1. Олександр Архангельський. Сороки далекого села
Олександр Архангельський.
Сороки далекого села
Автобус відправлявся рівно о шостій ранку. Щулячись від осінньої вогкої сльоти, Максим зайняв своє місце. У цю ніч він спав усього кілька годин: спочатку не міг заснути, а потім будильник підняв його після четвертої ранку.
Автобус рушив. Напівпорожнє темне ранкове місто, тільки потік машин сліпив фарами. Він заплющив очі, впадаючи в напівдрімоту.
Заснути не виходило: було холодно. Виїхали за місто. За вікном потягнулися сірі поля в досвітній імлі. Тужлива картина – зовсім як і його настрій...
Описи жіночих страждань в літературі займають безліч сторінок. Недолюблені, покинуті, ошукані підступними чоловіками, – яких тільки історій не вигадали письменники! Набагато менше написано про чоловічі страждання. Тож чого їх жаліти, цих негідників, альфонсів, п'яниць, грубіянів, домашніх тиранів! Жінки – понад усе. Завжди мають рацію. Завжди нещасні – з вини цих самих чоловіків!..
Як мало написано про те, яким самотнім може бути чоловік, який він ранимий, який нещасний!.. Власне, стать тут не має ніякого значення.
Максим понуро покосився на сусідку – дебелу блондинку, яка по-хазяйськи розсілася на їхньому спільному сидінні, і ще більше відсунувся до вікна.
Ось, наприклад, він. Молодий – двадцять дев'ять років, освічений – лікар-терапевт з дворічним стажем, гарний – чіткі риси обличчя, високий зріст, не худорлявий, а стрункий. Від жінок відбою немає, до того ж професія помістила його в саме жіноче лігво – і колеги, і пацієнтки в основному жінки.
Розумний, успішний, комунікабельний. Щасливчик!..
Він заплющив очі і знову занурився в спомини, від яких утік у цей затхлий листопадовий ранок...
…Її привезла швидка в дуже важкому стані. Шість діб боротьби і сподівань. Шість пекельних днів і ночей, остання з яких показала, що шансів немає…
Клятий вірус був підступним і малопередбачуваним: іноді він відступав і залишав жити 80- річних бабусь із купою супутних захворювань, і нерідко вбивав міцних молодих чоловіків. Робив інвалідами спортсменів і минав без особливих ускладнень для людей, які ніколи особливо не слідкували за своїм здоров'ям.
Маргарита була прихожанкою Спасовоздвиженського собору, викладала спів у дитячій недільній школі при храмі. Її смерть приголомшила Макса, так, як раніше вразила її витончена врода, величезні сині очі, у яких хлюпотіла надія і разом променилося незвичне смирення.
У пам'ять чомусь врізався дрібний епізод: коли вже мертву Маргариту перекладали з ліжка на каталку, хвиля її довгого русявого волосся зметнулася  на мить і зміїсто завмерла на запраному казенному простирадлі. І такою приреченістю війнуло від тих безсилих вже кіс, які раніше, при житті, русявою повінню падали  на плечі, красиво обрамляючи тонке лице, що він, згадуючи, мимоволі здригнувся…
А починалося це так…
…Макс зачинив за собою важкі, інкрустовані під старовину двері лікарні, і ступив у вогку листопадову темінь.
Він не любив цієї глухої пори тужливого, тривожного передзим'я. Але після двотижневого цілодобового перебування в лікарняних стінах і пережитого там пекельного напруження із задоволенням вдихав сирувату прохолоду осіннього вечора.
Нібито й не було жахливої епідемії, що увірвалась у світ, ламаючи, як сухі стебла, людські долі: місто жило звичним, буденним життям, яке разюче відрізнялось від того, лікарняного, з його щоденним жорстоким герцем зі смертю. Вулицями шмигали авто, гримотів неповороткий громадський транспорт, кав'ярні були заповнені відвідувачами, адже вечір п'ятниці – найкращий час для неофіційних зустрічей, побачень, «дівичників». З величезного рекламного щита посміхалась вродлива дівчина в красивій спідній білизні, а трохи менший рекламник поряд обіцяв шалені знижки на авто преміум- класу…
Ці дві реальності були розділені лише стильними старими дверима, біля яких полюбляла селфитися молодь та заїжджі гості.
Він уже думав про гарячий душ та прийдешні вихідні, які збирався провести на заміській дачі колишнього однокурсника, який давно кликав на шашлики, коли почув якийсь незвичний звук, що долинав десь із глибин двору. Звук був віддалено схожий на плач немовляти. «Ще тільки цього мені не вистачало», – подумав, а ноги вже несли його в густу темінь палісадника. Пройшовши декілька метрів,  прислухався: навкруги була мертва тиша. «Так, хлопче, іди додому і не шукай пригод на свою голову», – сказав собі і, різко розвернувшись, пішов було до будинку. Але раптом тишу розірвало таке жалібне скавуління, що Макс зупинився і став, ніби вкопаний. Присвітив телефонним ліхтариком: слабке світло вихопило з темряви багряні голівки пізніх хризантем, ковзнуло під самшитовий кущ. Саме з-під того куща долинали розпачливі звуки, а потім виринув і, власне, їх винуватець: це було малесеньке собача чорно-  білої масті. Побачивши людину, щеня спробувало втиснутися вглиб куща, задрижало і знову заскімлило.
Макс підняв бідолаху, притулив до себе і швидким кроком пішов до будинку.
«Так, чуваче, що ж із тобою робити далі?» – запитав уже викупаного і нагодованого гречаною кашею з молоком песика, який мирно спав у коробці, застеленій старим пледом. Не отримавши відповіді від собачати, яке так «мімімішно» плямкало вві сні, час від часу облизуючись рожевим язичком, вирішив, що завтра зателефонує до притулку для тварин і запропонує волонтерам забрати малого. Варіант щодо залишення тварини в себе не розглядав: із його теперішнім графіком роботи доглядати найду буде нікому. З цією думкою Макс, ледве торкнувшись головою подушки, провалився в сон.
Ранок розпочався з того, що сонний Макс, почвалавши на кухню, аби  поставити чайник на вогонь, послизнувся на невеличкій калюжці, хвостатий автор якої сидів під кухонним столом і натхненно гриз його ніжку. Покірно витерши калюжку, він набрав у блюдце каші, поставив перед песиком. Покинувши руйнувати і без того достатньо пошарпані меблі, собача заходилося їсти, заповзято залопотівши язичком. За мить блюдце було порожнім. Малий задоволено облизався, присів і напудив ще одну калюжку серед кухні, після чого чкурнув до кімнати, де за мить уже терзав, смішно порикуючи, Максову шкарпетку.
Випивши кави і витерши чергову калюжку, Макс набрав номер волонтерки притулку Світлани. Але дівчина повідомила йому, що песеля вони наразі забрати не зможуть: у притулку карантин через ентерит. Вона запропонувала зробити світлини малого і скинути їй на електронну пошту, щоб потім розмістити в соцмережах. Може, й знайдеться хазяїн…
Не надто сподіваючись на успіх, Макс таки зробив декілька симпатичних фото і переслав, як і домовлялися, волонтерці.
Наступного дня, трохи очманівши від біготні грайливого цуцика, безкінечних калюжок та погризених капців, Макс вирішив погуляти зі своїм підопічним у дворі.
Приніс його до липи, спустив на землю і лишень хотів дістати з кишені «Мальборо», як собача жалібно заскавчало, затремтіло, в оченятах затріпотіли тривога і розгубленість. Малий боявся, що його знову залишать наодинці з цим великим світом, де йому ще вчора було так холодно, голодно і страшно. Макс засміявся, узяв песика на руки: «Не бійся, малий. Не покину». Серце раптово різонула терпка жалість до цієї маленької істоти, для якої нині став цілим всесвітом. Песик, довірливо притулившись до пухнастого шалика, лизнув свого рятівника в щоку…
У неділю Макс домовився із сусідкою, привітною симпатичною Анею, яка перебувала в декретній відпустці, що, поки він буде на роботі, жінка пригляне за твариною: виведе на прогулянку і нагодує. Аня з радістю погодилася, бо любила собак, та й дворічному Михасеві буде розвага.
Цілий тиждень молодий лікар працював, щоправда, вже не в «ковідному» відділенні, а в поліклініці. Очікував дзвінків від охочих забрати Шкета, якого поки що так «охрестив». Дзвінків не було, як не було їх і наступного тижня. Після вихідних Макс мав знову заступати на двотижневу вахту в ковідному відділенні: епідемія наростала, а лікарів, як і медсестер, катастрофічно не вистачало. Біля приймальних відділень лікарень щодня шикувалися черги із «швидких» – не вистачало не лише лікарів, а й койко-місць…
Макс був у відчаї: на кого ж залишити Шкета, який щовечора так щиро й радісно зустрічав його біля дверей, облизував лице, руки, перекидався на спинку і насамкінець робив незмінну «калюжку радості».
У п'ятницю, прийшовши додому, він зателефонував волонтерці Світлані: уже не вірив, що малого хтось забере, але, можливо, на ці два тижні волонтери знайдуть хоч платну перетримку? Лишень узяв до рук смартфон, як той завібрував, на екрані висвітився незнайомий номер. Приємний жіночий голос повідомив, що собачку вони з братом готові забрати завтра і, якщо Макс буде вдома з дев'ятої до десятої ранку, то вони прийдуть. 
Чоловік відчув одночасно полегшення і жаль: проблема із влаштуванням Шкета обіцяла бути вирішеною, але ж він таки встиг звикнути до собачатка і навіть полюбити його. Прудкий бешкетник, не підозрюючи про можливі зміни у своєму житті, радісно ганяв квартирою із Максовим капцем у зубах…
Маргарита (а саме так назвалась дівчина, яка хотіла стати новою хазяйкою Шкета), мала прийти о дев'ятій, тож, завівши будильник на восьму, Макс приліг на диван. Шкет тут же опинився поряд, зробив кілька ритуальних кіл і затишно вмостився під бік господареві, який поринув у пристрасті телевізійного політичного шоу. За мить песик уже солодко спав – його світ був простим і зрозумілим, чого не можна було сказати про тих, хто розпинався в телевізорі заради влади та грошей…
За півгодини Макс відчув легкий озноб, голоси в телевізорі ніби віддалились, обличчя учасників шоу «попливли». «От клята перевтома!» – подумав, клацаючи пультом. Екран телевізора погас, чоловік щільніше закутався в теплу ковдру і заснув.
Тяжке, кошмарне сновидіння – ніби він пливе в брудній воді і ніяк не може дістатися берега, який постійно віддалявся, – змусило Макса прокинутися. Годинник на стіні показував третю годину ночі. Серце шалено гупало, страшенно боліло в горлі.
«Ех, лікарю, зцілися сам», – похмуро подумав Макс, вкладаючи градусник під пахву. За кілька хвилин ртутний стовпчик сягнув відмітки в 38,5 градусів. Цифри танцювали перед очима, у голові паморочилося.
«Це він. Мені не вдалося проскочити», – сказав собі, запиваючи жарознижувальне гидкою водою з-під крана: часу замовити чисту воду так і не знайшлося, а мінералка закінчилася. Проснувся Шкет, заскімливши, заходився облизувати Максові лице.
До ранку він ще кілька разів провалювався в сон, проте о шостій встав, відчуваючи себе геть хворим. Теплий душ, чай з медом, знову жарознижувальне. «Я ж міг заразити Аню й малюка», – подумав Макс. «Треба їй зателефонувати, попередити… Ще й за Шкетом прийдуть сьогодні, необхідно мінімізувати спілкування. Так, зателефонувати Маргариті, сказати, аби маску вдягла та взяла антисептик. Може, відмінити зустріч? А якщо я потраплю на лікарняне ліжко, що буде зі Шкетом? Ні, нехай заберуть сьогодні», – думки сполохано шугали в Максовій голові, яка тепер нестерпно боліла. Зібрав Шкетове «придане»: металеву мисочку, м'ячик, пресовану кісточку, вітаміни…
Рівно о дев'ятій у двері подзвонили. Макс одягнув маску, взяв Шкета на руки і відчинив двері. Перед ним стояла тендітна дівчина невисокого зросту років 25-ти. Макс передав їй Шкета і пакет з речами. «Прийдете додому – помийте руки, свої речі виперіть, Шкетові – обробіть спиртом, його викупайте господарчим милом», – давав настанови Макс. Дівчина посміхалась і кивала головою. Раптом її лице втратило обриси, і Макс відчув, як провалюється в якусь ватну задушливу повсть. Останнє, що вловила згасаюча свідомість, – жалібне скавуління Шкета і великі перелякані очі його нової господарки…
Макс прийшов до тями в кареті швидкої, яка мчала його до лікарні зі старовинними дверима. Тієї самої, де ще недавно працював, рятуючи «ковідних» пацієнтів…
Тиждень потому Макса вже перевели з реанімації до загальної палати, проте стан його був ще досить складним. До його палати постійно заходили колеги у «протиковідних» костюмах- скафандрах, підбадьорювали, жартували. Телефонували друзі, батьки. У Макса іноді не було сил розмовляти, і він відключав телефон  на деякий час, аби поспати чи просто полежати із заплющеними очима.
