Як на те, трапилося так, що перед тим привіз-був
він товар неякісний, бо обдурили його гуртовики на чужині, і розторгувався тому
не те, що в збиток, а, вважай, в розор. Отже, щоб мати з чого почати справу
заново, і мусив позичати. Добувши ж грошей, крамар одразу спорядив невеличкий
караван та й подався на здобутки.
Борг отримати терміново бідна жінка, звичайно ж, не могла, отож
мусила продавати і все нажите хатнє начиння, і все припасене збіжжя, аби
достойно поховати чоловіка. За короткий же час потому у господі її не лишилося
і шматочка хліба дітям. А ще й роботи, навіть поденної, ніде знайти не
вдавалося. І замівши обору, і зазирнувши в ній у кожну шпаринку, віднайшла удова
лише десять зерен пшениці. Гірко заплакала. Бо, що ж із того наїдку?
Мусила, хоч-не-хоч, іти до сусідів з простягнутою рукою.
Зайшовши до найближчого з них, який був до того ж і далеким родичем,
сказала:
- Допоможи мені, брате. Не маю чим годувати дітей. Лише десять зерен
лишилося у мене, а маю з родиною протриматися іще десять днів, поки прибуде
наш боржник. Поверну тоді тобі все навіть, якщо хочеш, з лихвою.
Проте родич той відмовив їй, сказавши:
- Не можу я тобі допомогти. Непевні нині часи. І не так уже й багато я
маю, як, може, комусь здається. Не знаю також боржника твого. Як можу
йняти віри йому, а отже й тобі? Боюся, що дам своє, як викину. А між тим,
даючи, даю не лише своє, а й синове: те, що надбаю нині, матиме ж він у
майбутньому, те, що втрачу, втратить і він навіки-вічні.
Знову заголосила удова нестямно та й подалася далі…
Наступним же, до кого звернулася вона, був чоловік, що лише незадовго
перед тим оселився в тій місцині, а тому був для всіх тамтешніх ще чужина-
чужиною.
Проте, вислухавши жалібницю, він відповів:
- Гаразд, сусідко! Я дам тобі десять великих хлібин, а ти за те віддаси
мені свої десять зерен. І боргу повертати не треба.
Так і вчинили.
Але, коли удова пішла вже, малолітній син того господаря напосівся на
батька:
- Тату! Чув я, сусід наш сказав цій жінці, що, віддаючи, ти віддаєш не
тільки своє, а й моє. Чи ж, отак хазяйнуючи, матимеш з чого у майбутньому
відокремлювати мене, і чи ж матиме сестра моя хоч щось у посаг?
Батько посміхнувся:
- Хіба не зробили ми нині, сину, усе по заповіту Господньому? Отже,
зарахується мені й тобі добре діло у скрижалях Отця нашого. Всім-бо нам
доведеться відповідати за заподіяне у цьому житті… І показали ми громаді
тутешній, що готові дбати не лише про себе, а й про ближнього свого, що ми -
хороші люди. Крім того, хіба голодуєш нині ти? Чи голодує сестра твоя? А діти
цієї жінки просять їсти уже сьогодні. До подій же, про які говориш, маємо іще
не менш, як цілих п'ять років. Я за цей час доведу тобі, що ми таки вчинили
сьогодні і добрий ґешефт.
Що ж… Зазначимо, що події, які відбувалися далі, таки підтвердили
правоту цієї мудрої Людини.
Боржник удови, повернувшись з поїздки, розпродався і більш, ніж вигідно
цього разу. За деякий час він добряче розбагатів - так, що й багатшого в тім
краю не було. Він не тільки повернув удові гроші, а й за рік одружився з нею, бо
виявляється, давно вже кохав ту жінку. І прожили вони ще багато років потому
в щасті та достатку.
У жадібного ж родича удови з тих пір навпаки все хазяйство поволі-поволі
звелося нанівець - врожаї то черва та миші точили, то гнили від цвілі, то злодії
виносили під чисту. А врешті, велика пожежа на обійсті взагалі знищила усе, з
чого жила його родина. Отже, мусив разом із сином подаватися у наймити до
вдатніших господарів. Так рід його і не підвівся більше - по чужих людях гарує і
досі.
А справедливі батько із сином навесні на окремій ділянці висіяли десять
золотих зерен удови, а все зібране збіжжя потому ще п'ять років залишали
тільки на насіння. В кінці ж п'ятого року мали вони врожай уже такий, що
довелося будувати для нього дві величезні обори.
- Ну от, - сказав батько синові, - як бачиш, маємо одну обору тобі на нове
господарство, та ще й другу - твоїй сестрі на посаг. Ось, що значить десять
зернин - з добра!
- А якби не мала та удова тоді цієї дещиці, що б мали ми нині? - запитав
син. - І чи допоміг би ти їй?
- Звичайно, допоміг би! Важливо - зробити добро, а все інше - від Бога і
труда нашого. Зрештою, десять зерен - це тільки десять зерен, тож можна було
відрахувати їх зі своїх запасів. Так в подальшому, в разі чого, і роби. Просто
хотів я тобі показати, що зроблене добре діло воздається стократно, що добро
робити не тільки правильно, але й вигідно. Що ж матимеш із жадібності та зла,
гадаю, бачиш нині і сам на прикладі нашого сусіда…
Хлопець той був хорошим і слухняним сином, тож в майбутньому завжди
чинив за заповітом батька. І тисячі золотих зерен, відкладених з добрих діл, не
вигоряли у посуху, не гнили в пору дощів - добре плодоносили навіть у неврожайні
роки, додаючи трудівникові статків та упевненості у завтрашньому дні.
Добра слава ж про батька, завдяки удові, посприяла тому, що його,
чужинця, таки прийняла до себе місцева община, а за якийсь час він став у ній
навіть старшиною і на цьому поприщі, завдяки чесній та наполегливій роботі,
домігся того, що й поховали його по смерті з почестями, і пам'ять про нього
живе між тамтешніми людьми і досі.
Хіба ж те - не найдорогоцінніший набуток?
Земля твоя - твого буття колиска.
Ти пам'ятай, хоч інші є краї,
немає більш країв, де ще так близько
є Люди, злі і добрі, та… свої.
ХАТА СКРАЮ…
Вона блукала вже шостий день.
Просто вийшла з хати, поки донька Варка поралася по господарству, а саме
вітер був од Тарпани - у степ. Її, маленьку, вичахлу од старості та хвороб,
підхопило тим вітром і понесло- понесло у невідь, як стомлену птаху - од рідного
клину. Якби ж то не вмерла важезна од споминів пережитого пам'ять, її не зрушив
би з місця навіть і буревій!
Але пам'ять у неї давно вже відібрав час (пожалів Бог стареньку, аби не
болілося так нестерпно її душі). Війни, голодомори, загибель чоловіка, смерть
новонароджених і смерть дорослих дітей… Здається, усеньке життя Ярині тільки
те й давалося, що сльози та праця.
Навіть уже втративши по старості глузд, вона, пригрівшись на призьбі та,
бува, й задрімавши, і уві сні сукала на колінах палеартричними зсохлими
кулачками - мабуть, доїла примарних рожевих корів, чи ткала якісь зоряні верети.
Дивитись на те було заворожуюче-страшно. І навіть зять Степан, людина
по- селянському практична і жорстка, спостерігаючи таке, здригався душею.
Тому,
звиклий гримати на всіх і все - від худоби і до дружини, як нечасто буває на білому
світі, тещу по- своєму любив і жалів, прощаючи їй усі ті негаразди та
непорозуміння, які вона вчиняла в побуті через свій дрімучий склероз.
А склероз у неї був дійсно дрімучим - не пам'ятала уже навіть
ні власної
доньки, ні онуків, ні самого Степана. Часто-густо дивилася на них переляканими
очима, в яких аж світилося: «Що воно за найди такі набилися в хату?!»
Проте бували у неї і хвилини «просвітління». Тоді згадувала наймолодшого
сина- мізинчика Івана і розповідала усім, хто траплявся на той час перед очі, що
«Іванко мій - гарний та хороший хлопчик, відмінником був у школі (!), а зараз
поїхав до Херсона - вчиться там на моряка!».
Іван же давно й відпрацював уже успішно тридцять років у торговому флоті
та й вийшов на пенсію у своєму Маріуполі…
Одного разу, було, вийняла з-за ікони згорток з родинною «заначкою»,
вийшла до хвіртки і у першого ж перехожого спитала:
- Ви од Вані?
- Та од Вані! - пожартував той.
Ярина аж розцвіла:
- Тоді ось - передайте йому! Просила дитина. Не вистачає стипендії - така
дороговизна у тому місті, що хай йому щостиься!
- Передам, звичайно! - знову посміхнувся дядько, забираючи у неї з рук
набуток родини за цілісінький рік.
На щастя виявився той чолов'яга людиною хорошою і знайомцем, тож уже
за кілька хвилин повернув гроші Степанові:
- Тримай, брате, свої кревні. Тільки ж добре тримай, бо перейняв я їх
щойно у твоєї тещі, аби комусь іншому не вручила «надцяту» зарплатню.
Степанові тоді аж дух перехопило, а серце ледь із грудей не вискочило! А
було й чого: у тому пакунку - і бичок, і теличка, і кабанчик… Без тих грошей - ні
науки онучці, ні пальта нового дружині, ні палива на зиму, ні запасу «на чорний
день»!
Од того, майже непитущий, випив Степан зі знайомцем тим до вечора літр
оковитої.
Проте, навіть п'янючий ущерть, тещу не образив. Хитаючись, тільки
підійшов до неї і, подивившись у дитячі очі її, як дитину ж (!), погладив раптом по
сивій голові: «Ох, мамо, мамо…»
А та, підвівши погляд од споришу, радісно так запричитала:
- Ванечко! Приїхав? А я тебе чекаю-чекаю…
Скоріше за все, і того трагічного першого дня подалася-була Ярина до
Світайгорода, зустрічати з потяга свого Ванечку.
Вітер у степу повсякчас змінював напрямок. Блукала за вітром і Ярина.
Тільки й тому, що сил у неї була вже дещиця маленька, і не зайшла далеко
від села - кружляла довкола. То там її хтось бачив, то сям хтось помічав.
Варка зі Степаном вже й з ніг збилися у розшуках, аж зчорніли за три дні.
Уже й міліцію підключили, та там же тієї міліції - один дільничний на три села.
Третього дня Ярина була таки прибилася до вогнища рибалок. Ті й
нагодували-напоїли, чим могли. На всі їхні питання стара наврочено відповідала:
- Свої… Свої близько!
Та, що ж - рибалки? Люди вони міські, незнайомі. Кожному назавтра,
зранку - на роботу. Спробували умовити її підкинути машиною до Трої (хто ж
відав, що бабуся - з сусідньої Тарпани?), та де вже там - сахнулась, як зайченя! А
хвилин за п'ять уже і слід її простиг…
Втім, хлопці таки до Трої заїхали, сповістили у сільраді.
Дільничний міліціонер Захар Загубипалець одразу ж і чкурнув до ставків
на своєму «мотоциклеті», та, звичайно ж, спіймав облизня: вітер знову змінився.
Вже на п'ятий день дошкандибала-таки Ярина до крайньої хати у Трої -
садиби Люськи Савенчихи. Та ж Люську в селі недарма кликали «Балалайкою»:
жила вона «через пень- колоду», до роботи була лінивою, до гулянок - заводною,
до людей байдужою («Моя хата - з краю!»). От тільки, що язиком мести, була і
вдатна.
Спасибі, хоч води бабці винесла…
Потім уже запитували люди у неї: «Чому ж не допомогла старенькій? Чому
не покликала нікого, шерепо?»
- Картоплю копати мені було треба, - відповідала.
- Яку там картоплю? - дивувався майже кожен. - Ти ж городу зроду-віку не
садиш!
- А грець її знає - звідки вона щороку береться! Не саджу, а росте…
На ті слова чомусь аж здригався Федот Самчук.
«Чому б то?!» - дивувалися краяни. Втім, до вечора успішно про те вже
забули: «Хтозна - що там у людини на умі та на серці?»
Федот Самчук і знайшов Ярину шостого дня: знесилена зовсім лежала вона
на березі річки. Одразу ж подзвонив з «мобільника» (виявляється, не таким уже
був і кержаком?..) Степанові, дільничному міліціонерові і в «швидку допомогу».
Степан з Варкою наспіли на своїй старенькій «Волині» першими:
дільничний взагалі був десь на нараді у області, а «швидку» зі Світайгорода
раніше, як за годину, і ждати не доводилося.
- Мамо! Мамочко! Не вмирай!
- голосила, обнявши неньку, Варка. - Я
прошу тебе - живи! Не хочу бути сиротою!
- Свої… Свої вже близько… - зітхнула на те Ярина і… відійшла у засвіти.
- Як же тепер жити? - втер загрублою долонею сльозу й Степан. - Люди! Де
ж ви?!
І знову аж здригнувся на ті слова Федот Самчук…
Тим часом прокалаталася нарешті й «швидка». Як завжди, пізно.
Скоро вже степ спорожнів. Лише Федот Самчук одненький ще довго стояв-
хитався між обріїв, як явір…
А за тиждень, зранку затіяв він на пустищі біля Балалайчиного подвір'я
Роботу - прийшов з лопатою та молотком і, позабивавши в землю якісь кілочки та
натягнувши шворку, почав копати глибоченьку канаву.
- Що це ти робиш тут, забродо?! - залементувала, одразу вискочивши з
двору розпатлана по-вранішньому Люська.
- Цоколь закопую… Церкву будуватиму, - посміхнувся Федот. - Щоб не
було більше у Трої хати скраю.
- Та хто ж тобі дав такі права?!
- А хто ж мені завадить? Це мій земельний пай. Що хочу, те
й можу на
ньому робити. Та й, до твого відома, з сільрадою я вже все погодив: земля ця не
сільськогосподарського призначення.
У Люськи аж мову на деякий час відібрало, аж зазівала ротом, як риба
викинута на суходіл.
Дійсно ж, усі уже й забули, що це бур'янове поле - не «нічиє». Коли паї
ділили, його Федотові і відписали: «Однаково не сіє, не жне… Якраз для нього
подарунок!»
- Хто ж у церкві твоїй правитиме? - прошепотіла Балалайка, відхекавшись.
- А я і правитиму.
- Ти?! Ти, що семінарії закінчував? Теж мені - «отець Федот»…
- Вивчусь, поки будую.
- У свої сорок із гаком літ?
- Людиною ставати нікому і ніколи не пізно. І тобі, до речі, також не
завадило б.
- Мені і так добре. Мені багато не треба.
- Сьогодні це так. Але завтра і достатньої малості може не бути. Ось,
скажімо, картоплі наступного року точно не буде вже: не саджатиму, то й не
змиватиме до тебе.
- Та хай їй ляд тій твоїй картоплі! Не буде - хай
і не буде. Мені ще й краще -
голови морочити не треба і руки рвати.
- Ну-ну… - зітхнув Федот і, одвернувшись од Люськи , ще затятіше захекав
над рідною земелькою.
Люська ще трохи постовбичила у нього над душею, а далі плюнула на
польові квіти та й поталіпалася додому.
- Люсько, чуєш? - раптом, мабуть, і сам від себе того не чекаючи, крикнув
їй услід Федот. - Я прошу тебе - живи!
Люська на те обернулася і покрутила пальцем біля брови:
- Дурень - і є дурень!
- Ну-ну… - знову зітхнув Федот і вперто наліг на лопату.
Недарма ж говорять: «Пішло, як брехня по селу». Скоро у Трої про нову
затію Самчука не знав хіба що мертвий. Троянці реагували на те по-різному -
хтось зневажливо махав рукою, хтось посміявся, хтось замислився.
А після обіду зі Світайгорода неждано прикотила на своїй «копійці» уся
будівельна бригада Сашка Горового. Сам Сашко, Петрович, Андрюха і Грицько
дружно замиготіли лопатами вздовж натягнутої шворки. Робота закипіла!
На ранок же наступного дня майже вся людність Трої і Тарпани зібралася,
не змовляючись
, на толоку. Трудилися так натхнено, наче й справді Вавилонську
башту нову до Неба підіймали!
Якийсь час Балалайка ще марудилася за парканом над своєю картоплею,
але таки не витримала:
- Так, а я що - мертва?!
Копнула спересердя вже й до половини повний лантух ногою:
- Та хай тобі!
І, закинувши рішуче лопату на плече, теж подалася до Людей.
СПОВІДЬ ОДИНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Я не ставлю давно перед собою ніяких цілей і не обираю вершин, які мав
би підкорити обов'язково, будь-якою ціною.
Чому?
Тому, що за таких умов буття легко перетворитись із поета-романтика,
котрий вперто шукає відповіді на вічні питання та вперто вдивляється у даль і у
вись, виглядаючи Божих Прикмет, у хижака-бізнесмена, що, заради тлінного
набутку, готовий дурити, гнобити, нищити ближніх своїх - простіше кажучи, «іти
по трупах».
У трупів немає ніяких прав. Сякі-такі права є у людей, поки вони живі -
поки можуть кохати, надіятися, боятися, ненавидіти. Тож чим моя любов, надія,
страх, ненависть, мрія вищі, від інших?
Інколи я дозволяю собі підглядати за людьми у власне вікно. Вулиця
великий подвижник доль. Вона взагалі, здається, чимось схожа на нескінченну
кіноплівку з відзнятим на ній зовсім не «мильним» серіалом. Тільки процес тут
відбувається трішки по-іншому - плівка стоїть, а рухаються кудись-кудись герої та
героїні вселенської драми, чи божественної комедії. Жанр життя визначити
нелегко: інколи це - театр абсурду, інколи - вертеп, інколи - вистава одного
актора, інколи - «ах, водевіль-водевіль!», інколи - ярмарок марнославства.
Кожного надвечір'я вулицею прогулюється пара. Вони вже сиві обоє, як
літня юга, - і Він, і Вона. Він тримає її під руку (а я тому так і не навчився, бо мені
те здається і досі незручним!). Вона ж, незримо спираючись на його силу, ніби й
не йде, а (ні, не летить!) просто наче проявляється щосекунди і іншому, трохи
більш вишньому спектрі Всесвіту. Вони посміхаються, кожен собі, такі елегантні,
такі натхнені. Їм - уже за вісімдесят. Вони - половинки чогось не просто цілого, а
ємного і таємного. Вони точно помруть в один день - заснуть і не прокинуться,
рука - в руці…
У них учуся старіти красиво.
А вчора (чи двадцять років тому?) я бачив, як до сусіда навпроти стукав, та
не достукався, племінник-безхатько. Мороз стояв лютий (значить, це було таки не
вчора...). Нещасний так змерз, що, не догукавшись, просто сів під парканом і
зібрався помирати. Я виніс йому тарілку гарячого супу (поки переносив через
дорогу, водії «маршруток» сигналили на мене, як на навіженого: воно-то й не
дивно - їм, мабуть, ще не траплялися диваки при засніженому шляху з тарілкою,
ложкою і Хлібом). Безхатько той ложку відклав і суп випив навхильці (крутий
окріп!). Ложкою ж він потім узявся хлебтати сніг, наче намагався вихлебтати із яві
зиму. Тарілку він потім мені повернув, а ложку і Хліб сховав за пазуху - до серця.
Може, він умів хлебтати і Хліб?.. Інколи ось кажуть: «очі повні сліз». У цієї
Людини очниці були повними сліз… замерзлих! І мені згадався мертвий голуб,
якого я бачив незадовго до того. Птах лежав, умерзнувши дзьобом в осклілу
калюжу. Наче пив кригу!
У безхатька і голуба я навчився гасити навіть смертний біль.
А ще (сьогодні?) бачив я на вулиці хлопчика з очима повними смертного
страху: просто мама зайшла в магазин без нього, може, й уперше залишивши сина
сам-на-сам із вулицею. Я підійшов до нього і побоявся трохи - за кумську
кумпанію, бо теж колись найбільше страхався втратити маму. Тепер втратив…
уже… давно… І звик! Та слава Богу, страх того хлопчини проіснував недовго:
мами у магазинах здебільшого не губляться назавжди.
Ще якось бачив іншого хлопчика, «первачка» з виду, з важезним ранцем на
плечах, у розхристаній паркій курточці - захеканий і спітнілий він намагався
наздогнати старшого брата, котрий не хотів, щоб його наздогнали. Як тільки
малий бігцем пробував наблизитися до нього, старший синхронно відбігав метрів
на двадцять. І «первачок», завиваючи загнано, мусив раз-по-раз повторювати свій
безуспішний забіг у нікуди
.
Тож і згадав я, що сам колись чудив таке зі своїм молодшим братиком, бо
він також тинявся за мною завжди і скрізь, набридаючи своєю відданістю.
Згадав і подався до брата - вибачатися. А брат, здається, і не зрозумів
узагалі - навіщо я прийшов: він, схоже, просто викреслив давним-давно усі мої
образи.
Отак у молодших братів учуся прощати, а у маленьких хлопчиків
переставати боятися.
Звичайно ж, я - не святий. Я навіть не хочу і бути таківським - боюся стати
схожим на одного з персонажів Бориса Акуніна, котрий так жалів усіх - людей,
тварин, рослин, що врешті став боятися, що йому нічого буде їсти.
Я вчуся у іншого персонажа - милосердного Генки (працював колись із ним
на заводі), зустрівшись з яким будь-де і будь-коли, завжди в кінці чоловічої
церемонії привітання, братання та базікання «ні про що», на прощання та на
причастя отримуєш цукерку. У нього кишені, мабуть, бездонні, а цукерок у тих
кишенях - як у Святого Миколая на Різдво!
Я, по можливості, і сам не виходжу на вулицю без сонцезахисних окулярів.
Бозна - що бачать люди в очах моїх, але за відсутності цього імпровізованого
заборола, вже за два квартали путі залишаюся без сигарет і без грошей, встигаю
відпустити кілька гріхів зовсім незнайомим людям, а циганки взагалі летять потім
за мною аж до кінцевого пункту призначення, як зграя набридливих ос.
Ні, я не ставлю перед собою ніяких величних цілей, бо нічим хорошим те
зрештою і не закінчується.
Мій дядько - Золота Людина, вийшовши на пенсію, загорівся бджолярством
і поставив собі за мету будь-що довести кількість роїв на своїй пасіці до ста. Років
із десять потому жив щоправда натхненно, сягаючи задуманого. Але добившись
свого, того ж року тихо помер…
Ні, я не обираю собі вершин для підкорення. Тут парадокс у тім, що уперті
житейські «скелелази», майже діставшись омріяних висот, практично завжди
опиняються чомусь саме у тому місці, де раз на тисячу років сходяться вершини…
На свою вершину, визначену мені з народження Провидінням, я кочу свій
Хрест, з усіма належними до того наслідками.
Що ж, хай станеться все, що має статися і як має статися.
Я прошу вас - живіть!
А для буття вистачає мені простої сільської вулиці, аби лиш на ній не
переводилися Люди, у яких так багато можна навчитися ще й за таку мізерну ціну -
оплативши Вселенське Знання всього лише цигаркою чи цукеркою, чи
співчуттям, чи… тарілкою супу.
Ми у цім світі губимось так часто:
Душі належить встоятись медам…
Тож доведеться, щоб сягнути щастя,
тут кожному свій перейти Майдан.
ПЕРЕВЕДІТЬ МЕНЕ ЧЕРЕЗ МАЙДАН!
Ніч залишилася з Києвом сам на сам… Навіть велична Свята Софія
здавалася малесенькою Софійкою під незліченністю вічних зірок.
«Знадобилась би зараз фронтова «лійка», - думає через знемогу Олексій, -
якби її дід ще в сорок п'ятому з похмілля не розбив під Варшавою, у
«дембельському» вагоні-теплушці. Потім усе життя нею хвалився, її хвалив…
Краще б довіз! Я б зараз у світлини все світло зцідив, усе Майдану віще безсоння».
А в грудях - наче аж полум'я горить! А в голові - аж мозок, здається,
закипає!
Олексій бере тротуарну цеглину і притуляється до неї спершу щокою, потім
чолом. Цеглина промерзла наскрізь, і од холоду її стає ненадовго легше - кипіння
притлумлюється і мислі виразнішають.
«Найстрашніше, - думає хворий, - якщо в мене знову повернеться Цей
- Бомж… Я ж так важко себе згадував!»
Бетон нагрівається на диво швидко, на диво глибоко - бездонно глибоко!
Розчарувавшись у лікувальній величі тротуарної плитки, хворий нарешті
віднімає її від чола. І погляд його несамохіть топиться в бетонній отій сіризні, і
зникають спершу Київ, а потім ніч.
Налягає марення.
У маренні тім він знову бреде зі Світайгорода степом кудись, чи в нікуди.
Остання Осінь лягає плащем дощу на плечі, вкриває ковдрами вітрів у виярках,
голодом насичує зранені душу і тіло, спрагою наснажує, болем лікує.
«Нікуди» і «кудись» потім виявилися і осутнилися Києвом, таким
негостинним до заблукалих у пам'яті, таким твердим своїми закапелками, таким
злим на голоси. Під його небом, на його протягах легко вмиралось. В його
кам'яних лабіринтах можна було заблукати і блукати Вічністю - іти із Осені в
Зиму, у Смерть.
Втім, чи довго він тоді йшов, чи коротко, та раптом на початку другого
місяця Смерті вийшов на Майдан.
На Майдані хтось тицьнув йому до рук пластикову філіжанку з кавою, а ще
хтось - сигарету. І, узявши шматок білого картону з найближчої барикади, Цей
- Бомж, за звичкою, вмочив фільтр сигарети у ту каву і почав малювати Ранкову
Росу. Малюнок стався блідим- блідим - таким, як незвична ще кава, таким, як
звична вже пам'ять.
- Дивися, Таню, - сказав Один-Із-Хтось, - він малює тебе!
- Те дивно, - відгукнулася Інша-Із-Хтось. - Але ж він, здається, зовсім
божевільний! Що з ним робити? Куди його подіти - не проганяти ж назад, у
Смерть?
- Він у своєму божевіллі - справжній! Такі, як він, стоять за своє на смерть!
А Істина їхня проста - їжа, тепло, людське розуміння, воля, гарантована
можливість дожити до Весни.
- Це правда… Я вже бачила таких на барикадах - вони, неначе камікадзе
б'ються, бо їм, за великим рахунком, втрачати і нічого. Чуєш, а може й насправді,
отак просто, на якихось дикунських інстинктах, без усякого ідеалогічного наносу,
жити і справжньо, і правильно?
- Думаю, що ні. Людина все таки має залишатися Дитям Божим - і любити,
і сумніватися, і боятися, і линути до мети, і мати можливість обрати єдино-свою
сторону барикад… А ти зараз спробуй-но нагодувати його. Далі подивимось. У
всякому разі, не залишати ж людину помирати.
Потім Одна-Із-Хтось годувала його супом, як дитину з ложечки. В палатці
горіла «буржуйка». Було відносно тепло. І Цей-Бомж, поївши і зігрівшись, уперше
за півроку заснув.
Всі на Майдані жили постійним чеканням нападу якихось «беркутів» -
ворожого, злого племені.
Тож, вранці прокинувшись, став їх чекати і він. Всі готувалися до бою -
став готуватися і він, при чому робив те якось звично - по-хазяйськи вибрав місце
на барикаді, роззирнувся, оцінюючи можливі сектори обстрілу та «мертві зони»,
десь прибрав зайву рухлядь, десь, навпаки, посилив захист. Потім застелив на
«лежку» картон, аби не морозитись на чатах, наносив боєприпасів - битої цегли.
- Молодець! - сказав Один-Із-Хтось, перевіривши наслідки його роботи. -
Очевидячки, ти маєш у цьому якийсь досвід, хоча й не пам'ятаєш того… От що,
будеш керувати на цьому краю. Нам конче не вистачає добрих командирів.
І Цей-Бомж узявся «керувати» - обійшов усі ближні бійниці та мовчки
переробив під своє бачення позиції.
А коли «беркути» таки пішли у наступ, на його краю вони не просунулися
й на міліметр…
На Майдані його перевдягли. Разом з усіма він сходив у баню до ближньої
автобази. Всі голилися - поголився і він.
І Тетяна Когай, яка «волонтерила» на барикадах од самого початку подій,
раптом упізнала у ньому свою першу, шкільну любов…
І один із майданівців упізнав у ньому свого колишнього командира роти по
строковій службі - старшого лейтенанта Олексія Кобзу
…
Він же нічого не згадав. Але таки твердо повірив їм. Почав навіть
відгукуватися на ім'я «Олексій».
Він співав, коли співали всі. Він слухав, коли всі мовчали. Він углиб у
Майдан, як сльоза у пісок. Він просто став однією з робочих мурах мудрого
великого мурашника.
«Беркути» то відступали, то знову кидалися в атаку. Довкола постійно щось
горіло, вирувало, пінилося лайкою, піснею, сміхом, стогонами. Гинули люди…
Але все те ніби відскакувало рикошетом від його помороженої душі. Міг у будь-
яку секунду загинути й він, але йому було все одно.
У хвилини спокою Олексій малював - усе ту ж таки Ранкову Росу, усе тією
ж кавою «
FORT», на білому картоні. Картон йому тепер підносили друзі. А за
малюнками записалася ціла черга.
