Наталія Зайдлер.

Автопортрет художника на тлі доби

       Погодьтеся, шановний читачу, що життя письменника зазвичай простежується за його творами. Однак, за умови потужного таланту митця, не лише його книжка, а й кожна поезія в ній – це частинка картини світу, яка у фіналі окремої праці письменника викристалізовується в ошатне поетичне полотно, в якому є місце і радості, і болю, і стражданням, і втратам. Усьому тому, чим живе людське серце, особливо, якщо воно належить людині щирій і самовідданій у своєму служінні Батьківщині та її народові.

Спілкуючись понад чверть століття з Олегом Гончаренком – автором означеної книжки, з упевненістю можу стверджувати, що правда для нього – понад усе. Не стала винятком і збірка «Серце у вогні», де автор не приховує  свого буремного душевного стану, а читач вкотре переконується в тому, що для цього митця привселюдна сповідь необхідна і природна, як дихання.

Не маю сумніву в тому, що щира людина та щирий поет максимально  органічно поєднані в його особі, тому важко з’ясувати, хто переважає у декларуванні певної думки – той чи інший. І ця відсутність «подвійних стандартів» дає можливість читачеві максимально довіряти митцеві, вірячи, що не лише на сторінках своєї книжки, а й у своєму житті письменник саме такий: «І сам увесь я – серце у вогні…», «Я й існую, допоки болить душа…», «Все буття моє – проща в те Віще по вірші, / де уперто за Вічністю сонце встає… / Тож хоч ти мені, Боже, сумному, повір ще / (ні, увіруй у мене такого, як є!)…», «На Думній Скелі, між вітрил / знов душу розіпну на реї», «…так боляче душі… / немов народжуєшся знову…» Тому природно, що вже на початку уявного діалогу з читачем поет не соромиться зізнатися, що його хрест – це він сам, а його мука – це його доля.

Той, хто стежить за багаторічною талановитою творчістю Олега Гончаренка, знає, що жодна його книжка (поетична, прозова, публіцистична, перекладна) не уникає питань ставлення митця до найважливіших проблем існування людини і Світу, хоча поетові, як і кожній звичайній людині, «просто хочеться просто жити… / без усяких глобальних скрух…» Доля, на переконання О.Гончаренка, до нього часто була прихильною, щедро даруючи «слово, добро і тепло…», натомість його «…спокій спить десь попелом в траві…», а ще йому «важко, як в ярмі…» Нічого мудрованого: поет хотів би більше спокою,  ніж болю втрат («така ти, нене, уві сні… імлиста…»,  «…рай під ногами у мами, /а її вже літ двадцять нема…», «Десь тепер аж у Вічності мати / Богу квітами платить оброк…»; «батька смерклого тепло»; «нас було у матері – три сина… / Вже за двома голосить далеч синя…», «Брати мої… /… / Не озирнувся і не стишив крок /…де мав би зачекати / вас на шляху від тернів до зірок»; «Богдане, Богдане…/…/… ти… вельми потрібен мені… /…/ «Загинув за волю. СОЛДАТ. Честь і слава тому йому!» [поезію присвячено небожу і похреснику поета, який загинув в АТО. – Н.З.];  «І загасаєш…як, врешті, всі, /ті, в кого совісті – на два серця…/… / все твоє є…лиш тебе нема…» («ПЕТРУ СОРОЦІ вслід»).

Митець не приховує, що йому, як і багатьом із нас, необхідно відчувати захищеність від самотності. І це не лише наявність поряд людей взагалі, а й – найперше – усвідомлення того, що ті, котрі поряд, – твої однодумці, соратники щодо розуміння людяності (і низки всього, що стоїть за цим поняттям) як основи співіснування у Світі. Однак із роками («Друзі зраджують звично» і відсутність порозуміння) віра похитнулася, тому народилися гіркі поетичні рядки: «Не хочеться, а маєш бездну туги, /… / посеред світу…/ де страшно так і одиноко так»,  «Та гидко, що у мене вас нема, /хоч топчеться скрізь миру і без міри…», «є безпросвітні гони самоти», «І так тобі самотньо в цьому світі!.. /…/(крім совісті, нема нікого поряд…)».