Дзвінок від Маргарити був неочікуваним і чомусь схвилював його. Говорили про Шкета, який уже добре освоївся на новому місці, про перший сніг, який нещодавно випав, ще про якісь дрібниці…
У дівчини був трохи низькуватий приємний голос, щирий сміх. Зловив себе на тому, що вже почав очікувати її дзвінків. Проте наступного дня вона не подзвонила, а принесла передачу – домашню їжу, яку йому вручила медсестра. Макс, трохи повагавшись, подзвонив увечері сам, подякувавши за турботу. Телефон обізвався молодим чоловічим голосом, який повідомив, що Марго вийшла в магазин і невдовзі повернеться, і якщо треба щось передати, то… Макс вибачився і завершив розмову. На душі стало якось так незатишно і гірко, і сніг, який лежав у лікарняному дворі і ще мить тому радував око своєю яскравою білизною, здався вже буденним явищем, та що там – просто купою звичайної замерзлої води, яка через день-два розтане і перетвориться на брудну холодну кашу…
Озвався мобільний: дзвонила Марго (так назвав її нещодавній Максів співрозмовник). Макс ввічливо подякував за передачу і тільки-но хотів попросити більше не турбуватися, як Маргарита повідомила, що Шкет признає за головного хазяїна її брата Олега, слухає його, а до неї ставиться поблажливо, хоча, мабуть, теж любить…
Брат Олег?.. Макс відчув величезне полегшення, і замість того, щоб холодно розпрощатися, вони знову довго говорили про все на світі.
Макса виписали через десять днів і він, повернувшись у свою квартиру, чомусь не відчув особливої радості: житло здавалося порожнім і холодним.
Заварив чаю, вмостившись на кріслі перед телевізором, повільно смакував гарячий  ароматний напій і думав про Марго. Розумів, що, певно, закохався в цю, по суті малознайому йому дівчину. Чи почуває й вона щось до нього, чи її турбота була лише таким собі проявом порядності? Задзвонив мобільний: це вона, Марго! Радість сполохано затріпотіла в грудях, Макс від хвилювання натис на «відбій», потім довго намагався передзвонити, та клятий зв'язок ніяк не хотів налагоджуватися. Нарешті Маргарита знову передзвонила сама. Своїм чудовим контральто, яке здалося йому просто божественною музикою, дівчина повідомила, що вони з братом і зі Шкетом запрошують його назавтра в гості…
З цього все і почалося. На цей раз він був упевнений, що, нарешті, Вона з’явилася в його житті.
Але пандемія розсудила по-іншому…
…ЇЇ обличчя в труні було маже незнайомим. Місяць стосунків – і такий фінал…
...Макс витягнув затерплі ноги. Блондинка не поворухнулася, щільно займаючи весь вільний простір. А може, вона спеціально привалюється до нього теплим боком у цьому тісному автобусі, хоча намагається не дивитися на нього? Максові було огидно, але змінити він нічого не міг...
...А чи була це любов? Він чесно зізнався собі, що не стільки перебуває в скорботі за дівчиною, скільки переживає про дивні збіги обставин, які переслідують його.
Жінки в його житті – прокляття чи низка випадковостей?..
Перше кохання – Лана... У випадку з Маргаритою вірус поєднав їх, з Ланою – розлучив…
...З Ланою Макс познайомився досить банально. Вона прийшла на прийом за довідкою до басейну і була дуже здивована, коли побачила молодого лікаря в стильній зачісці. Лікаря ж здивувало її ім’я – Іоланта. Почалися запитання: чому – Іоланта? Бо батько змолоду захоплювався музикою Чайковського. Він закінчив музичний коледж, потім юридичний факультет, став адвокатом. А на фортепіано грає й досі, особливо, коли збираються його колеги.
Одні питання змінювалися іншими. Макс відчув, що йому також корисно було б поплавати в басейні, тож не зводив очей з дівчини.  Русяве волосся спадало на плечі, фіолетовий манікюр з деревовидним орнаментом, довгі вії. Очі були зацікавлені і пильно вдивлялися в Макса. Від цього погляду в нього защемило в грудях.
     Раптом двері кабінету відчинилися. На порозі стояла огрядна літня жінка. Вона просказала, що не записана на прийом, а тільки хоче спитати про уколи, які їй призначили. Макс почав було відповідати, як позад жінки з’явився якийсь чолов’яга і розтлумачив: «Ми всі добре знаємо, що означає – тільки спитати», – попросив вийти з кабінету, бо існує черга.
Довідка вже була оформлена, Лана подякувала і теж пішла. Чари зникли, усе стало блідим і нецікавим.
Проходили дні, а його думки знову й знову поверталися до тієї миті, коли вони розмовляли. Макс уже кілька разів відвідував басейн з надією, що зустрінеться з Ланою.
Нарешті!.. Виходячи з бассейну, він побачив її, підійшов і сказав, що  зачекає її на виході. Вона, згодившись, стала спускатися сходами до води. Макс чекав, передумав безліч варіантів. Дочекався. Лана вийшла радісна й усміхнена. Макс запросив її на каву в цьому ж фанклубі. Вони сиділи за столиком, розмовляли, і їхні очі сяяли, мов зірочки. Проводжати Лану не прийшлося. Вона підвезла його но своєму авто, і вони домовилися про зустріч.
Макс уже знав, що Лана живе з батьками, працює інструктором по пілатесу в фітнес-центрі, і вони зустрілися в тому ж фанклубі, у басейні. Тоді все було класно-класно. Він брав її на руки і кружеляв по воді, торкався до її стану, і вони плавали, тримаючись за руки. Потім були піца з пивасиком.
От і сьогодні мали зустрітися, адже Макс мріяв запросити Лану до себе і підготувався по- джентльменськи – шампанське, шоколад, троянди. І тисячу разів уявляв собі, як він буде розсипати пелюстки троянд і створювати трояндо-пелюсткову феєрію.
    Звечора все тіло ломило, рано ліг спати, навіть не пограв у свою улюблену гру еv on line, не поспілкувався із гравцями. Надіявся, що поспить, і на ранок усе буде гаразд.
На градуснику 38.7 – забагато, але не смертельно. У цьому немає нічого дивного. Упродовж минулого тижня на прийомі багато пацієнтів було з високою температурою, тож було від кого підхопити віруса. Це ті терапевти, котрі працюють уже довго, мають імунітет до всіх відомих штамів, а він, Макс, ще тільки проходить поліклінічну практику. Сьогодні суббота, і було скільки планів. Вони з Ланою збиралися спіймати дзен життя, поплавати в басейні, насолодитися піцою, кавою... Усе пішло шкереберть.
Тіло ломить, холодно, як в ополонці. Оце саме та виняткова мить, коли сум’яття, метушня, навіть розваги залишаються десь позаду.
     Макс лежав на дивані один у квартирі. Треба було прийняти якусь пігулку від жару, але в шухлядках було порожньо. Самому дістатися до аптеки сил не вистачало, і він подзвонив Лані, щоб та привезла ліки. Лана весело відгукнулася, поспівчувала, та, коли буде з ліками, не сказала.
     Макс, чекаючи на неї, згадав, як він вперше йшов на роботу. Це було влітку, на клумбах квітували троянди, і на душі було надзвичайно радісно. Він навіть не йшов вулицею міста – йому здавалося, що він метелик, і за плечима в нього не рюкзак з нотіком, а крила, і він от-от злетить. Макс був упевнений, що з його знаннями він вилікує якщо не всіх жителів міста, то, принаймні,  хоч половину.
    Не пройшло й двох тижнів, як його спіткало гірке прозріння. Усе, що він знає, – знають усі десять терапевтів, які працюють у цій поліклініці. Вірусні хвороби та застуди, з лікуванням чи без нього, проходять з різницею в один два дні, а хронічні хвороби, з лікуванням чи без нього, не зникають нікуди і ніколи. Усі терапевти працюють, та хворих від цього не зменшується. Він, Макс, нічого не змінить у цій системі, буде манюсіньким коліщатком велетеньського механізму, призначатиме стандартне лікування.
На деякий час Макс навіть втратив точку опори, не знав, як жити далі, як відновити душевну гармонію. Треба було «перезавантажуватися», а для цього знаходити надзвичайне в буденній практиці. З часом він зрозумів: навіть у межах існуючої системи зможе допомагати хворим, а змінити світ – справа не з простих.
     …Пройшло вже півтори години. За цей час Лана на своєму «Ніссані» вже могла тричі об’їхати все містечко навкруги, але її не було. Макс подзвонив ще раз. Абонент не відповідав. Уже не морозило – було дуже жарко, відчувалась невагомість і лютий головний біль, наче в голову хтось заганяв гвіздки. Температура не спадала. Макс уже й холодні компреси до судин прикладав, і дихав за індійськими йогами, включав магію позитивного мислення – усе дарма. Де ж Лана?
На градуснику вже  39.3,  і він зателефував знову. На цей раз вона відповіла. Макс запитав, чому ж вона не приїхала, та почув таке: «Шкода, але я не можу до тебе приїхати. У тебе ж висока температура, це ж і я можу заразитися, та ще й невідомо, який вірус…». Вона ще щось говорила, але для Макса раптом настала цілковита тиша. Чи то весь світ затих і завмер, чи то він сам став глухим. Тиша тривала недовго. Натомість на душі виникла порожнеча.
Треба було щось діяти. Макс подзвонив своїй однокурсниці Улі, яка разом з ним працювала в цій же поліклініці. На щастя, Уля була неподалік у супермаркеті, зайшла до аптеки і хвилин за двадцять була біля Макса з ліками. Він віддав їй увесь стратегічний запас шоколаду і троянд, попросив не затримуватися, бо дійсно, ще невідомо, що то за вірус.
Вірус виявився звичайним грипом, і Макс із ним швидко упорався. Незабаром подзвонила Лана і поцікавилася, чи вони зустрінуться в басейні. Макс попросив її більше ніколи не дзвонити. Його тіло тремтіло, у скронях стугоніло, і тільки розум потихеньку нашіптував: «Вдих – теперішнє, видих минуле, кожен переживає тільки те, що йому потрібно пережити, і краще спрямувати свою енергію на реальні справи...».
...Поступово в автобусі потеплішало. Макс відчув, як провалюється в нездоланну дрімоту.
Йому здалося, що він у своїй кімнаті. На журнальному столику, що стояв поблизу відчинених дверей на балкон, сидить розкішна сорока. Її неймовірне чорне пір’я переливається від світла різними відтінками веселки, і складається враження, що саме світло поглиналося нею та не могло вирватися з полону. Лише тільки грудка та кінчики крил, як французький манікюр, були білосніжними. Чорні очі стежили за ним.
– Знову ти, – зітхнув Макс. – Завітала, щоб зловтішатися? Ти без запрошення вдерлася в мою оселю та ще й маєш зухвалість просто мовчати? Я розумію, що сильно образив тебе, я дуже каюся, відпусти мене, поверни мені мою вдачу! Годі вже знущатися наді мною!
Сорока, розправивши свої вишукані крила, різко, голосно прострекотіла:
– Можливо, нам варто почати все з чистого аркуша?
Сорока розпушила свого довгенького хвостика, задерла дзьоба, розвернулася до Максима спинкою та зробила брудну справу прямісінько на столика. Після чого стрімко випурхнула через балкон.
– Знаєш, а це вже схоже на максимальний рівень довіри в стосунках!
У відповідь почувся голосний стрекіт, який був схожий на зловісно-глузливий сміх…
...Автобус різко зупинився, і Макс розплющив очі.
Знову цей сон!.. Йому здалося, що він божеволіє. Може, усе пов'язано – низка втрат і той давній випадок? Прокляття? Чаклунство?..
Макс не був забобонним, але той випадок похитнув його впевненість у матеріальності світу: кожен раз, коли так чи інакше закінчувалися його стосунки з дівчатами, з'являлася вона. Чи весь час стояла в нього за плечима?..
…Усе почалося два роки тому, коли Максим щойно закінчив інтернатуру та приступив до справжньої роботи – терапевтом у міській лікарні великого міста. Того дня стояла неймовірна спека. Спровадивши за двері свого кабінету чергового пацієнта з порадами, він відкинувся на спинку крісла і важко видихнув. Годинник показував рівно четверту годину по обіді. Були пацієнти з виразками та гастритами: певно, ще травневі свята боком виходили, бо багато людей терпіли та грішили самолікуванням. Самолікування бісило Максима більше за все – і це не через те, що повз нього могли пройти гроші. Декому банально не вистачає інтелекту, щоб усвідомити всю небезпеку та безглуздість самолікування. Мало того, що вони купують непотрібні ліки, так і додають йому зайвої роботи. Останній пацієнт взагалі лікував усі болячки уриною. Ну, хіба там є мізки?.. Наукова медицина та народна медицина, вони як паралельні прямі в геометрії Лобачевського, які одного разу в нескінченності все таки перетнуться…
Черговий стук у двері змусив Максима закотити очі:
– Заходьте!