Тетяна, котра частенько підходила до нього в хвилини натхнення, якось
спитала:
- А ти пам'ятаєш, як повів мене якогось свята зі шкільного вечора додому
через старе кладовище? Я боялася тоді страшенно, але пішла… Мабуть, боявся і
ти, але виду не подавав… Коли минули той цвинтар, ми й поцілувалися вперше,
скоріше за все, з переляку. А може, й ні, бо ти ж тоді сказав: «Бачиш? Любов
сміливіша за смерть!»
Нічого того він не пам'ятав. З Тетяниних слів дізнався, що ніхто з них в
розлуці не винен, що буття розвело їх, розкидало - просто був «дан приказ єму на
запад, єй - в другую сторону…»
Тож просто у те повірив.
Тетяна поцілувала його, проте Олексій не згадав її вуст. Зате він пам'ятав,
як вона годувала його з ложечки, і часом, коли щось ніби відтавало у нього в
грудях, йому знову хотілося того.
Він просто вірив Тетяні, Одному-З-Хтось, Майданові, Зимі і Смерті.
А пам'ять, бач, повернулася тільки сьогодні, раптово. Пам'ять повернулася
хворобою.
Хотілося пити… Нестерпно хотілося пити!
- Боже, даруй не вогняного дощу, якщо серце моє любиш! - гарчав Олексій
до чорного неба з глибини каптура колючого светра.
- Я зараз - заблукале кошеня,
якому до життя і до смерті - півметра. Навіть молиться мені іще навмання, бо
«чорний ангел над Майданом» болить, як зуб!
«Невже він і вчора над Майданом був? - подумалося. - Куди дивилися мої
очі?! Тепер вічно проявлятимусь тут щоночі, сни просіваючи крізь сито зоряного
неба. Якщо виживу…»
- Немає цигарок, кат його мамі! - матюкнувся десь недалеко Якийсь-Із-
Хтось.
Одразу ж Олексій згадав, що колись-таки палив, і захотілося запалити - так
смачно запалити, щоб аж фільтр зашкварчав потому!
Од жаги і спраги він наче почав спливати з глибини бетону: «Треба ж таки
дізнатися - чи душа жива?»
«Важко, але вільно дихати!» - констатував по воскресінні.
А Українці біля ближнього багаття теж зачудовано дивилися в небо, де в
чорному вже пливли білі хмари, пречисті, як бинти…
І Олексій згадав, що він теж - Українець.
Потім один з тих Українців підійшов до нього, нахилився, обійняв і
запричитав: «Друже, не варто мертво так засинати напередодні весни!»
«Не варто…» - подумки погодився хворий.
А Тетяна, що раптом з'явилась нізвідки, вже й цілувала-голосила:
- Я прошу тебе - живи! Ти ж сам казав, що любов сміливіша за смерть!
І він згадав її вуста. І він повірив, що завтра буде завтра, що буде він -
Олексій Кобза і буде Тетяна, і буде Україна, і буде любов, сміливіша од смерті. Не
буде ніякого Цього-Бомжа, а буде Українець, котрий до останнього подиху
малюватиме промінням по Небесах, квітом по Степу, сріблом брижів по Воді
свою єдину і кохану Українку - Ранкову Росу.
А ще згадався банкір Шелецький. І навалилося відчуття страшного Гріха,
який замолювати-не-замолити тепер довіку…
Та, що ж ми за люди, якщо - без гріха?
СПОВІДЬ ДВАНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Ви знаєте, я боюся Віртуалу. Тому заходжу в Інтернет обережно і, в разі
надто нав'язливої спроби контакту, одразу ж намагаюся зникнути, заплутати
сліди. Досвід набутий за життя навчив мене тому
, що межі Особистості священні,
тож не варто дозволяти перетинати їх навіть найближчим людям, заради їхнього ж
блага. Людина має бути вільною, хоч на п'яді душі, на котрій можна було би час-
від-часу, вичахнувши, згорнутись у позі зародку і випасти в осад.
Залюбити ж можна й до смерті. В обіймах можна задушити. Та й не всі
люди, на жаль, теплокровні
…
Тому кожному з нас потрібен безпечний особистий життєвий простір - хоч
малесенький острівець із сонячною лагуною, чарівною квіткою та журливим
струмком.
Інтернет же дрімучий і страшний, як розбійницький ліс. Він гидкий своєю
порнографією та графоманією. Він матюкливий і підлий у своїх соцмережах. Він,
як болото, - у ньому так легко заблукати, купившись на «цікавинку», та й зникнути
навіки, ставши біододатком до його розгалужених спрутівських щупалець.
- Ти боїшся власної тіні! - якось, почувши від мене подібні одкровення,
сказав Молодий Комп'ютерний Адепт.
Так, я боюся власної тіні. Ще з дитинства. Ще з часу прочитання відомої
казки про те, як Тінь змогла хитро підмінити у Яві свого Первородного
Прототипа, врешті зробивши його самого свою тінню.
Скажете, що це - параноя?
Ні! Це просто знову негативний досвід поколінь Мого Роду і Мого Народу
озивається в мені: отак же приходили «інші» і крали нашу історію, нашу віру,
нашу самоназву, а тепер ось намагаються видатись перед Богом нами…
І це ж у Дійсності, де все, наче б то, простіше - все відчутне на дотик,
вагоме, реальне аж до того, що можна - відчути смак меду і смак ворожої крові,
запах горілої плоті і запах квітучих садів!
Коли ж заступаєш за Межу, хто ти там, у Задзеркаллі, де свої правила і
закони, свої гиблі місця, свої ціни на все, а найперше - на душу?
Інтернет, як чорна секта, зомбує, пригноблює під себе, усереднює,
нищить… Ви коли- небудь помічали, що там умирає і найкраща поезія, не звучить
і найпрекрасніша музика? Там усе стає несправжнім! Там усе стає якимось
Пропасним Міражем!
Віртуал - це Антисвіт і Антивсесвіт.
Віртуал - це Сполучена з Реальністю посудина, в яку перелилася половина
віщої суті, а натомість звідти вхлюпнулася в Божий Світ половина чорної
ефемерності. Вони ще й змішалися майже нероздільно, майже звівши пошук
Істини до неможливості.
Вимір фальші у «буремні дев'яності» вже був-таки заніс спори цвілі і в моє
«Я», і в мою кольорову Дійсність. Це тоді я, зневірений і перевтомлений роботою
і життям, перестав співати пісень, хилився од вітру, втрачав друзів, мучився
похміллям совісті і намагався закушувати гірку горілку чимось солодким, хоч
якось стараючись утримати баланс між явно- хорошим і псевдо-потрібним. Я вже
був дійшов тоді і до краю Пропасті та й зазирнув у Велику Пітьму. Там вирувало і
кублилось пекло!
Колись читав притчу про те, як вороги взяли в облогу одне місто. Лютували
голод і спрага. Горіли будівлі - від ядучого диму нічим було і дихати. Стогнали
поранені і смерділи, розкладаючись, трупи… Надії на перемогу не було вже ніякої
і обложені трималися з останніх сил, знаючи, що попереду чекає тільки смерть,
безжальна і люта. В останній момент вороги вирішили продемонструвати своє
милосердя, дозволивши вийти за стіни дітям та жінкам, взявши тільки те, що
зможуть винести на собі. І жінки винесли своїх чоловіків!
Слава Богу, моя Кохана теж відтягла від Чорного Виру мене, покинувши
біля урвища і «дороге», й «дорогоцінне». Щоправда, і я на своїй козачій упертості
та вірі праотчій уперто і сам намагався виповзти до сонця, до мрії, до любові…
Отже, я знаю, що кажу! Я бачив бездонність і безпросвітність Зла!
Проте
ось нині мушу, хоч-не-хоч, визнавати Потойбіччя і раз-по-раз все-
таки у нього вникати, бо половини явної правди мені не вистачає для
відповідей
та висновків.
От саме під час однієї з таких розвідницьких вилазок на ворожу територію
мій двійник і озвався до мене з Безміру
…
Я вже й раніше натрапляв на його сліди. Я знав уже, що сказане мною
часто приписувалось йому і навпаки. Його звали точнісінько, як мене. Він
народився там же, де і я, у той же самісінький час. Він навіть пописував віршики.
Доти я оминав його десятою дорогою. Але того дня, пригадується, він
стогнав од болю, подаючи сигнали «
SOS». Тож я й відгукнувся.
При зустрічі він здався мені таким знайомим, як я сам самому собі. Ми,
наче, й легко знайшли спільну мову, хоч говорили на різних «яз
иках». Він
загорівся поверненням у «своє». Тож я, як міг, узявся йому допомагати, забувши,
що те його «своє» -
єдино-моє. Він навіть звертався до мене - «Брат»… А я до
нього…
Але за тиждень-два двійник раптом пішов у наступ, намагаючись
прорватися в мою Сутність, в мою Реальність!
І знову аж дихнуло мені в душу солодко похмільним запахом Провалля
Минулого
! І раптом згадався М. Спіллейн: «Повернення в минуле часто загрожує
нам новими бідами і несе за собою багато бруду»!
А біда таки уже й відчувалася, як відчуваєш усе невідворотне. І бруд уже
наповзав з Пітьми чорною лавою.
Двійник харчав
:
- Я завжди був щасливчиком! Я мав усе, що й не хотів мати! А ось зараз я -
Ніхто! Тільки Смерть зі мною… Я люблю Смерть! Я подарую тобі її, вічну і
справжню, забравши твої буденні клопоти, неприємності, мізерні пристрасті!
Тільки визнай мене!
І я відповів йому на те:
- Нехай твоє залишиться твоїм. Тільки Любов зі мною… І мені її досить, бо
Любов і є - Бог! Визнаю тільки Бога, йому вклоняюся і йому служу!
І я закрився від нього та від Віртуалу підлотного Рідним Степом. Надовго.
- Правильно і вчинив! - сказав мені пізніше Молодий Комп'ютерний Адепт.
- Я, про всяк випадок, після розмови з тобою перевірив, що воно за «цяця» до тебе
прибилася. Цей персонаж ніде не показує свого справжнього обличчя, отже - це
«фейк». Скрізь і всюди замість того - «аватари». Проте й личина на них - солдат-
найманець, особа без честі і совісті. Він безликий і многоликий. Дивись - тільки
на «Mail.Ru» у нього - сто сорок машкар! Трохи менше в «Однокласниках», в
«Контакті» та на інших ресурсах. Ось він - головний санітарний лікар
Сімферополя… Ось - білогвардійський історик-письменник з Москви… Ось -
художник з Воронежа… Ось - бізнесмен з Києва… Ось
- ковзаняр, чемпіон світу…
Ось графоман - з Харкова… Миколаєва… ще й звідкись аж з Казахстану… А ось
він уже і в твоєму місті - редактор «червонопрапорної» газетки… Ім'я йому -
Легіон! Ще б трохи і ти б, справді, втратив само-ідентифікацію, ставши однією з
його подоб.
Він скрізь і всюди ганить всіх і вся. Бачиш, у нього і псевдо -
«Заноза»? Його правда - «двозначність». Тому-то його звідусіль, рано чи пізно,
виганяють. І він літає із сайту на сайт… Скоріше за все - це вірус, «троян»!
Істинно кажуть: «Бійся данайців, що дари приносять».
Отож, відтоді я з Рідного Степу стараюся тепер не потикатися нікуди. Хіба
що вимушено, дуже-дуже рідко.
Але завжди
, потрапляючи у Віртуал, знову стрічаю його сліди і карби: він
спеціально для мене залишає гидкі «графіті» на тамтешніх обріях.
Тепер він - Явний Ворог, який, проте, постійно знову напрошується в друзі.
І, наче б то, мав би я від того заспокоїтись, але й досі часто гризе сумнів:
«Чи не я зробив його таким, як він є нині? Може, він
і справжньо проривався тоді
на мій голос із Небуття?»
Що ж, можливо я вчинив правильно… Можливо я вчинив неправильно…
Бог колись розсудить і, якщо заслуговую, осудить. Головне, що вдалося
зберегти свою цільність і підміни не відбулося, навіть і, вірогідно, справжнім
справжнього. Та й не було у мене в тій ситуації простору для варіантності - не
було права ризику та вибору.
Може бути, і за мною тепер - смертний гріх…
Та, що ж ми й за люди, якщо - без гріха?
Житиму. І ви живіть! Живіть явно!
Багато в житті цім хотілося мати?
Та жадібних доля косою стриже…
Вітчизну продавши і зрадивши матір,
Ніколи не бути Людиною вже.
МАМИН ЗРАДНИК
А народився він, здавалося, таким же, як всі, - білявим, синьооким,
рум'яним українчиком. Хіба що ластовиння було трохи зайво сипнуто сонцем на
його личко. Та, хіба ж то в дитинстві - завада?
Батька Сергій, щоправда, не знав ніколи. Так, з уривків розмов старших, до
вісімнадцяти літ приблизно склав про нього уявлення, котре цілком прекрасно
поміщалося у вислів бабці Горпини: «Ахверист…» Прибився колись і звідкись
його родитель у Трою. Назвався демобілізованим афганцем-сиротою. І, що дивно,
брехав так правдоподібно, що навіть зоотехнік, який і сам пройшов ту «невідому
війну», повірив і прихистив його на перших порах у себе. Позаяк роботи іншої на
той час в селі не було, то й запропонував він заброді піти попрацювати тимчасово
доярем. Той і пішов. Чоловіки сміялися спершу, та хлопець був досить розбитним
гицлем, ще й з міцними кулаками - швидко поставив насмішників на місце. Зате
жінки на фермі нахвалитися «новим колегою» не могли: «І трудяга, і непитущий, і
веселун нівроку!»
От веселістю своєю і підкупив той захожий солдат серце Гафійки - дівчини
доброї, але некрасивої. Навіть переїхав у прийми до неї. Навіть одружуватися вони
вже збиралися.
І, може
б, у них з того щось і вийшло, та міліція у ті часи ще дарма хліба не
їла. Постарався і тодішній дільничний - про всяк випадок, подав запит у відповідні
інстанції про новоприбулого. Тож одного дня приїхали якісь «браві воєнні» зі
Світайгорода і заарештували «афганця» прямо біля двору Гафійчиного. Потім
виявилося, що був він дезертиром та ще й до того ж одруженим.
Не склалося у Гафійки щастя. І, хоча по всьому, заброду того вона таки
любила, бо аж ніби зціпеніла вся після того випадку, проте ні на «свіданки», ні на
суд до «судженого- рядженого» потому не поїхала. Той ще якийсь час писав
покаянні «маляви», та згодом таки замовк і зник з троянівського горизонту.
Імення його з часом забулося. Єдине, що у них з Гафійкою і вийшло - то Сергійко.
Гафійка, народивши, тряслася за сином, як дурень за писанкою. Не дай
Боже було зачепити малого словом чи ділом - як з-під землі з'являлася і одразу ж
кидалася в бій, наче та квочка, - «не на життя, а на смерть», «до повної і
безумовної капітуляції противника». Діставалося і сусідським дітям, і самим
сусідам, а пізніше і вчителям у школі. А до мами ще й бабця Горпина завжди
долучалася зі своїми причитаннями: «Гріх ображати сироту…»
Сергій, у більш старших літах, швидко зрозумів усі тактичні переваги свого
становища маминого та бабусиного наперсника і ловко тим користувався: мав, що
хотів, робив, що хотів (точніше, не робив нічого). «Ні за холодну воду» не брався,
бо одразу ж, як з-під землі, проявлялися його жалібниці: «Ой! Іди-іди,
Серьоженько, погуляй! Ми тут уже якось самі. Ще напрацюєшся». Отож, самі
жінки і гарували на городі, по хаті, за хазяйством…
Мамку та бабцю Сергієві інколи, щоправда, було і жаль, та завжди
знаходилися якісь загальніші та цікавіші справи. Отож, зрештою, все залишалося і
всі залишалися на своїх місцях - хтось при роботі, хтось при байдиках…
Друзів у хлопця особливо не водилося: Гафійчине несамовите «чадолюбіє»
привчило- таки дітей триматися од нього, як од гріха, - подалі. Лише Альошка
Кобза та Тетянка Шокар, найближчі сусіди та однокласники, ще, якось
призвичаївшись, не цуралися його. Отак воно і сталося, що всеньке дитинство
протирлувалися вони здебільшого втрьох. «Свята трійця!» - жартували про них у
селі.
Проте, рано чи пізно, «третій», як відомо, все одно стає зайвим…
У чотирнадцять обидва хлопці раптом одночасно закохалися у Тетяну по
самісінькі вуха. Тобто закохався спершу Альошка, а Сергій уже потому,
«дивлячись на нього», пристав за компанію.
Любов сталася - трагічна!
Танька спершу тільки сміялася з них, як із дурників, і, ба, навіть на якийсь
час відкололася від їхнього «дружного колективу» - прибилася до дівчат, з якими
зроду-віку не дружила, і шушукалася з ними на шкільних перервах, позиркуючи
лукаво на колишніх «товаришків».
Альошка з горя почав писати віршики, нудні і повні безнадії. Сергій же в
поезії ні греця не кумкав, тож вирішив, аби якось і собі проявити почуття, почати
палити.
Часто тоді вони сиділи вечорами на якійсь із лавочок сільського цвинтаря,
зажурено- романтичні. Альошка читав душе-надривні поези, а Сергій, невміло
затягуючись гірким димом «Прими класичної», раз-по-раз спльовуючи, в кінці
кожного шедевру сумовито приказував:
- Н-да, діла…
Далі - мовчали. Ще далі, або один закурював знову, або інший починав
декламувати. І усе повторювалося доти, доки не наставала пора подаватися по
домівках.
Отаке-то тривало цілісінький рік.
А за рік Тетянка, мабуть отямившись, закохалася навзаєм у Альшку!
І хлопці вперше побилися. До крові! Ще й посварилися «від нині і по гроб
життя».
Звиклий до домашнього жіночого обожествлення Сергій, удару того не
витримав. Не через Таньку («Триста лєт вона мені потрібна!»), а через себе - через
утрату непохитної віри в свою особливість. Тож увечері, після бійки за клунею,
ревучи, як маленький, намиливши щоки, він узявся стирати уламком наждака з
обличчя ластовиння!
Йому чомусь здалося, що то - єдиний недолік, котрий і не
дозволив сягнути примарного щастя: «А чим же ще той Альошка кращий?!»
Боліло страшенно, але хлопець таки домігся свого, здерши «сонячні
зайчики» разом зі шкірою.
Рани скоро загоїлися, але шрами, довгі, як котячі подряпини, залишилися
потому у Сергія на обличчі та на серці назавжди.
Гафійка ж з бабцею Горпиною, звичайно, прокляли Олексія з Тетяною
стократно…
Шкільні роки минули, як зблиснули.
Закохана парочка подалася до Світайгорода - навчатися в культосвітньому
училищі: Альшка - бо у нього прорізався раптом ще й талант художника, а
Тетянка, бо «все одно ж кудись треба»
, - записалася в бібліотекарі.
Щоправда за рік були чутки, що Олексій «художество» покинув і раптом
вступив до військового училища…
Сергій же вчитися нікуди не пішов. Втім, і працювати він також нікуди не
пішов. Рідні жалібниці не пустили: «Відпочинь рочок, Серьоженько! Ще
напрацюєшся!»
Так і байдикував до осені. А восени раптом виявилося, що треба іти до
армії. «Відкосити» не вдалося ніяк: хабарів тоді у військкоматах не брали, закони
щодо «уклоністів» були жорсткими, а здоров'я ж гицель мав - навіть космонавтам
на заздрість, мамою та бабцею випестуване.
Потрапив він служити в окремий батальйон МВС. Міліцейська форма йому
сподобалася одразу, а «жизні» вже навчили старші за званням та строком служби
«по ходу жизні».
Запам'яталося Сергієві з перших днів служби, як, наприклад, його
замкомзвод, сержант Плюхін, «настукавши» ротному про «самоволку» іншого
сержанта, потім ще й хвалився перед взводним строєм: «Очєнь качєствєнно
прогнулся!..»
А той же ротний за рік, отримавши наказ заарештувати торговку
«ширкою», циганку Аніцу Перламутрову, викликав Сергія, на той час уже також
сержанта і того дня - старшого наряду, тицьнув у йому у нагрудну кишеню
незлецьку пачечку «американських рублів» і буркнув:
-
Там барон циганський сам тобє покажет, какую Аніцу в КПЗ на іхнєй
сходкє брать назначено. У ніх етіх Аніц Перламутрових, как мусора.
Сопутствующіє потєрі… А бізнес же должен крутиться. І нам же с того шото
должно капать
…
Якусь призначену на відкуп Аніцу заарештували, а «правильна» барижка й
надалі залишилася торгувати смертю…
І той же ротний, капітан Хрустов, ще за рік, на день міліції, на урочистих
зборах у полковому клубі, отримавши на сцені вагомий подарунок тих же
«американських рублів» від місцевих бізнесменів («на нужди батальйону»),
славно так
сховав гроші у кишеню, примовляючи при тому запопадливо:
«Спасібо-спасібо! Отчитаємся за каждую копєєчку!».
Багато чого за час служби навчився Сергій Залата -« качєствєнно»
прогинатися, брехати, «калимити»… А ще класно освоїв роботу гумовим кийком,
чи «демократизатором», як тоді називали цей міліцейський причандал.
- Не мзді
, браток, прорвьомся! - реготав, бувало, Хруст на чаркуванні в
каптерці. - Скоро в ОМОН ухожу. Кого-кого, а тєбя не забуду!
І не забув. Отак, по «дембелю», Сергій опинився в «спецах» - у
кучмівському «Беркуті». Зірок з неба на пагони не хапав, за чинами не гнався - не
нахабнів, хабарі брав по потребі (інша справа, що потреби ті постійно зростали).
Когось «кришували». Когось розганяли. Когось… Ну журналіста одного з Хрустом
«примочили», так воно ж - за наказом
, і грузина до того ж та ще й під командою і
у присутності цілого генерала МВС, отже - не гріх.
Хруст також у високі командири продумано не перся і, будучи вже й
майором, тільки що й змінив роту на батальйон, між тим так само тримаючи при
собі Сергія, як ад'ютанта і охоронника.
- Зариваться не стоіт, братуха! - просторікував часом. - Украіна - гнілой
продукт. Я тут коє с кєм коє-какіє связі уже надибал. Придьот врємя, поімєєм всєх
і імєть будєм всьо і сразу, повєрь!
І Сергій повірив. З часом навіть підлеглих молодих «ментів» повчав:
- Багато не гарбайте
, бо держава не любить конкурентів! «Курочка, ген, до
дзьобика - по зернинці, а увесь двір - в лайні!»
Скільки тоді крали «вищестоящі» та «нижчестоящі» можновладці
невідомо, але довкола вже всі у тому лайні і тьопалися, і топилися…
Україна ж уперто рвалася до сонця і свіжого вітру, тому раз-по-раз
вибухала Майданами.
Перший Майдан минувся для Залати майже непомітно - так постояв трішки
на блок- постах, та й годі. Чомусь із того часу йому єдине, що й згадувалося потім,
- це напис на колоні Головпоштамту у Києві
:
Є у нас і гори і долини,
Є у нас столиця і кордон.
Все прекрасно в нашій Україні,
Тільки президент у нас - гандон.
Час ішов. Президенти змінювалися. Але вірш той, на диво, залишався
актуальним. Тому, очікувано, гримнув і другий Майдан!
Сергій спочатку навіть трохи співчував протестувальникам: озираючись
назад, бачив зримо, що клеймо «невдаха», здебільшого через те, що коїлося в
країні, як по ньому і замислювалося: кімната в «общазі» та дві тьмяні зірочки
прапорщика, навряд чи можна було назвати видатними здобутками чи дарунками
влади. Все якось, ніби в пісок утануло - прогулялося, протринькалося… А уже ж і
пенсія «не за горами» маячила! Куди ж йому потому подаватися - назад у село,
сусідам та куркам на сміх? Хто і що його там чекає? Бабця померла давно. З
мамкою також уже років п'ятнадцять не бачився. Хтозна, чи й жива? А як і жива,
то, мабуть, скніє теж на свою «колгоспну» пенсію.
Думалося то думалося, співчувалося то співчувалося, проте, отримавши
наказ, прапорщик Залата викинув усю ту крамолу з голови і рішуче став до строю
таких же, як і сам, «чорно-мундирників»
Кілька разів нахлюпувалися вони тоді на барикади. І «демократизатор» у
його руках тільки зблискував, вгризаючись у руки, спини, обличчя! Одного разу
Сергієві навіть здалося, що дістав він тією дубинкою Олексія… Потім, ніби у
маренні, бачив, що відтягувала того з колотнечі, пораненого, здається, Тетяна… Та
лише сплюнув на те: «А хай вам кат! Ви ж перші почали!»
Втім, і цей «легітимний вождь», якого вони з колегами так яро захищали,
виявилося, також повністю відповідав словам призабутого віршика: втік, зараза, в
Московію, тільки п'ятки зблиснули.
А «Беркут» майданівці потім ставили на коліна і примушували просити
пробачення у народу.
То було страшенно, нестерпно образливо, принизливо і гидко. І того Залата
пробачити народові не захотів.
Скоро гукнув Хруст із Донецька, і вже за тиждень Сергій звично
ад'ютантствував при ньому в його «добровольчій армії». Воювати не доводилося:
більше «відтискали» собі території впливу у інших «командармів». Жилося на
приспів: «бери, що хочеш, роби, що хочеш, живи, як хочеш». Місяць за місяцем -
жодного дня тверезого.
Одного разу отак, як завжди «під шофе», дав Сергій навіть «інтерв'ю»
якомусь російському телеканалові - блукав старим полем бою біля Іловайська,
варнякаючи:
- Ну, как, укропчікі? Пріходітє єщьо - поджарім вашого свєжєго мясца
!
Тільки ж не все воно і «скоту - масляна неділя»: на початку літа наскочив
позашляховик Хруста під Пісками на міну. Самого Хруста у ньому на той час не
було, шофер загинув, а Сергія, пораненого та контуженого, витягли з вогню і
полонили ті ж самі «укропи», до горлянок яких він ще недавно
«так прагнув
дотягтися власними руками». Ще добре, що то армійці були, а не добровольці-
оунівці, у котрих з такими, як він, розмова коротка, - живим лишився.
Так от і потрапив Залата до СБУ славного міста Слов'янська. Не били (він і
так на допитах «співав», як бабця на сповіді). Навіть лікували справно. Проте
Залата, звичайно ж, розумів, що тюрми не оминути. Тим більше, що й «інтерв'ю»
оте, ним уже давно забуте, виявляється, зовсім і не забулося: першого ж дня
слідчий його акуратненько пред'явив, як доказ. Надія залишалася лише на обмін
полоненими. Того й чекав, як манни небесної.
Зі Слов'янська ж нарешті, вперше за п'ятнадцять літ, озвався Сергій
«писулькою» і до мамки, у Трою.
Гафійка одразу ж і прилинула.
Тільки ж до сина, як не просилася у «воєнних», її кілька днів не пускали:
інструкція, бач, у них така. Отож, голодувала вона і мерзла ночами на вокзалі, але
щоранку знову, як стій, з'являлася біля ганку СБУ.
І знову просилася… І знову не
пускали…
Нарешті один з офіцерів, проходячи повз неї
, зупинився і, дивлячись
чомусь кудись убік, сказав
:
- Сьогодні, о шостій вечора, будемо відправляти вашого синашу на обмін
полоненими з «денеерівцями». Вам дозволено, перед посадкою в автобус, п'ять
хвилин поспілкуватися. Не спізнюйтесь!
Щоб не спізнитися, Гафійка навіть води попити від ганку СБУ увесь той
день - ні ногою. Аж губи пошерхли і язик потріскався…
Сергія і вивели рівно за п'ять хвилин до відправки. Кинулася Гафійка до
нього, але конвоїр цикнув: «Стій! Заборонено! Спілкуватися на відстані один
метр!»
Сергій мовчав. А Гафійка заголосила:
- Сину-сину, що ж тебе до тих нехристів понесло?! Як же тепер і що ж воно
буде?!
- Буде, як буде! - буркнув. - Нічого нас було навколішки на площах ставити!
- Та ж ось Богдпна Гончаренка (ти його, мабуть, ще дивним таким
хлопчиком пам'ятаєш?), загиблого під Авдієвкою, ховали, то вся Троя навколішки
перед домовиною стала! То ж було - для народу… і для тебе… Треба було й
покаятися. А потім би і народ для тебе розстарався!
На те Сергій аж сполотнів, проте наче й промовчав, тільки жовнами на
пожовклому обличчі загравши
.
Потім все-таки не витримав і гаркнув:
- То, може, завтра вже здохнути на вашу радість і ваше «прощення»?! Не
дочекаєтеся ніяк?! І не діждетесь!
- Та, що ти, Серьоженько? То ж я так - до слова… Я прошу тебе - живи!
- Та вже постараюся… - засопів.
- Дощ збирається і холодно вже, а ти вдягнутий так легко! - спохопилася
раптом і знову заплакала мати. - Візьми мою курточку, хоч на плечі накинь!
Вартовий знічено одвернувся, коли передавала синові оте старезне
шмаття…
Так і пішов до автобусу Сергій, не промовивши більше ні слова. Так і
поїхав у невідь. Так і зрадив останнє святе, що в нього доти лишалося.