Збірка «Серце у вогні» знову переконує нас у тому, що Олег Гончаренко максимально сучасний поет, оскільки теми і проблеми, яких він торкається, на часі і стосуються кожного. Натомість прекрасне розуміння сучасних проблем не заважає майстрові відчувати себе частиною навколишнього світу, природи в усьому її розмаїтті, схиляти із вдячністю голову перед найменшою рослинкою. Напевно, саме тому він називає себе язичником. Поет звеличує Храм природи: «Я ні в голод, ні в холод дерев не рубаю / й по-друїдськи на добрі дерева молюся…», «З тобою вже й дерева не говорять», «Ось зранив я, рвучи, кармінну вишню, / й вишнева кров тече із рукава», «І вийти в степ, й відчути степ на смак /…/ це просто так, але й непросто так». У поезіях досліджуваної збірки, як і в багатьох інших своїх книжках, О.Гончаренко також згадує козаків-братчиків (сам він є нащадком задунайських козаків: «П’ють коні синь вечірнього Дунаю, /…/ Я їхню долю надто добре знаю. /…/ Так, не далось козачої судьби, – / далось лише козачої недолі… /…/ Дунаю ж хвиля – то моя душа», «Шлях кривавиться до Сиваша з-за Дунаю… / знову ним я іду-повертаюсь вві сні…/…/ так немов не живу, а лиш тугу митарю я, /…/ подумки покидаючи зранену Таврію, / у Добруджу вертаюсь, в Буджак, в Бессарабію…»).  За спогадами Олега Гончаренка, у молоді літа він один із небагатьох мав футболку із зображенням козака. Як відомо, братчики вірили у Господа, та разом із тим вірили і в цілющу силу рідної землі та самовіддано захищали її. До теми козацтва автор повертається знову і знову. Уже на першій сторінці своєї книжки поет говорить про Батурин – козацьку столицю зі славною та трагічною історією: «А душа у Батурині на хресті / Суду Божого вигляда…» Далі читач усвідомлює, що О.Гончаренко – по праву спадкоємця славних лицарів – за допомогою ретроспекції повертає нам, нинішнім нащадкам тих героїчних часів, сторінки історії їхнього подвигу во славу України: «Шлях в золотий Стамбул із золотого Відня… / А я ходив колись в обидві сторони… / І я рубав колись гурдою на два боки…», «…позбавившись злих чар / прапам’яті, яка в мені вбива поета, / а будить знов і знов мрійливого джуру, / який любив колись гоньбу, а не журу…», «знову думкою блукаю / на останній, на Січі, /…/ там лишилися не лежні – / козаки, такі належні, / і козачки, дорогі – / як їх Бог колись нарік – / непоборний Вічний Рід!» Поет вдячний нашим пращурам, оскільки, на його переконання, кожен із них «цю твердь і витерпів, і витерп», і «коли стогне вітер у степу, / то стогнуть наші предки…»  Як точно і як справедливо зауважено! Не менш вражають і завершальні рядки цієї поезії, які закликають нас, нинішніх, бути вдячними: «Чи вам болять стигмати ножові? / Якщо це так, ви – істинно живі». Знаю не з чуток, що Олегові болить усе, що болить рідній землі!

Найпотужніше багатство душевних камертонів поетової душі віддзеркалюється у віршах, де творчість постає як основа основ існування Олега Гончаренка, життєве кредо  особистості, патріота, речника. 