Легенькі, як папірець, двері відчинилися, на вході стояв кур’єр з Нової Пошти. Юнак у спортивному одязі мав за спиною величезний рюкзак, який був настільки великий, що робив юнака схожим на першокласника. Переконавшись, що перед ним потрібна йому особа, юнак простягнув Максимові конверт та попросив залишити свій підпис за отримання. Максим ковзнув оком по паперах, які виявилися справді корінцем про отримання. Ручка-паркер плавними рухами вивела розкішний підпис. Юнак подякував і, обережно зачинивши за собою двері, хутко зник. Максим здивовано дивився на конверт, жодних листів він ні від кого не чекав. Адресант був йому невідомий.
«Максиме, Ви мене зовсім не знаєте, я сусід вашого двоюрідного діда Володимира Аркадійовича Шолудька. Оскільки в нього близький родичів зовсім не залишилося, я вирішив Вас повідомити, що він помер два дні тому. Знаючи, як наша держава інформує про такі події, я особисто прошу завітати до нас та прийняти рішення стосовно житла та прилеглих земель, які належали покійному. Якщо вирішите відвідати нас, то ось мій номер телефону… Пишу листа, бо Ваш номер телефону мені невідомий. З повагою Бугринець О.
Максим був збитий з пантелику:  може, мати щось знає?
Повідомивши про це своє керівництво, Максим зміг вибити собі чотири дні за власний рахунок. Спершу п’ять годин у потязі (хвала небесам – зміг потрапити в купе, а не в смердючий плацкарт), а потім годинку на підгнилому «Богданчику». На перехресті перед поворотом ліворуч водій люб’язно повідомив, що Максимові час виходити.
Макса вже чекали. На узбіччі стояла старенька «копійка» білого кольору, біля якої стояв не менш старенький дідусь. Молодий чоловік упевнено закрокував до нього. Потиснувши його руку, Максим відчув, що в дідуся сильна рука.
– Остап, радий знайомству.
– Максим, я також. Не могли б ви мені вказати ваше по батькові, бо якось незручно називати вас просто на ім’я.
– О, та облиш, – посміхнувся дідусь, – дай відчути себе молодим. Сідай, тебе чекає смачний обід, а потім оглянеш будинок.
Уже сама дорога вказувала, що село невеличке. Вузька, без розмітки, але більш-менш рівна, була вкрита густою аркою дерев на узбіччях, які щосили зеленіли в променях літнього сонця. Дід Остап розповідав Максові про повсякденне нелегке життя в напівзабутому селі, але молодий лікар поринув у свої думки, тож слухав його неуважно. Макса непокоїло те, що все відбувається надто правильно. У свої двадцять сім років він встиг немало разів заробити держаком по лобі через свою довірливість.
– Діду Остапе, чому ви мені допомагаєте? Невже вами рухає пам’ять про добросусідські стосунки?
– Оце так врізав, – промовив дід після короткої паузи, – з твоїм двоюрідним дідом у мене були й справді добрі стосунки, але так склалося, що ти лікар, тож маю надію, що ти хоч глянеш на мою жінку.
– Звісно, гляну, – полегшено видихнув Макс, – добрі взаємини мають місце тільки тоді, коли обидві сторони необхідні одна одній.
Вони в’їхали в село. Типове село, переважно з мазаними хатами, однак з шиферними дахами. Але подекуди зустрічалися й нормальні за сучасними мірками будинки. «То, мабуть, фермерів», – подумав Максим. У центрі села в Максові перехопило подих: його очам відкрився храм – такий охайний, але одна деталь вирізняла. Макс ще не бачив, щоб у будівництві храму використовували до блиску полірований граніт.
– Яка краса!..
Врешті-решт вони приїхали до будинку, двір якого був огороджений дерев’яним парканом з металевими воротами. Одразу за ними простягалася величезна арка, якою завивався розкішними лозами виноград. Лапате зелене листя слугувало захистом від палючого сонця. Будинок діда не маленький,  цегляний. З-за будинку вибіг невеликий песик. Радісне дзявкотіння, посмішка до собачих висячих вушок та хвіст-пропеллер показували, чому він не на ланцюгу.
– Привіт, Бімчику, молодець, зустрічаєш хазяїна, – дід Остап лагідно потріпав песика за вушком. Той, виставивши своє беззахисне пузце, із задоволенням улігся на спину.
– Кумедний!
Бім підвівся та обережно наблизився до Макса.
– Усе добре, просто дай себе понюхати!
Бім і справді почав принюхуватися, його носик кумедно відводився вбік.
– Тепер можеш його погладити, – усміхнувся дід Остап.
Незважаючи на сільські умови, хутро песика було досить м’яким та чистим. Ну от, він знову впав, лагідний та беззахисний перед друзями.
– Добре, – видихнув дід Остап, – ходімо всередину, зараз повечеряємо, а завтра підеш до будинку.
Весняний ранок у селі виявився досить свіжим. Він зустрів Максима легким туманом, який, мов ніжна шаль, окутував тіло, викликаючи озноб. Поснідавши смачними пиріжками із сиром та чаєм з медом, якими пригостила вдячна дружина Остапа бабуся Марта, чоловіки вирушили на огляд.
До речі, нічого страшного під час поверхового огляду здоров’я жінки, Макс не виявив. Вона скаржилася на періодичний біль у шлунку та печію. Було схоже, що в жінки виразка, тож про всяк випадок Макс перевірив, чи нема набряку лімфовузлів на шиї чи під пахвами. Коли він виявив, що з ними все добре, то порадив звернутися до гастроентеролога в районну лікарню для більш детального огляду.
Розхитана дерев’яна хвіртка скрипнула своїми напівсухими петлями, впустивши нових гостей на подвір’я. Обличчя Макса видало легке розчарування. Звичайна мазанка, як у більшості в селі, принаймні куточки хати були розписані квітковими візерунками, як вишиванка. Сама територія була охайною, її можна було назвати навіть газоном, травичка дбайливо вистрижена. Від хвіртки була викладена доріжка із саморобної бруківки, роздвоєна, вела до будинку і до старенької кринички, яка була майже вмонтована в землю та позначалася двома півколами важких каменів, укритих мохом. Від кринички до будинку також була стежина, утворюючи посеред газону трикутник.
– Так, Аркадійович не мав надвеликого господарства, у свої більш молоді роки  тримав коня.
– Але ж чому?
– Аркадійович дуже любив вирощувати рослини, кінь для городу саме те, що треба. Бачу в тебе запитання: «А де ж ті рослини?». Ходімо нижче, я тобі покажу.
За будинком стежина вела вниз. Минувши невелику конюшню, у якій, певно, утримувався кінь, очам Макса постало неймовірне видовище. Фруктовий сад, персики, абрикоси, яблуні, груші, але найяскравішою зіркою була одна сакура, під якою стояла альтанка. Рожеві пелюстки ніжно осипалися з гілок, танцюючи з травневим вітерцем. Одна з пелюсток осіла на праве плече, і Максим ніби відчув легкий дотик.
– Кожен раз, як я приходив сюди, щоб подбати про цей сад, – говорив дід Остап, – відчував вдячність. Твій дід любив цей сад, і мені здається, що тут його душа, яка знайшла свій власний райський куток.
Більше нічим домівка не вирізнялася. Звичайні зручності, однак для села це теж своєрідна розкіш, коли вбиральня не на вулиці. За порадою діда Остапа Макс вирішив заночувати в будинку двоюрідного діда, щоб «оселя прийняла нового господаря». У Макса були змішані почуття. Наче й нічого дивного: будинок як будинок, але сад… Який же він прекрасний! 
– А що то за будинок за садом? – спитав Макс.
Дід Остап застеріг хлопця, що краще йому не знати. Хоча ж будинок як будинок, але навіть при ясній погоді над ним наче небо темніше.
Потім була добряча вечеря, найміцніший самогон з незабутнім смаком. Макс не пам'ятав, як опинився в ліжку. Усю ніч його носило хвилями сну. Відчуття реальності не повернулося і вранці.
Коли Макс прокинувся, його охопило дитяче почуття, яке настає, коли ніч здається дуже швидкоплинною. Широко роззявивши рота, Макс позіхнув, при цьому солодко потягнувся так, що мало в очах не потемніло. Що то було вчора? Голова йшла обертом, не було відчуття реальності. Макс не одразу згадав, де він знаходиться.
Раптом почувся стукіт в двері.
«Мабуть, дід Остап прийшов провідати», – здогадався він і вирішив не змушувати сусіда чекати.
Відчинивши двері, Макс вигукнув від несподіванки. За дверима стояла молода дівчина з хлібиною…
Макс швидко зачинив двері та, перечіпляючись об пороги, намагався якомога швидше вдягнутися. Зібрав своїм бідолашними мізинцями всі меблі, він нарешті вдягнувся та відчинив двері.
– Вибачте, будь ласка, я думав це дід Остап прийшов, бо нікого іншого не чекав.
– Усе добре, це ви вибачте,  – посміхнулася дівчина.
Від неї неможливо було відірвати погляд! Невисока, стрункий стан з привабливими опуклостями. Округле личко, як у дівчинки, а як посміхається, її щічки стають такими рум’яними та пружними, що так і хочеться їх цілувати. Вона поклала хлібину на стіл та поправила своє темно-попелясте волосся.
– Дозвольте поцікавитися, хто ви? – нарешті запитав він.
– Мене звати Анітою, я  ваша сусідка.
– З якого будинку?
– З того, що за вашим садом, – посміхнулася вона.
«Той самий будинок з темним небом, – подумав про себе Макс, – стривай, не треба бути таким упередженим. Що з того, що то дивне місце, ти тільки поглянь на неї – красуня!
Її очі зблиснули. Яскравий смарагдовий блиск. Тільки зараз він це помітив.
– Бути упередженим не така вже й погана риса, – посміхнулась вона, наче Макс промовив це. Але він уже її не чув. Його погляд якщо і відривався від її очей, то втуплювався в глибоке декольте. Раптом усе попливло перед очима, її голос він чув десь здалеку.
– А? Що?
– Вами, чоловіками, так легко маніпулювати! Я думала, з тобою буде так само складно, як і з твоїм дідом. Але мушу визнати, що розчарована.
Макс намагався навести різкість, але її обличчя розпливалося, наче відображення у воді.
– Мій дід? А що з ним?
– Твій дід ніколи мене не запрошував! Цей смердючий старий вигнав мене в шию! Ти, як і він, сильний, смачний, – вона закусила куточок нижньої губи. – Ми, відьми, беремо все, що хочемо, і ніхто нас не зупинить.
Вона впилася йому в губи. Чи то він притягнув її до себе?..
Вони опинилися в ліжку. Солодка знемога охопила його. Дівчина спочатку виривалася, але незабаром і сама притулилася до нього. Їхні тіла рухалися в такт.
Потім вони довго лежали поряд, і такого щастя Макс ще не відчував. Йому здавалося, що душа відокремилася від тіла, здійнялася і спостерігала за ними здалеку.
– Облиш ці ванільні мрії, мені не потрібне твоє тіло, мені потрібна твоя сила! – почулося йому.
Раптом Макс відчув легкий дотик до свого плеча. Він розплющив очі і побачив покійного діда. Декілька рожевих пелюсток виникли невідомо звідки та промайнули між обличчями його та дівчини. Аніта відсахнулася, вона випромінювала гнів та прикрість.
Дід підняв руку і вказав на неї. Його образ повільно розтанув.
Макс усе зрозумів.
– Забирайся геть, клята відьмо!
–  Ти  ж сам мене сюди запросив!
– От як запросив, так і проведу, – Максим щосили відштовхнув її від себе. Аніта відлетіла та вдарилася спиною в стіну.
– Ах ти, жалюгідний песе, як ти смієш піднімати руку на дівчину?! – вона підняла ліву долоню на рівень свого обличчя – долоня зайнялася болотяним полум’ям, – не пробачу, в житті не пробачу!
Аніта з усієї сили вліпила ляпаса Максиму. Багаття болотного кольору охопило його та миттю було поглинуте тілом. Максим лежав на підлозі, але не міг поворухнутися. Аніта стала над ним і переможно посміхалася.
– Убити я тебе вже не зможу, але так навіть краще. Тепер жодна дівчина не захоче бути з тобою, – вона голосно розсміялася, – хоча – ні, внесемо корективи, – Аніта торкнулася пальцем до грудей Максима та повернула його як ключ, – тепер я залишила один єдиний шанс на весь світ, бажаю вдалих пошуків скарбу.