А Гафійка ще довго стояла на перехресті, на семи вітрах, під дощем,
маленька і надломлена, як придорожня польова волошка, у двох кофтинах
старезних (щоб дірки не співпадали…) - синій і жовтій, така безпритульна і
загноблена буттям, як і сама Україна…
- Ну, ти
, інтєлігєнт в маміной курточкє! - сміявся з Сергія потому Хруст,
що приїхав зустрічати «вірного зброєносця» на блокпост бойовиків. - Ну, ладно
, нє
обіжайся - єщьо дадим странє угля! Ещьо погуляєм на славу!
Ще й погуляв, як перед смертю, Залата якийсь час - щодня без просиху. І
інтерв'ю ще нові давав, граючись при тому перед камерою пістолетом. Обіцяв
люту смерть «фашистам», «правосекам», «хунті», «бандерівцям», «карателям»…
Але вже й з екрану дивився у Всесвіт очима, в котрих аж пінилась пітьма небуття.
За півтора місяці спецназ ГРУ разом із
«Оплотом» нового вождя «ДНР»
Захарченка, наводячи «конституційний порядок у величній Новоросії», погромили
і понищили «вільну армію» Хруста вщент. Самого Хруста, пораненого і
безпомічного, безжально бив знятим із танка кулеметом один з «оплотівців»доти,
доки й не захлинувся той власною кров'ю. Не менше дісталося і Сергієві, проте він
виявився живучішим. Тож стомлені «зондер-командівці» врешті вкинули його,
напівживого, «до вияснєнія» у підвал штабу - колишнє
ще «брежнєвське»
бомбосховище колишнього ПТУ.
А вночі п'яний кадирівський аскер з роти охорони штабу «за просто так»
ще й зґвалтував його, безсилого і понівеченого.
Блюючи кров'ю, доповз Залата до чавунного, «совдепівського» загидженого
унітазу і з останніх сил повісився на іржавому ланцюжку зливного бачка
.
«Життя - лайно, - подумалося йому наостанку, - а потім - смерть…»
- Сам ти - лайно! - відповіла Смерть.
- І жив у лайні. І над лайном здохнеш!
А за гратами бомбосховища знову дощило рясно і солоно - плакала Україна.
А Гафійки теж уже і в живих не було… Саме сороковини відплакував дощ.
СПОВІДЬ ТРИНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ.
Давно нікуди не їздив: нині задоволення це дуже дороге. А оце позавчора
довелося вибратися в дорогу. Куди? Гадаю, для фабули і сюжету те не суть
важливо.
Здивувала велика кількість солдатів на автовокзалах: ротація, мобілізація,
демобілізація, відпустки… Вразила
, на жаль
, і кількість п'яних серед них.
Одного такого у Запоріжжі вже й щільно оточили цигани, явно не з
доброзичливою метою. А він, «ніякий», тільки й блимав вилупкувато на них, явно
не сприймаючи дійсності. Підійшов я до групи бійців, мабуть, з іншої частини,
попросив витягти хлопця з халепи. Спасибі їм - так і зробили під розчарований
лемент ромів.
Інший, злигавшись за чаркою із розбійницького вигляду безхатьками, кинув
на їхній «догляд» свою дорожню сумку, подавшись «на розвідку» щодо свого
рейсу. На моє зауваження ж відповів: «Там лише бронежилет. Кому він потрібен?»
А мені згадалося, як по гривні ми збираємо гроші, аби в кожного з них був той
«броник», як сімдесятилітні бабці на собі проносили їх кожен з Польщі крізь
митниці…
Чесно скажу, було образливо та гірко на душі, і як людині, і як офіцерові у
відставці, і як волонтерові.
Що за дурна звичка наша - вирвавшись «на волю», одразу ж намагатися
затуманити собі мізки, підставляючись під удар долі, ганьблячи себе, а як в
даному випадку, і честь мундиру, і Україну?!
Двоє таких-от «орлів» ледве були заповзли в маршрутне таксі, яким я
повертався додому. Вповзли. Вмостилися. І виключилися, по-братському
прихилившись одне-до-одного на місцях попереду мене.
Слідом за солдатами до автобусу з лементом і штовханиною вперлася
«сімейка Адамсів» (в подальшому, вибачте, я вже так їх і називатиму) - батько,
мати і «наслідний принц».
Батько… Ніколи не вірив виразу, який доводив, що у справжнього «мента» -
тавро професії на лобі пропечатане. Тепер вірю: у цього тавра про те, мабуть було
розставлено по всьому тілі і по всій душі. Нахабний, звиклий до міленької влади,
якийсь… пузатий, хоч і доволі молодий.
Мати… Мабуть, неправильно вживу вираз (у «фені» я не дуже сильний),
але слово «хабалка» ліпилося до неї, наче там і було. Горлата, така сама нахабна,
якась… пузата, хоч і молода.
Синаш їхній, схоже, був також іще тим «плохішем» - горлатий, як мама,
нахабний, як тато, пузатий, як обоє «предків». Встиг, поки заходив, відтоптати
ноги усім, кого дістав, перекинути речі усі, на які натрапив, нахамити усім тьотям
і нагрубити усім дядям. А було ж йому, з вигляду, і не більше, як років із п'ять…
Адамси, точно, збиралися «на мор
я», скоріше за все до Бердянська (автобус
ішов транзитом через моє місто на Маріуполь), бо роздягатися почали ще вдома -
на кожному красувалися лише пляжні капці, картаті «гавайські» шорти і червоні
майки з написом «Сделан в СССР», задрані пузелами аж до підборіддя. Втім, до
портрету мамочки треба ще додати і бюст, що після окупації призначених їм місць
аж відпирав спинку сидіння перед нею.
Толочилися вони увесь час стоянки автобуса. Та
, врешті, заваливши своїми
клумаками всі проходи, перегавкавшись з усіма
, з ким було можливо, таки всілися
- батько якраз поряд зі мною, мамаша з «дітьом» позаду.
Берко той одразу ж витяг з якогось із своїх «сидорів» дволітрову пляшку
пива: «До Бєрдянска можна і отдохнуть…»
«Отдихалі», молодці, вони сімейно - навіть синаші пива дісталося.
Ну, а далі, звичайно, почалося художнє варнякання на тему «кому на Русі
жить хорошо». Адамсам, схоже, жилося незлецько. Папашка виявився не просто
«ментом», а митником, причому, видко, гнидою мілкою, але противною і
набридливою. Мамашка також була з тих, що на ходу підбори відкушують, -
чорнорота, як дворняга з Привозу. С
инка ж явно вдався в обох, бо верещав, як
мама, а чіплявся до всіх, бігаючи проходом, незгірше бувалого єфрейтора.
Скоро місця в автобусі од них усім стало мало.
На моє зауваження до батька про те, що «люди стомлені дорогою, а отже,
поводити себе так щодо інших не годиться», папашка зневажливо фиркнув:
- Гдє ти тут відіш людєй? Адна бидлота калхозная, хахляцкая… І вабще -
імєю право!
Підпряглася і мамочка:
- Гаварітє на нармальном язікє! Абарзєлі майданутиє!
- Та я ж наче і говорю нормальною українською мовою в нормальній
Україні! - психонув уже не на жарт і я. - В тій Україні, якій ваш чоловік, теж
начебто, служить!
- Унітазу я своєму служу! - зареготав митник. - За хлебушком на работу
хожу і за маслєцом к нєму. А на Украіну вашу мне плєвать с високой колокольні!
- Якщо так не любиш цю землю і зневажаєш людей, що живуть тут, то чому
не їдеш туди, де по-твоєму краще?
- Нас і тут нєплохо кормят… Ми лучьшє подождём пока наше само сюда
прідьот. А люді? Вот твої люді! - він з силою копнув коліном спинку сидіння
попереду себе. - Защ-ші- ітнічкі… Похоже, і ждать осталось нє долго с такимі
вашімі «хєроямі»!
Відповісти я уже не встиг. Від копняка того прокинувся наш солдатик.
Очевидно, він ще й встиг почути останні слова «грішного митаря», бо одразу ж
узявся до діла - встав, вийшов у прохід і за «красную маєчку» підняв ошалілого
папашку мало не до стелі автобуса (хлопцем боєць виявився нівроку).
- Слухай ти, сєпар смердючий! - сказав солдатик якось наче аж байдуже. -
Або ти зараз заткнешся, або все життя будеш на ліки працювати!
Адамс тільки безпомічно дригався, намагаючись ухопити широко
роззявленим ротякою зайвий ковток повітря…
В цей час знайоме слово «сєпар», мабуть, подіяло, як сигнал тривоги, і на
другого бійця - протверезів умить, підхопився і став плечем до плеча першому:
- Що, Петре? Га? Де сєпари?
- Та нема вже, Микольцю, скисли вони! - так само спокійно відповів
велетень і, мов якусь непотрібну брудну ганчірку, пожбурив Адамса на його
сідало, додавши: - Нишкни мені тут, пітушара!
Адамсеня ще спробувало вчинити істерику, але матуся враз затиснула йому
рота долонею
…
Доїхали ми до моєї зупинки в тиші і спокої. Гадаю, так само тихо велося
моїм попутникам і надалі, бо ж бійці точно їхали аж до Маріуполя.
І, знаєте, я таки й надалі віритиму в цьому житті тільки солдатам. Якими б
вони не були. Бо п'яний таки здатен повернутися в стадію нормальності, а от
дурень, зрадник, підлотник - ніколи. Загнати їх в якісь межі можна тільки силою.
А яка у нас ще є чесна сила, крім солдата?
Зупинись. Подивися у вічі мені.
Пам'ятай. І не треба тужити!
Я - солдат… Я загинув в борні і вогні,
Щоби ти міг Людиною Вільною жити.
БОГОМ ДАНИЙ
Я теж світайгородець. Хоча Світайгород і не дуже любить мене. Ну, такий
уже нині він - очужілий і чужомовний… І такий іще нині я
- як був.
Чи можу я дозволити собі хронічку про своє
?
Тим більше, що про інших можу писати і поезії, а про своє -тільки «голий
реалізм», або «чисту публіцистику»?
Пробач мене, читачу, за те. Гримлять гармати, і поезія мовчить.
Потерпи усього кілька сторінок, поки відтане душа.
Трапилося страшне, найстрашніше! І саме воно примушує поставити усі
належні точки над «і», зняти забороло, зірвати гаптовані вишивкою рушники із
роз'ятрених ран
…
Так, у Ліричному Вимірі і у Божому Часі я - Мудрий сторож, я - Сізіф
Садовий, я - Дерево-з-за- дощу. Але у Яві, де доводиться
бути більшість свого
імовір'я, ім'я у мене набагато коротше, простіше і для мирян зрозуміліше - Олег
(Священний) Гончаренко (Син Гончаря) - Священний Син Гончаря. Тут я «такий,
як усі» - люблю, грішу, помиляюся, плач
у і плачу, тут ростив дітей, а тепер балую
онуків. Тут у мене є всі належні - зрадниці-сестри, двоюрідні, але рідні, брати,
рідні, але двоюрідні брати, друзі, котрі - друзі, і друзі, котрі - не друзі, та Ворог,
багатоликий, ім'я якому - Орда. Тут є земля, яку колись називали Гордією і яка
нині важко згадує про те. Тут Орда нині суне на Гордію, аби знову згасити наші
знамена і душі! Можливо назавжди… Тут нині на бій, на змаг зі злом виходять
найкращі. І гинуть, на жаль, найкращі - Мріяни.
Таким був і Син Мого Брата, мій Хрещений Син - Богдан Гончаренко,
Богом даний Син Гончаря.
А ви знаєте, хто був першим Гончарем і Отцем нашим? Той, Хто З Глини
Творив Першу Людину…
Я давно відав, що Богдан мав стати моїм Наступником та мав сягнути і
більшого, піти набагато далі, бо, як бачите, від народження мав і вище за моє Віще
Звання.
Він був еталонним Мріянином, бо говорив з народження, бо совість його
народилася раніше від нього, а сам він народився без шкіри, як усі Гончаренки, бо
мислив віршами, бо над ним завжди палали видимі лиш посвяченим зла Звізда
Полин і добра Зірка Вітанія.
Він відчував усіх сущих рівнею собі. І я сам був свідком того, як, ще
трирічним хлопчиком, Богдан навколішках просив пробачення у собаки, якій
випадково наступив на ногу…
Він не міг легко і просто жити: Бог дав йому жагу Знання. Він шукав
своїх
відповідей на вічні питання, шукав
свою Книгу Буття, перечитуючи варте і
неварте того. Він часто, як і я, ховався у Ліричному Вимірі і в Божому Часі, а
повертався звідти з усе сивішими очима, бо ж правду сказано: «великі знання
примножують великі печалі».
Богдан був Правдоборцем і Воїном Світла: ніколи не піддавався злій
більшості та недолугій меншості.
Пам'ятаю, якогось 1 вересня, пішовши першого дня в професійне училище
(вирішив-був пізнати Братство Мулярів зсередини…), додому увечері повернувся
закривавленим, у лахмітті, що залишилося від «празникової» білої сорочки,
одягненої напередодні: до крові захищав, кров'ю утверджував своє «Я» на новому
поприщі. Другого вересня, хоч батьки уже й збиралися забирати його з тієї
«бурси», таки уперто знову подався на навчання, лише й одягнувши вже сорочку
чорну і при тому зітхнувши: «Більшість людей у цьому світі - мертві… Слава
живим!»
І, схоже, мерці таки відступають перед
живими: сорочка та залишилася
цілою, але вросла навіки, замість шкіри.
Отак лицар в подальшому і жив. Зберігши, задля життєвої правдивості (з
цим у Таврії біда…) мову та орфографію написання, наведу кілька споминів про
нього.
Друг:
«…
Как-то раз зимой Богдан, я и два наших общих друга Стас и
Сережа (которого все называли Сергуня), недалеко от места где Марина
проходила практику от училища, а именно в центре занятости, пили кофе,
курили
,
и тут у Богдана созрел "гениальный план". Суть плана заключалась в
том, что мы должны были обойти здание сзади
, найти окошко в кабинет
Марины и спеть ей серенаду. За основу этого деяния общим колективнім
решением была выбрана песня Александра Понамарева "Він чекає на неї". План
был хорош, а всеобщее одобрение сделало его еще лучше, но были и свои
сложности: из нас четверых только мы с Богданом имели хоть какие-то навыки
пения, так как мы не одну песню спели на концертах вышеупомянутого училища,
про остальных же, в лице Стаса и Сергуни, можно было сказать, что
«мишка
был у них в гостях
» не раз и топтался по ушам добросовестно. В связи с этим, по
пути к месту работы Марины была проведена "гениральная распевка"
,
распределены роли и назначены места… И вот, немного заблудившись, но все
таки дойдя до места предназначения
, мы приступили к
«зловещему
» плану.
Наверное это выглядело смешно, ведь не каждый день увидишь четверых
студентов по колено в снегу
, стоящих под окном (хорошо
-
хоть первого этажа)
и в разнобой поющих песню Понамарева. Как бы там не было после первого
куплета кроме желаемого окна открылась еще парочка, а по окончанию песни
нам даже похлопали. Вообщем, было весело, хоть и холодно
…»
Братова:
«…Богдан - романтик, неординарна людина. Вiн вигадував щось
,що могло здивувати. За день до нашого весілля з його старшим братом Олексієм
ми поїхали в квiтковий магазин, щоб вибрати букет для мене i подруги нареченої.
І так, як свiдком на нашому весiллi був Богдан, вiн рішуче наказав
, щоб ми чекали
в машинi, а сам з флористами збирав букети. Вони були дивовижнi. Мiй був
такий ніжний та сповнений справжньою казкою, про яку мрiє кожна дiвчина,
зовсiм не схожий на iншi, а букет подружки взагалi був незвичайний, вiн був у
корзинці i складався з червоно-бiлих троянд викладених в символi «
iнь-янь» -
чоловiчого i жiночого начала. Щоб зробити для мене щось надзвичайне i
незабутнє Богдан, дізнавшись, що я дуже люблю море... пiсля церемонii вiнчання
закрив всi вiкна в весiльному авто, зашторив нас вiд водiя, і ми поїхали. Коли
авто зупинилось і ми вийшли, я заплакала. Я нiбито потрапила у гарний сон... На
березi моря були розсипанi пелюстки троянд, стояла пляшка з шампанським та
келехи... Заграла музика i Богдан,сказав: «Танцюйте
, дiти мої, з цiєї хвилини ви
разом назавжди,
i нехай таких моментiв буде дуже багато в вашому
подружньому життi
». Такi гарнi вчинки надихали на життя
,
i їх робив хлопчина
,
який був набагато молодший за нас...»
Кохана:
«…А восьмое марта 2010 было самым ярким в моей жизни.
Седьмого марта вечером мы разговаривали по телефону, Богдан тогда был за
городом
, в гостях у брата, и встретиться мы не могли, поэтому общались по
телефону. Он сказал, что хочет первым поздравить меня с праздником, так чтоб
наверняка - это будет в 6 утра, попросил держать поблизости телефон, чтобы
он мог дозвонится. Я согласилась, завела будильник на без пяти шесть и лягла
спать. Будильник зазвонил, я проснулась и жду, десять минут седьмого никто не
звонит, двадцать минут седьмого тоже. Странно: «Может проспал или
передумал звонить?
» - я уже сама себе надумывала. Ну
, не буду же я сама
звонить восьмого марта и напрашиватся на поздравление. Тут вместо телефона
раздался звонок в дверь. Открываю дверь в пижаме, без макияжа, с
рострепанными волосами. А там стоит Богдан в длинном, черном пальто, волосы
уложенные гелем, точнее это были тоненькие льдышки, сам дрожит от холода и
держит в руках красную розу и шарик капитошку, а на капитошке нарисованна
маркером бородка
: у Богдана была такая же в тот момент. Он поцеловал меня,
вручил все
, что приготовил и убежал, потому что спешил на автобус обратно.
Мы виделись не больше пяти минут, но ради этой встречи он ни свет, ни зоря
примчался издали. Это было безумно приятно. Когда он ушел, я закрыв дверь
долго нюхала розочку, обнимала капитошку, и в тот момент мне было все равно
,
как я там сейчас выгляжу, и насколько у меня растрепаны волосы… Когда-то в
училище меня обидел один парень с паралельной группы, наговорил мне кучу
гадостей. Я разсказала Богдану, и на следующий же день этот парень попросил
прощения, и по сей день здоровается. Я не знаю
, что Богдан ему сказал или
сделал, но я в очередной смотрела на него как героя…
»
Він, як і я, був Бунтарем і Махновцем. Він все шукав свого справжнього
обличчя - «водив козу» у вертепах, грав у виставах дуже-народного театру доброго
Царя «без царя в голові». Міг серед ночі пройти через усе місто в
«лермонтовському» костюмі Героя Нашого Часу. А одного разу, після новорічної
ночі, я взагалі зустрів його в «маршрутці» загримованого у Аноніма Ім'ярека
(Нікого-Нізвідки).
Його мало хто розумів. Ні, його не розумів ніхто!
Я ж знав його судьбу… Знав, але не міг, до пори, відкритися - Богдан мав,
мусив здолати усі
свої перелоги, розплутати усі
свої манівці, вчинити
свій подвиг
і сотворити
своє Диво. Тільки тоді мала настати Мить Посвяти.
Богдан був Поетом, який ще не розумів, що він - Поет!
От звідки всі його метання, всі його поривання, всі його пошуки і єдиний
«комплекс неповноцінності
» - синдром безсонної совісті.
Коли настала пора іти до армії
, Богдан, на відміну від багатьох, радів. Та не
довго… Комісія визнала його непридатним до військової служби! І він умовляв,
настоював, писав клопотання, звернення та заяви бозна і в які установи, поки таки
домігся свого
.
Його призвали. І призвали, Божим провидінням, в ту ж самісіньку учбову
дивізію в селищі Десна на Чернігівщині, в якій за тридцять років до того починав
свою «військову кар'єру» і я… Частенько, так само, як і я колись, отримував
наряди «за пошуки правди»… «Донкіхотствував» уперто. Бувало, що й до
смішного.
Товариш по строковій службі:
«… Ми тоді вже служили у «постійному
складі». Командир роти нам трапився - відчайдушний любитель шахів. Фанат
просто. Щоправда, треба визнати, грав він таки сильно: перемогти його довгий
час ніхто не міг спромогтися. І хоч був капітан людиною, загалом, хорошою і
грамотним офіцером, проте мав і погану рису - постійно піднімав на кпини
(часто й перед строєм) своїх суперників-невдах. Дізнавшись, що Богдан, теж
добре грає в цю гру, солдати заледве умовили його зіграти з нашим
«непереможним гросмейстером». Домовилися про одну партію, без права
реваншу потому. Богдан узяв, та й виграв! «Корона» з ротного спала. Хоча й
Богданові після того дісталося: домагаючись матч-реваншу, командир ще довго
«культурно гнобив» його. Ну, ви ж служили у армії, знаєте, як це робиться… Але
Гончаренко так і дембельнувся непереможеним!..»
Відслужив снайпером. Повернувся. Але не змінився нітрохи. Навпаки, всі
належні йому до того риси характеру стали ще виразнішими. Він реагував на
несправедливість, неправду, неправильність, продажність, необов'язковість,
зрадництво, жадібність, як чесний вовк, загнаний у кут зграєю шакалів, - просто
рвав усяку ворожу сутність, до якої вдавалося сягнути зубами. Він, звичайно ж, не
шукав смерті, але збирався стояти за своє до останнього.
Богдан до останнього і стояв…
Чи ж міг ховатися від виклику часу він, нащадок упертих запорожців, що по
руйнації Січі подалися од зрадництва Московії за Дунай, в Туреччину, де
заснували Січ Задунайську, і, відбувши там майже дев'яносто років, тільки літа
1861, після Татар-Бунарського повстання проти новоявленої румунської влади,
підкуплені обіцянками царського уряду, що ганебно програв тоді Кримську війну,
про надання їм в разі репатріації статусу колоністів чи прав окремого козачого
війська, (що, звичайно ж, так і не було виконано…), повернулися в рідний Степ?
Чи ж міг відсиджуватися у запічку такий, коли сила ворожа наринула на Україну,
щоби погнобити, понищити Народ наш?!
Другого ж дня після оголошення першої хвилі призову Богдан подався до
воєнкомату. Але… виявилося, що там загубили його документи (це через рік після
демобілізації!). Залишив свої контактні дані. І ще півроку чекав призову, постійно
надзвонюючи воєнкому.
Повістка прийшла у серпні 2014 року. А саме перед тим, на роботі, невдало
встановлена кимось бетонна віконна перемичка, обвалившись, переламала йому
два пальці на нозі. «Відмазатися» від служби міг легше легкого. Проте герой
пошкандибав до війська! Просто з «лікарняного». А мені здається, що і поповзом
би поповз…
- Ну, от - усміхнувся, забігши перед тим до нас увечері, - повертаюся до
своїх!
Я зазирнув йому у вічі і побачив, нарешті, у них справжню чоловічу
упевненість, солдатську розважність та козачу бойову зухвалість. Він був готовий
хоч завтра - у бій!
Втім, попервах (підвела таки пошкоджена нога!) визначено було йому
служити в рідному місті, в батальйоні протиповітряної охорони військового
аеродрому. Інший би, може, й радів тихенько. Та не Богдан! Ледь виходившись, він
почав засипати командування рапортами про відправку до зони АТО. І даремно
командир, пересвідчившись у непересічній освіченості та дисциплінованості
свого нового командира відділення, намагався усіма силами утримати його,
обіцяючи навіть направлення до військового училища, - хлопець таки добився
свого: надійшов Наказ про зарахування молодшого сержанта Гончаренка до
зведеного загону Військово-Повітряних Сил
.
Сестра:
«…Ні батьки, ні я, ні його друзі, ніхто й ні на секунду не
сумнівався
, що Богдан піде воювать, і хоч жах від того, що з ним там може
статися, різав моє серце, наче лезо, я розуміла, що він не буде ховатися за
мамину спідницю. Бо поняття патріот - величезна складова його самого…
Відмовляти його було марно, бо на той час мій маленький братик був уже
дорослим чоловіком, маючи власну думку, власні принципи і тверді переконання.
29 травня 2015року ми з чоловіком, батьками та декількома Богдановими
друзями проводжали його на потяг до Києва, звідки він мав би прибути до міста
Васильків, на розподілення. На відміну від того, як ми проводжали його на
строкову службу, цього разу все було дуже тихо і скромно. На пероні ми просто
розмовляли, шуткували, сміялися, ще не усвідомлюючи того
, куди взагалі ми його
проводжаємо. Не було якогось остраху чи хвилювання, ми були певні, що
пролетять 45
діб
, і будимо зустрічати його на цьому ж пероні. Коли прийшов час
їхати, Богдан по черзі обійняв нас усіх, поцілував маму і мене, закинув на плече
рюкзак і зайшов у вагон. Потяг рушив, а в мене навіть і сльозинка не скотилася.
Якби ж я тільки знала тоді, що бачу його в останнє
!..»
Прощаючись з моєю родиною, пам'ятаю, Богдан сказав:
- Нічого… Навіть якщо на один день стримаю ту нечисть, знатиму, що жив
недарма!
Затримав же на цілих сім днів!
Загинув солдат страшно. Того дня разом із п'ятьма товаришами був у
наряді, що обслуговував склад боєкомплекту. Під час обстрілу кумулятивний
снаряд ворожого танка (скоріше за все
, за наводкою ворожого корегувальника)
влучив точно в будівлю складу.
Рвонуло так, що аж Земля задрижала! Командир
намагався під обстрілом щось вдіяти, та … був поранений і сам, обгорів… Там
палало ще три дні! На фото, яке вдалося мені потім добути, видно - поплавилася
навіть цегла, поплавилися навіть каски солдатські!
Пізніше вже в Інтернеті знайшов я і записки одного з його товаришів по
загону, написані за кілька днів потому. Хлопець, мабуть, також звідкись із наших
країв, бо писав степовою говіркою…
Довго приховував віднайдене я від рідних, бо жінки наші і досі не хочуть
вірити в Богданову загибель. Проте зараз, вважаю, уже настав час відпустити душу
бійця до Отця нашого на Небі - визнати те, що сталося, прийняти з болем і
пам'ятати Солдата вічно.
Ось подаю ті уривчасті нотатки так, як є. Не напишеш сильніше і
правдивіше про все те, і маючи талант Генія.
«…Ми з пацанами рішили шо навєрно вони не заживо згоріли в тому
бункері, зразу загинули від снаряда. Стопіісяти міліметровий в перекритіє
прилетів і завалив його, а пацани там від обстрілу сховались, а ще сука міна
попала в склад БК і тут рвалось все. І ще "мішка" їхній тут їздив. Я раньше
думав танк це трактор, але нє. Танк це страшно. Але відігнали гранатометами
його.
- Не дивись в ту бойніцу, відійди, туди снайпер часто стріляє. Диви які
дирки великі, здалека лупить сука, нам важко достати. Ладно пішли зі мною… -
каже мені помню напарник.
Веде мене показувати роздовбаний капонір.
- Вот бачиш. Тут засипало.
Того-то вони вийти не могли, в западнє получається були. Нє, точно не
згоріли, загинули зразу. Всі так думають.
А вот тут ми їх і закопали
(додано фото)
.
Знімаємо каски, хрестимось, коли проходимо мимо.
Ну родствєнікам останки віддали, а потім під завалами ще останки
найшли. Та які там бля останки, кості обгорівші. Але пацани зразу загинули,
засипало їх. П'ятеро. В квітні. Потім ще пацани гинули, вон каска пробита. А
тепер сука ще на могилу осколки прилітають, вон стодвадцатка рядом впала. Ми
з пацанами думаєм її щитами обложити якось...»
Богдан загинув в один із днів «сраного перемир'я». Клятому
«православному воїнству» і Бог - не указ, бо ж був той день другим днем
Великодньої неділі!
Кажуть, що померлих у християнські свята, Господь одразу ж забирає до
раю, звільняючи від чекання Страшного Суду… Хай буде так!
Возлюби, Отче Наш, воїна Богдана і чотирьох славних товаришів його,
нагло загиблих разом з ним, і всіх Українців, полеглих у цій війні-без-назви!
Прости їх і прихисти під своєю рукою!
Нещодавно син, на жаль занадто пізно, розповів мені, що Богданові усе
життя хотілося, аби я колись написав вірш про нього…
Невеселим сталося те «колись». Невеселим стався і вірш.
Воїнові Богданові Гончаренку
любому племінникові та хрещеникові,
загиблому 13. 05. 2015 року
під м. Донецьком
ЕПІТАФІЯ
Не навпомацки йти, щоб і ніч не відчути на дотик,
неможливо, здається, на смертнім оцім рубежі.
Ти ж ішов, як летів, відчуваючи звуки і ноти…
Їх при тому ще й легко ділив на «свої» і «чужі»!
Просто музика стихла. На далі розсіявся попіл.
Знавіснілі вітри засвистали в бійниці фортець.
І пішли козаки яриною, аж Всесвіту по попід,
гріб на плечі вознісши. Заплакав Небесний Отець:
празникову молитву закінчив Великдень тобою -
пом'янув… проминув… і розп'явся на вістрі годин…
Бій затих. Але ти вже ніколи не вийдеш із бою,
Богом даний Богдане, такий-от єдиний, один!