   Зауважу, що в одній зі своїх попередніх поезій митець написав:                              «Я не здамся і з боєм!»  У такий спосіб підкреслено, що це бій за збереження найкращих якостей у людях («Мені в буднях надійно, належно і звично: / все в них – в поті чола, та – не хлібом єдиним. / Намагаюсь будити в людині – Людину», «Я бачу … / у зірці й росинці – Людину…»), але – найперше – О.Гончаренко плекає гуманність у собі:  «Я в пустелях своїх проблукав сорок років / та й ще двадцять до них, а навколо – піски… /…/ Що ж, можливо, труди всі нічого не варті: /…  / Але я перелоги позначив на карті, /щоби тим, хто за мною, безпечніше йшлось». Поет завжди намагається звіряти свої вчинки з Божими заповідями, а якщо у чомусь і схибить, то тяжко карається. Уже на початку збірки читач зустрічає такі рядки: «Мені, о, Господи, не дай / купитись там на «сенс» облуди,  / де з болю дивишся у даль / так «всеосяжно», як в нікуди… /… / Хай постою лиш на краю / «темнот», які в душі таю…», а далі таке: «научи… Боже, любити / так, як ти світ заблудлий любив… / Дай про біль пам’ятати і про вину…», «…так легко знов утрапити в оману, / спаливши в тернах суть душі і тіла».

Болі своєї Батьківщини поет сприймає як особисті, тому йому болить неоголошена війна на сході України та анексований Крим. Митець неодноразово і раніше звертався до цих тем у своїх поезії і прозі. Читач розуміє, що допоки триває кровопролиття, де гинуть наші співвітчизники, рана у серці Олега Гончаренка буде ятритися. У збірці «Серце у вогні» зустрічаємо такі рядки: «Просто хочеться просто жити… /… / Коли сонце сходить на сході… / й там… на сході нема війни…», «Ну, ось… не стало знову трьох… /на рейді смерті… там… на фронті… /… / …вдень… щодня рахуєш втрати…/ так… мов одрубуючи пальці…», «Цей сум… /…/       В колишнім раю… у вітцівському краї / проклята війна гасить зорі й жінок… /…/ Усе те я чую і бачу… / тим дихаю…», «Сьогодні черешню я рвав для солдат / … / У мене такий добровільний «штрафбат» / за давнім законом зболілої совісті…», «Вві сні ізнов приходить Покрова… / скривавлена… в подобі України… /… / Страшна, у пальцях зламаних вона, / шепочучи завітні імена, / тримає свічку в пам’ять згиблих воїв…», «Сьогодні безгрішні ідуть на війну… /…/ Найкращі у засвіти йдуть і йдуть / (хоча і не мають вмирати герої)…», «Голосять зима і війна, і тривога… / Так серце пророчо болить… / Ховаю у ньому надію на Бога…»; «Я стою… А за мною сивіє Сиваш – / сіль і біль українського степу… / Майорить, наче зранений прапор, Чонгар / на межі охололого Криму…»

         Поет неодноразово наголошував, що терзається через те, що стан здоров’я не дозволяє йому бути на фронті. І хоча, на мій погляд, для нашої перемоги над ворогом О.Гончаренко робить дуже багато, однак його мучать почуття провини та докори сумління. Про це свідчать і такі рядки: «Отче Мій, де ж добути їх – слова, / щоб відмолити душу від провини?..», «Так, немає у мене снаги / вже іти у далекі походи: / дух катують хвороби й негоди…», «І рвуться вірші на криваві рани – / на мислі рвані – хмари штормові…»