Аніта змахнула рукою та, перетворившись на сороку, зловісно стрекочучи, вилетіла через розчинене вікно…
...Блондинка зійшла на наступній зупинці, і Макс, зручно розташувавшись на сидінні, полегшено зітхнув. Нових пасажирів не додалося, і він сподівався, що ніхто більше не займе місце поряд з ним.
Власне, він їхав у це ж саме село. Навіщо – і сам не знав. Не міг залишатися в місті. Не міг бачити відчаю в очах матері: вона зробила все, щоб влаштувати його життя. Повернувшись додому після восьми років відсутності, він зрозумів, що не зможе жити з рідними. Він змужнів без них, йому було тісно не стільки в крихітній кімнатці, яку займав ще школярем, скільки від очей матері, які переслідували його, бо розуміли, страждали, очікували.
– Наступного тижня ти переїдеш у квартиру бабусі, – сказала мати через місяць після його приїзду.
– А бабуся?.. – не зрозумів Максим.
– Бабуся поживе у нас, – відповіла мама. – Інакше ти ніколи не одружишся, – зніяковіло посміхнулася вона.
У маленькій бабусиній квартирці Макс відчув себе вільно. Мама все розуміє, – з вдячністю подумав він.
Але квартира не допомогла...
– На новому місці нехай насниться наречений нареченій, – сказала бабуся, вручаючи йому ключі. – Або – наречена нареченому...
…Сили його танули щохвилини. Голова гула, як мідний дзвін, по скронях струменів холодний піт, серце ось-ось вистрибне через горло. «Ну, давай! Ще трошки! Давай!».
Ослаблими руками Макс намагається вхопитися бодай за повітря, щоб відтермінувати невідворотнє, але марно. Він уже бачить, як почали стискатися важкі механічні щелепи: зелені назовні, червоні всередині, а по краях – тонкі й золотаві, аж прозорі шипи. Довгі, густі, гострі, з краплинкою-діамантом на кінчику, такі пречудово- страшні, до дрижаків. А може, це повіки фантастичної потвори? Ще мить – і все скінчиться.
Зараз пекуча безодня поглине його, крихітного нікчемного хлопчиська, як муху. Утім, чому «як»? Адже він і є ота маленька, жалюгідна муха, що безпомічно борсається в пастці. Синювато-рожева спинка з глянцевим відливом, пара прозорих крилець, шість лапок, райдужні очиці, куценький хоботок… Навіщо він тепер мені, коли я вже ніколи не зможу пити солодкий нектар? Сил тільки й лишилося, що на фінальне «дз-з-з- з!» – останнє «прощавай» на порозі вічності…   
– Дз-з-з-з-з! – протяжне металеве дзижчання розтануло в просторі, де не було вже нічого: ані світла, ані темряви, ані часу.
Звук будильника миттю повернув Макса до реальності. У його голові все ще крутилися уривки того екзистенціального марева, а погляд уже вихопив із півмороку підсвічений зеленим вогником циферблат. Пів на сьому! Ранок. Понеділок. Пора вставати.
– І привидиться ж таке!..
Макс почеберяв до ванни, відкрутив кран і змив крижаною водою рештки сну. Він думав про те, що цієї осені надто часто ввижаються йому кошмари. Пора б уже припинити ці нічні посиденьки за ноутом. Танчики, манчики, монстри, віртуальні погоні й полювання за динозаврами виснажували його тіло й розум. Та він не міг збагнути, що то було – загальноприйнята утилізація вільного часу чи, може, прагнення притлумити страх самотності?  
І все-таки велику силу мають водні процедури! Бризки весело розлітаються на всі боки, лишаючи на стінах блискучі патьоки. Світ розвиднюється, радість життя повертається.
Він торкнувся дводенної щетини на щоках. Йому подобався цей напівбогемний гарлемський стиль, коли не треба переобтяжувати себе щоденним голінням. А от мама його за це критикувала: мовляв, негоже пристойному чоловікові ходити зарослим, як покритий мохом пеньок. Макс поглянув у дзеркало і провів мокрими долонями по скронях, немов рівняючи хвилясту гриву.  
– Ррр! – вдоволено прогарчав його внутрішній лев (він вважав себе левом – диким і неприборканим царем звірів; поки що неприборканим).  
Енергійний «пшик» парфумів поставив ароматну крапку в ранкових зборах. Вишуканий трунок від Пако Рабана вирвався за межі квартири, вислизнув на сходові клітки, а потім шлейфом гайнув до ліфта, а звідти заструмився на вулицю, де панував прохолодний ранок.
Молодий красень упевнено крокував містом. Назустріч йому поспішали заспані люди з перекинутими обличчями, зім’ятими бажаннями та тьмяним світлом байдужих очей. Що не погляд – то діагноз. Ось за цими синцями під очима ховається втома. А тут, схоже, – тахікардія, потрібно зробити кардіограму серця. Цього чолов’ягу з хронічно-землистим лицем відправити б на гастроскопію. А вам, пані, я б порадив звернутися до невропатолога! Хоча сумніваюся, що пігулки вам допоможуть. Тут не медична допомога потрібна, а чоловіча!..  
Максу подобалося читати історії хвороби на фізіономіях випадкових зустрічних. Людям байдуже, а йому практика. Він подумки давав призначення, підбирав схеми лікування, підписував рецепти й направлення. Навіть сперечався із завідувачем відділення Олегом Петровичем, який звертався до нього на «ви» та підкреслено-іронічно величав «колегою».
Віднедавна він перестав бути просто Максом на прізвисько «Доктор Хаус», який точив ляси в курилці з однокурсниками та на перервах мозолив очима дівчат. Тепер на ньому білий халат, у кабінеті – медсестра Тамара Іванівна, в кишені – кругла печатка з написом «лікар-терапевт». Одним словом, ескулап, серйозна людина.
Перші місяці роботи в поліклініці були напруженими. Максові тяжко давалися понеділкові планірки, плани, звіти та ввічливо-натягнуті стосунки з колегами. Але був у цій ситуації й приємний бонус у вигляді уваги з боку співробітниць. А її, уваги, було більше, ніж досить, зважаючи на те, що переважну більшість медперсоналу становили жінки. Ця небайдужість до його персони додавала наснаги, особливо коли ловив на собі відверті погляди медсестер.
Захисні маски на обличчях робили ці швидкоплинні зустрічі маленькими детективними історіями. Він уже навчився їх розрізняти: «карі очі, чорні брови» – це Оксана з фізіотерапії, сіроока білявка – Мариночка з кардіології, «руса коса до пояса» – Ліля з приймальні, цибата Юля та вайлувата Сніжана – з реєстратури… Тільки володарка отих дорогоцінних сапфірів, що виблискували з-за масивних окулярів, йому ще незнайома. Цікавий екземпляр, ексклюзивний. Хто вона, ця таємнича красуня? «Гюльчатай, відкрий личко!».     
З цими думками він підіймався на третій поверх, щоб забрати флюорограму пацієнта. Незчувся, як опинився на порозі кабінету. Але відчинити двері не встиг: вони відчинилися самі. Точніше, їх прочинила… Так, це була вона! Та сама дівчина, яку він згадував частіше, ніж інших. Думав про те, як би було непогано сходити з нею в кіно, до парку чи на каву. І щось йому підказувало, що вона також йому симпатизувала.
     – Максиме Сергійовичу, та ви заходьте! – промовила медсестра після неловкої паузи.
Він збирався з думками, щоб сказати щось нетривіальне, переконливе, та язик не слухався, а всі розумні думки, як навмисне, розбіглися, як миші від дощу. Їхні погляди зустрілися, і Макс збагнув, що треба діяти. Ну що, Докторе Хаусе, або тепер, або ніколи! На кишені її халату була підказка: бейджик з іменем Марина.    
– Та, власне… Марино, а що ви робите сьогодні увечері?
…О 18.00 вони зустрілися під розлогою липою біля центрального входу. Цей момент не пройшов повз увагу Тамари Іванівни, Олега Павловича те ще кількох допитливих осіб із реєстратури. Дівчата довго і заздрісно дивилися вслід парочці, яка все віддалялася, а потім і зовсім зникла за рогом.
– Здається, одним женихом стало менше, – прокоментувала старенька ліфтерка і змахнула з очей непрохану сльозу.
Ця синьоока мала у величезних окулярах чомусь нагадала їй молоді роки, коли вони так само, узявшись за руки, гуляли з її Юрасиком осіннім містом. І він, картинно відкинувши голову назад, виразно декламував свої нові вірші:
Осінь, так несподівано приходить вона!
Я ще й досі шукаю стежку в літо…
Осінь! А жовте листя, мов твоя сивина, –
Відболить, розстелиться білим світом.
Десь лунає саксофон
І сумує Елтон Джон,
А сліди твої в саду
Закидає листом.
Не розпитуй і прости,
Мою душу відпусти!
Там заплаканий вересень
Ходить містом.
…Виявилося, Марина, так само, як і він, шаленіла від піци з мисливськими ковбасками та грибами. Вони обоє були голодні, як вовки, тому жадібно накинулися на їжу. За кілька хвилин викладені на тацю трикутники пирога були знищені. Офіціант, як навмисне, не поспішав приносити рахунок. Тож був час для того, щоб роздивитися навкруги.
За сусіднім столиком чоловік щось роздратовано вигукував у смартфон. Поруч сиділа пістрява компанія підлітків. Хлопчики й дівчатка з фіолетовими та зеленими чубчиками зосереджено тицяли пальчиками у смартфони. («Покоління одного пальця», – сказав би про них заввідділенням). Дві солідні дами бальзаківського віку неквапливо пили каву з круасанами.
– А знаєте, я каву не люблю. Вірніше, мені подобається її аромат, а от пити – зась, починає ковбасити після першого ж ковтка. Я гіпотонік, і мої судини не витримують кофеїнового удару. Руки починають тремтіти, – зізналася Марина.
Поки вона говорила, Макс чи не вперше розгледів її обличчя зблизька. Раніше воно ховалося під маскою. Тепер же всі штрихи «портрету дами в інтер’єрі» стали видимими. І дивовижна річ: жодна риса на ньому не була неправильною! Обличчя гармонійно врівноважене овалом підборіддя та чуттєвими вустами. Шкіра з ледь помітнім рум’янцем на щоках відливала молочною білизною. Хоча, відверто кажучи, цей укритий ластовинням кирпатий носик складно назвати ідеальним. Але що той ніс і що ті веснянки, коли на тебе дивляться дивовижної краси темно-сині очі! Скельця окулярів роблять їх ще виразнішими, тож здається, що вони зазирають у твою душу!..
Йому було незрозуміло, яким вітром це небесне створіння занесло в сувору реальність медичного закладу ХХІ сторіччя. Здавалося б, цій красуні більше б личило сидіти в позолоченій кареті й позирати на світ Божий крізь димчасту вуаль, тримаючи в руках батистову хусточку з вишитою монограмою. Відважні лицарі мали б битися на шпагах за право називати її дамою серця. Насамкінець, вона мала б грати на сцені Джульєтту або позувати для Модіяльяні, вальяжно відкинувшись в антикварному кріслі з червоною оксамитовою оббивкою.
Натомість вона щодня дивиться на огрядні тіла та оголені спини в кабінеті флюорографії і командує пацієнтам безпристрасним голосом: «Не дихайте! Дихайте!». А вечорами Марина сидить перед телевізором із тарілкою поп-корну і вкотре переглядає третій сезон «Гравіті фолз».
Нещодавно вона сама собі зробила подарунок – купила екзотичну квітку під назвою Венерина мухоловка. Дізналася про неї під час якоїсь комп’ютерної гри і схотіла завести для розради і втіхи. Такого створіння точно не було в жодної з її знайомих. Це рослина-хижак, яка харчується мушками та дрібними комахами. Тож тепер вона повинна дбати, аби її підопічна мала на вечерю свіжу комаху.   
Інколи Марина теревенила по Вайберу з подругою, яка вийшла заміж за шведа і виїхала жити до Стокгольму, – того самого міста, де жив Карлсон з улюбленої дитячої книжки. Їй також хочеться зустріти велике чисте кохання, але натомість трапляються або легковажні гульвіси, або зосереджені на власній персоні альфонси. Через це Марина вже навіть почала думати, що світ надто несправедливий до неї.
І ось тепер вони сидять за маленьким столиком у піцерії, де повно сторонніх очей і вух.
– Ой, а мені вже пора додому, Фіму годувати! – похопилася вона зненацька.
– Фіму?..
Ну от і приїхали. У неї, виявляється, є Фіма. А все так гарно починалося. Макс намагався уявити, який же він, ще невідомий, але вже такий ненависний йому Фіма. Напевно, якесь опудало городнє в дірявих джинсах і скуйовдженим коком на голові. А може, син? Може, незаміжня Марина народила дитину, але не сказала йому про неї?