Ох, мій хлопчику, знаю, - завітно хотілося бути.
А тепер ось твоє, як підпалене поле, горить…
Не питай мене правди, - допоки ще шкіриться Путін,
українцям немало додасться і Сцілл
, і Харибд.
Просто ляж на крило і лети у прабатьківський Вирій.
Прийде ранок.
Дощем засльозяться побляклі шибки.
Чуєш, сину, прошу я у Бога не сенсу, а віри -
не плече до плеча, а ізнову щока до щоки
хай нам єдності дасть, уже днесь і простої по-людськи!
Завтра змиють жалобу водою-росою степи.
Україна сяйне од роси, наче квітки пелюстка.
Мир душі твоїй, воїне! Спи, мій Богданчику, спи…
Ще три місяці по загибелі чекали ми результатів генетичної експертизи.
Місцеві «ватники» вже й сичали по закутках: «Та утік він точно! Міліція
його вже шукає!» Хіба заткнеш усі чорні пельки?! Хіба доведеш кожній наволочі,
що міліція та просто виконує всі належні за законом процедури?! Було нестерпно
боляче і нестерпно образливо…
Слава Богу, Богдана ідентифікували першим з п'ятьох.
Пишу «слава Богу», бо найбільше Богдан з дитинства боявся загубитися…
Як і я…
Важкими були похорони. Сотні людей, знайомих і незнайомих, зійшлося
провести в останню путь Героя. Священики всіх
українських конфесій
разом
провадили панахиду. Плакали всі - і жінки, і бувалі в бувальцях солдати. Ні за ким
з рідних («мужчини ж не плачуть») не плакав я досі на кладовищі, а за Сином
Хрещеним своїм заплакав… І навколішки, разом іншими Мріянами, став перед
його домовиною, що попливла у Вічність на плечах Братів… І прощення попросив:
«Прости мене, Воїне, що не зміг уже бути поряд з тобою і товаришами твоїми!»
Потому звучав Гімн України. З хриплим надривом казались прощальні промови.
Пролунав почесний салют. Прапор України з труни склали і віддали Матері. А
труна поринула у Рідну Землю.
Я плакав там і, дивлячись на Людей, що плакали, думав, звертаючись до
Орди: «Ніколи, сволота, ви нас не переможете! Ви й своїх офіцерів нині закопуєте
на пустищах, як скажених собак… Дивіться ж: у нас і простого солдата ховають з
генеральськими почестями! Ми нічого вам не забудемо! І помстимося за всіх і за
все! Душу й тіло на те положимо!
»
Богдан наснився мені наступної ж ночі. Коротко наснився. І мінився увесь
той короткий час із вихруватого хлопчика у закривавленого солдата, і навпаки…
Лише зникаючи вже у Божім Вирії назавжди, помахав на прощання рукою і
гукнув, посміхнувшись: «Я прошу вас - живіть!»
Я прокинувся і не спав по тому три дні і три ночі. Врешті не витримав сів і
написав листа Другові, ім'я якого - Камінь Сивого Ворона. Втім, тут, у Яві, те
звучить простіше - Петро Саворона… Інколи чиню так, коли налягає Межа
Нестерпності.
Ось, що було у тому листі:
Приходь.
Вип'єш вина, а я подивлюся на тебе.
Причастишся за двох.
Я покаюсь за двох.
Почитаєш свої переклади Бродького.
Я порадію Поезії.
Я поплююся на Йосифів.
Чорна черешня капатиме з дерев
у очі
і стікатиме по серцю
в самісіньку душу.
Сад шепотітиме сагу
про Олафа Доу,
мого легендарного двійника.
А сивий ворон,
тотем твоїх пращурів
тінню розправить крила
на наших обличчях.
Приходь.
Пом'янемо мого племінника Богдана,
що загинув під Донецьком.
Хай твій маленький неслух-син
витолочить нарешті болиголов
і розрив траву, і Звізду Полин…
Щойно дописався останній рядок, як уже й пролунав телефонний дзвінок:
«Зараз приїду!».
І Друг приїхав. І сталося все по писаному. А ще показав я йому фото,
прислане з-під Донецька: п'ять оплавлених касок - на оплавленій цеглі, п'ять
склянок з горілкою, п'ять шматочків чорного хліба та ще по сигареті і тістечку - на
кожного.
- Богдан Гончаренко. Олександр Тищенко. Олексій Вовченко. Гура
Дмитро. Потененко Василь. Всі, крім Богдана, з Київщини. Двоє згоріли вщент.
Ідентифікувати не вдалося. Поховані, як «невідомі», на Дніпропетровському
солдатському кладовищі… Чому,
Друже, чому? Хай би вже й прах не ділили,
поховали у Василькові, у братській могилі! Рідним же, як?! Чекати ще п'ять років
«пропалих безвісти»?! Терпіти отруйне сичання підлоти усякої?!
Досі не
нагороджений з п'яти - жоден… Як і тисячі інших загиблих наших бійців. Смерть
за Україну - не подвиг?! Чи так важко урядові запровадити нагороду на кшталт
американської медалі для всіх загиблих
- «Пурпурове серце»?! Там вона, до речі,
вважається найпочеснішою зі всіх нагород… Що казатимемо Богдановому синові,
коли підросте?!
Камінь Сивого Ворона зітхнув і сказав:
- Поки живі, ми відповідаємо за те, щоб неправильне і несправедливе стало
правильним і справедливим! Берися і роби - добивайся
, доводь, рви з горла у
«високо-помазаних холів», якщо треба! На те - ти і Мудрий Сторож. До речі, є для
тебе Вість… Учора бачив у видінні Енея. Ти ж знаєш, він - Провісник. Наказано
передати, що наступним Мудрим Сторожем тепер стане жінка з твого Роду. І все
зміниться. Як? Не знаю. Сказано, щоб ти чекав Знаку на майбутнє.
Провівши друга, я, за звичкою, зазирнув у поштову скриньку і побачив там
конверт з листом зі Святої Землі від Колишньої Землячки. Короткий лист: «Іє
беседер!
» (Все буде добре!)».
Такий-от дарувався мені Знак…
Я й повірив йому одразу. Вірте і ви! Все ще буде добре, хоча й доведеться
пройти до того важкий і тернистий шлях, перемогти у неоголошеній війні,
навчитися бути Народом.
А ще хочу вам сказати наостанку:
- Герої, дійсно, не вмирають! Вони і мертвими залишаються в строю!
Щоразу, буваючи в зоні АТО, як волонтер чи журналіст, вдивляюся я в
обличчя і очі наших солдатів. І в кожному з них бачу Богдана! Може тому, мені
хочеться віддати їм і останню сорочку. Тільки сорочка та, чорна вишиванка-
чумачка, давно вже вросла в моє тіло! Бач, я таки теж - Лицар Печального
Образу…
А Усміхнена Мавка прийде на заміну мені. Вже скоро. І все буде добре!
Героям слава! Смерть ворогам!
P.S. Сьогодні 22.09. 2015 року
прийшло повідомлення, що Богдана
посмертно нагороджено орденом «За мужність» ІІІ ступеню. Спасибі, панове
можновладці! Тільки ж… Болить мені і бісить мене ота «ІІІ ступінь». Людина уже
віддала за Батьківщину найдорожче - життя. То за «І ступінь» хлопці мають
вмирати ще двічі?!
P.P.S. Мовчить Світайгород. І над Троєю - тиша, завдяки нашим мертвим,
не мертва.
СПОВІДЬ ЧОТИРНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Якщо вже розсекретився, розкажу вам іще одну бувальщину, писану
колись для «ближніх» і «дальніх», для «своїх» і «чужих»
…
Те знову -
публіцистика, але знову
- чиста. Про наше.
Довго були збиралися ми в АТО, а все щось заважало - то розпочиналися
бойові дії і нам просто не давали дозволу на поїздку, то розбурхувалася негода, то
ніяк не вдавалося добути автотранспорт
…
І ось нарешті їдемо!
Ініціатором поїздки в Маріуполь в 37 окремий мотопіхотний батальйон
стала міськрайонна первинна організація НСЖУ. В ході підготовки приєдналися і
журналісти сусіднього району. Воно-то й на краще: гуртом і діло пішло веселіше, і
проблеми вирішилися простіше, і матеріальну допомогу зібрали не абияку.
Дякуючи підприємствам, школам, небайдужим людям накопичилося аж півтори
тонни вантажу - мінеральної води, овочів, домашньої консервації, круп,
тютюнових виробів і таке інше. Навідліг серця постаралися діти: найбільш
обережно пакуємо коробки з дитячими малюнками, саморобками, Великодніми
кошиками.
Якраз передодень Вербної неділі, всього тиждень до Великодня. Веземо
гостинці солдатам, веземо пісні, веземо поезію. Нас п'ятнадцятеро - журналісти
на чолі з головами місцевих організацій НСЖУ Ділярою Кудусовою та Тетяною
Белименко, співочий квартет «Криниці», голова Спілки краєзнавців Володимир
Іванович Різник, ну і аз многогрішен, себто я.
Чому я їду, легше пояснити віршем:
НОТАТКИ ІМОВІР'Я
Зла щедрість непочатої Води,
як самогубцю, глибиною манить…
Я був - один «шикарний» син у мами
до ери, у якій горять сади.
А нині вже і н
ікого будить
в душі моїй, котра, як рана, ниє:
минулася натхнень шизофренія.
Тепер я просто - «нацик» і «бандит»
(за те, що їх любив, ще й прокляли
«сусіди» і «сусідоньки» колишні).
Одну з «сусідок» й заманив колись під вишні…
Вона-то і харчить найбільш з імли.
Нестерпно я боюся страху сина,
тож власний страх шкарубне в німоту.
Кохану віднайшов лиш саме ту -
достойну і любові, й України.
Вода парує (так собі - озерце)…
А гірше - що гарикає Межа!
І тягнеться рука до штик-ножа,
а не гніздечком приляга під серце:
од серця їй вже не налитись міццю.
І сниться знов, що у АТО ніяк
танк не назвуть належно - «ГАЙДАМАК».
Тому душа моя дарма й шукає місця!
Совість мене кличе, чоловіча. Совість.
Образливо, що зі мною якраз проблем було і найбільше. Спеціально
задумали довидати для бійців мою книгу поезій «Український Порідник» (365
натхнень на кожний Божий день), аби до кожного з них дійшло наше слово
підтримки, співідчуття, напуття на віру
, надію, мрію. Але фінансовий аспект, як
завжди, загальмував роботу у видавництві, і лише якимось дивом, вважай в
останній день перед від'їздом книга таки вийшла. І на роботі ледве вдалося
підмінитися. А тут ще, як на те, розгулялися запущений остеохондроз та бурсит
правої руки, отож останні два тижні я по суті з лікарні й не потикався до світу
білого. Але й це вже позаду - встигли, помінявся, підлікувався, їду. Маю пройти і
цей шматок свого життєвого шляху, хоча би просто тому, що він призначений саме
мені:
* * *
Просто піти - лише тицьнути книжку під пахву,
це і тим більш, що те «просто» гукає здалека.
Там самогон і отруту, і небо пив - пахло
любо, глибинно, од самих аж ядер молекул.
Соняшничинки достатньо було для щогли!
Там щовесни пращури в морем вимитих трунах
морем кудись відпливали шляхами, що - вглиб,
ладану й пороху нам залишаючи трунок.
Море спинити (спалити?) і думати годі…
На цвинтарях аж заходяться гуком зозулі.
Просто піти - лиш хитнути свій обрій знов: «Гойда!»
Тільки ж усі «скороходи» чужинці узули…
Може, й достатньо згадати якогось Івана
(бозна-якого із тих, яких тьми на планеті),
й іншим Іванам віддати всю душу: «І вам - на!»
Що ж іще візьмеш з таких-от, як ти ось, поетів?
Досить шукати на спрагу «похмільних сполук»!
Тільки б віч-на-віч, а не «межи очі» зустріли!
Гетьманський внук, в гетсиманщині мовив Павлюк:
«…хочеться віршів, вина і сорочки зі скрині…»
Ти ж ось помислив, що вистачить і молока,
щоби пішлось знов, як носяться соки у соти…
Захід гуде і дрижить, і горить - мов ляка!
Просто піти - це дожити-діждати суботи…
Саме ж якраз - і субота. Діждався.
Дорога зустрічає блокпостом уже на виїзді з міста - це такий собі лабіринт
з бетонних блоків і бетонний бліндаж. Щоправда тут ще стоять міліціонери. В
подальшому на блокпостах чергували уже військові. Наперед обмовлюсь, що нас,
очевидно, беручи до уваги запорізькі номери автобуса, скрізь пропускали без
зупинок, перевірок і перешкод.
Тихцем озираюся на своїх попутників. Народ зібрався різний і за віком, і за
статтю (жінок, як не дивно, удвічі більше за чоловіків). Багато незнайомих. Але то
не біда - роззнайомимося! Головне, що в очах у кожного - може, очікування, може,
дещиця непевності, але немає страху.
Так воно в подальшому, врешті, і сталося. До Маріуполя ми доїхали вже
досить згуртованим екіпажем.
Час аж летить! Минаємо Приазов'я, Приморськ, повертаємо на Осипенко і
не зчуваємося, як уже з'являється на обрії останнє село Запорізької області з
промовистою назвою - Червоне Поле.
Червоне Поле непомітно змінюється якимось іншим, але таким же рідним,
таким же по- хазяйськи зораним під ярину. Лише на банері Донеччини встигаю
прочитати написане певно солдатською рукою: «Боже, борони Україну!» І сам я, і
всі друзі в автобусі, бачу, й несамохіть шепочуть ту, мабуть, найкоротшу молитву у
світі: «Боже, борони Україну!»
А Донеччина, і дійсно, нічим не відрізняється від Запорожжя - той же степ
безмежний, переятий на квадрати вітровпорами, і люди по селах, наче, такі ж…
Україна!
«То, що ж з вами сталося, Люди?! - зринає думка. - Яка біда вас поклонила
чужині?!»
Болить:
* * *
Оце знущання над праотчою ріллею...
Цей млосний сумнів "дерзновенних юд"
в "предбанниках" перед плювком з єлею...
Країна сумнівів. Вир болю. Рік облуд.
Невже дарма вітрам терзали гриви,
якщо і час од нас вже нашу суть жене?
Все якось - на надриві... страмно... криво...
А те, що нам було і Богом суджено,
імріє мляво з непроглядної безодні
(в яку і заглядають - випадково)...
Минуле втрачено. І губиться "сьогодні".
Самі собі не віримо на слово,
забувши рідне - те, яке гукало.
Зла "незалежність" - дежа вю держави,
в якій урівняно і забороло, й рало.
"Гадали, може, що борня за щастя - гра, ви?!"
Пора з граніту висмикнути меч.
Огнем пречесним з нього вивести коросту.
Катів знеславити. Прославити предтеч.
А далі - просто.
Навчитись вірити, сміятися, любити...
Навчитись бути, існувати, жити.
Ніби відчувши мій біль, одразу ж озирається Діля Кудусова:
- Тобі погано, Олеже?
Що відповісти їй, кримській татарочці, у якої і зовсім нині відібрано
материзну? Тож посміхаюся лише через силу:
- Терпимо!
Терпимо… Що ж, ми, українці - хлопці терплячі і живучі. Виживемо,
витримаємо і цього разу. Вистоїмо і переможемо!
Потім, уже по поверненні
, про цю дорогу напишеться:
ДОРОГА ЧЕРВОНОЇ ЮГИ
Три з половиною години - до війни
од топосу наших марудних марень,
брехні зарозумілої книгарень,
марнот і марнославства множини.
Яка свічок була там варта меса?
Чого камлання варті на миру?
Відчути, як намотують колеса
дорогу у безчасся і журу
нам треба кожному в ім'я скресання віри
й відродження змалілих, скислих душ!
Дивлюсь: юга пала над полем сірим.
Юга кривава - наших міст довкруж!
Її не видно у рожевих окулярах…
Вона густішає чимдалі, щоверсти.
Вона скипає кров'ю на погарах.
Важезністю обвалює мости.
Її повік не видихать ніколи,
хіба на крик порвати і на рик!
В кінці юги - село Червоне Поле.
В кінці юги - Донецький Материк.
А далі - фронт - вири в пітьму закуті
й життя солдатські… І - ніякої стіни!
Три з половиною години - путь до суті.
Три з половиною години - до війни.
Потім уже, в пошуку все тієї ж «суті» вистраждається:
«СЕНС»
Навколішки стати, крізь пальці просіяти попіл,
накласти на спомини та сподівання табу?
І те не вдається в сьогодні розбурханім поки.
Немає і сенсу клясти цю жорстоку судьбу.
Немає і сенсу вдивлятися в злякані лиця,
чорніші землі і страшніші запалених ран.
Не манить нічим «розмайданена», «мирна» столиця,
що вже й проклинає весну, революцію, бран.
Отак і стою я, затиснувши пусту в правиці.
Дніпром самота пропливає у чорній труні
…
Говорять мені: «Все оцінимо ще, як годиться, -
нехай лиш настануть для того придатніші дні».
А під Іловайськом повітря аж кублилось матом!
«АТО - лиш синонім цієї нудної війни»?
Скажіть це солдату, що зрісся уже з автоматом,
шановні добродії, товариші і пани!
Чи знайдете ліки од власного страху і «втоми»?
Із вашої зради навряд чи прибуде добра
…
Солдати колись ще повернуться знову додому
!
Чи буде то вашого ницого «сенсу» пора?..
Нарешті під'їжджаємо до блокпосту на в'їзді в Маріуполь. Тут, на
блокпосту, уже все й зовсім «не по дитячому» - відрито шанці, стоять у бойовій
готовності БТР-и, бійці в бронежилетах, з автоматами. Розрізняю навіть гранати
РГД у кожного на ремені.
В очікуванні «провожатих» з батальйону, зупиняємося на якийсь час на
узбіччі. Чоловіки виходять з автобуса і запалюють. Палимо мовчки - думки вже
там, у зримому Маріуполі. Хтось - здається, соліст квартету «Криниці» Валентин
Колесник раптом
- говорить: «А я уперше стою на донецькій землі…» А ми усі
уперше тут, хоча у більшості, і в мене у тому числі, в Маріуполі живуть друзі,
родичі, однокласники, однокурсники. Як же можна рвати на шматки цю землю?!
Звідки вони насіялися в українському огромі всі оці байстрюки безрідні -
Захарченки, Плотницькі, Мозгові, Козиренки та інші?!
Думаю, ніякі вони й не українці. Дід мій казав колись: «І в Роді є рідні, є
середні, є виродки». Вони - тіні.
Тому й пригадую знову один зі своїх віршів:
ДИВЛЮСЯ ВОРОГОВІ В ОЧІ…
Не так прожив, дружив не з тими,
не все сказав, не тих любив…
Та як обійдешся без тіні
і без очей твоїх глибин?!
В пустелях гиб, вмирав у горах,
тонув і мерк на самоті…
Тож часто й забував, що - ворог
для мене ти у цім житті,
що ти - це зло, що ти - «підстава».
Життя не розлучало нас…
Та ось мить істини настала,
і ось настав розплати час!
Що ж, марно і боятись бою,
тим більш, коли - уже в бою.
Брехати, що тебе люблю,
щоб замиритися з тобою -
тим, хто надію вкрав мою?
Ні! Враже, сплатиш головою
за те, що я не став собою,
купившись на брехню твою!
Воздам і за судьбу ледачу,
й за кожної висотки здачу!
Гадав, що маєш
«хохлуя
»?
Згинь! Не спасуть тебе і грати!
Все заберу, що мав забрати.
Ти ж, врешті, - тільки… тінь моя.
Дівчата вже заклично махають з вікон автобуса, і ми квапимося зайняти
свої місця.
Зустрічати нас приїхав сам командир батальйону підполковник О. А.
Лобас. Швиденько, але тепло вітаємося і рушаємо до кінцевого (принаймні так
тоді думалося) пункту нашої подорожі - тилової бази 37 батальйону.
Маріуполь зустрічає нас бігбордом «Маріуполь - це Україна!» На вулицях -
розмай жовто-блакитних прапорів. Взагалі жовто-блакитного багато - паркани,
перила мостів
- все пофарбовано в українські кольори. А от вивіски здебільшого
російськомовні. За увесь час поїздки містом українська трапилася лише одного
разу - кав'ярня «Щирий кум». Чомусь подумалось, що кум-то у нас виявився якраз і
нещирим… І думки знову повертаються до питання про сенс того, що
відбувається, до правильності і неправильності:
ПРАВИЛЬНЕ
Так! Все ж себе переконати зміг,
що краще бинт скривавлений од німбу,
бо знатиме і злий спокусник-змій,
що я не продаюся ради хліба,
що кров ще є, і є ще крові струм!
Коли воюють видиме й незриме
в душі моїй, бинти брудні перу,
чоло підставивши під вітер і під зиму.
Поки болить - мені не до спокус.
Ніхто судьби не вирішить за мене,
загнавши у глухий та мертвий Кут!
Є ще ім'я - те, що не зміниш на «займенник»,
яке, під танкових двигтіння двигунів,
здатне подвигнути знов на двобій зі смертю!
А буть «святим»?.. При тім - «у вигнанні»?..
Такі і символи в свідомості вже стерті.
І краще я увірую в дурню,
аніж ні в що не вірити надривно.
І краще я ще небеса турну
над Вавилоном клятим і над Римом,
що панствує дві тисячі вже літ,
не маючи ні правди і ні права!
Кому потрібні будуть сумніви й жалі,
коли довкола шаленітиме заграва?
Прибуваємо на місце. Виходимо під сонце, яке чомусь майже одразу ж
ховається за хмари і починається дощ, на щастя короткочасний. Дивлюся на
годинник: до Маріуполя ми, з усіма перипетіями, добиралися рівно три з
половиною години. Три з половиною години від миру - до війни…
Солдати спершу стоять оддалік, очевидно, чекаючи наказу, але коли
починаємо розвантажуватися, одразу кидаються допомагати.
Помічаю на подвір'ї старенький БТР з назвою «БРАТАН» на башті, ще
старіший артилерійський тягач та дві древні гармати «сімдесятп
'ятки». Згадалися
станкові кулемети «Максим» часів першої світової війни та РПТР-и (ще й відбиті
у бойовиків) на озброєнні у «кіборгів» Донецького аеропорту. А де ж нова
техніка? Невже оцим-от воюємо?
- Це ж іще й ремонтна база! - сміються бійці. - А де нова техніка -
військова таємниця. Воює, одним словом!
Першим знайомлюся із земляком Олександром Петровим. Всміхаюся сам
собі: «Знаменно…» Та ж, зрештою, тут усі земляки - запоріжці, мелітопольці,
гуляйпільці, пологівці. Батальйон формувався на Запорожжі, як територіальний, і
ще донедавна був добровольчим. У хлопців навіть шеврони ще старі. І поповнення
ще й досі іде виключно з наших країв. Та, якби бійці були навіть з Галичини чи
Прикарпаття, хіба од того були б менш рідними? Ні! Саме сьогодні злютовується
Велика Українська Рідня - Народ, Нація.
ПІЗНАННЯ МЕТИ
Навколішки станеш. Пригасиш очі.
Крім Бога, довкола - дерева опріч…
Зчорнієш і сам од землі і ночі
на цій чорно-білій Межі сторіч.
Повітря аж липне (із Неба націд)!
Бриниш і тремтиш на вітрах, як мішень.
Вже й не розумієш: «Минає тринадцять
мені літ, чи тридцять, чи триста лишень?»
Тремти! Так складніше у тебе попасти,
й відступить ні з чим в Імовір'я зло.
Учора вже Божиих ягнят попас ти,
та вчора з цілунком дівча не прийшло
…
Брини! Це ж, можливо, минула гроза втрат?
Тож, може, за мить засвітає і тут?
А ти ж іще й маєш надію на «завтра»,
допоки повз тебе дерева ідуть!
Бог із чорнотою тебе замиря десь,
щоб ти осягнув і безчасся оце.
По смерті людини згасає зоря десь,
але проростає нове деревце…
Не сам ти! Вже чуєш - співають півні ж?
А значить, кінчається ера пітьми.
Уранці устанеш з колін і підеш
у Вічність з деревами і людьми.
І немає різниці, навіть те, якої національності наші герої. В 37 батальйоні,
окрім українців, багато росіян, є греки, болгари. Більшість солдат російськомовні.
Але ж хлопці - всі соколи, як один! І погляди у них - рішучі, веселі.
Саме там, десь у підсвідомості ще, почав накипати вірш:
БІЙЦЯМ 37 ОКРЕМОГО БАТАЛЬЙОНУ
Хлопчики, воїни, чоловіки,
звідки вас доля війною забрала
од молотка, од пера і од рала?
Чом саме вам час цей дався взнаки?!
Всі усміхаєтесь, юні і сиві…
Тільки ж я чую, братове мої,
як на готарах жінки голосили,
вас проводжаючи в дальні краї.
Ось і воюється в поті лиця…
Я пам'ятатиму вічно, герої,
ваші долоні, зчорнілі од зброї,
й чутиму ваші натхненні серця!
Мабуть, для себе шукатиму виправдань
в хворості, в старості. І не знайду!
Так і не зможу совісті випрати
навіть у Леті, якщо… дійду…
Можу віддати вам душу і слово -
все, що й лишилось у мене. Візьміть!
Правда ж нова ще складеться із міт,
вами залишених, й житиме знову
в юних умах ще віки і віки!
Й поступом гнівним здригатиме Кремль
ваш батальйон тридцять сьомий окремий,
хлопчики, воїни, чоловіки!
Все потихеньку стікає у будні…
Весни ще квітом іскритимуть з віт.
Тільки прошу, заклинаю вас: «Будьмо!»
Виживіть, переможіть і живіть!
Один з бійців
- у козацькій папасі з чорним шликом. Питаю:
«Дозволяють?» Відповідає: «Рекламацій не було. Аби воював добре!» Дай Боже
тобі, козаче!
Саме там, десь у тій же підсвідомості моїй, починає усталюватися,
виразнішати і розуміння явища явлення Героя Нашого Часу:
НОВІТНЄ КРЕДО
«Сніг на землі, в повітрі і на серці!» -
єдиний карб од слухання дурні…
«Вставайте! Не для Вас терзання, сер, ці!
В Історії - передвесінні дні!» -
кажу собі і сам собі не вірю:
уже і не надіялось дожити.
Тепер - озвучитись, мов крапля на клавірі,
до пару, до дощу, аби - до жита!
Наснагою майбутнього врожаю
утанути в природи круговерть.
І хтось колись напише ще: «Вважаю
не Істиною все, неповне вщерть!»
Ітиму знов «галасвіта», «у люди» -
в кожнісіньку Галактику Лиця -
дощ у ріці, у небі і усюди,
сонячний дощ без краю і кінця.
По крапельці пунктиром «крайні гони»
ще висвячу у Золотий Гарман,
стараючись наповнити бездонне,
безмежне і безкрає (хай дарма!).
Роситиму, зневаживши прикмети,
поки живу, і вії, і траву!
А мій Народ заходитиме в Лету,
щоразу в іншу, чисту і нову.
Нас запрошують до солдатської їдальні - на каву. Журналісти одразу ж
напосідаються на дівчину-кухаря - обступають, фотографують, запитують про
буття. Дівчина виявляється донеччанкою, з окупованої території. «Мама і досі
там…» - зітхає і знічується.
Жінки-жінки… Як правильно казав кіногерой з фільму «А зорі тут тихі»:
«Воно-то і нам війна, як зайцю куриво. А вже й вам
- то й зовсім…»
!
Всі війни, дорогі наші, вашими муками та стражданнями свячені, всі війни -
відображення вашого материнського болю.
ГЛЕК ВІДОБРАЖЕНЬ
А і з відображень лише краї мені
дістались, як Істини хитрий «манок»…
Ось нині дізнався, що в Україні
усе неправильне, окрім жінок!
Уже від дощу кришталевих борон
і каменя міниться тиша стара.
В юзі перекинутій ходить ворон -
то казку говорить, то мовчки вмира.
Тополі звучать в небокраї поснулі -
такий наростаючий шум і щем…
Летять у югу повітряні півкулі.
Гончарні квадрати (!) кульгають іще.
Метелики тануть, і тануть квіти.
Весна спішно воду у ступі товче,
хоча уже й знає, що нікуди діти
і ту, яка небом лягла на плече.
Де спиці губили сонця і колеса
,
спада на шляхи золотава зола.
І села так дружно ховаються в плеса.
Й міста так трагічно течуть в дзеркала.
Оці відображення… Вихлюпну їм мою
журу, що, здається, просякла в віки…
Ген, попри усе, ще ідуть Україною
можливо й не правильні -
вірні жінки.
Що ж… А життя таки йде і таки бере своє. Хоча й часто не на нашу
користь.
Ось і зараз, через це імпровізоване інтерв'ю наша «четверта влада»
залишається без кави: терміново всіх знову викликають на подвір'я, де має
відбутися загальне шикування батальйону для нашого представлення.
«Не спіши виконувати наказ, бо його все одно відмінять!» - пам'ятаю ще з
часів служби, тож свою каву таки допиваю, хоча й находу. Дивлячись на мене те ж
саме робить і фотокор київських «Аргументів і Фактів» Ірина Левченко.