Своєю творчістю поет намагається боротися за сьогодення й щасливе майбуття України, яку обожнює («У моїм, у ріднім краї, / надвечірньої пори / ангели троїсті грають / так, що нишкнуть і вітри… /… / Що то – Божа Україна, / й Божа Таврія таки!», «На крилах бусли принесли весну – / мій український світ благословили»). У збірці «Серце у вогні» поезій, присвячених цій темі, чимало. Митця хвилює нинішня нестабільність Батьківщини, він сміливий і безкомпромісний у своїх переконаннях та думках, оскільки знає, що йому «знову – з каменем – під горою: / належить сізіфова праця й путь…»  Квінтесенція того, про що у буденному житті говорять звичайні люди, у високо поетичній формі звучить у віршах митця: «Сьогодні голодні годують голодних… / Сьогодні недужі рятують недужих… /…/ Сьогодні вже неуки неуків учать…», «Україна розгублена… / Аж здається… забула надію свою…», «…думки вже… вельми невеселі…», «Стоїть безмовна на чузі доби… / скрізь зраджена… й зневажена множинно… / Даруй їй щастя… зі сльози і крові!», «…в нову руїну Україна / уже втає, як та вода в пісок».  Олег Гончаренко нагадує українцям, що щасливе сьогодення і майбуття залежать від кожного його співвітчизника. Адже Майдан переконав нас, що ми можемо відстоювати життя, якого гідні. Чому ж так швидко ми про це забули. Автор пише: «Ти прости нас нині й прісно, Боже правий, / за убивство віри і за крах мети! / Знов ми побоялись далі мли піти, /… / Птиці – без надії… Люди – без мети…/ Де наш День?!»,  «Усе дужче болить і ляка грядуще…/ Кожна ніч до кісток роздягає тіло… / Кожний день аж без крил зоставляє душу…», «…не радію нагоді я / відхилити з майбутнього в пам’ять завісу».

Поетична збірка «Серце у вогні» презентує поета, який любить і страждає, звинувачує і милує, засуджує і захищає себе та співвітчизників за ради щастя своєї України-Укровини. Він просить у Господа  сил, щоб іти правильним шляхом, «надію» і «коня», а далі – він мусить упоратися сам, оскільки має ті якості характеру, які допоможуть йому на нелегкій дорозі. Найперше – любов до людей: «Тож, поки в мене очі ще веселі /…я всі людські оселі – / сусідські, братні, нічиї, ворожі, / … / посуну зранку трішки в небокраї – / туди, де вітер на промінні грає…» За поетом, «давно вітри метуть сивини», тому він не боїться висловити своє ставлення до українців. А воно – безкомпромісне і часто жорстке: «Заціпило вам, люди?.. Що ж, тремтіть, / од страху, люті, холоду чи страму… /… / На вас нема ні суду, ні ярма… / У вас нема ні совісті, ні віри… /…/ Ілюзія ви – зору, слуху, духу…», «На лицях у людей – байдужості печать», «Напосілись думки невеселі: / наче я ворожу на сльозах… /… / І клубочиться чорна пітьма… /… / І нікому нічого не треба…», «цей світ остудили пихатість і заздрість, / і підлість, убивчі, як чорна чума», «Даремно вже чекаю на підмогу, / йдучи кудись «у наступ» навмання», «І кому говорити, коли / на своїй же землі, як в чужому, / коли не вистачає огрому, / щоб злітали слова, як орли?! / … / Всяк цурається і утіка, / бо вже й ката прошу, й жебрака: / «Говори на чаруючій мові!..» Через усе це О.Гончаренка долають сумніви, він – один у полі воїн, і поки немає надії, що однодумці приєднаються до святого походу за Віру, Надію, Любов:                 «Є чорні перепони й перегони, / є люди… / ідуть кудись давно вже без мети…/ Поете, може б зупинився ти», «Частенько, буває, вже думаєш ти: / «Кому невідомо й потрібна ця проща…», «виєш, наче битий конокрад… /… прокляття клятого Парнасу… /…Ще визнай знов найбільшою із втрат / несприйняття надійності… і зрад…» У тому «Правда, Судьба і Журба», а ще в тому, що на нього, переконаний поет, «іще,  як на сина, / і дивиться лиш Україна…», і він відчуває «хрест Божий знов на плечі / тут, в найзлішій з усіх Сахар…», «Ох, важко, грузнучи у зморену траву, не «гостинцем» іти в чорно-черлене… /… /  А треба йти…», «…осіння дорога: / … / На ній вже ніхто не стрічає, крім Бога, /…/ Ідеш… / на поклик душі і до суті мети…», «Час розчарувань…/ Час лихої мани…», «Мені – тому, хто – вітер в полі, / чи вірую, чи проклинаю віру, / все не означить хтось: «Надміру!» /… /тенета гідні – струни ліри!» Та Олег Гончаренко не був би нащадком славного козацького племені, якщо б сміливо не дивився в очі негараздам: «Хай відають колишні «друзі», / честь піддали які нарузі, / що воїн – будь-який поет / й один у полі і у лузі…»