Вони вийшли з піцерії, ледве обмінявшись кількома незначущими словами. За півгодини їхні силуети завмерли в напруженому мовчанні біля будинку, де жила Марина. Вітер розхитував самотній ліхтар, і його блимання супроводжувалося зловісним скрипом. Зараз вона зайде в цей обдертий, непривітний під’їзд, грюкнуть двері, клацне замок – і до побачення!
– А знаєте що? Покажіть мені його!
– Кого?
– Та вашого ж Фіму – кого ж іще...
Марина здивувалася, але погодилась. Вони тихесенько, навшпиньках, зайшли в кімнату. 
– Ось він, мій красунчик! Скучив за мною, так? Зараз я погодую тебе, мій хороший!
Макс знайшов у собі сили підійти поближче й отетерів. Марина розмовляла… з квіткою! Щоправда, виглядала рослина надто вже незвично, зовсім не як ті квіти, що ростуть у надщерблених горщиках у їхньому кабінеті. Ті квіти в поліклініці мали густе листя і навіть іноді квітнули. Цю ж дивну істоту важко було назвати квіткою: кілька зеленкуватих стовбурців, які стирчать із землі. Але то не листя у звичному розумінні. Виглядають вони, м’яко кажучи, наче обгризені мишачі хвостики. А на коротких стеблах сидять ніби роззявлені ротики пташенят, які просять їсти. Зелені ззовні, червоні всередині, довгі колючі шпички по краях, ніби жорсткі вії навколо химерного ока… Десь він це вже бачив. Але де і коли?
А тим часом Марина дістала з банки живу муху й поклала прямо в роззявлену пащу цього мініатюрного чудовиська. Муха задзижчала, а потім її голос почав слабшати і скоро зовсім стих. Щелепи хижої Венери почали повільно і невмолимо стискатися.
Макс з жахом дивився на дивну квітку. І раптом відчув, що йому перехотілося залишатися в цій квартирі. Відчув себе мухою, яка потрапила в мережу до Венери з такими прекрасними синіми очима...
А потім була ще одна історія.
Професія лікаря і спеціальність терапевта змусили його швидко опанувати суть справи. Щодня було багато пацієнтів. А це вимагало весь час бути зібраним: пригадувати вивчене в інституті, прислухатися до думок і розповідей лікарів-співробітників, шукати в довідниках те, чого не дістає через брак досвіду, запам‘ятовувати щось зі своєї короткої практики. І аналізувати при цьому до дрібниць кожен день, кожен прийом хворого. Від моменту, коли пацієнт переступить поріг кабінету і аж до його «дякую» і «до побачення». Як той іде, як дивиться на тебе, яким голосом говорить з тобою. Тобто, крім терапевта, ти маєш бути в деякій мірі ще й психологом. Щоб уже від дверей бодай на одну третину знати, чим і на стільки відвідувач хворіє.
     Он як та бабуся, яка прийшла в його перший самостійний тиждень. І те у неї болить, і те її підводить, і он те вже «підтопталося» за стільки років… А виявилося, що їй просто немає з ким поговорити вдома, – живе одна, сусіди зовсім молоді, зайняті своїм. То вона йде або до магазина, або на пошту, а це вже й до лікаря дійшла черга поспілкуватися. Виписав їй полівітаміни, порадив перед заходом сонця кілька разів обходити будинок, пити на ніч склянку води з ложкою меду, запитавши при цьому, чи немає в неї алергії. Через місяць прийшла подякувати, що стала почувати себе, як у двадцять років.
     Або ще отой дідусь на восьмому десятку. У минулому – військовий, полковник. Виправка ще та! Ціпок у руці – для годиться. «Зроби, синку, так, щоб коліно не скрипіло, бо я ходжу по суботах у парк на танці. А там, знаєш, які ще гарненькі й примхливі жіночки!».
     Та то поодинокі, жартівливі для нього, випадки. Бо яким безпорадним і аж ніби винуватим почуваєш себе, коли перед тобою сидить онкохворий. Знаєш, що допомогти нічим не можеш. Залишається одне – знеболювальні. І тоді шукаєш слова, які хоч на мить дали б такій людині відчути, що вона не зайва, що вона потрібна тут, серед нас. А скільки їх таких знедолених, особливо після Чорнобиля, та ще й у цьому місті, яке стоїть на уранових шахтах. Ці труднощі ніби додавали Максові сил і впевненості, що у виборі професії не помилився. Він хотів допомагати людям, бути їм потрібним, а ще краще – необхідним. А ще в нього була мрія: працювати терапевтом у стаціонарному відділенні лікарні. Там контингент хворих тривалий час перед очима лікаря, є можливість глибше вивчити його хворобу, а за тим і допомогти. Він навіть написав про це прохання до обласного відділу охорони здоров’я. Обіцяли розглянути. Хоча й у поліклініці Макс не почував себе тимчасовим працівником.
     Тож усе на даний час ніби влаштувалося.
     Ось тільки мати ніяк не може заспокоїтись. Усе підганяє: одружуйся та одружуйся. А йому ще хочеться побути вільним, стати самостійним, відчути, що може зробити все, що заманеться, – навіть якусь нісенітницю. Він вільний! Он скільки його однокурсників одружилися ще в роки навчання, а потім розлучилися. Йому так не треба. Він мріє про кохання і вірність, про тепло і довіру на все життя. Щоб іти рука в руці прямою дорогою до самого сонця, а літніми ночами збирати з неба зорі. Про все це він скаже – прийде час! – тільки тій, що мріє однаково з ним. Йому треба раз і назавжди, щоб було як у кіно чи в хорошому романі..
Звичайно, він не святий, але й не ловелас. Були захоплення, зустрічі. Та коли бачив, що спільних тем для розмов не було, – чемно розходилися.   Макс, як завжди під кінець тижня, став наводити лад на своєму столі. Переглянув, чи в усіх терапевтичних картках хворих зробив записи, розклав чисті бланки, протер стіл. Він був не те щоб педантичним, але порядок любив. До того ж, у понеділок перша зміна не його. Щоб колега-жінка не осудила: якийсь нечупара! Завтра він поспить на годинку довше, піде на десяту годину до спортклубу, а потім загляне в книжкові магазини. Можливо, там знайде щось нове. Максим любив вечір п’ятниці. Попереду два вихідних. Він вільний у виборі своїх дій. Він вільний птах…
Якби нам притаманно було читати думки інших, багато що склалося б інакше. Ось і ця жінка залишилася для нього загадкою. Він неправильно зрозумів її поведінку. А насправді було так…
     …Ірина поспішала, бо сьогодні п’ятниця. І якщо вона інколи приходила в цей день до дитсадка о 18-й годині, то вихователька вже сиділа з надутими пухкенькими губками: що ж ви, мамочко, запізнюєтеся!
     Ірина працювала до 17-ї – кресляркою у відділі технологів. Після закінчення школи- інтернату вона вступила до індустріального коледжу, закінчивши який, влаштувалася на завод, де їй дали кімнату в заводському гуртожитку, як сироті. А чому кресляркою? Бо це в неї виходило краще від усіх у класі і в коледжі. А викладач ще й попросила свого колишнього випускника-інженера трохи «підтягнути» ученицю, аби вона справилася з отими стрілочками на лініях, що вказують параметри деталей. Бо ставила вона їх під кутом у сорок п’ять градусів, і були вони тоді схожі на ластівку з розпростертими крилами в голубому небі. А учитель креслення вимагав, щоб та «ластівка нагадувала політ-піке», коли вона падала з височини за якоюсь комахою. Тобто, щоб розмах стрілочок був не більше 15 градусів. За це він часто знижував оцінку, ще й приписував: «Дотримуйся градусів!». Ті заняття таки допомогли дівчині. Інженер дав їй ще багато чого з розуміння технічних креслень, і тепер вони виходили з- під рук Ірини не як ескізи, а як «витвори мистецтва». Так оцінював її працю старший інженер.
     Школу Ірина завжди згадує з незмінним почуттям любові й тепла, особливо класного керівника Наталію Петрівну. Так склалося, що вона завжди була порадницею, наставником і майже мамою для дівчини. Ще й дотепер вони підтримують ті стосунки, зустрічаються на свята, телефонують одна одній. Донька Наталії Петрівни працює за кордоном, а тому мати добру людину поруч їй теж не завадить. З однокласниками взаємини були рівними, дружніми. Майже щороку вони зустрічаються в день випускного. Та то було якесь загальне, для всіх. Ірині ж хотілося тільки свого, чогось такого, що було б лише для неї, чого б не торкався чужий погляд. Можливо, тому, не маючи досвіду спілкування поза межами інтернату, ще навчаючись у коледжі, вона вийшла заміж за співкурсника. Раділа, що тепер удвох зів’ють своє затишне гніздечко в її кімнатці. Спочатку так і було. Та коли через півтора року народилася донечка, чоловік не витримав безсонних ночей і через кілька місяців «зник у невідомому напрямку». Молода мама не розшукувала його, не вимагала аліментів. Як не важко було – витримала. Коли ж Олесі виповнився рік, влаштувала до дитячого садка в ясельну групу, а сама вийшла на роботу. Начальник групи ставився до неї доброзичливо і часто приводив студентів-невдах чи лінивців з технічного університету, чи з машинобудівного  коледжу. Тоді Ірина вдома сідала за ті креслення на всю ніч. Бо, як правило, результат їм був потрібен негайно. Про що тільки думали раніше? Ірині самій ці завдання були цікавими, адже мріяла мати вищу технічну освіту. Ось лишень Олеся підросте! Підробіток не такий уже й значний, та разом із зарплатою на прожиття вистачало. Оплата кімнати була досить помірною, донечка, дякувати Богу, росла здоровою, власні потреби зведені до мінімуму.
Часом їхня група на заводському невеличкому автобусі виїжджала «на природу». Ірина брала з собою й Олесю, свою Лесю-лисенятко. І майже завжди її брав собі на руки начальник, відокремлювався з нею від усіх і щось розповідав дівчинці, показував щось сплетене з трави, широко усміхаючись при цьому, розмахуючи руками. Часто ті розмови переривалися дзвінким сміхом обох. У Миколи Григоровича була донька Ольга, старша від Ірини років на десять. Вона досить давно поїхала на заробітки, надсилала батькам посилки, перекази в доларах. Проте сама чомусь не приїжджала. Усі в групі знали, як від цього страждає їхній «головний» і з розумінням ставилися до того, як Микола Григорович спілкується з Олесею, ніби з онукою. У такі хвилини Ірина теж відходила в інший бік, здалеку спостерігаючи за донечкою. На очі накочувалися сльози. Не хотілося, аби їх хтось бачив. Бо в такі миті мріялося, аби сильні чоловічі руки підняли дитя високо над головою, а над ними розсипався б дзвіночками щасливий сміх. А вихідні були б святом для трьох. Особисто вона хотіла б бачити в очах того чоловіка тепло, щастя від взаємної любові. Та де ж ти його знайдеш тепер такого, щоб любив і її, і чужу дитину?..
Інколи вона знайомилася з молодими неодруженими чоловіками, навіть запрошувала їх «на чай». Завжди при цьому була присутня Олеся. І якщо в очах гостя чи в його тоні ловила хоч натяк на неприязнь до доньки, «чай» відразу ж закінчувався: дитині пора спати – до побачення.
     У Ірини гарні друзі – Сашко з Людмилою. Вони сусіди. Сашко працює на заводі. Сусідню кімнату в гуртожитку одержав тоді, коли був ще один. Людмила, медсестра з поліклініки, весела сміхотушка, прийшла вже потім. Дітей у них ще немає. Збирають кошти на квартиру. Коли це станеться, тоді їхню кімнату переоформлять на Ірину. Людмила, доброзичлива душа, чим могла допомагала Ірині, особливо з малою. Часто брала її до себе, забирала із садочка, навіть ходила на прогулянки. Вік брав таки своє. Ніяк не могла дочекатися того часу, коли зможе ось так возитися зі своїми власними дітьми, бо мріяла не про одне.
     Останні два чи три тижні Людмила щовечора розповідала Ірині про нового лікаря- терапевта, якого після закінчення інституту розподілили до їхньої поліклініки. Усе – Максим Сергійович та Максим Сергійович!.. І молодий, і красивий, і чуйний… Давай познайомлю. Та Ірина все відмахувалася від тих розмов. Як же це? Прийти отак, мовляв, хочу познайомитися. Ні, то не для неї. Ось учора знову сусідка завела мову про того Максима, повідомивши, що в п’ятницю він працює до 18-ї години, навіть назвала номер його кабінету. Та що їй, Ірині, до того?..