Наказ таки змінюється: дощ знову вносить свої корективи. Тож оту випиту
каву нам з Ірою товариство згадуватиме жартома аж до кінця поїздки
…
Стоїмо. Чекаємо. Раптом виявляється, що на передову нас не пустять, бо
«занадто багато серед нас жінок, занадто багато нас взагалі і автобус наш теж
занадто велика і приваблива мішень для сепаратистів, а ще ми, бач, забули подати
на те заявку». Заявка на передову… Навіть на слух звучить парадоксально. Дивні
діла твої, Господи!
Через те знову - розчарування у наших лавах. Як не дивно
, найбільше
переживають найстарший серед нас, майже сімдесятилітній Володимир Іванович
Різник і наймолодша Оля Артьоха, кореспондент нашого міського телебачення.
Образливо й мені, бо теж надіявся побувати на фронті. Та, що поробиш?
«Наступного разу зробимо висновки, - зітхаю. - Не останній день живемо».
Зате водій, що нагодився з Широкіного, просить десяток примірників
«Порідника» на позиції. Отже, час чекання скорочується: підписую книжки.
Потому вишукую поглядом людей старшого віку. Підходжу до одного,
знайомлюся. Виявляємося тезками. Олег із Запоріжжя, йому 58 років,
підполковник міліції у відставці, а в армії - лише старший лейтенант (отже, як
бачимо, не всі «менти» однакові). В АТО він уже майже рік. Встигаємо
перекинутися буквально кількома словами:
- А здоров'я, як - не підводить? - питаю. - Ти ж за мене на два роки
старший, а я, бач, у «розібраному стані».
- Всяко… Але взявся за гуж, не кажи, що не дуж. Хлопці жаліють,
допомагають, звичайно, якщо є можливість. А ти, якщо хворієш, то й не рипайся.
Тут кожний хворий - баласт. Роби нашу справу на своєму місці.
- Совість мучить! - кажу. - Я ж - офіцер у відставці, хоч і не кадровий.
Щоправда вже тридцять п'ять років не був у танку. Забув геть усе… Що ж до того,
що «роби, що можеш на своєму місці
», то, хочу, чи не хочу, я давно вже так і живу.
* * *
Нежданно так знов здибились світи.
Серця нам час вогнем і кровю значить.
Гудуть напружним стогоном дроти,
і «мертвих» закликаючи до мсти
за Мертвих. Треба встати. Треба йти.
І треба, щоб клястися кожен знав чим.
Боюсь і я: «Не вистачить снаги…»
Проте, коли плачі терзають мову
і гинуть не титани й не боги,
наворожіть мені, намайте, шелюги
і ковили, основи для ноги
та сил душі і молодості знову.
Історія лишилась без керма.
А так невчасно підступила осінь!
Немає слів. І вибору нема.
Уже повзе з-під обрію зима.
Так, можна жити сумно і дарма,
та як усе те, коли ворог - ось він?!
Гукає степ. Зове на бій Дніпро.
Голосять далі українські: «Треба!»
А якщо так, то навіть смерть - добро,
аби лиш татям випало «зеро
».
Немає сил? Не відкладу перо.
Зроблю, що зможу: «Слави нам і неба!»
- Ви найперше - поет! - чую раптом голос позаду. - Поети - совість народу.
Поетами не розкидаються.
Обертаюся. Переді мною стоїть чорнявий хлопець, років тридцяти.
- Я - колишній студент філфаку педуніверситету, Володимир Братіщенко, -
посміхається він. - Пам'ятаю творчі зустрічі з вами. І версифікацію ми осягали за
вашими поезіями.
Обіймаємося. Знайомимося ближче. Та поговорити не вдається: мене
гукають до автобуса. Маємо їхати у школу-ліцей інформаційних технологій №69:
там відбуватимуться всі урочисті та мистецькі заходи з приводу нашого приїзду, в
тому числі і презентація моєї книги. Командування батальйону, виявляється, теж
готувалося до зустрічі і навіть нагородження солдат відклало до цієї події.
- На зустріч запрошено і маріупольців, - говорить начальник штабу
батальйону підполковник Ілля Лапін. - Хочемо посилити довіру людей до ВСУ. Та
й концерти тут останнім часом - рідкість… Прошу зберігати дисципліну. Їхати
нам через усе місто.
Трішки знову бастують журналісти: не встигли взяти у солдатів інтерв'ю,
але після обіцянки заступника комбата по особистому складу обов'язково
виділити час на спілкування, заспокоюються і займають свої місця у нашій «БМВ»
(встигли вже й охрестити) - «бойовій машині волонтерів».
Рухаємося за автобусом із армійцями (на ньому і досі трафарет
«Службовий», «Запоріжсталь
»).
А «Азовсталь» проводжає нас феєрверком: озирнувшись, бачу, що там
підігнали залізницею до «відвалу» кілька велетенських тиглів з розплавленим
шлаком, що залишився після забору металу і зливають у глибоку яругу. Магма
тече, схлюпується, іскриться, де-не-де вибухає. І червона заграва зависає на обрії.
Півжиття пропрацював я на ливарному заводі, але навіть мене це видовище
вражає: «Отже, місто живе і трудиться!» Од того, бачу по очах, ще більше
додається всім впевненості: «Живе
наш Маріуполь! Що б там не було,
переможемо!»
Одна з жінок-перехожих на вулиці зупиняється і привітно махає рукою
услід нашій колоні. І хлопчик, якого вона тримає за руку, теж посміхається і махає
- Українець!
УКРАЇНЦЕВІ
Не думав я, що ти мене згадаєш,
«проіснувавши мирно» сотні літ, -
що суть мою розтопиш, наче лід,
на вирви капищ, кладовищ, ристалищ.
Родимцю мій! Фантомний ближній мій!
Сучаснику, розбуджений криваво!
Суди, люби - на все ти маєш право!
Бери, гори, співай, спивай - імій!
Числа мене в скрижалях зла і несть…
Мій світ, такий на захист ефемерний
(такий, як щит майданівський фанерний,
що легко так просіював свинець).
Мій час… Мій біль… Мій плач… Мій сміх… Мій страх…
Мій титул й титл - «Народжений-на-розі»…
Чаїться мрія (чайка при дорозі,
чи Україна при семи вітрах)…
Що бачиш ти у талім мерехтінні?
Розкриль же пальці! Я стечу з руки
на хліб і камінь, щоб дались взнаки
тобі мої карби і світлотіні!
Все дам (і даль!) - ти стукай і проси.
Скрізь на чузі тепер нас буде двоє.
«Ласкаво росимо!» - шумну тобі травою
(я вже - роса…) - ти зринеш, як з роси.
Я, друже, - Вифлеємський феєрверк твій!
Я звикло зникну, аби ти літав!
Залиш в долоні весь «важкий метал»:
хай чисто
п'ють мене живі і мертві.
А ще на одному з будинків бачу напис чорним: «Путин - да!» Далі «да!»
закреслено і написано синьою фарбою «нет!». Так разів із п'ять, але в кінці таки
красується «нет!». Останнє слово за нами! Переможемо!
Поки їдемо Маріуполем згадую учорашній сюжет по телебаченню: Росія
знов наслала нову техніку для «ДНР». Серед інших танків встиг я помітити і танк,
на якому служив строкову службу - 622. А у мій час екіпаж на ньому був повністю
українським і називали ми його з хлопцями між собою «ГАЙДАМАК»! Після
виводу з Німеччини найіменитішу в Радянській Армії 10 гвардійську добровольчу,
нагороджену шістьома орденами дивізію в Росії розформували, не забувши при
тому «прихватизувати» вибудуване німцями війсьмістечко у Богучарах
Воронезької області. Музей дивізії розграбували, а залишки вважай викинули
безпомічним ветеранам, яким вціліле і зберігати ніде… Отаке-то: «Деды
воевали!»
… Танки ж, бач, тепер висмикують з БУПТ-ів і з екіпажами
зазомбованих відморозків посилають плюндрувати нашу землю.
Од тієї згадки злість аж закипає у грудях! Аж серце заходиться!
І Діля знову стурбовано поглядає на мене: мабуть, змінююся в обличчі не
на краще.
ПРОСТО МРІЯ…
«Перемагає зло, коли боєць у відчаї!» -
зітхнув колись і десь якийсь француз.
А я тепер цю істину засвідчую
тим, що у злі, як у багні, загруз.
Іду кудись… спішу… Немає просвітку!
Тягну ще лямку… Вже не стачить сил!
Спасибі, хоч не вимагають посвідку,
що - не верблюд і
-
не горбатий віл.
А десь же є земля, у котрій людність - сто «ти»?
Колись дійду… Там друг - неначе птах!
«Друг - це душа, яка живе у двох тілах».
Надіюсь, що не помилився Аристотель
…
І ми ще з другом сядемо в тіні,
помовчимо, усяк своє згадавши.
Можливо, що й воздасться тим мені
за те, що я отут не скиглив завше,
а просто так відстояв свій Майдан
(ба, навіть два!) й не розгубив надії.
Можливо й заспокоюся тоді я?
Можливо й душу смутку не віддам?
Там перед Україною і Богом
нарешті друг моє повернення засвідчить.
Не переможе зло в тім майбутті нікого,
бо там забудуть почуття і символ - «відчай».
Махаю Ділярі заспокійливо рукою, намагаючись притлумити і розум, і
серце.
Та хіба ж вдасться? Злість ще й вибухає нестерпним болем, коли
доїжджаємо до району
, нещодавно обстріляного російськими «Градами». Обгорілі
залізні кіоски на ринку… Цілих два ряди згорілих легковиків на автостоянці…
Посічені осколками стіни будинків… Вибиті вікна…
Вікна тут, взагалі, - окрема тема: бездонні «чорні квадрати Малевича»,
перехрещені смугами білого скотчу. Будь яке бери - виставляй в десь арт-галереї
під назвою «Війна». І ніяких інсталяцій. І проймає аж до підсвідомості.
ВІКНА
Кому наша холерика підзвітна?
Хіба, що Господу: на те він і єврей…
Уже навчилися прорубувати вікна,
та не збагнули наче ще потрібності дверей.
Жорстокі і довірливі, як діти,
усе будуємо Химерію таку,
щоби із мушлі бачити півсвіту,
замкнувшись в архаїчному світку.
А ви - до нас? А ми якраз удома.
Та тільки ж ми ще кріпкі кержаки, -
в своєму «православ'ї» цирковому
уперті, як церковні пацюки.
Тож нам не треба ні «посул» і ні «гарантій»:
нас на м'якуні дурено давно.
І так вже й більш, ніж досить, квартирантів
із тих, які - не в двері, то - в вікно.
Чекайте другого пришестя і причастя.
Ми ж поки що помислимо про те:
«Навіщо нам ваше чужинське щастя,
якщо у нас ви
наше крадете?»
Ідіть ви к бісу, «винні і невинні»!
Тут, справді, все і зрозуміло й просто
:
«Коли до тебе в хату лізуть свині,
дверей не треба - досить і блокпосту
».
Нарешті доїжджаємо до місця. Потрібна нам 69 школа, виявляється,
знаходиться з самого краю-краєчку Маріуполя. Далі - лише степ і дорога на фронт.
Отож, усі поранені під час обстрілу діти були учнями саме цього учбового закладу.
Сьогодні тут майже не чутно дитячих голосів - субота. Проте народу загалом
зібралося чимало: до нашої делегації та солдат приєднуються ще десятків з чотири
тутешніх патріотів, представники місцевої «Самооборони», знімальна група
Харківського телебачення.
Командири одразу ж попереджують солдат, що можна відмовитись від
зйомки, можна не називати прізвища - лише «позивний», можна вдягнути
«балаклаву».
Не бачив я, щоб хоч один з лицарів наших намагався якось приховати свою
сутність. Хтось лише пожартував: «Од таких красивих дівчат ховатися? Хіба ми -
дурні?»
Ні! Ці не ховатимуться ні од Краси, ні од Жахіття! Коли дивишся на них,
пригадується з Котляревського:
«…Любов к Отчизні де героїть,
Там вража сила не устоїть,
Там грудь сильніша од гармат.
Там жизнь - алтин, а смерть - копійка.
Там лицар - всякий парубійка.
Козак там чортові не брат…
»
Дивно, але один із солдатів, з яким, поки готуються до виступу наші
артисти, встигаю познайомитися за кілька хвилин потому у залі, на моє питання:
«Чому ти вирішив піти в АТО добровольцем?», відповів також словами з «Енеїди»:
«…
Де общеє добро в упадку,
Забудь отця, забудь і матку,
Лети повинність іправлять…
»
Повинність серця… Повинність душі… Забуте слово «повинність», яке
всякий нині для себе трактує по-різному, залежно від наявності совісті, - хтось, як
«обов'язок» і «обов'язковість», хтось, як «примус до чогось»… Ох, земляки ви мої,
земляки, коли ж ви станете достойними хоч самих себе?
ЗЕМЛЯКАМ
Кляніть уряд хоч «триповерхово»,
кляніть Президента хоч на всі заставки -
хай і в раю не знайдеться їм схову,
якщо вони сонце уже вам застують.
Хочете - плюйте у бік парламенту
(за кожним «народним» знайдуться провини),
Тільки ж означте проклять параметри
і не запльовуйте України!
Ще буде змога сміятись на кутні
і зворохобить новітні бунти.
Тільки ж все те відкладіть на майбутнє -
дайте сьогодні перемогти!
В розчаруванні своїм не зрадьте,
не прислухайтеся до Кремля!
Гинуть сини… Возлюбіте рать ту,
котру наснажила наша земля!
Квітнуть сади… Хто ж сади поллє ті
?
Бог же казав: «Й перед смертю сій!»?
Потім, колись розіпнете поетів,
а заодно і усіх месій.
Хай буде й так! Не звикати буть битими
тим, хто несе вам і серце своє.
Я вас, брати, й на хресті любитиму
тільки за те, що ви просто є.
Вже сивину мені вітер у даль мете,
скоро і обрії занесе…
Ви ж ще усім і усе пригадаєте,
і запитаєте всіх за все…
Душу зберіть по билинці, краплиці,
по крихті, заради мети і мсти!
Знов пригадайте, що ви - Українці!
Дайте сьогодні перемогти!
А оцих орлів ні до чого примушувати не треба.
Ось сидять два брати - Михайло Латушко і Денис Закутний
…
Ось підходить старший лейтенант. Виявляється
, живемо на сусідніх
вулицях
…
Ось знайомлюся з солдатом, що сидить зі мною поряд. Прізвище не
називає, тільки позивний - «Молоко»: до всіх цих подій працював на молоковозі
…
Робітники, вчителі, інженери, підприємці.
Такі-то от у нас «карателі». Дав Бог би кожній країні таких!
Нарешті до сцени виходять Діляра Кудусова та Тетяна Белименко -
виносять величезну паляницю, спечену Якимівським хлібозаводом бійцям на
привітання, торти, дитячі саморобки… Обидві звертаються до солдат щиро і
натхненно навіть. Тут бачиш, що, дійсно, слово таки і матеріальне, і вагоме, і
важливе, якщо воно сказане від серця.
Начальник штабу потому передає хліб солдатам у залу. А ті буханець, як
жниварі в полі, ламають одразу ж руками і передають шматки «по естафеті».
Дістається і воїнам, і маріупольцям запорізького щирого хліба. Так само ж
розлітаються й дитячі сувеніри та малюнки.
Найстарший з бійців з позивним «Михайлович» (навіть не військовий -
волонтер, авто- електрик з Кирилівки, що добровільно, без будь-якої зарплатні та
надії на якийсь-там «статус» по війні, вже рік у батальйоні допомагає
відновлювати зранену техніку), отримавши від земляків величезний торт, тут же
,
під оплески побратимів
, передаровує його дітям- маріупольцям.
Взагалі, здається, половина привезених подарунків потихеньку перетікає
на «цивільну» половину залу…
Такі-то у нас «фашисти». Кожному народові б таких!
СОЛДАТ
А знаєте, братця, що тему торкав оцю ледь я б,
якби не війна, от, їй-богу, якби не війна…
Ще Кіплінг помітив, той, що собі Джозеф і Редьярд:
«У різні часи і солдатові різна ціна».
«Ну, от - загриміло! Іди, наш герою, і там кань
у воду й вогонь, і в чужі непривітні краї!»
Солдату ж хотілося б тільки аби маркітантка
молодша була і поближче палатку її.
Що воїну розкіш? Можливо розмова при свічці,
цигарка на трьох, незадимленість височини…
А ті, що лишились, ще й заздрити будуть на пічці,
тому, що на фронті сміливим дають ордени.
Солдату шикарно: він все своє носить з собою.
Гей, страхополохи, піднімете ношу свою?!
Бійцеві лише би далося от рани легкої,
якщо вже судилось пораненим бути в бою.
Вам виграть війну? І війну ви вважаєте грою?!
Солдат переможе, і душу поклавши свою.
Говорите часто, що не помирають герої…
Вони помирають, але залишившись в строю!
Брехня, що солдат може кашу з сокири зварити,
але може небом свої залатати штани,
а ще кошеня і півсвіту на грудях зігріти…
Вождям - гріш ціна, а солдату
-
немає ціни!
Та ось уже починається й концерт.
По праву господарів пріоритет тут у місцевих. Тож першим виходить на
сцену маріуполець - співак і автор пісень. Виконує трійко своїх творів. Серед них -
і ліричні, і патріотичні, і україномовні, і російськомовні. Голос у хлопця,
насправді, красивий, грудний, проникновенний. Видко, що вкладає душу. Тому з
помосту бард сходить під заслужені аплодисменти.
Але наступна учасниця викликає серед глядачів «тихий фурор» - дружне
зітхання і зачарування! Чому? Те легше озвучити віршем:
СПІВАЄ УКРАЇНКА
Немов й не дихає ніхто…
А Українка «вся при всьому»
(така, як залишилась вдома)
співає для бійців АТО.
Бійці й не дихають, либонь,
у мислях - десь між рідних квітів…
Вона така - Єдина В Світі!
Земна Краса! Земна Любов!
Бійці долають пам'ять вплав…
Дурня їм - те, що «буде після»:
вона звучить, сама - як пісня,
котру б, як воду пив, співав.
Вона - Вода. Вона - і Спрага.
Вона - Ікона і Вдова
(а як би ще знайшла слова,
щоб зліва плакали і справа,
щоб посміхалися до сліз,
щоб чисто мріяли… до болю?).
Вона співа - співа про волю!
І ще співатиме
-
«на біс».
Таку не підкупить ніколи.
Таку являють Поле й Сад.
Од чару задрімав комбат,
не спавши рік, - під «колискову»…
А я дивлюся на солдат,
що моляться Золотоокій.
Аж Маріуполь вник у спокій -
немов заснув, бо… спить комбат…
Коли дівчина доспівала, у залі наче грім гримнув - долонь на жалів ніхто.
Од того і я не встигаю підготувати душу до виступу: і досі завжди
хвилююсь, виходячи перед людський загал. Хоча, може, те і на краще
…
На сцені немає столу, тому, аби звільнити крила, доводиться покласти
книжки, привезені з собою, просто на підлогу. Горло трохи здавлює хвилювання,
отже сказане, мабуть, звучало дещо хрипко:
- Братики! Сьогодні в Україні чоловіків терзають два почуття - або страх,
або муки совісті. Мене мучить совість: за віком і за станом здоров'я уже не можу
бути серед вас. Хоча й не ховаюся - при потребі свій бій, від початку і до кінця
всіх кінців, відбуду чесно. На жаль можливості мої і моєї родини невеликі, але ми
намагаємося зробити для вас усе можливе. Дружина всю зиму в'язала теплі речі,
майже щотижня передає в АТО посилки з домашньою консервацією… Поки
дозволяла рука, разом із сином, робив і я саперні лопатки. Гадаю, забезпечили ми
ними не менше роти… Нині ж привіз вам найдорожче, що є у поета - книгу поезій
«Український Порідник». У ньому кожний з вас зранку-раночку зможе прочитати
добре натхнення на кожний Божий день і відчути сердечну підтримку - мою, всіх
поетів, всіх запоріжців, всієї України. То все - не якісь пророцтва, чаклування…
Кожне з натхнень - наша молитва за вас, наше благе напуття вашій долі! Після
концерту всі, кого книга зацікавить, підходьте - подарую кожному!
Далі читаю кілька поезій. Відчуваю, що голос тремтить, але не
фальшивить. Дивлячись в очі таких людей, брехати серцем неможливо!
- Вибачте, - кажу по всьому, - хлопці! Маю поступитися місцем іншим
вашим гостям! Часу у нас надто мало, а вони теж приготували для вас свої
сердечні дарунки.
І неждано зал вибухає оплесками! Хоча, треба визнати, не такими
шаленими, як на спів маріупольської Україночки…
«Гаразд! - жартую подумки. - Це я собі якось вибачу. По-чесному ж, такої
краси, як у тієї мавки, мені повік не дібрати… А читав же, здається, незлецько? Та
вже, як є…»
- Колись в історії міста напишуть - жартує начальник штабу, що сидить
поряд зі мною, - що першою книжкою, яка презентувалася по звільненні
Маріуполя, була ваша.
Навряд чи напишуть. І факт недостовірний. Але приємно…
- Дай Боже! - віджартовуюся.
Після мене ще виступає прекрасний квартет «Криниці»: Ірина Володіна,
Світлана Рятсеп, Олена Усик і Валентин Колесник. Овацій та аплодисментів
дістається і їм вволю.
Далі - офіційне вручення від командування батальйону «Почесних грамот»
і «Подяк» солдатам та волонтерам. Отримують відзнаки наші обидві міськрайонні
організації журналістів, а також
, зовсім несподівано… я. Багато разів і багато чого
отримував я в нагороду за літературну працю, але коли брав з рук начальника
штабу цей простенький аркуш «Подяки», відчув - нагороди більшої досі не мав.
Хоча й розумію, що нагороду цю ще відпрацьовувати мені й відпрацьовувати…
Що ж, вистачило б тільки сил і здоров'я.
Вручати «Грамоти» солдатам начальник штабу запрошує жінок із зали.
Виходить їх із двадцятеро - і зовсім ще дівчатка, і красуні-дівчата, і красуні
-жінки.
Тепло і душевно відбулося все - з поцілунками, обіймами, ліричними відступами.
Урочиста частина зустрічі закінчується, і кожен знову береться до своєї
справи - журналісти розходяться спілкуватися з солдатами, актори спішать
перевдягатися, а я беруся підписувати та дарувати книжки.
Неждано навіть трішки, збирається людей багато. Що радує - поміж солдат
немало місцевих. Першою до мене люди пропускають зовсім маленьку дівчинку.
Вона засоромлено переступає з ноги на ногу, а потім щебече: «Дядю! А ви не
можете підписати і мені, і моїй тьоті? Її немає тут…
»
Підписую, звичайно. Солдати сміються.
Танкісти, бозна як вичисливши в мені свого, одразу ж відбивають для себе
кожному - по книжці. Запрошують «наступного разу - просто до них!». Інші аж
трохи бунтують: «Ану, як не вистачить?» Вистачає врешті всім - і солдатам, і
городянам: ми захопили з собою із сотню книжок. Трішки навіть залишається.
Збираюся уже на вихід, коли прибігає солдат-гуляйполець з позивним
«Білий»: «А ми ж вас у автобусі чекаємо!» Він підхоплює коробку з
«Порідником», і ми знову спішимо-біжимо, ледве й встигаю похапцем сигарету
випалити.
В автобусі книжки одразу ж наче випаровуються. Проте, здається,
ображених немає. Встигаємо навіть поспілкуватися трішки.
Один солдат раптом говорить:
- Ви, Олеже Миколайовичу, не паліть душі даремно. Ми ж бачимо, що ви
людина справжня! Якщо хворієте, просто робіть те, що можете, те, що маєте, те, на
що вистачає сили. Повірте, тут кожний хворий - тягар.
Вдруге за день - одні й ті ж самісінькі слова!
Од того хочеться плакати. І, чесно кажучи, ледве й стримуюсь… Потому
читаю хлопцям вірш:
* * *
Так тому й бути - «що маємо, те вже і маємо».
Просто б навчитися менше сахатися меж,
бо ж, загалом-то, не так уже маємо й мало ми!
Інші багатством хизуються, маючи менш.
Інші майданів ніколи і в очі не бачили,
час їх - порожній, і випити ні з ким в біді.
Їм не далося й достойних тим паче лих:
так щось «мутилося», ніби брижі - по воді…
Нам би лише ось тихесенько вижити нині -
просто відбитись, відстояти вічне своє.
А вороги? Ми іще посміємось над ними!
Світ буде нашим, допоки ми є. А ми
-
є!
- Побажайте нам щось, - просять бійці - одне на всіх, всій Україні! У вас
точно рука легка, а слово летке!
Бажаю:
ЩО ТОБІ Я ЗИЧУ, ЛЮБА УКРАЇНО
?
(момент співзвуччя з М. ЕМІНЕСКУ)
Що тобі я зичу, люба Україно,
на оцім рішучо-труднім рубежі?
Хай на нім гуртуються гордо син до сина,
а не мамелюки і старці чужі.
Хай прийдуть із Заходу і прийдуть зі Сходу
ті, у кого правда у очах сія.
Хай нам Бог поможе відновити згоду
-
ось що, Україно, зичу тобі я!
Хай лунає пісня наша в нашій хаті.
Хай у нашій древній, золотій землі
віру установлять не «вожді» пихаті,
а Отці, Будителі і Учителі.
Отоді нарешті наш Закон постане
в Слові, а не в ницій блазенській татьбі.
І на Храм Відродження всяк віддасть останнє.
Ось що, Україно, зичу я тобі!
Хай і труд, і задум справдяться у силі.
Хай козача слава надиха полки,
й матері не плачуть, і не тужать милі,
сіючи зневіру чорну у віки.
Хай біда забудеться, а лишиться мрія ця
про майбуть без ворога, вороння й вор
'я.
Хай же дітям родиться. Хай же хлібу зріється.
Ось що, Україно, зичу тобі я!
Що тобі я зичу, люба Україно,
коли вже Мить Істини наступає знов?
На міцнім фундаменті піднімати мури.
Не ламать збудоване потім до основ.
Хай вогонь чорнобильський більш врожай не вижне,
й сполох не будитиме то журбу, то біль…
Стати світу й Всесвіту каменем наріжним -
ось що, Україно, зичу я тобі!
Хлопцям надходить команда від'їжджати. Швиденько прощаємось, і я біжу
до своїх.
Молюся за вас, рідні:
МОЛИТВА СВЯТОМУ ДУХОВІ
Царю Небесний, Захиснику,
Духу вселенської істини!
Виповни наше усе на віку,
в буднях святої дай вісті нам.
Блага Подателю! Нас не суди.
Сил нам даруй на грядуще.
Стань кожним з нас. Порятуй од біди.
Світлом спаси наші душі.
Скоро вже й ми вирушаємо за солдатами слідом, а далі - і на виїзд з
Маріуполя. Всі чомусь зосереджено мовчать аж до самісінького блокпоста. Схоже,
кожен несамохіть осмислює події дня.
На блокпості нас наздоганяє на своєму битому-зраненому «ГАЗ»-ику
командир батальйону. Прощаємося, як рідні. Втім, рідні ж і є!
Попереду - три з половиною години поїздки до миру, додому.
Озираюся на товариство:
- То, що - поїдемо сюди ще?
- Обов'язково поїдемо! - відповідають усі дружно.
А я й не сумнівався: чомусь воно так - хто здолав цю дорогу раз,
обов'язково повертатиметься, бо й життя наче нею перемежовується на «до» і
«після»…
P.S. Наступного дня по поверненні дізнаємося з теленовин, що двоє солдат,
з тих, котрі були у на нашій зустрічі, загинули - позашляховик (чи не той же битий-
зранений «ГАЗ»-ик?) підірвався в селі Широкіному на міні.
Вічная пам'ять вам, брати!
ВОЇНАМ, ЗАГИБЛИМ 5.04.2015 РОКУ
В СЕЛІ ШИРОКІНЕ
Вчора сміялися і обіймали.
Сьогодні вас, браття, уже нема…
Мабуть, тому й повернулась зима
в наші принишклі одразу квартали.
А я ж вам так любо та й ніс надію,
огранену в рими. І все дарма!
Може, сильніша за віру пітьма?
Може, молитва уже не діє?
Боже, прости мені й запереч -
знаком любові розбурхай вись ти!
«Лахи продайте й надбайте меч!» -
ти ж нам сказав у ці дні колись-то.
Земле моя - Гетсиманський Сад!
Вірних уже ми скількох проспали?!
Воїни-соколи - серед палу…
зламано крила… до брата - брат…
Чом же напуть ви моїх не дослухали,
чом не повірили в Слово, сини?
Завтра весна прийде полем-луками
навіть у чорні безмежжя війни.
Наша мета і священна
, й свята!
Вже Великдень наш - не за горою.
Скаже Народ: «Не вмирають герої!»,
й станете ви ще од смерті вище -
станете ви ще обіруч Христа.
P.P.S. Мовчить Світайгород. І над Троєю - тиша, завдяки нашим мертвим,
не мертва.
А для щастя, братове, здається вже є все.
Тож і будьмо щасливими татям на зло!