Однак слід наголосити, що хвилини відчаю та зневіри у душі митця поступаються годинам і дням щирої впевненості в те, що земляки почують його чесний голос і впевняться в тому, що сміливий поступ – це наша мета, і що наша Україна та українці разом гідні бути щасливими! Тому й народилися такі світлі і добрі Гончаренкові рядки: «…знаю, що в даль я недарма ходив, / бо ж немало і райдуг там бачив… / … /Якщо будете ви, і Вітчизна ще буде… / Я прошу вас – живіть, дорогі мої люди…», «Належить якщо народитись Народу / народимо Рід, що й в огні не зника… / Хай грають раби кимось писані ролі… / Ми – скіфи… Ми – діти надії і волі…», «Головне – не спинитись, не впасти в пил! / Головне – не зневажити мрії! / …вистачить віри і сил… / Головне – не цуратись весни тривог – / не із ворогом, з нами, кажу вам, Бог!» Поет не втрачає надії бути зрозумілим людям, у нього є і сили, і мрії, і воля: «Але знаю: летить ще мій білий кінь / в білий світ і у білий день… / Я на ньому ще в’їду у всі міста, / де чекають давно мене…», «Знов звертаю з доріг на пливун розпуть: / «Є кістки… може й крила ще наростуть», «…мої достойні Люди, / мої ясновельможні земляки, / Ще проживу й віки, але таки, / без вас ніким у цім бутті не буду: /… /  Й лиш справжності   ще вашій завдяки, / я теж і є, і буду, земляки!»,  «Я, людоньки… / … / тягнутиму священну борозну, / зшиватиму полями Україну. / … / Соборність наша – й мій натхненний труд – / мій орний шлях із дому і додому», «Наші герої вперто не вмирають… / Майдани завмирають до пори… / Ми – не раби! Ми – не сумні раби!» Олег Гончаренко не перебільшує, однак і не применшує своєї місії –  нести людям правдиве слово. Як відомо, і українська, і європейська літературні традиції свідчать про те, що справжні поети найчастіше виборювали своє право бути почутими співвітчизниками. Заради справедливості підкреслю, що творчість митця користується великою увагою серед знавців і шанувальників літератури. Однак для поета важливим є не лише визнання його творчості, а й розуміння того, що вона запалює в земляках дух спротиву несправедливості, прагнення змін тощо. Його власний приклад (хоча він себе не вважає винятковим) є показовим: «Усе, чим живу я, – моє, / по праву мого існування… /… / Виходжу так часто на прю / із вітром, що знищує рими… /… / І з Богом про суть говорю… / Усе, що я бачу, – моє, / допоки… мене не уб’є…», «А зате               з-під моєї руки… / вдаль струмують незгасні шовки…», «Я знаю, виберусь з імли ще!», «Поезіє, ти  – любий Всесвіт мій! /… / Поезіє, ти – сенс мого буття! / Боюсь губити і сльозу скупу. /… / Йду на твої оази й міражі я, / готовий пити і сухі піски», «Народу натхнення навію! / Нічого, що довго чекати врожай, / та матимем Поле Надії», «Моє життя… / … / Я є! Існую істинно, бо лину! / І голос мій бринить, дзвенить, гримить! / Й скреса вогонь в холодному вугіллі!», «Від тебе, може, не залишиться і сліду, / та даль залишиться, якої ти досяг».