     …Нарешті Ірина вирвалися з-під гнівного погляду виховательки. Шлях від дитсадка до будинку пролягав повз поліклініку. Олеся міцно трималася за мамину руку, але раптом висмикнула її – і побігла за метеликом. Через мить пролунав голосний крик: спіткнувшись, дівчинка впала на асфальт. Іра підняла малу, стала заспокоювати, але та не могла стати на ніжку – болить коліно. Від несподіванки в Ірини похололо серце. Що робити, куди бігти? Погляд упав на вікна поліклініки. Це вирішило подальший перебіг подій. Промайнула думка: «Людмила говорила, що він безвідмовний!». Підхопила Лесю на руки і хутко забігла в приміщення. Швидко розшукала потрібний кабінет, постукала і, не чекаючи відповіді, стрімко зайшла.
     Макс пригадав, що тоді його роздуми про романтиків перервав тривожний стукіт у двері. Вони рвучко відчинилися. До кабінету майже забігла молода, красива жінка з дитиною на руках. Щоками дівчинки котилися рясні сльози, а в мами були перелякані очі. Збиваючись, вона стала розповідати, що тільки-но, майже біля входу до поліклініки, упала її донечка, на колінах травми, не може йти. Вони йшли додому, бо живуть поряд. Звати її Ірина, 24 роки, працює. Звернулася саме до нього, хоч він не дитячий лікар і не травматолог, але  ж лікар! До того ж сусідка Людмила говорила їй, що він нікому не відмовляє в допомозі.
Ось тобі й маєш!
     Макс пригадав, як на одній з п’ятихвилинок до нього підсіла медсестра Людмила. «А як вам тут, а чи прижилися в колективі, а чому ви завжди один – про це всі знають. Хочете, я вас познайомлю з подругою? Красива, розумна, працьовита… На що Макс відповів, що дякує їй за турботу, але особисті справи він звик вирішувати самостійно. З того часу вони з Людмилою тільки віталися, приязно усміхаючись одне одному. То це і є та Ірина? Прийшла знайомитися? Та ні ж бо. Ось перед ним сидить дівча, яке своєю кучерявою білявою голівкою нагадує йому кульбабку в кінці травня. Та й мама по-справжньому стурбована.
Макс оглянув дівчинку. Те, що було на колінах Олесі – так звали дівча, – навіть важко було назвати саднами: лише почервоніння. А зашкандибала вона просто від ляку. Промив ті плями перекисом водню, для годиться порадив бальзам при травмах, а для самозаспокоєння – звернутися до дитячого травматолога, нехай огляне ці малі колінця. Йому здалося, що при цих словах Ірина підсмикнула сукню, виставивши на показ свої коліна.
Таки заради знайомства завітала! На те Ірина відповіла, що де вони почали лікування, там його і закінчать. При цьому її очі забігали фігурою лікаря аж до окулярів, що підтвердило здогад Макса.
Ех, Максе! Мабуть, ти таки пропустив одну з лекцій по психології!..
     Спокійний голос лікаря, упевнені дії заспокоїли Ірину. Їй навіть стало ніяково, що даремно потурбували Максима Сергійовича. Лише тепер на думку прийшли слова подруги. Так, такий чоловік!.. Мабуть, міг би стати хорошим батьком для її Лесі. Від цієї думки в Ірини навіть долоні стали вологими. Вона рвучко поклала руки собі на коліна, від чого легка сукня підсмикнулася, оголивши їх. Лікар якось здивовано поглянув на Ірину, від чого та ще більше знітилася, шукаючи собі хоч якогось захисту. Очі мимоволі ковзнули білим полем його халата аж до обличчя. Тільки тепер вона помітила, що він в окулярах. Його очі дивилися на неї якось дуже уважно і ніби аж здивовано. Він що, уміє читати думки?
Підхопивши донечку, подякувала лікареві і швидко вийшла за двері.
Увечері, то сміючись, то плачучи, вона розповідала Людмилі про свій цілком випадковий візит. Та, примусивши випити валер’янку,  заспокоїла подругу, мовляв, усе можна виправити, піти ще раз. Для цього навіть дала свою щойно придбану яскраву сукню з легкої прозорої тканини, яка була трохи закороткою для Ірини. Проте Людмила заспокоїла: так тепер одягаються молоді дівчата. І вона теж матиме вигляд сімнадцятирічної.
     Максу більше сподобалася Олеся. Дівча було спокійне, дивилося на нього уважно, вивчаюче. У її очах світилася якась доросла допитливість. Йому навіть тоді здалося, що дівчинка дивиться так, ніби має свій, відомий лише їй, життєвий досвід. Он як терпляче витримала процедуру з перекисом! Проте за щоденними робочими клопотами якось і не згадував той візит. Та наступної п’ятниці його несподівані пацієнти знову прийшли під кінець робочого дня. Цього разу на Олесі були джинси, мабуть, як захист при падінні. На Ірині ж така легка і коротка сукня, що її коліна було видно здалеку. «А жінка таки приваблива», – подумалося Максу. Було видно, що почувається вона не зовсім вільно, її ніби щось сковувало.
Знову, затинаючись, Ірина стала говорити про гарну погоду, про вільний вечір у них, про прогулянку до парку. Що дорогою вони таки вирішили про всяк випадок ще раз зайти до лікаря. Максим став оглядати дівчинку:
– Ми цілком здорові. Лікар нам більше не потрібен. Можемо бігати стільки завгодно, але дуже обережно.
     Цей візит закінчився досить непередбачувано для них обох. Про що вдома розмовляла Ірина зі своєю сусідкою-подругою, що чула й зрозуміла з того Олеся, та коли та заговорила про вільний вечір і прогулянку, ця травнева кульбабка, дивлячись Максимові прямо в очі, з усією дитячою безпосередністю запитала:
     – А що, мамусю, дядя Максим буде моїм новим татком?
     Після хвилинного замішання Ірина легенько підштовхнула донечку до дверей і швидко вийшла. Розгублений Максим стояв посеред кабінету. Його огортав ледь вловимий тонкий запах парфумів і незрозуміле почуття чогось втраченого…
…Незабаром з'явилася можливість перейти працювати в стаціонар. «Пішли таки назустріч бажанням молодого фахівця», – подумав було Макс, та все виявилося прозаїчніше: терапевт зі стаціонару пішла на пенсію, і Макса перевели на її місце...
…– Максиме Сергійовичу, після обходу на вас чекає Катерина Дмитрівна, – сполохана Оксана дивилася на Максима стривожено і водночас якось хижо.
     Макс чекав на цей виклик: колега Сергій Павлович напівжартома, напівсерйозно попереджав Макса про те, що начмед полюбляє викликати «на килим» молодих спеціалістів. А ось навіщо – не сказав, тож Макс губився в здогадках. Ніби нічого ще не встиг накоїти, хворі не скаржаться – навпаки, дякують привселюдно. З дисципліною теж усе гаразд.
Оксана!.. І тут Макса кинуло в жар. Невже хтось провідав чи сама Оксана роздзвонила? Нібито не мала б цього робити, ініціатива їхніх стосунків була саме її, а він…
А що – він? Не чоловік, чи що? Якщо жінка хоче, то вона свого доможеться, а надто, коли молода, гарна, ніби яблучко, соком налите, – рум’яне, привабливе, солодке, що аж губи злипаються…
Оксана… Усе б нічого, коли б не слава про неї, що хвойда, жодного чоловіка не пропустить – будь-то лікар, фельдшер чи хворий, який не стільки хворіє, скільки відлежується в лікарні, немов у санаторії. Тим, хто дійсно хворі, хіба що подивитися на таких медсестричок та якийсь жарт утнути, як правило, недоречний, бо звідки взятися доречним жартам, коли хворі не на жарт?
Макс посміхнувся своєму каламбурові. Це ж треба: його сама «відьма на мітлі» викликає «на килим», а йому смішно!
Макс інтуїтивно побоювався начмеда. Один її вигляд міг би викликати трепет у молодого лікаря, не кажучи вже про молоденьких медсестричок. Ті часто ревіли від виволочок Катерини Дмитрівни. Одного разу він сам був свідком такого прочухана. Проходячи коридором повз кабінет заступника головного лікаря, крізь прочинені двері він почув грізний рик левиці і щеняче скиглення.
«Я тобі що наказала зробити? А ти що зробила? Не смій виправдовуватися! Чому вас тільки вчать у ваших медучилищах! Не вмієте нічого і вчитися не хочете. Тільки в руку дивитеся, аби хтось щось дав. Тільки очима стріляєте, щоб хтось притис у затишному куточку. І ти туди ж? Губи намалювала, очі підвела, щоки наярувала, нігті відпустила, манікюр-педікюр зробила, кільця-серги-намисто начепила, груди випнула, сідниці відставила – Бріжіт Бардо – не інакше! Негайно ж умитися, цяцьки зняти, нігті підстригти, щоб виглядала, мов Попелюшка. Марш виконувати! Через годину до мене – перевірю все».
Сама Катерина Дмитрівна виглядала, як красуня середніх літ з глянцевого журналу. Статна, висока, завжди з макіяжем, із золотими перснями і кільцями на всіх пальцях, навіть на великих, на шиї ланцюг завтовшки з півпальця, з якого звисав хрестик саме у відкриту улоговину між грудей, що двома узвишшями підіймалися з-за вирізу білосніжного халату. Коли вона упевненим кроком, щосили стукочучи височенними каблуками, простувала напівтемним коридором, її руда хвиляста грива пливла, ніби сяйво, а стегна виписували неймовірну траєкторію, а груди коливалися в такт крокам, що аж дух перехоплювало! А хвиля ароматів дорогих парфумів, немов цунамі, накривала з головою.
Максим уявляв, яке враження справляла начмед на хворих: молоді чоловіки чманіли й забували, де вони й чому сюди потрапили, старі враз молоділи, бадьорилися і вмить забували про свої хвороби. А приголомшені жінки відчували себе неповноцінними створіннями, які існують невідомо для чого. Оце психотерапія!..
Макс, згадуючи цю незабутню картину, перевів подих. Зрозуміло, чому вона накинулася на бідолашну сестричку: та своїм віком вигідно вирізнялася від начмеда, тож її слід було так «опустити», щоб власної тіні боялася.
Цікаво, а як Катерина Дмитрівна вживається зі своїм чоловіком? Олег Петрович, завідувач їхнього відділення, був таким собі витонченим, рафінованим інтелігентом. Високий, худорлявий, завжди добре одягнутий, з гарною зачіскою, в окулярах із золотою оправою. Він і голосу не підніме, не те що образить когось. Але його лагідне «будь ласка» діяло безвідмовно, тож порядок у відділенні був ідеальний. Хіба що до медсестер він не чіплявся за зовнішній вигляд, а ніби заохочував їхню пристрасть виглядати якомога краще.
Макс губився в здогадках – чому? Та, спостерігаючи за Олегом Петровичем, помітив якось, як у того масляно зблиснули очі, коли він дивився на Оксану, яка саме проходила повз нього. І все стало на свої місця: Олег Петрович сам був не проти позалицятися до молоденьких дівчат, але… А може, у такий спосіб хотів помститися дружині?..
Ох, уже ця Оксана!..
Це сталося під час одного з перших чергувань. Оксана сама прийшла до нього в ординаторську, сама рішуче сіла йому на коліна, сама розстебнула ґудзики свого халату, під яким нічого не було. Ні, було! Таке було, що… Руки самі потягнулися до пружних грудей, губи вп’ялися в них так, що й не відірвеш. Її гарячий віддих обпалив, а низьке мурчання хтивої кішки викликало таку хвилю бажання, що й не зупинити!
Макс не пам’ятав, як зірвав з себе халат, та, стрибаючи на одній нозі, не міг скинути брюки, тож так і залишився в брюках, які сповзли донизу. Оксана обернула голову і щось хрипко промовила до Макса. Це послугувало йому беззаперечним сигналом до дії. А в голову шибало: «Брюки… Які там брюки…».
Макс, гурчачи, немов породисте авто, щосили ухопив Оксану, а в такт доносилося хрипке Оксанине: «Ой, милий, ой, любий, ще, ще, ще! Ой, хороше! Не зупиняйся, прошу! Ну, ну, ну!..». І її останнє: «Уууух!.. Що це було?».
Макс і сам не знав, що це було. Вона, випроставшись, мимоволі вигукнула: «Ого!..». І це «ого» ніби отверезило Макса.
А дійсно – «ого!». Він окинув поглядом жінку, з якою тільки-но був, – і ніби не впізнав її. Хто це? Перед ним стояла гола жінка, яка дивилася на нього, ніби кішка, що тільки-но поласувала мишею.
«Дивиться, як кіт на сало», – чомусь майнуло в голові. І Максу стало ніяково. Він згадав, що й досі стоїть у спущених брюках, тож похапцем постарався натягнути їх на себе. Другим зором він побачив усю непривабливість картини: серед казенних меблів ординаторської стоїть гола медсестра і спостерігає, як напівроздягнутий лікар, стушувавшись, намагається одягтися. Йому здалося, що пишні губи Оксани скривилися в глузливій посмішці, і це ще більше засоромило його.