Помолитись вертаймося в Рідне Село
,
де горить іще наша Зоря Вифлеємська…
ЗІРКА ВИФЛЕЄМСЬКА
1.
Щойно зайшовши до приміщення міської прокуратури старший слідчий
Павло Шокар зрозумів, що «день не обіцяє бути томним». За всіма прикметами у
Світайгороді за ніч трапилося щось, здатне розворушити навіть звиклих до будь-
яких перепетій «служивих» їхнього закладу. Всі кудись раптом заквапились -
пробігали повз, ледь чвиркаючи крізь зуби «здрасьтє». І квапилися всі, як те рідко
буває, «у нагальних службових справах», подалі від власних насиджених кабінетів,
а заодно і від прокурора міста. Офіс явно охопила епідемія працелюбства.
«Знову, якесь НП! - подумалося Павлові. - І знову шеф, як звичайно, звалить
цю «нахабу» на мене. Істинно, хто везе, на того й навантажують! Скільки разів
закаювався вже і давав собі слово працювати, як всі? Так ні ж, вічно угрібаюся в
цю твань по вуха, а зірки падають на погони іншим - тим, хто, не рвучи душі,
добре уміє підспівувати начальству. Ось - розбігаються, як щурі з потопаючого
корабля, аби, не дай Бог, нової «справи» в провадження не отримати. А на роздачу
пряників посповзаються, як стій».
Передчуття Павла не обманули: ледь увійшов до загального коридору будівлі -
побачив, що секретарка шефа уже спішить йому назустріч, махаючи руками, як
потопельниця.
- Павле Григоровичу! Вас шеф викликає! Терміново! - голосила при тому
Людочка «на всю Іванівську».
Павло спинився і посміхнувся: Людочка, наче щойно вирвалася з центрифуги
- очі квадратні, обличчя бліде, пасма короткого волосся - в зачісці «я упала с
самосвала». Дитину (а була секретарка чадом якогось міського «цабе», інакше б і
не тримали
таку) явно чимось налякали до ручки, бо ж бути екстравагантнішою,
ніж завжди (в прокуратурі Людочку поза очі називали не інакше, як «Чудо-В-
Пір'ї») могли примусити лише геть непересічні обставини.
- Та не кричіть так, дівчино, бо й мертвих побудите! - вже відверто засміявся
Шокар, ловлячи секретарку, яка по інерції завданій, очевидно, начальственим
посилом, уже явно збиралася пролетіти і повз нього в галасвіти.
- Там «головний» уже тричі вас запитував! Злий, як орда! - продовжувала
голосити Людочка, і на місці перебираючи ногами. - Убивство, мабуть, у нас! О!
- А я ж до чого? - не зміг вчасно зупинитися з жартами Павло. - Це ж у вас
убивство. А у нас тихо.
Людочка, у якої з гумором, як і з розумом, було тугувато, одразу ж випала в
ступор - закліпала вибалушеними очима і почала ловити ротом повітря. Зате в
ступор не випав шеф - головний прокурор міста Капустян Володимир
Костянтинович: мабуть
, не дочекавшись «ні осла, ні посла», він власною
персоною «нарисувався» в коридорі саме в ході цієї трагічної сцени.
- Дуркуєте, Холмсе? - гримнув. - А працювати Пушкін за вас буде?!
- Ще до початку робочого дня - п'ять хвилин, - спробував одбитися Шокар.
- Побалакай мені! Де це він,
в яких інструкціях розписаний по хвилинах, наш
робочий день? - одразу ж скипів Капустян. - Тебе що - не викликали?
- Ні!
- Порозганяю усіх к дідьковій матері! Дармоїди! З мене вже шкуру без
наркозу обласні знімають, а усім - по барабану!
- То, може, підемо до кабінету і прояснимо ситуацію, розробимо план дій,
призначимо виконавців і все таке? - спокійно заговорив Павло, відчиняючи
потрібні двері, бо Людочка, почувши шефа, умить добровільно «розігналася»
перша. - Зараз вип'ємо кави, або ви - й коньяку, трохи покумекаємо, візьмемося до
діла і переможемо кляту організовану й неорганізовану злочинність.
- Знову блазнюєш? - зиркнув на нього вже трохи охололий Володимир
Костянтинович. - А, між іншим, це тебе особисто стосується, і «цапом
відбувайлом», в разі чого, будь певен, призначать саме тебе.
- А я ж тут до чого? - здивовано відповів Шокар, уже всідаючись у кабінеті
на стілець перед столом начальника. - Я ж тиждень у відрядженні був. Навіть
пальта мого тут не висіло.
- Бубона пам'ятаєш? Ти ж його місяць тому брав?
- Буцько Анатолій Петрович. 1958 року народження. Тричі судимий.
«Форточник». Місце прописки: вулиця Дальня 32-А.
- Ага… Ну, так, ви ж обоє - троянці. Все один про одного знаєте. На чому ти
його тоді пов'язав?
- Та там діло - як чистий лист. Заліз до квартири місцевого нашого
«колекціонера» (а відкритим текстом - «бариги»). Відбитків його по всіх кімнатах
повно. Ще й сам, дурень, межи своїх тим «гоп-стопом» хвалився. А і вкрав-то
якусь зірку колядників бутафорську, «старовинну». Хапнув, схоже, у потемках те,
що блищало… То, що трапилось, до чого тут все це
?
- А трапилося те, що в КПЗ Бубон раптом почав «пургу гнати» і серйозно - не
їв, не пив, заговорювався, ніби марив, навіть на співкамерників кидався. Це -
отакий «чахлик невмирущий»?! Віддубасили його, звичайно, добряче… От
тамтешній «ліпило», од гріха, і призначив йому огляд у психлікарні - відправив з
очей подалі. А він, уяви, звідти сьогодні вночі втік, ще й лікаря при тому
покалічивши!
- Хто - Бубон?! Та на греця йому «мокруха»? Він же на кічі, як удома. Посидів
би рік і - гуляй душа, вітром підперезана. Ви ж щойно самі сказали - «чахлик
невмирущий»… Худе, миршаве, а сили на лікаря вистачило? Там що,
третьокласники лікарями працюють?
- Ну, лікар там також із твоїх «землячків» - такий собі Завгородній Мирослав
Терентійович… А в іншому всьому я з тобою згоден. Діло тут якесь нечисте. А це
твоє «худе- миршаве» - рецидивіст, як не крути. Піди, спробуй щось в області
пояснити. Вони, здається, вже зараз готові надзвичайний стан уводити. Ледь
умовив дати нам три дні. Тобто не нам, а тобі. Іди і розберись! В допомогу бери
кого хочеш. Одного!
- Марка Надтоку візьму.
- «Свій - свого»? Мабуть, правильно: зараз лише на своїх надіятися і можна…
Все, Холмсе. Геть звідси! Забирай свого Ватсона, і без результату не з'являйся!
2.
- Маречку! - гукнув Павло прочиняючи двері кабінету Надтоки. - Проше пана
до розстрілу!
- Пся крев! - відгукнувся на те Марко, піднімаючись йому на зустріч і
посміхаючись. - То є свинство!
В цю «польську» гру вони інколи грали з дитинства: чоловіки виросли разом.
Кревними родичами не були. Але прадід Павла врятував Маркового діда ще
хлопчиком від голодної смерті під час Голодомору, виростив потому, як власного
сина, отже, з тих пір Шокарі з Надтоками складали у Трої своєрідну «мафію» -
завжди стояли одне за одного горою, а траплялося, що і на смерть.
- Приїхав? Молодець! - обійняв Марко друга. - Все гаразд?
- Та було гаразд, поки от на роботу не прийшов. Ти вже в курсі нічних подій?
- Так…
- От ми з тобою відтепер - група-Х по розгрібанню цього лайна. Чаї ганяти,
на жаль, ніколи. Бери також ноги в руки і гайда. Я - «на дурку». Ти - «в поле».
- Перспектива у тебе жахлива…
- Яка різниця - там чи тут? - засміявся Павло. - Давай, друже, давай!
Розвідаєш, що на місцевій «помийці» патякають. «Стукачів» своїх розбуди. Оперів
з міліції поки не тривож: ні до чого поки вони нам. Чуйка у мене, що справа ця -
сімейна, троянівська. Що завгодно виплисти може…
- Чому так думаєш?
- Не знаю… Чуйка, кажу ж. Крім того, барига той, якого Бубон минулого
місяця «пограбував», прізвище мав однакове з постраждалим лікарем. Та, що я
тобі розповідаю? Ти ж цих жлобів, не згірш мене, як облуплених, знаєш… Це
Капустян може уваги на таке не звернути, а нам з тобою було б і соромно.
3.
- Що ж, пане-товаришу Завгородній Мирославе Терентівйовичу,
розповідайте, як ви докотилися до такого життя? - уже за годину запитував Шокар
у опецькуватого, неприємного чоловічка із закривавленою на лобі пов'язкою -
лікаря сітайгородської психлікарні. - Як могло трапитися, що пацієнт не
охоронявся санітарами? Чому опинився у вашому кабінеті серед ночі? Як зміг і
чим зміг ударити вас?
- Та годі тобі, Павле! - улесливо запричитав лікар. - У нас же не тюрма.
Попросилася людина на прийом. А я саме чергував. Санітари? Та, якось…
незручно було: Толя ж мій однокласник колишній. І троянець троянцеві, сам
знаєш, око не виклює… Такий «закон омерти».
- У мене інші відомості після розмови з санітарами.
- Ну, вже гаразд-гаразд! - зіщулився Мирослав Терентійович. - Це я наказав
його привезти! Хотілося розрадити якось не чужу людину… пригостити, може,
чимось домашнім…
- Як і чим вас ударив Анатолій Буцько? - наполіг Шокар.
- Та не знаю я як, повір! Одвернувся на мить, а він… преспап
'є… з
подарункового набору… Воно вже тисячу років на столі у мене стоїть! Він же
справжнім психом виявився! До того двічі у нас лікувався, але то - так, шизофренія
банальна була… А тут, за всіма симптомами, параноя розвилася та вже й
запущена… І от - на тобі!
- Значить, він тут уже не вперше був? Гаразд, перевіримо… Але якось легко у
вас все те виходить - просто вдарив тим, чого і в помині на столі не мало бути,
просто втік. Як?! Може, завтра усіх ваших пацієнтів по місту виловлювати будемо?
- Та ж через стару вугільну галерею до котельні він дременув начебто! Там
двері знайшли відчиненими… За неї й забули вже всі.
- У лікарняній піжамі? Ваша ж лікарня за три кілометри від міста. А жодна
людина нікого і нічого не помітила? Дивно якось…
- Та, що ж тут дивного? Ті три кілометри - сосновий бір. А там, мабуть, якісь
явки у нього в місті були… «Малини» це, здається, у блатняків називається?
- Воно-то так… Але ж ви самі кажете, що хворий був повністю не при
свідомості?
- О-о-о! Розум людський - то загадка нерозгадана! Серед наших пацієнтів
такі-і-і мудрагелі трапляються! Хтозна, як Толик міг на волі повестися? Це ж
люди непередбачувані.
- Воно-то так… А ось ви - людина передбачувана і адекватна? Навіщо вам
знадобилося серед ночі турбувати параноїка, адже ви знали, що вночі психічні
розлади - в стані загострення?
- Так пояснив я уже ж…
- Нічого ви мені не пояснили! Брехали у очі!
- Та, що ти, Павле? Ми ж свої люди, троянці!
- Свої люди… Собаки у людей кращі, ніж рід ваш увесь. Чи ви гадаєте, що
забулося все, трупарі-буксирники? Ні, не забули ми - з покоління в покоління
пам'ять передається. Всіх пам'ятаємо і все пам'ятаємо. І чого від вас можна чекати,
теж до речі знаємо.
- Та я ж до чого в тих древніх ділах? - сполохався Мирослав Терентійович.
- Може, і ні до чого! - пильно дивлячись йому в очі, відповів Шокар. -
Перевіримо все. З міста не виїжджайте. Привіт татусеві!
На тих словах Задорожньому наче заціпило - побуряковів аж. Та Павло уже
того не бачив і не чув: поки простував до дверей, пролунав дзвінок мобільного.
- Слухаю! - відповів. - Так. На глинищі? Зрозумів. Слідчу бригаду відпусти, а
«труповозка» хай зачекає. Постараюся дістатися якнайшвидше.
4.
Вони стояли на старому троянському глинищі, з якого, як писав хороший
таврійський поет, «усе село звело свої палаци й халабуди». Стояли над мерцем,
який, худий і почорнілий, у своєму білому лікарняному манатті, здавався мумією,
що проступила з глини.
- Хлопчаки знайшли, - розповідав Марко. - У «війнушку» тут гралися. Далеко,
одначе, дістався… Як зміг у кальсонах? А ми на іншому кінці міста його шукали,
враховуючи фактор часу та обставини втечі.
- Доставили його сюди. На авто привезли, - відгукнувся Павло. - Місце тут
безлюдне. Місяцями ніхто не буває у цій ярузі. Схоже, убивці і виграти часу треба
було всього день чи два, тому, кваплячись, труп і не прикопував навіть. Що ж, це
остаточно все пояснює… Не вистачає двох-трьох деталей, але деталей суттєвих.
То кажеш, перед арештом Бубон хвалився у пивниці, що спокутував родовий гріх?
- Так, Холмсе, хвалився. Але друзяки його кажуть, що він останнім часом був
зовсім «з котушок злетів», тож вони посміялися лише. А він іще й у бійку з ними
через те поліз! Напіддали, звичайно…
- Там напіддали, в тюрмі оддубасили… А людина була, насправді, хворою. І я
винен - не додивився. Ти ж знаєш - не люблять Шокарі Буцьків. Старе діло…
Проте, не хотілося мені, щоб хтось подумав, що я якісь рахунки родові з ним
зводжу. От допит тоді стажерові і доручив: усе ж ясно було, як білий день. І
підозрюваний провину свою визнав на допиті добровільно і одразу. Ех, а варто
було мені все-таки…
- Всього один, й захочеш, не потягнеш. То й душі не пали! Проте, друже, хід
думок твоїх велемудрих мені зараз не дуже зрозумілий. Може, розповіси й
Маркові, грішному та недолугому
, теж хоч щось з тобою знаного і намисленого
?
- Завтра, мій дорогий Ватсоне, завтра! Хочу дати можливість одному з героїв
драми дограти свою роль до кінця. Надіюся, що совісті у нього хоч дещичка іще
залишилася… Ну, а ні - то буде не по совісті, а по закону! Троянець троянцеві око
не виклює? А, бач, як
фахово убили дядька Анатолія - гострим предметом, в око,
до самого мозку? Може, олівцем чи й звичайною кульковою ручкою… Та
прорахувався той гад, Марку, знаю, прорахувався! Два-три дні йому тепер ні до
чого. Ночі вистачить.
- Що ж, Павле, - зітхнув Марко, - вірю тобі!
5.
- Що ж, Павле Григоровичу та Марку Олексійовичу, - другого дня зітхнув
прокурор міста, вислухавши доповідь підлеглих про хід розслідування справи
, -
попрацювали ви, спасибі, непогано. Тільки жаль, що мертвих не судять: головний
підозрюваний ваш сьогодні вночі покінчив життя самогубством. Напився,
щоправда, перед тим, схоже, до стадії-аут. Не покаянного листа залишив, а… Та
нате - краще самі почитайте! - штовхнув через стіл видертий із якогось
лікарняного службового журналу жовтий, жирно розлінований аркуш
.
Павло підтяг ту цидулку ближче до себе, одяг окуляри і почав читати вголос:
- «Ну, Шокарисько, таки твоя взяла! Знаю, завтра вже з вірним Надтокою
прийдете по мою душу… А й не хотів я Толяна вбивати. Рефлекторно якось,
захищаючись то… Він, справді, першим мене тим преспап'є… І псих він
справжній і невиліковний! Я лише хотів дізнатися у нього… Та, дзуськи, вам не
скажу, про що! Думайте тепер до наступного пришестя Господнього. Нічого вам,
галайстрі троянівській, не дістанеться! Все. Прощайте, скалістиє гори, на подвіг
Отчізна зовьот… У чому і підписуюсь, раб божий, Завгородній Мирослав
Терентійович».
- Нда-а, - пробасив Марко, - Значить, «справу» закриваємо?
- Так! - кивнув головою Володимир Костянтинович. - Оформіть все, щоб і
комар носа не підточив, - послідовно, зрозуміло, логічно, довідка до довідки,
папірець до папірця: все доведеться відсилати в область… Все! Ви вільні.
6.
- Павле, навіщо ти дозволив Завгородньому померти? - спитав Марко, коли
друзі вже повернулися у кабінет Шокаря. - Ти ж знав про все іще вчора?
- Так, знав. Зрозумів після першого погляду на нього - неможливо вдарити
людину ззаду в лоба. І цей фаховий тик Буцька ручкою в око… Погодься, треба-
таки для того
більш-менш знати анатомію людини. До того - плюс пограбування
батька Завгороднього, і все складається само- собою.
- То чому ж?
- Тому, що вбив він людину, яка, хай навіть через божевілля, вирішила стати
Людиною! Ну
, скільки б дали Завгородньому за Бубона, та ще й коли задіються
татусеві гроші та його власні зв'язки?! А так він сам себе осудив і покарав строго і
справедливо. Тож не догукуйся до моєї совісті, вона ось зараз спить, як немовля!
- Ти знаєш довкола чого вся ця веремія заварилася? Чого це нам, галайстрі
троянівській не дістанеться?
- Гадаю, що знаю…
- І де те «не-знаю-що
» шукати теж знаєш
?
- Гадаю, знаю…
- Скажеш?
- Зараз під'їдемо з тобою в одне хороше місце, до однієї хорошої людини і
переконаємося - маю я рацію чи ні. Боюся помилитися… Гайда?
- Усігда готов!
7.
Коли під'їхали на місце, колись неприкаяний мрійник Федот Самчук, а нині
батюшка нової троянівської церкви отець Феодотій, саме стояв на ганку храму.
Побачивши нежданих гостей, він привітно помахав їм рукою і рушив назустріч.
- То де вона? - спитав у нього Павло, коли поздоровкалися. - Хоч покажете?
- Та де ж? Там, де і має бути - на Царських воротах! - знітився отець
Феодотій. - Конфісковувати будете?
- Ні, не будемо. Просто подивитися хочеться і переконатися, що повернулася
таки…
- Що ж, ходімо, хлопці
, покажу! Вам - можна. А тобі і поготів, бо ти ж Шокар
- хранитель.
Зірка Вифлеємська, справді, сяяла в храмі аж серце пекла!
- То все тепер, отче, буде гаразд у Трої нашій? - спитав Марко.
- Все буде гаразд. У всій Україні все буде гаразд! Попрацювати тільки
доведеться сильно. І не забувати, що ми - Люди! Чи хоч в божевіллі про те
згадувати… Ну, добре, ви постійте тут скільки треба, не заважатиму. Будьмо!
- Будьмо, Енею! - всміхнувся Павло.
Отець Феодотій тільки всміхнувся на те і попростував до виходу.
- Значить, сусальним золотом - по справжньому золоту приховувалася? -
сказав Марко
, все ще вдивляючись зачудовано у Вифлиємську Зірку.
- «Ховай лист у лісі».
- Давно здогадався про все?
- То й не здогад, брате, був, а наче… видіння. От просто, від початку, все
знав, та й годі! Ти ж не гірше мене наші родові перекази відаєш. Сказано було ж:
«Пропала Зірка-Берегиня 1917 року, але обов'язково повернеться в урочу мить».
- «…через Шокарів…»
- Ну, цього разу тільки опосередковано… Відбув таки дядько Толя Буцько
гріх родинний. Щоправда, і життям за це заплатив.
-Так… То, що ж далі, Павле, робити будемо?
- Та, що ж? Те, що Родом заповідано, - оберігати Оберег. І те, про що Еней
сказав, - працювати навідліг серця, задля України справжньої.
- Так! Пора нам - робота жде. І роботи тієї - непочатий край! - всміхнувся
Марко. - Гайда?
- Усігда готов!
СПОВІДЬ П'ЯТНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Думки… думки… думки…
Завжди заздрив тим, хто не вміє думати і вміє не думати.
Інколи думки, наче краплі ртуті, так і не зливаються у щось велике і
суттєве, бо кожна з них і сама - маленький роман. Такі собі - nota benе на
полях Книги Буття. Розсипалися по усюдах… Ледве й зібрав дещицю, яку не
встиг ще розмести у Невідь невпинний суховій часу.
* * *
Заїхали за «окопними» розкладними меблями дівчата-волонтери.
Стомлені.
Здалося, що й голодні. Поки виносив свій «товар», встиг шепнути дружині:
«Пригости красунь чимось». Винесла пиріжки. Перезирнулися: «Та, нє... ми в
порядку!» І поклали пиріжки ті між подарунків для солдат... Люда і Галя.
Дружина зірвалася з місця і побігла навіщось у двір. З'явилася з бутлем
консервованого компоту і банкою варення: «Нате хлопцям до пиріжків...» Оленка.
…Черешня «відійшла». Абрикосу цього року не вродило. Два дні до того
Моя Кохана ту смородину по жменьці, як сльози, збирала. Аж мені по руках
дісталося, коли був потягся за ягодою: «Не чіпай! На те зима прийде!» А прийшли
батальйони. На «ротацію». В чисте поле. В голий степ.
Зазирнув я до дівчат у багажник. Немало там було всього. Але все те якось
«по дрібничці», наче з останнього. А мабуть, і з останнього, але від серця щирого
нашими Україночками зібране. Як у Голодомор від себе - дітям. Українки.
Як я вас люблю, золоті ви наші!!!
P.S. Так Оленка ж мені іще увесь вечір голову морочила: «Пиріжки не дуже
вдатні. Борошно якесь не те. Молоде, мабуть. Що солдати скажуть?!»
Що мав говорити? Відповів: «Спасибі скажуть і, як за себе кинуть! Оце
зараз десь збирають свої ордени та медалі - вам, рідні, навзаєм».
Мабуть, так і було. Тільки віддати хлопці не встигли - вранці знялися за
наказом і полинули. Кудись… Де й небо горить… Бережи їх, Господи!
* * *
Був у відпустці. Повернувшись, першого ж дня на роботі втрапив у рахубу
-
вкусила приблудна собака! Треба сказати, підло вкусила, підібравшись зі спини,
мовчки, якось не по- собачому, а по-шакалячому - навіть не загарчавши перед тим.
Вкусила і втекла.
Відшукавши її лігво, вирішив був я знищити його раз і назавжди, таким
чином вирішивши питання радикально. Але, почавши роботу, почув жалісне
скімлення: виявляється, там були цуценята! Ну, образа образою, але ж я таки - не
звір. Спробував змінити тактику - обгородив так-сяк прилеглу до лігва територію,
написав і розвішав попереджувальні оголошення для колег і навіть почав
підгодовувати хижачку, надіючись приручити чи, принаймні, налагодити
«добросусідські стосунки».
Скажу прямо: «Нічого з того не вийшло!»
Собака справно під'їдала мою «гуманітарку», але уперто гарчала, як на
ворога. До речі, виявляється, і покусано було не тільки мене, а й ще кількох
співробітників. Та всі вони виявилися такими ж «добренькими», як я.
До чого ж веду? А до того, що учора псина вкусила мене знову, так само
підло, але вже набагато сильніше і поза територією установи: очевидно їй
сподобався сам процес і вона просто стала виходити на щоденне полювання…
Отже, бачу нині єдиний вихід: звіра треба, або знищувати, або садовити на
ланцюг, де йому й місце. Тільки так!
Погано тільки, що віднині стала закрадатися думка і щодо цуценят: «А чи
не помножиться після їхнього дорослішання хижаків уп'ятеро чи ушестеро, адже,
так чи інакше, вони почнуть жити і діяти за прикладом матері?»
Досі, щоправда, надіюся (може, наївно), що зрештою цей виводок сам
забереться геть. Ще надіюся…
А коли озираюся на наше людське сьогодення, самі собою напрошуються
якісь паскудні аналогії.
Випадково? Гадаю, ні.
* * *
«Хто хоче пізнати найбільші таємниці природи, нехай
розглядає і спостерігає мінімуми й максимуми протиріч і
протилежностей…»
Джордано БРУНО
Наведу до цього мудрого вислову дві «зарубки» на душі, привезені з
подорожі до Одеси.
…В одеському трамваї випадково очі натрапили на «графіті»
, писане
чорним маркером добірною українською мовою: «Хай будуть прокляті навіки
Майдан і всі майдануті!»
Отже, не все воно й соловей, що співає?
…Знаєте, завжди дивувався парадоксу: їдучи в Крим чи Одесу, їхав завжди
у вагоні, що майже стовідсотково розмовляв українською, а коли повертався, вагон
завжди «говоріл по- русскі». Складалося враження, що українці їхали туди
назавжди, як в еміграцію, а натомість до нас висилали чужаків.
Цього разу мені поталанило.
В купе поїзда на зворотному шляху зі мною їхали дві жінки. Одна з двома
дітьми. Обоє говорили рідненько. Діти також. Я й подумав: «Сестри…» Проте,
виявилося, що ні. Були вони навіть з різних областей - одна з Дніпропетровщини,
друга з… Донеччини, з Курахового. Спершу гадав, що донеччанка просто
«підігрує» нам, як попутникам, аби не мати собі зайвого клопоту. Виявилося - ні!
Ті кілька разів, коли дзвонила сама, або дзвонили їй по мобільному телефону,
говорила також українською мовою!
Отже, не всі й вовки - хто в лісі?
* * *
У волонтерському екіпажі, що їхав цього разу в зону АТО, крім мене та
водія з позивним «Хорунжий Бунчук», була ще й дівчина Віка, років вісімнадцяти,
студентка нашого культосвітнього училища. Їздили ми в сектор «М», у
Новоселівку: відвозили «передачку» для бійців 14 бригади. Загалом справилися
непогано. А от на зворотному шляху, вирішивши скоротити дорогу, втрапили в
халепу - нарвалися, схоже, на диверсійну групу «денеерівців».
Аби не їхати через Чормалик, спробували ми подолати глибочезну і
широчезну балку, що пролягала межи двома дорогами, через якусь покинуту
ферму, до якої були з'їзди з обох автотрас. Та ледь почали спуск, як звідкись із-за
будівель вихопилося четверо людей в камуфляжі та з ручними кулеметами. Один
одразу ж став у положення «стрільби з коліна». Двоє розбіглися врізнобіч і,
відбігши від центрального кроків на тридцять-сорок, теж грамото зайняли вогневу
позицію.
Звичайно ж, ми зупинилися. Що іще могли зробити, беззбройні?
Четвертий з «воєнних», граючись автоматом рушив до нас.
- Чуєш, Віко, - тихо сказав Хорунжий Бунчук, - ти ляж на сидіння! Може,
якщо й почнуть стріляти, залишишся живою…
На те з
-заду почулося тільки зневажливе сопіння.
Я озирнувся. Обриси обличчя дівчини отверділи до монументальності, але
очі дивилися на світ рішуче і без страху!
«З такою можна йти у розвідку…» - подумалось.
- Як думаєш, - встиг спитати я ще у Бунчука, - наші чи ні?
- Хтозна, - буркнув він. - Територія тут наша, але ж до фронту всього
кілометрів сім…
Той, що підійшов, на «нашого», дійсно, схожий був мало: екіпірований по
першому класу, наче щойно - з магазину. Навіть автомат, здається, тільки-но
відмили від солідолу. І - жодного шеврону чи нашивки!
Зневажливо зиркнувши на наш жовто-блакитний прапорець, він, на відміну
від солдат на блокпостах, навіть не став вимагати документи. Зазирнув у салон.
Побачив Віку і тихо просичав: «Бандеровская принцеска…»
Потім, відступивши крок, коротко сказав, наче плюнув, московською
говіркою:
- Абьедьте чьрез Чермаалик…
Ми заднім ходом (вгору!) повернулися на стару дорогу.
Відчувши волю, ми з Бунчуком дружно закурили.
А Віка раптом сказала:
- Їсти хочу!
- Ну, ти диви на неї! - засміявся Бунчук. - Точно - бандерівська принцеска:
війна війною, а обід за розкладом!
Біля найближчого мирного кемпінгу ми зупинилися, з'їхавши ближче до
лісосмуги. Їли. Сміялися чомусь. Просто раділи тому, що життя продовжується.
Дивлячись на Віку, я раптом згадав слова Сократа: «Людині, істинно
мужній, не личить намагатися прожити якомога довше, а варто сприймати життя
таким, яким би воно не було…» Ми ж з Бунчуком хоч встигли дещо в цьому житті,
а дівчинка ця іще стільки ще могла в ньому втратити.
Ні! Народ, в якому -
такі майбутні матері, не зламати ніколи і нікому!
«Так наші то були чи ні? Може, вороги просто не захотіли
демасковуватися, піднявши стрільбу?» - гадаю, думав кожен з нас всю подальшу
дорогу додому.
Тієї ж ночі, саме там, де ми були, «денеерівці» вдарили в стик 14 і 75
бригад. І з тилу теж. Невдало вдарили: залили їм сала за шкуру добряче…
Але, отже, все-таки то були не «наші».