Зауважу, що від поезії до поезії зростає їх емоційна напруга. А вірші багатьох сторінок поетичної збірки «Серце у вогні» можна розібрати на цитати, не залишивши жодного рядка. Окремі – гасла, які за своєю глибиною не мають терміну давності, оскільки вони – незнищенні, як наша Батьківщина: «Я – поет український! На тому стою, / Тим живу, тим болю і від того загину. / Так!Загину у вічнім священнім бою / за мету свою – за Україну!», «Я – поет український! В огні і в диму / ще імріють предтечі мої крізь віки мені…/ Тож і нині, і прісно достатньо тому / мені долі простого солдата без імені», «…аби перемогти біду, /перехрестившись після «Отче Наш…», я /на сонцесхід, оновленим, піду. / Там, гинучи й постаючи щоразу, / вже знатиму, що тим врятую світ:/ кунак мій піде вслід після намазу, / ще хтось – услід йому, ще хтось – комусь услід…»

Необхідно зазначити, що впродовж літературної творчості Олег Гончаренко (серед іншого) презентує себе і як митець із філософським світосприйняттям. Майже кожен вірш поета позначено філософічністю, однак є такі, що можна сміливо розглядати як повчання з метою виховання. У творах читаємо: «Якщо не обирати середину /… / Можливо будуть драматичні і трагічні, /всі, ваші ролі потім в цім житті. / Але й однаково не буде вам: /…/ …ви не загубите Людину – / Себе (!) у порожнечі безголось», «Коли щось починаєш, нічого собі не загадуй – / ні набутку, ні слави, ні слова подяки за те. /… / так тихенько й трудіться, надіючись тільки на Бога. /… / Те, що статися має, те станеться, хоч пропади. /… / а того, що вже сталось, ніколи й ніде не боялись / навіть дурні…», «Та не сягайте сонця, бо то – надто: / свої закони (вбивчі!) у світил», «Тож пам’ятай ти навіть і край світу: / Байдужість – то найгірший із гріхів».

Побіжно зауважу, що дуже привабливими у збірці поезій є інтимні вірші, які також чекають на свого дослідника.

Думаю, шановний читачу, Ви, як і я, зустрічали інтерв’ю, в яких було таке  запитання до певного письменника: «Що ви хотіли сказати (великим твором або невеликою поезією)?» На мій погляд, це дивне запитання. Наприклад,  автор збірки поезій «Серце у вогні» своїми віршами вже сказав, що хотів:  «Я – поет український»! І слово моє – / моя зброя. Мій хрест, мої диво і діло. / Мою пісню ніколи ніяка не вб’є / зловорожа чи зрадницька сила».

Побажаємо Олегові Гончаренку – митцеві з Божою іскрою – працювати так плідно і так щиро ще багато років. Сам він, як бачимо, розуміє свою місію, радіє від усвідомлення того, що наша земля багата на справжні таланти, і це додає сил нашому землякові:   «Я свій сад бережу. Линуть роки і дні…/ Я, як був непідкупний, та віщий, і нині, / Я – поет український! І слава мені! / І таким же, як я!   І моїй Україні!», «Іду дощем… /… / Вдивляюся: «Додать снаги кому ж?» /… / Радіє хтось. Хтось хнюпиться: «Сльота…» /… / Я – мудрий дощ. Я лиш тоді живу, / коли грози вітри несамовиті», «…вже завтра у майбуть, у вічні мрева, / в моїх краях крізь мене проростуть / нові пісні мого Народу і дерева!», «Чи вірую, чи проклинаю віру, / ніколи втім без віри не живу».

Щастя Вам, дорогий поете, Любові, Віри та Надії у мирній нашій Україні!