Як таке могло статися з ним, цим праведником, який, окрім Лани, не знав жодної жінки. І що далі?..
Раптом його вразила думка: а якщо будуть діти? То що, одружуватися з Оксаною? Якщо вона в першу ж ніч прийшла до нього, то, мабуть, проробляла це не раз. Чи ж кохання привело її? Точно – хоче накинути йому хомут на шию. А може?...
Від наступної думки він навіть спітнів. А може, вона вже «залетіла», а його використовує, як опору, на яку можна звитися?
У Макса давно не було жінки, тому він і пролив на Оксану всю хіть незадоволеного чоловічого потягу. А відсутність досвіду призвела до того, що сталося. І нічого вже не повернути…
…Макс уникав чергувань в одну зміну з Оксаною. Вона це помітила, але нічого не сказала і ніяк не проявила свого ставлення до нього. Лише, зустрічаючись, якось дивно дивилася на Макса – чи то з жалем, чи то зі співчуттям. Але в її погляді не було ні призиву, ні презирства. Макс губився в здогадках: чому змінилося її ставлення до нього? Невже він винен у цьому? Може, не так себе повів, може виглядав кумедно в спущених брюках? А може, не задовольнив її жіночу пристрасть? Від цієї думки йому ставало не по собі.
Може, саме це відвернуло від нього Лану?..
…– Максиме Сергійовичу, ви чуєте? Після обходу на вас у кабінеті чекає Катерина Дмитрівна…
Ось і кабінет заступника головного лікаря. Макс нерішуче потоптався біля дверей, постукав.
– Увійдіть! –  почув він владний голос начмеда.
Максим переступив поріг і, не дійшовши до столу, зупинився.
Катерина Дмитрівна царствено сиділа на шкіряному кріслі з високою спинкою. Оскільки сиділа вона спиною до вікна, лиця її майже не було видно.
«Як на допиті в НКВС», – подумки відмітив Макс.
Дійсно, так і було. Катерина Дмитрівна, затягнувши і без того довгу паузу, вивчаючи, втупилася в Макса.
«Що вона побачила на мені?».    
Він подумки окинув себе оком. Чоловік, як чоловік. Молодий, не високий і не низький. Стрункий, зачіска коротка, окуляри пасують до лиця, поголений, халат чистий, черевики начищені, брюки напрасовані, фонендоскоп там, де має бути. Ніби все гаразд.
– Сідайте, Максиме Сергійовичу. Як вам у нас працюється? Чула тільки хороші відгуки про вас, – вкрадливим голосом мовила начмед.
«Не до добра такі інтонації, ой, не до добра!..» – подумав Максим та, сівши на стілець біля приставного столу, уголос проказав:
– Дякую, усе добре.
– А як персонал? Як медсестри? Не докучають? Ви ж такий молодий…
– Нібито ні. Я з медсестрами навіть чаю не п’ю в нічні чергування. Та й ніколи – роботи багато. Одна писанина скільки часу займає. – Максим посміливішав і додав майже грайливо. – Позастатутні стосунки забороняються!
– Що? Що ви мали на увазі? Які такі стосунки? Позашлюбні чи статеві? Наскільки мені відомо, ви неодружений, чи не так?
– Так. Хоча маю наречену. Вона поки що мешкає в іншому місті, але… – автоматично випалив Макс.
– Що – але? Це щось змінює? Наші сучки так і липнуть до наших кобелів. Та й ті не проти. Ви не помічали?
«Знає!», – промайнула в Макса думка.
– Ну, це я взагалі. Про вас мови немає. Поки що…
У Макса відлягло від душі: «Не знає».
Катерина Дмитрівна підвелася і рушила до Макса, підійшла і стала ззаду нього. Він почув спочатку клацання замка, а потім відчув її дихання, вдихнув ядучі прянощі її парфумів. У нього запаморочилася голова, як тоді, в ординаторській, коли він був з Оксаною. Ніби ненароком вона поклала руку на його плече. Він увесь напружився й ніби задерев’янів.
«Ще цього мені не вистачало», – не встиг подумати, як уже й на друге плече лягла суха і владна жіноча рука. Максим не відсторонився. Його пройняла чоловіча цікавість.
«І ця туди ж…».
І тільки тепер до нього дійшли слова Сергія Павловича: «Вона полюбляє викликати «на килим» молодих лікарів…».
І що тепер? Піддатися – і виглядати ганчіркою в очах персоналу? Усе одно всі довідаються, бо начмед кликала його через Оксану. Не піддатися – і набути смертельного ворога? Жінки такого не прощають, та й чоловіки – теж.
Тим часом Катерина Дмитрівна все нижче й нижче нахилялася до нього. Її дихання стало переривчастим, повітря вона втягувала ніздрями зі свистом.
«Мабуть, проблеми з носом», – чомусь подумав Макс, і його розібрав регіт.
Катерина Дмитрівна відсахнулася від нього. І саме в цей момент хтось шарпнув двері раз, іще раз. Потім хтось постукав у двері – і раптом владно забарабанив.
– Катерино Дмитрівно, відчиніть! – з-за дверей почувся голос Олега Петровича. – Катю, це я, Олег.
Катерина Дмитрівна рвучко розстібнула халат Максима, вихопила з його кишені фонендоскоп і вставила собі у вуха.
– Хвилину! У мне хворий, – проказала вона і всунула мені в рота якусь пігулку.
«Валідол», – Максим відчув в роті м’ятний присмак.
Вона відчинила двері: на порозі стояв її чоловік, а з-за його плеча виглядала Оксана.
– А ця… що тут робить? – просичала Катерина Дмитрівна. – Ану марш на робоче місце!
Вона обернулася до Максима. Той так і сидів, халат був напіврозстебнутим.
– Подивися, яке поповнення прибуло! Не встигла ще й як слід стружку зняти, а він уже за серце!.. Максиме Сергійовичу, ну як, легше? То, може, додому підете чи на кардіограму?
– Краще у відділення. Ще справ багато. В ординаторській відлежуся.
Коли Макс підвівся, Олег Петрович недовірливо глянув на нього. Але Макс з янгольським виглядом промовив:
– Катерино Дмитрівно, я все зрозумів. У подальшому буду обачнішим. Дякую за допомогу. Якби не ви… – сказав він і поволі рушив з кабінету.
– Що це було? – почув він крізь двері голос Олега Петровича.
Що відповіла Катерина Дмитрівна, він вже не розібрав. Макса розбирав гомеричний сміх.
«Ну, Оксана!.. Ну, утнула!..».
У відділенні Оксани не було. Не з’явилася вона ні цього, ні наступного дня. Відділенням поповзли чутки, що вона крутила амури з Олегом Петровичем, мала серйозні наміри, але той не піддавався, аби залишити дружину. Вона знала, що Олег Петрович хотів мати дітей, але в них з дружиною їх не було. Тож навіть завагітніти від нього хотіла, та щось не виходило. От вона і скористалася з нагоди звести рахунки з дружиною Олега Петровича. Знаючи нахили начмеда щодо молодих чоловіків, дочекалася, коли прийде  черга Макса, і покликала Олега Петровича, аби той застукав хвойду- дружину на гарячому.
Та прорахувалася Оксана. Не такою вже простою виявилася Катерина Дмитрівна – викрутилася, зуміла. Та й Олегові Петровичу ні до чого було рвати з дружиною, яка закривала очі на всі його походеньки. А таких Оксан у нього було-було!.. І ще буде-буде!.. Тож статус- кво встановлено, життя продовжується – і Максове теж.
Макс, згадуючи цей період свого життя, криво посміхнувся.
І знову нічим не закінчилося... Хоча... Добре, що нічим не закінчилося! Якщо прокляття діє, то кілька разів воно було до речі.
Ось і тоді теж спасибі сороці...
А потім трапилася ще історія…
«Перша людина, про яку ти думаєш вранці, і остання людина, про яку ти думаєш вночі, – це або причина твого щастя, або причина твого болю».
     Макс зручніше вмостив на животі ноутбук, ще раз перечитав рядки, на які натрапив випадково, шукаючи зовсім інше, і глянув на підпис під ними: Еріх Марія Ремарк.    
    Пам’ятає такого. У кутку на місці вазона з непричесаною (зате феншуйною, як запевняла мати) рослиною стояла колись етажерка з книгами. Усі вони відправилися в небуття як «мотлох, що краде площу і збирає пилюку». Такий вирок мати винесла книжкам після того, як батько  придбав  рідер і довго не міг начудуватися тим, що йому стали доступними  всі бібліотеки світу. Але перед тим, як потонути в шутерах і соцмережах, Максим встиг перегорнути чи майже прочитати кілька книжок. У школі на уроці французької треба було підготувати реферат про Париж, і «Тріумфальну арку» він узяв з полиці тому, що думав видобути з неї якісь додаткові дані про знамениту споруду, – а там он що виявилось!
    Як зараз пам’ятає свою досаду і навіть злість на героя: ну от чого він так мучився через якусь… Вони між хлопцями називали таких одним коротким матюком, а Максові більше подобалася характеристика, яку таким особам давала мати: «Торгує своїм зачовганим товаром багаторазового використання одночасно на трьох базарах».
     Як зараз пам’ятає і своє тверде рішення: він не дозволить так себе дурити жодній дівчині. Будь вона хоч тричі красуня чи модель. І не дозволяв. Дві шкільні історії звершилися його гордим відстороненням. Уперше – коли з міста та Фейсбуку одночасно зникла його Настя і Дімка з третього під’їзду, а потім вони синхронно почали постити фотки на морях. Незадовго до того Макс трохи посварився з Настею через те, що вона хотіла набити тату, а він протестував: колись їй перестане подобатися та розмальовка і тоді хоч шкіру здирай, адже то навіки…
Він що, тоді справді думав, що вони разом навіки?
Мабуть, так. І не вибачив їй тієї поїздки. Хоча пізніше дізнався, що  вона відпочивала з батьками на Кіпрі, а Дімка в той же час у Скадовську. І нічого в них не було. Але ж чому вона не сказала, що їде? Отже, у неї були від нього таємниці, а далі були б  ще й не такі…
Другий  раз і згадувати не хочеться, а третій…
    Третього разу його ніхто не зраджував. Лана прямо сказала, що боїться заразитися, бо має стареньких та недужих дідуся та бабусю і ледве живого прадідуся – і за що лікувати, коли принесе їм інфекцію?! Він ще з самого початку пандемії сумнівався в таких уже небезпечних її  масштабах. Бо знав, що фатальні випадки атипової пневмонії регулярно траплялися й раніше і від метушні з масками, локдаунами, вакцинами та розподілом ковідних коштів аж смердить комерційним інтересами. Якийсь час він шукав виправдання Лані. Вона не медик, вона вірить у прикмети, сни та гороскопи – то чого б їй фанатично не повірити в смертельну загрозу коронавірусу?
     А по мірі того, як у нього зникали колоті-переколоті вени і не допомагала неодноразова зміна антибіотиків, він став сповзати у свинцевий страх не видряпатися і в пекуче відчуття покинутості і непотрібності. Батько, мати і навіть двоюрідна сестра з іншого міста приїхали. А вона…
     Вона багато попередніх ранків і була тією людиною, про яку він думав, ледве прокинувшись. І сьогодні теж. І сьогодні, лаючи себе останніми словами, зазирнув у її профайл – нічого особливого. Заходить рідко, постить пейзажики та вітання з днями народження подругам – і все. 
Але сьогодні він звично глянув на неприйняті дзвінки (зі звичною відсутністю Ланиного) без звичної кардіалгії. Власне, то й не був біль там, де серце, а так, короткочасний вегетативний натяк на те, що він, як і кожний живий організм, реагує на зовнішні негативні подразники; його неабияк дратував цей факт.
Цього ж ранку його невдоволення собою було меншим. Воно розчинилося в подиві від того, що в його уяві крізь Ланин образ поступає інший – із  довгим волоссям кольору пляжного піску, очима кольору хвиль у сонячну погоду і сумовитою усмішкою, яку йому хотілося зробити радісною.
Женя виникла на обрії нізвідки. Якось мати подзвонила йому в поліклініку і попросила одразу після роботи прийти додому: з ним хоче зустрітися Валентина Юріївна. Це його класна керівниця. Після школи Макс з нею майже не бачився, хіба випадково в місті перекидалися кількома фразами, а мати періодично зустрічалася в міськраді, куди ходила в службових справах.
– Вона тепер директорка крутого коледжу і хоче запропонувати тобі якісь лекції – про здоровий спосіб життя чи що, – пояснила мати.
    Директорка прийшла з дівчиною, котру представила як свою колегу. Надто яскрава зовні для вчительки, подумав він. А коли старша гостя додала: «Це – моя донька», майже позловтішався: аякже, під маминим крилом можна собі дозволити і прозоре плаття з глибоким вирізом, і непідібране волосся до пояса, і наліплені вії.