* * *
Буваючи в зоні АТО, звернув я увагу на те, що поля там засіяно до самих
окопів. З обох боків фронту! Мало того, під Новоселівкою, скажімо, поле було
засіяне навіть між окопами ворогуючих сторін! Мабуть, за домовленістю, на тому
полі саме трудився комбайн…
Хоч у цьому залишаємося впертими українцями. Хоч щось іще єднає.
Може, в тому - і наша надія?
Бог дав тобі чужинську твердь під ноги?
Шукай Людей і на чужій землі!
Здобутки серця будуть чималі,
якщо не зрадиш ні себе, ні Бога.
НАЛУХАНЕ З ДАЛЕЧІ
Вождь індіанців-сивашів Січневий Буревій помирав. Для того ще позавчора
попросив онуків відвести його на священну Гору Предків. І хоч Гора та, сказати
по честі, була горою зовсім не його пращурів, але мусив і наостанку дбати, аби всі
закони і табу племені, яке прийняло його колись, наче рідного, існували і діяли, бо
тільки завдяки їм ще жила надія на виживання цього маленького народу
-
останньої скалки волі та старих звичаїв на північно- американському континенті.
Так дивно трапилося
, що у важкий час доля, наче осмислено, звела їх - одиноку,
нікому непотрібну, але сильну духом «переміщену особу» і зневажене всіма, але
останнє вільне суспільство упертих мисливців. Вони і вижили завдяки одне
одному. Більше того, вони перемогли - і владу, і час, і голод, і холод
, а стосовно
нього самого і, на якийсь час, навіть саму смерть.
Тепер смерть прийшла, аби таки взяти своє. І холод прийшов, аби
допомогти їй. А час, здавалося, просто зупинився: йому вже нікуди було більше
спішити і нікуди начебто було текти. А зневажений голод - той просто припхався
у свідки…
Паморозь упала на чахлі кущики посохлої гірської трави, на камені, на
древні сиваські тотеми. Шкура чорного грізлі, на котрій лежав старий вождь,теж
за ніч посивіла і оповила тією холодною сивиною тут-місце грядущої драми.
Січневий Буревій був без свідомості і марив:
Довкола Трої знову цвіли тюльпани! Всестеп аж горів, аж світився
помаранчово, хлюпаючи тепло у Всесвіт. Як же приємно було іти цим
весіннім вогнем у далеч, за обрій, разом з Оксанкою!
Сашкові здавалося, що та вогняна дорога ніколи не закінчиться.
Сашкові хотілося, щоб так було. Сашкові вірилося, що тільки так і може
бути.
- А дожени! - сміялася дівчинка і бігла-побігла кудись у небо.
Окрилений першим коханням хлопчик і собі зривався з місця, і також
злітав!
Але раптом все вибухало вогнем справжнім, ховалося за чорну завісу
диму, потім блякло і зникало зовсім, назавжди. Зникало разом з Оксанкою, яка,
мабуть-таки, встигала сягнути і Царства Небесного…
Отой порив вирвав його на якийсь час із лап смерті. Пронизуючий Вогонь
відкрив очі. Виявилося, що увесь цей час він лежав
зорілиць. Поворухнутися уже
не було сил, але вистачало наснаги ще думати. І він деякий час думав - уривками,
маревно, божевільно: «А може, саме оцей Оксанчин злет і зманив мене колись у
небо, примусивши стати льотчиком?.. Може, половину життя я тільки те й робив,
що намагався наздогнати любов і надію?.. Ну й направду ж, хіба любив я так
потому своїх жінок і чи так уже й погано було б мені, одвічному землянинові, на
землі?.. А все щось штовхало, гнало увись, аж поки злі не обкарнали крила…»
Холод і смерть знову врешті перемагають і Пронизуючий Вогонь поринає в
безчасся:
Серпень сорок другого року. То був один з багатьох нічних вильотів.
Бомбили ворожий аеродром біля якогось російського містечка. І все начебто
пройшло вдало. Але вже на зворотному шляху снаряд ворожої зенітки таки
вдарив у фюзеляж його літака. Машина загорілася одразу.
- Доведеться стрибати, командире! - крикнув йому на вухо штурман
Микола Ковтуненко.
- До фронту ще далеко?
- Кілометрів з десять…
- Дотягнемо!
Дотягнули. І навіть в машину врятували.
Але Сашко звідтоді надовго запам'ятав страх можливості полону…
Холод знову приводить старого вождя до тями. Стрічки на древніх
індіанських тотемах розвіваються над ним на вітрі… Стрічки сиваські такі схожі
на ті, українські, котрі вплітали собі в коси у рідній Трої дівчата!
«Нема вже, мабуть, і на світі тих дівчат. - приходить думка. - Ось, лише я
один затримався тут так довго. Навіщо? Якою була мета у Господа щодо мене,
одинака, викинутого долею на далеку чужину?! Що встиг зробити я, охоронець
Вифлеємської Зірки, для своєї України?!»
Серце аж заходиться від болю! У голові паморочиться. І Січневий Буревій
знову марить:
У сорок третьому році Сашкові присвоїли звання Героя.
- Ну-ну, порадуйся, хохол! - замість поздоровлення, буркнув начальник
політвідділу підполковник Муравін. - Бачу я тебе, махновцю, наскрізь… Ще
розберемося з тобою. Думаєш, не знаю, що сім'ю твою було поражено в правах
і з ким твій батечко в громадянську воював? Все знаю! І «особіст» наш теж
знає. Поки що командир полку за тебе горою стоїть… Але ми ще
постараємося, щоб ти отримав те, чого насправді заслуговуєш. Не надійся:
війна нічого не спише. Та й війни колись-таки закінчуються, а разом з ними і
потрібність таких, як ти.
Далі раптом він чомусь знову наче повертається до рідного села у більш
ранні часи:
Батько одружився вдруге. Мачуха, Мар'яна, виявилася жінкою
хорошою, сердечною: і Сашка, і зведеного брата Олексія любила, як своїх
дітей. Та своїх дітей вона і мати не могла: підірвалася, казали, на току.
Коли забирали Сашка тридцять дев'ятого року до армії, довго стояла
край большака, махаючи йому услід - ніби прощалася навіки.
А таки й прощалася - окупації не пережила. Ніхто й не знав, не думав,
що була Мар'яна єврейкою, зате німці, прийшовши, і дізналися, і подумали за
всіх. Заодно розстріляли і батька…
Щоправда всі вони стрілися ще раз - у сорок першому, коли Сашко
приїздив у відпустку після закінчення льотного училища. Але відпустка та була
такою короткою, що ніби і не було її зовсім.
Січневий Буревій знову на короткий час опритомнює. Озирається довкола.
А довкола світ став чорно-білим, як у старому кіно, як усе його життя! Чорний
базальт скелі ще намагається вирватися у дійсність з-під чистого снігу, як
зрештою і все чорне, яке з споконвіку намагається домінувати в земному бутті.
«Чому ж трапилося зі мною саме те, що трапилося, і чому саме зі мною?! -
спроквола мислить хворий. - Я ж так багато обіцяв колись Енеєві… І майже нічого
з того виконати не зміг! Так перевернулося життя: ні любові, ні щастя…»
Вони одружилися з Оленкою за три дні у сорок першому році. По
закінченні училища Олександр на тиждень заскочив додому у відпустку. Вже
першого ж дня побачив її біля колодязя. Звичайне сусідське дівча змінилося до
невпізнанності! Стояла Олена, красива, як мавка, - русява, поставна, сонцем
осяяна. І зазвучали у серці молодого лейтенанта дзвони! Затинаючись,
запросив він красуню на вечір до клубу. Всього одненький фільм «Трактористи»
і подивилися, тільки одну нічку й поцілувалися під віщими вербами над
ставком - на тому «цукерочко-букетний» період залицянь і закінчився. Уже
вранці пішла пара до сільради - подавати заяву на шлюб. А наступного дня і
розписалися. Було те шістнадцятого червня… А вісімнадцятого відбув Сашко
до своєї військової частини, що стояла під Станіславом, «на нових землях».
Оленка ж у неділю, двадцять другого мала теж їхати до Запоріжжя - здавати
останні курсові іспити в педагогічному інституті, де вчилася.
Ніхто не відав, що доля підготувала для обох найстрашніший
життєвий іспит - війну.
Отямившись знову
, він почув годинник. Годинник ішов, мабуть
, у Вічність,
і стукав так, що аж гуло у вухах. Зрозуміло було, що його не спинити нікому і
ніколи: його можна тільки чути, а сягнути, або побачити - зась! І не годинник то
зовсім, сам Час - володар усього живого.
« Отже, час таки вирішив піти? Отже, і я ще - у білому світі? - подумав
кволо. - Ще потішається наді мною пані Смерть… А може, справді, гріхи мене в
Рай не пускають? То пустили б уже хоча би в Чистилище чи
в Пекло».
Подумав і знову знепритомнів. А годинник стукав і стукав собі і надалі:
Час тече незалежно од наших хотінь, мук і навіть притомності…
Восени сорок третього року його відпустили у короткострокову
відпустку: рідне село вже звільнили.
Дістався у Трою надвечір. Зайшов до сільради, аби стати на облік.
- Все вже знаєш про батька, про мачуху? - спитав, покінчивши з
канцелярською нудотою, «вічний» голова сільради Степан Овчаренко.
- Та, знаю… Олексій написав... Він же в піхтурі навіть звільняв нашу
Трою… Не знаю, щоправда, куди хоч переночувати піти. Хату ж німці
спалили?
- Як це куди? - здивувався голова сільради. - Оленка твоя додому
прибилася. Теж була під окупацію втрапила: ешелон їхній евакуаційний
інститутський тоді, у сорок першому, під містом Орлом німці розбомбили.
Грець його знає, як звідти до нас і дісталася… Ще добре, що на той час німці з
села пішли, румуни вже стояли, а вони про розстріляну родину твою не знали.
Навіть прихвосні німецькі, та ти їх добре знаєш - «буксирники» колишні:
староста Буцько та поліцай Завгородній, будь вони неладні, - чомусь
промовчали. Так і прижилася. Вчителює тепер - математику у нашій школі
викладає.
- То, я побіг? - заквапився Сашко.
- Та біжи вже! - засміявся Овчаренко. - Батьківщині тепер, ох, як
багато поповнення сопливого треба. Плодітеся і розмножуйтеся -
благословляю!
…Аж через двадцять чотири роки дізнався Сашко, що налюбили вони
тоді з Оленкою сина і що назвала його дружина також Олександром.
…Аж через п'ятдесят років потому побачив Пронизуючий Вогонь свою
онучку. Назвалася Тетяною… Та він-то знав, що звуть її насправді Ранковою
Росою (Україною!): вимріяв, вистраждав, вимолив у Бога їй те ім'я довгими
ночами на чужині…
У гості до помираючого навідалася білка - пухнаста, руда, як саме сонечко!
Безстрашна, вона підбігши зовсім впритул, торкнулася навіть своїм вологим
носиком до його щоки. Цікава, вона навіть потягнула теплою лапкою його за вухо.
- Ву-ута-анька-а… - простогнав Січневий Буревій, на секунду виринаючи з
безпам'ятства, - йому здалося, що то з'явилася з голодоморного дитинства кицька-
берегиня. - Знову прийшла рятувати? Пізно вже… Та й не треба: віджив я своє.
Безталанно віджив. Прощай!
Налякана його голосом білка, пискнула і зникла в безкраїх снігах…
Його літак збили сорок четвертого року над Сандомирським
плацдармом. Увесь екіпаж і клятого політрука Муравіна, якого, як на те,
понесло «нюхнути пороху», аби мати можливість представитися ще до
якогось орденку чи медельки, німці розстріляли ще у повітрі. Шокар,
поранений двічі - в плече і в ногу, залишився живим лише тому, що
вистрибував останнім, тож його віднесло вітром од кулеметів уже за
відстань прицільної стрільби.
Чому не розстріляли потім фашисти? Те відомо лише Господові.
Очевидно, не щодня до них у полон потрапляли Герої Радянського Союзу.
Може, надіялися пізніше обміняти на когось? Може, агітаційну провокацію
якусь замислювали? Ніхто того не відає. І нічого того, слава Богу, чомусь не
відбулося, не сталося.
А Шокар, що вижив завдяки своєму бувалому в бувальцях молодому
організмові, пройшовши застінки «Абверу», а потім і «Гестапо», врешті, після
довгих поневірянь та мук, опинився в таборі Дахау…
На коротку мить сонце повернулося йому в очі. Але, блимнувши, мов
каганець, знову згасло, аж зачаділо. І він ще встиг навіть відчути запах горілого
єлею та ладану. А марення знову продовжилося, як набридлий серіал:
Двадцять дев'ятого квітня сорок п'ятого року тих небагатьох
смертників, що дивом залишилися живими, звільнили американці. Так Сашко
потрапив у табір переміщених осіб.
Якось, відбувши там уже майже півроку, він отримав виклик до
начальника табору майора Джейка Роя.
Коли, постукавши, увійшов до кабінету, майор, як не дивно, підвівся
назустріч і, підійшовши майже впритул, довго уважно дивився йому ув очі.
Сашко іще подивувався, що ні перекладача, ні секретарки при тому не було…
- Що ж, земляче, - начальник табору раптом озвався чистою
українською мовою. - Прийшов наказ усіх колишніх радянських
військовополонених репатріювати, згідно ялтинських домовленостей. Готов
їхати?
- Куди - на смерть чи до Сибіру? - сумно посміхнувся Шокар. - Чи ви
думаєте, що там мені пробачать загибель начальника політвідділу та ще й
того самого, котрий на мене у всі можливі «каральні органи» кляузи слав?Тут і
одного полону для таборів вистачило б. А так - точно «вишка»!
- Знаю! Читав твою «справу», - зітхнув американець. - От що… Мій
батько теж з України, з-під Вінниці. Є там у вас таке місто? Роєнко - моє
справжнє прізвище. Не хочеться мені ні вашим, ні нашим байстрюкам-
контррозвідникам тебе віддавати. Не знаю - чому. Голос крові, мабуть… Я
тут з нашими українцями з канадського корпусу англійців побалакав. Є
можливість тебе до Канади доправити. Там теж наші десь до ліпших часів
приховають. То як? Готов ризикнути?
- Здається, у мене й вибору нема…
- Ну, от і добре. Іди збирайся: їхня вантажівка тебе з табору і вивезе.
Зайдеш до мене о восьмій вечора. Язика тільки тримай за зубами. У таборі
«стукачів» повно- повнісінько.
Отак і почалася Сашкова дорога на чужину - довга, довжиною в
цілісіньке життя…
Сонце зблиснуло ще раз, але вже багряне, наче кров.
- Вечір… - устиг подумати Січневий Буревій. - Як довго я завжди вмираю!
І згас разом із сонцем.
- Це добре, що ти - також льотчик! - сказав Микола Панасюк,
лейтенант королівських військово-повітряних сил Великобританії, до якого
«по ланцюжку» нарешті доправили Шокара нові друзі. - Завтра наш
транспортний літак вилітає до Вінніпегу. Екіпаж там свій, перевірений. Не
ти - перший, не ти - останній… На стоянках виходити не зможеш: сам
розумієш, - те, що робимо, справа підсудна. Отже, людей «спалити» не
можна. А от у Канаді доведеться тобі стрибати з парашутом в заданому
районі. Там тебе інші наші люди зустрінуть і проведуть до місця тимчасового
перебування. По-іншому ніяк не виходить: ти ж - людина без документів,
ніхто-нізвідки… Та не бійся, ми тобі навіть парашут «совєцький» дістали! Ти
англійською мовою володієш?
- За півроку у таборі освоїв трішки…
- Ну, от і гаразд! Принаймні, в разі чого, хоч якось там з людьми
порозумієшся на новому місці…
Наступним прощатися до нього прийшов місяць, такий же, як у дитинстві -
повний, ясновидий, золотий, мов хлібина.
Але і він скоро згас. Каїн опустив на ньому вила і стомлено присів десь у
Морі Дощів. І Авель присів поряд з ним, обнявши Брата…
Літак до заданого району так і не долетів. Уже над Канадою втрапили
вони в потужну завію, і обледеніла машина із заглухлими двигунами, різко
втративши висоту, спланувала на засніжений ліс. Довелося з парашутами
вистрибувати всім. Вітром їх розметало на кілометри…
Три дні, голодний і змерзлий, Олександр ішов сніговими заметами
невідомо й куди. Врешті, втративши останні сили, втратив і свідомість.
Опритомнів він аж за кілька днів серед незнайомих і дивних людей -
індіанців племені сивашів.
- Ти хто? - запитав його ламаною англійською вождь Осінній Вогонь, у
тіпі котрого, як виявилося, і перебував увесь цей час хворий.
- Ніхто-нізвідки… - простогнав Шокар, згадавши вислів британського
лейтенанта Панасюка.
- Що ж, те і на краще, - всміхнувся старий індіянець. - Отже, почнеш
нове життя з чистого снігу… А звати ми тебе будемо Січневим Буревієм, бо
ж і віднайшли випадково тебе мої мисливці саме у велику негоду. Тобі є куди
повертатися?
- Ні! Я в цій землі - чужинець. І в своїй землі - чужинець. Та й далеко
вона, моя земля, - за морем…
- І те - на краще. Значить, ти - не посланець влади блідолицих?
- Ця влада - не моя влада… Ця країна - не моя країна…
- Гаразд! Бачу в тобі хорошу і сміливу людину… Залишайся тоді у нас,
скільки захочеш чи скільки вважатимеш за потрібне. Мій тіпі - твій тіпі,
брате! Видужуй.
- Дякую вам… - прошепотів Олександр.
- Нема за що! - всміхнувся, якось дивно по-українському, Осінній Вогонь і
кивнув на юну скво, яка стояла осторонь. - Ось донька моя, Прудконога Лань, за
тобою пригляне…
По батькових словах дівчина, кивнувши, зробила лише крок до ложа
хворого Шокаря і, сама ще того не відаючи, назавжди увійшла в його життя.
Тут він знову виринув у буття.
«Як потопельник, що час від часу виривається з бездни води, аби хапнути
повітря…» - подумалося Січневому Буревієві.
Проте свинцева темінь небуття одразу ж і потягнула його назад, у свої
безмірні глибини.
Прудконога Лань, справді, доглядала за Олександром, як за рідним, не
відходячи від хворого ні на крок. Навіть вночі вона спала сторожко, кинувши
свою постіль біля входу до відгородженої частини тіпі, в якій перебував
Шокар.
Спершу Олександр навіть дивувався такій відданості дівчини наказові
батька, бо з того, що чув про індіанок, знав, що то - неприборкувані пуми чи
пантери, керувати якими майже неможливо. Але якось, підвівши погляд на
красуню, побачив у її очах оту всеохоплюючу жіночу ніжність, яку не
сплутаєш ні з чим. Здавалося, рефлекторно він простягнув руку до її руки і
ніжно торкнувся пальців…
Врешті і сталося тільки те, що й мало статися, коли двоє молодих
так довго знаходяться разом, а надворі саме починається дика, первозданна
лісова весна.
У племені сивашів жінка завжди обирала собі чоловіка сама і першою
виказувала свої почуття. Але перша ніч кохання, вважалася і, власне, весіллям.
Тож той, хто відповідав на заклик скво, мусив розуміти і знати, що завтра
прокинеться уже одруженою людиною, з усіма належними до того
зобов'язаннями. Звичайно ж Олександр того не відав, але, дізнавшись, не
надто й засмутився. Навпаки, після довгої-предовгої перерви, нарешті відчув
якесь умиротворення: принаймні відтоді знав, що таки віднайшлося, мабуть,
єдино можливе місце на цій землі і в цьому житті, де він іще може бути
навіть відносно щасливим…
І знову на мить виринув він до світу.
«З вогню - у холод, наче гартують мене навіщось…» - ще встиг подумати
перед тим, як провалитися у Пітьму.
Після смерті Осіннього Вогню, за законом предків племені сивашів,
Шокар - Січневий Буревій якось так само просто і буденно став вождем.
Загалом у його житті майже нічого й не змінилося, бо через старість тестя
він, власне, вже давно і виконував його обов'язки. Вільне плем'я жило за
старими прабатьківськими завітами. Тож кожен у ньому знав - коли, що, як і
кому робити. Мисливці просто ходили на полювання. Жінки, як і скрізь,
доглядали за дітьми, готували їжу, прибирали та прикрашали тіпі, шили
одіж. Вождь і був потрібен хіба що в деяких організаційних моментах побуту
та іще в часи, коли траплялися якісь непересічні чи непередбачувані
обставини - коли треба було приймати рішення відповідально і одноосібно.
Одне з таких рішень довелося приймати й Олександрові. У
шістдесятих роках до племені таки прибули парламентери від канадського
уряду, аби нарешті «закопати томогавк війни». Пропонувалося таке: за
племенем залишалися його теперішні мисливські угіддя, воно мало право
користуватися в побуті власними законами та звичаями, але натомість
сиваші мали гарантувати безпеку і допомогу тим подорожнім блідолицим
чужинцям, які з тих чи інших причин опинялися на їхній території, втім,
звичайно ж, сповіщаючи про всіх таких осіб владу. Також, при бажанні,
кожен бажаючий сиваш міг офіційно набути громадянства Канади.
Двох чи трьох російських золотих червінців з намиста Прудконогої
Лані, отриманих за хутра на Алясці ще її прадідом, вистачило, аби найняті
Січневим Буревієм міські адвокати, фахово перевіривши домовленості,
залагодили всі юридичні нюанси, і Великий Договір було підписано. Звідтоді
сиваші зажили мирно і спокійно на цій суворій, холодній, але
своїй землі, на
відміну від інших племен, котрі давно уже мусили гибіти в резерваціях.
Тоді ж, до речі, Олександр і виправив собі паспорт. Навіть ім'я та
прізвище міняти не довелося: «Алекс Шокар» англомовними канадцями
сприймалося і вимовлялося легко, майже звично.
Цього разу притомність тривала і менше секунди - так… півзблиску…
невідомо й чого… дня чи ночі…
1967 рік. Осінь. У стійбище сивашів разом з представниками місцевої
влади раптом завітав представник канадського уряду містер Стів Поттер.
Після належних привітань та офіціозу він, дивлячись прямо в очі Січневому
Буревію, що було уже саме по собі незвичним щодо блідолицих, та ще й
тримаючи його руку у своїй, сказав:
- Я вибачаюся, вождю, що довелося потурбувати вас особисто та
порушити звичний уклад життя вашого племені. Річ у тім, що на те є
причина… Розумієте, готуємо до підписання один важливий для нашої країни
бізнес-контракт. З країни, що знаходиться далеко за морем і про яку ви навряд
чи й чули, до нас завітали наші ділові партнери для попереднього обговорення.
Звичайно ж, ми підготували і велику культурну програму для гостей. Але… їм
чомусь конче захотілося подивитися, як живуть у нас вільні індіанці… Самі
розумієте, більше їх везти нікуди.
- Але ж і у нас тут - не циганський театр, - засміявся Січневий Буревій.
- Ми просто живемо, як живемо… Повезли би ви їх у резервацію до ірокезів чи
ще до когось. Я чув, що там є навіть «музеї» і ансамблі фолклорні.
- Так, і я чув про вашу начитаність та незвичайну цивілізованість, -
здивовано підняв брову Поттер, - але досі не йняв тому віри. Тепер бачу, що те
- правда… Розумієте, вождю, можна було би вчинити і так, але, по-перше,
люди ці далеко не дурні і тому одразу розкусять наше «шоу», а по-друге - вони з
тієї країни, з котрої походять і мої предки, тож мені, чесно кажучи, не
хочеться і соромно їм брехати. Отже, прошу вас по суті про особисту послугу.
В разі чого матимете друга в канадському уряді.
- І з якої ж країни ці люди?
- У нас її по-різному називають - Радянський Союз, частіше - Росія… Але
країна ця якби поділяється ще на багато територій-країн. Це довго
пояснювати - чому. Одна з цих країн - Україна. От вони саме звідти і є.
- І якеж має відношення Поттер до України? - спитав українською
мовою Олександр.
- О-о-о!!! - остаточно здивувався Стів і, пильно вдивившись в обличчя
вождя, нарешті промовив: - Зрештою, це багато пояснює, а для мене і
полегшує… Щодо прізвища… Ви ж знаєте, що Поттер - то «гончар»
анлійською? Мій дід, який переїхав свого часу до Канади був Гончаренком.
Просто скоротив дещо слово і переклав англійською. Усім першопоселенням
завжди хочеться якомога швидше стати «своїми» на іншому місці.
- А ви, значить, згадали, що - українець?
- Дивно так сотворені Богом люди, вождю. Зрештою, ми всі шукаємо і
сенснс, і правду, і елементарну правильність чомусь саме у минулому… То ви
також - українець?
- Так! - знову усміхнувся Олександр, Січневий Буревій. - Оскільки тепер
уже не інтернуєте та й людина ви, бачу, хороша, про те розповім уже за
столом. Ген, дружина вже рукою махає - кличе. Значить, все готово. Пішли,
земляче! Ну, й свиту свою з собою бери.
Уже за столом вони ще про щось перешіптувалися один з одним до
пізньої ночі, коли всі інші приїжджі давно й позасинали. А потім навіть
тихенько заспівали: «Розпрягайте, хлопці, коней»…
- У-у-у! - на секунду увірвався в свідомість Січневого Буревія стогін живого
вітру. І стих, не знайшовши розуміння та співчуття.
Через день потому на військовому гелікоптері прибула і означена
делегація. Як не дивно, серед приїжджих Олександр побачив аж двох
знайомців!
Перший - колишній канадський льотчик Микола Панасюк, ледь ставши
ногами на тверду землю, одразу ж розпростер для обіймів руки і кинувся
назустріч:
- Живий, курилко! - наче запричитав по обіймах. - А ми ж думали, що
тебе давно й вовки з'їли у наших диких лісах! Коли мені Стів подзвонив, я
навіть не повірив! А потім з Оттави - літаком… р-раз!
- Досі в льотчиках?
- Та, брате, не повіриш! Тепер я - приватний детектив. Потім про все
розповім, бо в тебе ж зараз - офіціоз. Не затримуватиму поки що.
Другий знайомець упізнав його, схоже, також одразу, але виду не подав.
Тільки коли здоровався, міцно потиснувши Олександрові долоню, дещо довше,
ніж годилося б, затримав її у своїй…
- Ось, знайомтеся, вождю! - представив його Стів Поттер (говорив при
тому він англійською, як домовлялися попередньо. - Це директор заводу
«Холодмаш» з українського Світайгорода, містер Олексій Надтока.
Холодильні системи виробництва його підприємства працюють навіть на
російських космічних кораблях!
Обнялися вони уже пізніше, коли після екскурсії стійбищем,
імпровізованого концерту та святкового застілля, переморгнувшись,
непомітно вислизнули у темінь.
Тоді-то і дізнався Січневий Буревій і про сина Олександра, і про смерть
першої дружини, і ще багато про що. Проте, поговорити довго не вдалося:
«кегебіст» був і при цій делегації, а в ті час ще розсекречуватися було -
підставити під гоніння всю родину…
«Життя постійно намагалося поставити мене навколішки, а я постійно
опирався - думав, наче продовжував марити, помираючий. - Навіть у вірі був
бунтівником - ніколи нікому не цілував рук, ні перед ким не ставав на коліна, не
жалував соборів золотоверхість і сусальну ряженість «батюшок», не сповідувався
таким же грішним людям, аби отримати від них «прощення гріхів», не визнавав
виразу «раб Божий»… Хай йому грець усьому, але… Бог же казав: «Я єсьм -
любов!»? Інші в цьому житті стали рабами наживи, рабами пристрастей, рабами
гріха, рабами обставин… То чи так уже й погано було б - стати Рабом Любові?!
Жаль, що надто пізно приходить до нас Віще Розуміння…»
Після подій дев'яносто першого року старий друг Микола Панасюк,
провівши таке- сяке розслідування, вияснив що у сина Олександра є також уже
два сини - Дмитро та Ігор а ще донька, котра працює директором
краєзнавчого музею у Світайгороді. Підключивши до справи і Стіва Поттера,
друзі таки змогли організувати її виклик на культурологічну конференцію у
Монреалі, а потім і поїздку у вільне плем'я.
- Тетяна - знічено представилася молодиця, простягнувши руку для
вітання…
Та він-то знав, що звуть її насправді Ранковою Росою (Україною!):
вимріяв, вистраждав, вимолив у Бога те ім'я довгими ночами на чужині,
відчуваючи серцем онуччине існування!
Тому, хоча й смертно хотілося побачити і сина, і онуків, прагнув
зустрітися найперше із нею: знав, що пробачення просити треба у Жінки, бо
ж кожна Українка - маленька Україна.
Подивився їй у очі і зрозумів, що вона знає все: Олексій таки не втаїв од
родини ту їхню зустріч.
- Здрастуй, Ранкова Росо! - обняв онуку Січневий Буревій. - Ну, ось,
нарешті ми і зустрілися. Повинитися маю… Але те буде завтра.
Потому одступив, даючи змогу обняти її рідним дядькам та
двоюрідним братам і сестрам - численим уже Шокарям-сивашам.
«Правду казав батько, що без смерті не помреш, - думається Олександрові
при черговому воскресінні. - А моя смерть, схоже, вирішила позбиткуватися з
мене. Завтра уранці уже й мають піднятися сюди сиваші. Знайдуть мене живого -
що їм казатиму? Що воскрес на третій день? І сміх, і гріх…Де ти, пані Смерть?!»
- Скоро прийде, - почувся раптом голос. - Це я попросив її зачекати, аби
встигнути сповідати тебе, аби встиг ти сповідатися.
Січневий Буревій через силу роззирнувся.
Недалечко, на камені, сидів ніхто інший, як сам Еней!
- Вибач, брате, що забарився, - всміхнувся він. - Надто довга сюди дорога…
Надто довгу дорогу пройшов ти… То є в чому каятися перед світом?
- За ці два дні, здається я вже сповідався вщент і перед лісом, і перед
снігом, і перед світом, - всміхнувся у відповідь Олександр. - Покаявся би перед
Україною своєю, та вона далеко… Покаявся би хіба що перед жінками, що були
поряд зі мною, та їх нема уже…
- От у Раю перед ними і покаєшся. - знову всміхається Еней і накладає на
Всесвіт хресне знамення. - Засинай спокійно, сину Божий: відпускаю тобі
відсутність гріхів!
- Зачекай! - сполохується Шокар. - Скажи, Вифлеємська Зірка знайшлася?!
- Знайшлася. Все буде добре…
- То й гаразд, пора мені… А ти, Енею… Я прошу тебе - живи! Ті, що ідуть
за нами - кращі за нас.
Довкола Трої знову цвітуть тюльпани! Всестеп аж горить, аж
світиться жовто- гарячо, хлюпаючи тепло у Всесвіт. Як же приємно іти
цим весіннім вогнем у далеч, за обрій, разом з Оксанкою!
Сашкові здається, що та вогняна дорога ніколи не закінчиться. Сашкові
хочеться, щоб так було. Сашкові віриться, що тільки так і може бути.
- А дожени! - сміється дівчинка і біжить-побіжить кудись у небо.
Окрилений першим коханням хлопчик і собі зривається з місця, і також
злітає
!
І… цього разу українське небо
, нарешті
, не сахнулося його, а навпаки,
прихилилося, прийняло спраглу душу у себе та й огорнуло білими хмаринками,
як чистим саваном. І Оксанка нікуди не зникла. Тож вони таки сягнули разом
(!) Царства Небесного.
Сніжинка впала на щоку старого вождя і вже не розтала…
А чорний січневий ліс тихо-тих заспівав-зашумів над мертвим поховальну
молитву Вільного Племені.
СПОВІДЬ ШІСТНАДЦЯТА, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
(ВІДКРИТИЙ ЛИСТ ДО МРІЯН МІСТА СВІТАЙГОРОДА)
Минуло перше нове свято - День Захисника Вітчизни.
Покрова і раніше святкувалася в нашому роду обов'язково: не забулося ще
родичами те, що ми таки - нащадки славних козаків запорозьких (а потому
задунайських). Проте до цієї дати, чесно кажучи, особисто я дійшов був із добряче
потоптаною душею.
Події останнього часу, здебільшого пов'язані з виборами, коли бачиш, що
люди, які грудьми захищали одне одного на Майдані, нині вже готові вчепитисяся
одне одному в горлянку, заради прохідного місця в депутати, ясно що не
надихали… Не надихав і дух реваншу «учорашніх», які порозповзалися по різних
партіях, але теж вперто лізуть до владної кормушки.
Від того усе частіше, стали приходити мислі про вартість того, що на серці
роблю у цьому житті - літератури, журналістики, волонтерства. Ні, я не кидав
нічого. Але чому? На упертості, може? На почутті обов'язку, може? Гадаю, ні! На
вірі в народ наш багатостраждальний, у людей простих, рідних і справжніх! На
знатті того, що десь поряд
, так само рвуть душу, чесні Світлана, Люда, Галя,
Олексій, Генадій, Віталій, Олена, Віка, Надія… і … (вибачте, друзі, усіх
перечислити не зможу). Тисячі нас!
Дійсно, важко писати свої «хроніки», коли знаєш, що нині пишеш в
шухляду, коли бачиш, що гроші летять «у трубу» - на передвиборчу макулатуру, яка
ніким не читається і одразу ж по отриманні викидається у сміття, коли
видавництва, до яких звертаєшся, присилають пости: «Поезію не пропонувати». А
читай: «Не пропонувати нічого!»… Уже ясно, що не побачить світу (принаймні
ближчим часом) і цей роман, щойно дописаний саме для фронту і для Людей
Живих…
Дійсно, важко працювати ночами у своїй майстерні (а іншого часу і нема!)
над тими ж «окопними меблями» чи саперними лопатками, коли телевізія уперто
запевняє усіх, що волонтерство уже зайве, що у армії всього доста, що війна
закінчилася. Між тим, виявляється, що й танкістів та гармашів відвели у чисте
поле, заради телевізійної картинки, поспіхом, не давши забрати навіть
«буржуйки» та власні речі, тож хлопці знову - голодні-холодні. І послати машину
за своїм майном у них немає можливості - бензину катма… Ліків, як і перше, не
вистачає. Не вистачає білизни, теплих шкарпеток, курива, засобів гігієни,
електричних кабелів, інструменту і ще бозна тільки й чого, аж до звичайних
батарейок та «крон» для армійських польових телефонів.
Напівправда губить душу гірше брехні!
Опускаються руки. Поникають крила.
Чи, мабуть, щодо мене принаймні, мабуть, сьогодні вже варто написати -
«опускалися» і «поникали».
Передсвятковий день, 13 жовтня, подивував своєю насиченістю. Найперше
подзвонили з райради і неждано запросили на урочисті збори. Ще неочікуваніше
нагородили «Почесною грамотою» за волонтерську діяльність!
Наш прекрасний світайгородський бард і волонтер Віталій Лиходід співає:
«Нам нагород не треба! Ми - волонтери Господа…» Ох, братику, треба! Просто
навіть для того, щоб відчувати, що робиш справу потрібну, що робиш її недарма і
тому не здаватися: ми - волонтери Господа, але ми й прості люди, з усіма
приналежними до того комплексами…Отже, дві нагороди тепер таких у мене -
«Подяка» від 37 окремого батальйону і оця, вчорашня. Скажу, що то - найдорожчі
відзнаки з усіх, які маю! Обов'язково ближчим часом відсканую і проявлю їх для
людей, бо вони - не тільки мої, вони - всіх нас Небайдужих, Незгасних,
Українських! Просто становище письменника, мабуть, все-таки виштовхує час-від-
часу мене на життєвий белебень, на видноту…
Потому в Будинку офіцерів вручали «Орден за мужність» мого загиблого
племінника родині мого Брата. Тут боляче. Тут плачу… І не соромлюся того!
А надвечір уже побував я на славних гостинах: мене, православного,
запросили до себе греко-католики. Свого часу переклав я віршами «Новий Завіт», і
людям хотілося послухати поетичне «Євангеліє». Втім, потому місце в душах
знайшлося і ліриці, і філософським віршам, і поезії громадянського звучання.
Відверто, я ще й досі під враженням від тієї зустрічі! Давно вже не відчував такої
родинної теплоти! Читали ми вірші, розмовляли, ділилися спогадами та
наболілим… Так «заспілкувалися» протягом трьох годин, що навіть забули випити
чаю, що скипів і охолонув, бо стало якось не до нього. І якщо прийшов я до цих
людей виснаженим душевно, то пішов - окриленим і наснаженим! І ніхто, і ніщо
тепер мене не переконає, що українське Красне Слово нікому непотрібне.
Саме ж свято, 14 жовтня
, я відбув на роботі. Нічого не чекав. Проте
отримав іще один і то найголовніший подарунок: подзвонили хлопці з фронту, з 14
бригади! Поздоровили. І просили передати всім волонтерам «ВЕЛИЧЕЗНЕ
СПАСИБІ!». Так просили і передати - «НАШИМ ЗАХИСНИКАМ»!
Отже, ми - захисники захисників? Аж трохи страшно…
А один із солдатів, Микола, з яким познайомилися під час останньої
поїздки в АТО, між іншим, сказав: «А я ваш «Український порідник» щодня по
віршику читаю. У мене закладочка є… Ношу в кишені. Він у мене тепер - як
талісман! Усі наші читають, коли… випросять. Дуже боюся загубити цю книжку».
Чуєте, Льошо і Віко? Недарма ми того дня і на кулемети напиралися!
Чуєте, братики і сестрички? Недарма ми трудимося! Переможемо! Будь-що!
Чуєте, мріяни, які ще не з нами, приєднуйтесь! Те маленьке і, здавалось би,
несуттєве, що може зробити окремо кожен із нас, завдяки спільним зусиллям,
углибає у Велике і Величне! Будьмо! Будь-що!
15. 10. 2015 р.
Скажи собі: «Я жити не зумів!»,
ніж нелюбов знов сіяти в народі.
Можливо все й зрадливе по природі…
Окрім надії, віри й саду змін!
САД ЛЮБОВІ
А знаєте, я вже й оглухнуть готов, щоб «дань не платити» дешевій розмові… Так
часто говоримо ми про любов, забувши і щирість, і сутність любові.
Ми душі свої, охололі давно, полощемо в пам'яті і темнолітті, при тому
гадаючи: «Жаль, не дано побути щасливим в цім білому світі!» А світ на те й
білий, як аркуш чи сніг, щоб торить стежки до знайомої хати, щоб кожен писав
свої вірші, як міг, а впавши, міг просто «птахів малювати».
Нам часто здається, що чорні дощі вже змили з очей весен золото навіть…
Прислухайтесь! Глибоко десь у душі ще хлопчик чи дівчинка тихо співають! Вони
іще б раді всміхатися знов. Вони іще вірити мрії готові. Вони ще життя покладуть
за любов. Вони ще жадають святої любові!
Ох, друзі мої, до юнацьких засад, якщо, може, й небо вже хмариться грізно,
не пізно вернутися і в шістдесят, бо ж бути щасливим ніколи не пізно! Не пізно
почути, як вишні шумлять, й здригнутися серцем од Вічного Зову. Подумайте, вам
ця сум-журба на
'кий ляд?! І в сад повертайтесь, заквітчаний, знову. Там обрій іще
вашу Тайну трима - веселі суцвіття усіх ваших райдуг. Повірте, що Храму ясніше
нема, - сад завжди вам, рідні, так віддано радий.
Для мене, ви знаєте, поприще - сад. Я в ньому - удома і рідний, а отже,
сюжетів для славних ліричних балад там і не шукаю, та завжди знаходжу. Й не
треба, щоб мінилась даль голуба,- достатньо лиш трохи послухати листя: тут
кожна троянда - квітуча судьба, тут дерево кожне - намолене місце. Не треба зірок
і тривожить межу, щоб збити історії мудрої роси
.
Одну із бувальщин я вам розкажу. А ви вже мотайте на вус чи на коси…
Він. В сорок
, іще не позбавлений мрій, заходив сюди з одинокості часто.
Філософом був. Його звали Андрій. Шукав тут натхнення святого причастя. З
поетів тих був, що не пишуть книжок, або якщо й пишуть, то не видаються Тож…
сипався так, наче срібний сніжок, на рани роз'ятрені світу і людства. Здавалось,
давно вже розхлюпався вщерть. Дружині корився. Був «привидом» в домі. Та міг
на Майдані стояти на смерть за принципи, лише йому і відомі. Так, був диваком,
що бреде крізь часи, із тих, що і винні завжди без провини. Не дав йому Бог у
житті цім краси - високий, жилавий, худий, як драбина… Але ж недарма й струни
роблять із жил, - він якось звучав, попри біль та облуду! Хоча і здавалось -
«позичено» жив, та знав щось таке, що не відають люди. Дерева до нього схиляли
свій квіт, пташки йому просто сідали на плечі. Андрій їм читав ще Первісний
Завіт, вдивляючись часто у висі лелечі. Ярилася в очі йому стигла даль…
І в сонячні дні і у днину негоди він наче постійно когось виглядав. А той
Хтось із невіді все не приходив.
Посидить тихцем, було, яблуньок скраю (можливо помріє, можливо й
поплаче). Ледь сонце ж зайде, встане і почвалає (неначе назавжди, галасвіта наче).
Був з тих, хто і ноти дарма не бере: чув Сутність і вторив безжурно на слух їй.
Такий собі - дервіш пре-древніх дерев і трав наполоханих змучений суфій. Сюди
ніс і радість свою і біду. Став, справді, Природи уквітчаних магій тлом. Він з
кожним листочком зріднився в саду. Сад звик і вважав його стомленим ангелом.
Вона. Ця являлася вже у пітьмі. А може, і просто верталась з роботи?
Дивилася сумно на зорі німі. Вслухалася в
Ним же розбурхані ноти. Ген,
там, де
ще й досі верба нависа, вдивлялась , як тихо несе час крізь Яв ріка… Таких і
означують - «Пишна Краса» - маленька, повненька, рум'яна, як яблуко.
А наче краса іще й чахла бува? От, чесно, такої і не уявляю!
Ця жінка також не губила слова, присівши на хвильку у яблуньок скраю. Не
треба було їй ніяких ідей і філософем: в даль дивилась, як в воду. Такі-от
народжують легко дітей - неначе сліпих на дорогу виводять. Ну, може,
«приземлена»… Чи - «од землі»? А їй одкровень було взяти і звідки? Любов
обманула… пройшла: цій «бджолі» не треба було мабуть зайвої квітки… Та жінка
ще ждала не знать і чого - Вселенського Дива, Вселенського Подиву. Можливо
таки відчувала
Його, тому-то щовечора в сад і приходила? Й теж, зрештою, в будні
верталась таки: усі ми приречені долі коритися…
Отак-от поволі минали роки, а їм все ніяк не судилося стрітися.
Й Він, втративши чіткість і ясність мети, стомився смертельно вже бути
упертим. Тож вирішив якось із саду не йти, а тихо у трави лягти і померти.
Отак і зробив. З «є» ступив лиш у «був» та зрікся нарешті набридлого болю.
І серце спинив-був, і дихать забув, і випустив зранену душу на волю.
Затихли пісні… Попустила вина… І вже заімрілася Предків Долина…
Він вмер би отут, та з'явилась
Вона: вони й розминалися лиш на хвилину!
Його обняла. Підвела із трави. Молилась. Не хитрим і був «заговор» її -
ячала: «Прошу тебе, любий, живи!».
І Він повернувся із Вічності чорної.
Потому вони і пішли у віки - углибли, утали у Божі стожари. Такі
незвичайні, прерізні такі… По всьому - не пара, і все-таки -
пара!
Отут, у саду, починався їх путь, який між зірок вже повік не погасне. Десь
досі ідуть в України майбуть (я знаю, братове, я вірю - в прекрасну!).
Де нині вони? Недалеко, либонь. Не далі від сонця, не далі від ниви.
Все люди пробачили їм за любов. Ба, навіть і ті, що колись були з ними…
Забули давно вони горе й біду. Живуть - хліб жують, роблять Диво і Діло.
Ген, бачите, юні дерева в саду? То п'ятеро їхніх діток насадили.
Приходьте на прощу. Я все вам прощу. Мужі - всі безсмертні! Жінки всі -
не вдови!
Казав вам, що Дерево-Я-З-за-Дощу? Чи вам говорив, що Сізіф я Садовий?
Забудьте тумани жури і жалю!
Я дам вам надію і віри примножу.
Для вас, Українці, що можу, зроблю.
А в цьому саду я, повірте,
все можу!
СПОВІДЬ ОСТАННЯ, ПУЩЕНА ЗА ВОДОЮ
Як її поясниш, як «презентуєш» цю книжку? П'ятдесят п'ять років просто
шукав Істину, а не «шкурну правду». Здалося, знайшов... Приніс її вам, родимці
мої. Усе, що й маю. Щиро. Просто «по ходу життя». Без усякого плану «штурму
Олімпу». З надією догукатися до Людей,
умовити їх залишатися самими собою на
своїй землі, тим залишивши себе на Землі у згадках «не злим, тихим словом», як
намагалося багато інших небайдужих осядичів до мене, як (вірую!)
намагатимуться й наступні будителі після мене...
Ось у Павла Загребельного в статті «Національна ідея» колись вичитав я
таке: «... Кілька років тому в московському журналі “Новый мир” академік Д.
Лихачов виступив з розмірковуванням на тему “О русском”. Розмірковування,
прямо скажемо, доволі шовіністичні й великодержавницькі, але мені тоді
подумалося: чому ми не можемо отак виступити в якомусь зі своїх журналів з
роздумами “Про українське”?»
А одна з викладачів нашого педагогічного університету нещодавно
розповіла іншу цікаву «притчу». Сортуючи тематичні матеріали, розклавши
більшість текстів по фахових течках, вона виявила, що залишилася ще немала
дещиця того, що начебто «вписувалося» усюди і при тому... нікуди. Отож,
подумавши трішки, завела ще одну теку, жартома назвавши її «Щось». Саме ці
матеріали на кафедрі тепер найбільш використовувані та найбільше читані, бо
елементарно найцікавіші, найінформативніші, найкреативніші.
Тому, здається, хочеш чи не хочеш, а мабуть, отак і доведеться, отак і
варто означити за формою оцей доробок -
“ЩОСЬ”, давши підзаголовок -
”про
українське”. Такий простір для віражу мені і вам! Якраз для натури козачої. Гуляй,
душе золота, неприкаяна!
Га-ай, може, й насправді
, хтось потім іще й скаже колись: «Це таки -
щось...»?
Дав би Господь. Не знаю, чи того й заслуговую, але вірити хочеться.
«Я увесь живу межи своїх героїв - живу їхнім життям, поділяю їхні
горе і радощі, розмовляю їхньою мовою і відданий їхнім інтересам
…»
- писав
колись Володимир Винниченко.
Отак точнісінько і я. А по-іншому і бути не могло, та й не може бути: я
плоть од плоті - мій Народ. Сьогодні моєму Народові важко, як ніколи, - підлий,
оскаженілий тать рве нашу землю, засіває залізом
, поливає кров'ю…
Вже й забувається од того, що я - Скіф, Мудрий Сторож, Дерево-З-За-Дощу.
Я просто люто болю, як маленька клітинка, складова великого єства Роду-Племені.
Те, що пишу, дехто називає «байками» - мовляв, надумане воно, мовляв не
буває такого в житті… Це - неправда, бо завжди пам'ятаю слова незабутнього
Григіра Тютюнника:
«Теперішня наша література прямує до цікавих ситуацій,
у яких діють нецікаві люди, або ще гірше - вигадані».
Тому не вигадано тут жодного героя. Хіба що, змінено імена.
Просто життя нині пише такі новели і романи, які не снилися й геніям.
Озирнися тільки.
Ось нещодавно повернувся я з міста своєї юності, з міста першої любові,
перших втрат, перших здобутків і розчарувань. Наведу вам кілька нотатків із свого
записника, зроблених у цій поїздці, аби ви самі переконалися в тому, що «байки»
мої творить провидіння
.
* * *
…Тридцять п'ять років тому, коли юнаком працював у річковому порту,
сталася була халепа, яка ледь не коштувала мені життя - від хвилі
, нагнаної
катером, що пропливав повз, перекинувся понтон, з котрого ми з товаришем саме
ремонтували привальний брус одного з портових буксирів. І я, і товариш упали у
воду разом зі зварювальними кабелями.
Останнє, що пригадується: з мене спадають гумові чоботи… і Десна
затуляє небо…
Мій давній недруг, з яким навіть не раз бився я до крові і до знемоги, встиг
тоді добігти до електрощита і вимкнути рубильник. Затим кинувся за мною у
воду. І витяг. І відкачав.
Тепер ось дізнався, що Недруга Того Щирого немає вже тридцять років -
загинув на тому ж місці і майже за тих же обставин…
А мене поряд не виявилося!..
* * *
…Блукав знайомими вулицями - «екскурсія місцями бойової слави». Щось
радувало, щось, навпаки, розчаровувало. І постійно переслідувала думка-згадка
про Першу Любов: «Де вона нині? Як вона?Може, пробігла десь повз невпізнана?
Може, клопочеться буденням десь у цьому ж Місті, не відаючи про моє до нього
паломництво?».
Уже повертаючись до готелю, наткнувся на вітрину фірми «Пам'ятники
дешево».
А на рекламному плакаті зі стелою бетонного помника - Вона!
Постаріла, змарніла, але - Вона!
Істинно писав колись М. Спіллейн: «Повернення в минуле загрожує нам
новими бідами. І несе з собою багато бруду…»
Ні, ще правильніше сказав один з наших Поетів, Микола Луків: «Не
повертайтесь на круги своя. Нічого це, крім болю, не приносить…»
!
* * *
…Увечері, шукаючи хоч щось розумово-їстівне в нинішній нашій телевізії,
випадково натрапив на якусь зарозумілу шоу-розмову когось із кимось. Серед
багатьох плутаних та розмитих тез того дійства різонула серце одна:
«Українець, українське суспільство, українська культура, українська історія
первинно, визначально нецікаві світові…»
Телевізор вимкнув. Вирішив «прийняти таблетку від думок» - відкрив і
почав читати куплений напередодні детектив. Треба сказати, зробив те вчасно і
вдало:у Ерла Гарднера трапилися прекрасна цитата
:
«Єдиний спосіб уберегтися
від бездумного поглинання тієї дурні, якою нас годують день у день під виглядом
непогрішимої логіки - це читання вчорашніх забобонів, викладених з
неменшою логічністю…»
І то! Хіба вчора нас лякали менше і слабше?
А ми собі є.
І будемо, безвідносно до ставлення світу до нашої правди, до нашої
сутності, до на нашої волі.
* * *
…Дорогою із Міста до Києва, звідки почну повернення у рідний
Світайгород, в маршрутці знайомлюся із сусідом-попутником. Він - колишній
учасник АТО.
Каже: «Пішов добровольцем. Воював у Донецькому аеропорті. Їду
добиватися повернення в живі. Під час артобстрілу контузило мене і відірвало
ліву руку. Надовго втратив свідомість. Бойовики саме пішли у наступ. Наші
тимчасово відступили. Потрапив у полон. Після того, як наші вибили «сепарів» із
втрачених позицій за моєю рукою ціле геройське «сафарі» відбулося - ледве
витягли її братики зі злітної смуги, куди вибухом зафігачило... У нас, розумієш,
неписаний закон був - своїх мертвих не залишати. Сам одного разу за відірваною
ногою нашого танкіста тричі під шквальним вогнем лазив, але таки притяг у
снарядному ящику. Без генетичної експертизи запишуть «пропав безвісти»… Як
воно тоді рідним? А зі мною та генетична експертиза поганий жарт зіграла -
підтвердили смерть і поховали офіційно, з почестями. Лише майже за рік
волонтери з полону визволили… Тепер ось, бачиш, я є, а мене ніби й немає. Суди-
пересуди… Замучили вже! Інколи думаю: «Краще б насправді загинув!»…
* * *
…Даремно я знов, задубілий, отут стою. Крізь мене до Шляху Чумацького
видно, бо скалками чорних цеглин Інституцької в душі моїй спаленій вибито вікна.
А Київ мовчить… Саморобні, як поминки, ховаючи душі, ідуть перехожі.
Іржаві щити, ні до чого не гожі… світлини… дерева… мла… написи…
помилки…
Сповідатись би! Хоч востаннє! Та, ба, - кому?! Нікому ні віршів, ні болів не
треба.
А вулиця лине кудись, як… у Небо. І тіні по ній знов простують на Банкову!
Майдан зціпенів. Може, дарма я й жив ним?!
Склю вікна душі - в пусту ставлю крижини
...
* * *
…Недалеко від Інституцької очі натрапляють на оголошення: «Куплю
нагороди, старі гроші, золоті зубні коронки, ікони…»
Страшно і гидко те якось звучить. Наче запит від бариги до мародерів…
* * *
…Дивно, але майже всі безхатьки у Києві вдягнуті патріотично - брудні
футболки з тризубами, брудні жовто-блакитні та червоно-чорні стрічки та
браслетки… Спадок Майдану?Так уже ж і більше року минуло?!
В залі чекання на київському залізничному вокзалі однин такий заснув на лавах.
Підходить міліціонер. Будить жорстоко - коліном щосили натискаючи на груди.
«Що ти робиш? - не витримую. - Ти ж йому ребра поламаєш! Кому він
заважає, адже місць вільних повно?!»
Мент одразу ж переключається на мене - вимагає документи. Рятуює мене
від походу до відділку міліції та неприємностей, очевидно, посвідчення члена
Національної Спілки журналістів. Побоявшись зв'язуватися з «четвертою
владою», садист у погонах зникає.
- Не додавили на Майдані, - плюється безхатько, - тепер додавлюють!
І простує в нікуди, злий, стомлений,неприкаяний, такий схожий на наш
Народ…
Що ж, гадаю, наведеного досить. Бачите, скільки ще «байок» можна було
написати? І так же - про кожну людину, живу і вже мертву…
Як же не цінимо ми свого сьогодення, свого минулого, ближніх своїх!
У квартирах сентиментальних німців, наприклад, майже всі стіни у вітальнях
завішані світлинами предків. Доброчинні бюргери довго будуть розповідати вам
про своїх «гросфатер» і «гросмутер», єдина заслуга яких у тому, що вони жили
«законослухняно». Наші ж стіни - просто світлини білого вапна - чисті екрани без
сюжетів життя і ліричних героїв… Портрети мертвих вважаються дурним смаком
і поганою прикметою. Проте ж так було не завжди? Пам'ятаю, у мазанці моєї
прабабусі були цілі панорами фото, на рівні з іконами. Малим я часто вдивлявся в
обличчя Родичів, загиблих у війнах, померлих під час голодоморів, просто
очужілих і зниклих бозна де…
Прабабці уже нема. Села нема. Мазанки нема. Фото згасли у Безвісті і
Безіменні. А я тільки сьогодні, у день свого п'ятдесятишестиліття, зрозумів, відчув,
подумав: «Невідомі мої родимці, як же мені вас не вистачає…» І тоді помер. І
воскрес на третю мить. Ви воскресили мене! Мабуть, уже всоте...
Тож спасибі вам, Люди Живі, за те, що не покинули, за те, що ви зі мною
навіть тепер, коли так важко нам усім!
Так, важко нам зараз, нестерпно важко.
Але ми ж - хлопці живучі! І грець з ним - із усім гидким, несправедливим,
жорстоким, разом узятим!
Зрештою, ніхто так не правий, як Уоррен, котрий казав: «Ти маєш навчитися
робити добро зі зла, бо його і ні з чого більше робити».
Намагався я. Важко, нестерпно важко.
Тому на чутті тут і втома після важкого робочого дня, і болі, які терзали тіло
та душу, і хвороби, які намагалися гасити й голос, і шуми нашого життя-буття.
Хай! Маємо ж змогу поліпшувати зроблене і поліпшуватися самим? Того й
вистачить. Так і робитиму. Принаймні, матиму сенс подальшого існування…
Часто питають мене: «А навіщо ви взагалі душу рвете при такій лютій
сьогоднішній зневазі до правди
?»
Що ж відповісти?
У турецькому епосі «Деде-Коркуд» колись вичитав я таку мудрість: «Синку,
знай! Щоб земля стала Вітчизною, потрібні дві речі. Перше - в цю землю треба
сіяти і збирати врожай. Друге - її треба вміти захищати. Землю, яку не зміг
захистити, не варто засівати. А землю, яку ти не засіяв, не варто захищати».
Сію. Аби і назавтра мали ми Вітчизну українську, могли її любити, і знали за
що її захищати.
Пам'ятаєте, сказав Христос: «Жнива грядуть великі, та мало серед вас
хороших жниварів!»?
Хочу, щоб і жниварі постали, і врожай був достойним. Хочу, щоб жниварі ті
були совісними, от і намагаюся збудити совість народу.
Хочу, щоб і завтра був, існував, простував у майбуть мій Народ, совісний,
сильний, упевнений, красивий. Хочу, щоб мої люди не зрікалися себе ні за яких
умов, ні за яких обставин
!
Розповім до слова про те ще одну «байку» з життя.
…У наш дачний кооператив приблудилася зі степу вовчиця, худюща, змучена,
явно хвора на старість. Та й не приблудилася вона, а, мабуть, просто впала,
витративши останні сили, на сусідній з моєю, покинутій ділянці, долаючи
останній шлях в Долину смерті.
Сердобольні жінки усе намагалися напоїти-нагодувати «бідну собачку».
Проте вовчиця лише тихо гарчала при їх наближенні, уперто відмовляючись від
людських подачок.
Так і вмерла
,
як жила,
собою
- вільним і чесним звіром.
Я поховав її у вільному Степу - нехай вночі душа її гуляє по не копаному, по
вільному і чесному Всесвітові
…
А хіба ж нам треба подачок? Хіба ми - хворі і старі? Хіба ми не на волі? Хіба
не вільний Степ і чесний Всесвіт дарував нам Бог?!
Хочу, щоб і завтра були Ми, свої на своїй землі, вільні і чесні, мудрі і
справжні.
Тому і сію свої зерна. Отак, як можу сьогодні.
І таки додається біля мене Людей!
Хочеться вірити, що нині вами додалося, прибуло полку тому…
Будьмо ж, бо ми того варті, як ніхто!
Щастя вам, дорогі мої люди, богообрані Українці!
Я прошу вас - живіть!