     Попри глянцевий імідж і правильну, ніби у Фотошопі створену вроду, Євгенія не скористалася нагодою нею похизуватися. Поводилася так пісно і прісно, наче прийшла з примусу і просто відбуває чергу. Він дав принципову згоду на лекції, якщо вдасться пристосувати їх під його робочий графік. Провів обох жінок до машини (йому здалося, що Валентина Юріївна була збентежена візитом), а десь через тиждень у нього на дисплеї висвітився незнайомий номер:
– Максиме Сергійовичу, вибачте, що турбую. Це Євгенія, донька  Валентини Юріївни, пам’ятаєте, ми приходили до вас із приводу лекцій. Мама просила, щоб я в зручний для вас час показала вам коледж, ваш майбутній кабінет, наочність і все таке.
     Пішов. Показала. Цього разу, вдягнута майже непримітно, була зовсім не схожа на себе «відсутню й прохолодну»,  якою була при першій зустрічі. Детально і цікаво розповідала про коледж, викладачів, студентів та свій предмет. Пішли на каву.  Потім на морозиво.
Потім  Женя прийшла до нього на роботу з тортом: «Ми з мамою спекли за новим рецептом і вона просила вас як експерта продегустувати».
Потім вона в гостях у нього, а він у неї. Потім…
    Якщо проаналізувати… Зустрічі відбувалися здебільшого з її ініціативи. Обставленої тактовно і делікатно і все ж такої наполегливої, що у нього аж майнув здогад: отак оксамитово підкрадаються до здобичі  досвідчені функціонери мережевого маркетингу. Не витримав і ніби жартома спитав, чи не хоче вона його затягти в якийсь амвей чи щось подібне.
    – Хотіла б я, аби це було так, – відповіла вона і різко відвернулося, ніби пошкодувала про сказане. Він здивовано взяв її за плечі, повернув до себе, зазирнув у посмутнілі очі, обхопив долонями болісно скривлене лице, поцілував і…
    І тепер ось закрив ноут, зручніше підклав під спину подушку – і взяв телефон.
– Ростику, привіт. Маєш кілька хвилин для серйозної розмови?
    Міг би й не питати, бо їхня дружба з сусідом по гуртожитській кімнаті продовжувалася і після розподілу; по Вайберу вони спілкувалися майже щодня і кожен був радий розмові будь- коли.
– Добрий ве… А, вже сонце на небі, ти диви… ну давай.
    – Скажи, за якими ознаками суто візуально, без жодних крісел, досліджень, аналізів та розпитувань можна визначити вагітність на ранніх строках?
Доброзичливі інтонації Ростика змінилися вибуховими:
– Ей ти, ушльопку драний, слухай анекдот! Слідчий питає затриманого: «За що ви скинули вашу гостю зі сходів?». А той відповідає: «Розумієте, я гінеколог. Оглянув двадцять вісім пацієнток, зробив одинадцять абортів, прийняв п’ять пологів, прийшов додому, дружина у відрядженні, хотів насолодитися самотою – і тільки всунув ополоник у каструлю з борщем, як тут дзвінок у двері. Відчиняю – а там баба, уся в кучерях, браслетах і багатоярусних спідницях. Щириться до мене й каже: «Красунчику, як даси 100 гривень, то я підніму пелену і дозволю тобі глянути, що в мене там, а як даси двісті, то й потриматися зможеш». «І як я, – крикнув  той бідолаха,– мав на це реагувати?!». І як повинен реагувати на твої питання я після добового чергування, га, придурку? Шкода, що не можу до тебе дістати і в табло зарядити!
– Реагуй як спеціаліст. Згадай, що в тебе червоний диплом, а в мене звичайний і профіль інший .
– Що, Лана повернулася?
– Ми ж домовилися про неї не згадувати. Тут інше.
– О-о, швидко ж ти справився! Зальот поза бажанням? Непрофесійно, докторе!
– Це ти вже кваліфікацію втрачаєш, якщо забув симптоматику.
– Знущаєшся? З моїм контингентом і хотів би, та не забудеш. Щоденна практика. Але кожен випадок індивідуальний. Давай так: що конкретно в тебе викликає питання?
– Та так, щось майже невловиме. Задумливість у неї, зажура якась  тоді, коли ніби й приводів ніяких нема. У туалет часто навідується і щоразу каже – то руки помити, то макіяж підправити, хоч я її не питаю. А то якось у них я зайшов після неї у ванну і відчув… ну ти розумієш, характерний такий запах блювотних мас. Наш брат і в південній півкулі його впізнає. А ось недавно, коли я її поцілував, то вирвалася і відскочила  так, ніби збридила. А мій крем після гоління гарно пахне! І ще недавно, бувало, вона сама першою….
– А під час сексу як? – реготнув Ростик.
– Ніяк. Не було в нас нічого.
– О, то це знайома чи медсестра? То нехай купить тест та йде в консультацію. Що за проблеми? Я допоміг би, але ж нащо їхати за 300 кеме, якщо це на місці можна владнати, нічого складного. Чи вона заміжня і не хоче світитися?
– Ні, вона вільна. Я… я для себе хочу знати.
– А, он воно як!. Якщо вагітна, то можна без презерватива, так? Розумію, нечасто таке щастя перепадає, га-га-га!
– Ти можеш облишити свої дурні приколи і сказати по суті, яка сукупність симптомів може сигналізувати про…
– В Інтернеті почитай! Твоя сукупність може свідчити про хронічний холецистит, панкреатит, вестибулопатію – і оце я мушу вчити терапевта?!  Якщо вона тебе не проганяє і ти так паришся, то, мабуть же, хочете один одного. Спитай у неї напряму та й усі діла. Потім доповіси, а я вже засинаю, – і  Ростик дав відбій.
     Ця розмова прикро вразила Макса і водночас додала рішучості. Аліна  не перестала йому боліти, а Женя поволі і без жодних зусиль з його боку стала служити анестезією. І зрештою… У її сім’ї йому раді. Його батькам вона теж подобається. Вона з професією, не курить… І вродлива… Іноді дивишся і аж торопієш – якою продуктивною може бути колаборація природи і стилістів. А він, схоже, як зі своїми хворими, на автоматі вишукує можливі натяки на діагнози…
    Думку про те, що всі його підозри могли підтвердитися чи розвіятися всього через кілька місяців чи навіть тижнів, Максим прогнав. Він хотів знати все негайно.
     Якийсь кандидат у нардепи затіяв у місті театральний фестиваль, з’їхалися актори з усієї України, і Валентина Юріївна вручила їм квитки на спектакль. Макс стежив за сценою одним неуважним оком. А другим – пильним, як у того мемного зіркого сокола, – за Євгенією. Ось вона промокнула обличчя паперовою хустинкою – уже втретє, хоча в залі не жарко. Від щось прошепотів  по ходу вистави і затримав носа біля її вуха: жодного натяку на парфуми. Вони її дратують? В антракті  у кафе простягнув дівчині  бутерброд із салямі та сиром «радамер» – усе з різким ароматом – і лагідно притримав її відсмикнуту руку:
– Який у тебе строк?
    Вона не відповіла. Опустилася на банкетку, набрала номер: «Тату, забери мене зараз же з театру», – і нечутно заплакала.
     Коли приїхав батько (до його появи мовчки стояв біля неї), Женя поквапливо сказала: «Максим ні в чому не винен». Був за це вдячний. То було єдине позитивне відчуття, що лишилося від цього знайомства. А, ні! Ще була радість від того, що він лікар. І не купував екзамени та заліки за гроші, а щось таки знав. А якби ні?
          Навіть коли б він був Нарцисом, безмежно переконаним у своїй винятковій привабливості, то й тоді зізнався б самому собі: при першій зустрічі  він не справив на Женю враження як чоловік. Певно, вона була в стосунках із кимось, і все те раптово зруйнувалося, – а тут  неочікуване лихо. Вагітність, можливо, перша, переривати ризиковано… А кому з оточення вона подобається? Безперечно, багатьом. Та не всі до вподоби їй. А він, певно, потрапив у референтну групу разом із якимись незнайомцями. Адже бачилися вони з Євгенією не щодня, і вона могла встигати – як там мати казала – і на інших базарах поторгувати…
…Тепер людей, про яких він першими та останніми думав зранку та вночі, стало  двоє. І якщо одна, як і раніше, була причиною болю (він аж загострився), то друга  викликала  відчуття, для якого той письменник Ремарк не знайшов назви.
     Не міг її знайти й Максим…
…Ближче до полудня автобус зупинився біля невеличкого будиночка, вивіска якого зухвала повідомляла, що це «Автостанція». У бур'янах удалині була дивне споруда, і по запаху Макс здогадався, що це саме той маленький будиночок, про який він мріяв останні пів години, трясучись розбитими дорогами в автобусику. Пейзаж був донезмоги сумовитий. Як і споруда. Кілька пасажирів з великими сумками ввійшли в автобус. Огрядна тітонька в пуховій хустці зайняла його місце біля вікна, і автобус рушив.
Макс із тугою подивився йому вслід. Низка жіночих облич, від Лани до Маргарити. Втрачені. Не знайдені. Пекучий біль, розчарування, жах застиглого обличчя Маргарити в обрамленні квітів, і сам він – вічна здобич мисливиць, яку вони не можуть підстрелити
Що він хоче знайти в цьому Богом забутому місці?! Адже він обіцяв собі ніколи сюди не повертатися.
Усе забути!.. Але в нього було відчуття, що, тільки відвідавши це місце, він знайде спокій.
Замрячив дощик. Макс натягнув капюшон і побрів у село. До діда Остапа заходити не став – не хотів нікого бачити.
Будинок зустрів його мовчанням. Зачинені віконниці – як заплющені очі. Макс насилу відкрив заіржавілий замок.
У будинку пахло вогкістю й мишами.
Макс зняв куртку і повісив її на стулку шафи – сушитися.
Мабуть, дід Остап стежив таки за будинком: біля печі стояло відро з вугіллям і в'язанка дров для розпалювання.
Проклинаючи все на світі, а найбільше свою сентиментальність і марновірство, Макс засукав рукава і спробував розтопити піч. Довго вогонь не хотів розгоратися, але холод зробив Макса наполегливим, і ось веселе полум'я затанцювало в печі. Макс сів на низеньку лавку і втупився на вогонь.
Що він хотів тут знайти? Розгадку своїх нещасть? Заспокоєння?..
Рипнули вхідні двері. Він скоріше відчув, ніж здогадався, хто це.
– Ти приїхав?..
Вона стояла на порозі з дитиною на руках.
Макс, не встаючи з лави, обернувся.
– Прийшла?.. Відьма проклята! Радій – ось я перед тобою – знищений, роздавлений, покинутий усіма! Ти цього хотіла?
Вона посміхнулася одними губами, але в очах стояли сльози.
– Знову ти це говориш!.. Яка ж я відьма?!
– Сорокою прилітала після кожного нового знайомства!..
Вона знизала плечима:
– І тоді теж ганявся за мною, відьмою називав... Навіть сороку якусь за пічкою шукав... Це з усіма так, хто Остапову самогонку куштував: він в неї дурману додає – для міцності, аби сильніше розбирала...
– Що? – не зрозумів Макс.
– Ви ж тоді напилися до чортів зелених... Я тобі хліба принесла, а ти мені – відьма, відьма!.. Ледве втекла.
Дитина на руках заплакала.
– Тихіше, тихіше, Максимчику... Татко нас не впізнав...
Макс підвівся і зробив крок до неї.
«Дитина... Рік або трохи більше…».
Макс скуйовдив волосся двома долонями.
– Мене мати потім мало не прибила, коли дізналася, що дитина буде... – сказала Аніта. – Залишила тут, у бабусі в селі. В університеті взяла академічну відпустку, поки Максимчик не підросте... А ти що, зовсім нічого не пам'ятаєш?..
«Які в неї соковиті червоні губи, – подумав Макс. – Як стигла малина. А дитина... Дитина – ніби з тієї його дитячої фотографії, де така юна мама тримає його на руках... Такий же розріз очей».
– А чому ти... Ніколи... Нічого ...
– А я вирішила – сама підніму Максимчика, якщо ти нас забув...
Її губи скривилися, як у скривдженої дитини, і великі сльози, одна за одною, покотилися щоками...
Макс підійшов до них, простягнув руки – і малюк довірливо потягнувся до нього.
Він відчув дивний спокій і – щастя.
За вікном тріщали якісь птахи.
– Сороки, – посміхнувшись крізь сльози, сказала Аніта.
І Макс потягнувсь назустріч цій усмішці.
Автори: Олександр Архангельський. Ніна Даниленко. Максим Липкан. Людмила Макей. Тетяна Микитась. Людмила Островерх. Ольга Полевіна. Олена Трибуцька. Надія Чичкан.