13. Василь Тибель. Зрада
Василь Тибель.
Зрада
«Зрада - плата за страх, чи гарне життя»
Віктор Зубков
Темою цього есе, як ви здогадались із назви, буде зрада. Але, можливо, деякі з  моїх читачів розчаруються, бо мова тут піде не про подружню зраду. Я хочу порушити тему зрадництва більш глобального, яке змінювало історичний напрям руху нашої країни й повсякчас відкидало її назад до імперського поневолення.
Шукаючи матеріал для своєї нової книги й гортаючи історичні нариси, мене постійно не полишала думка, що зрада стала чи не найбільшим прокляттям нашого минулого, та й сучасного історичного розвитку. Постійно спотикаючись на відступництві, віроломстві і зрадництві відомих і випадкових українських історичних постатей, мені спливло на думку докопатись до причин цього віроломства.
І перш чим писати про цей гріх, я вирішив заглянути в Святе письмо. Тут то вже, був певен, цей людський порок виписаний великими буквами й знаходиться серед найганебніших. І що ж ви думаєте? Ні в відомих всім Десяти Заповідях, ні в Семи Смертних гріхах «зрадоньки» я не знайшов. Немає слова «зрада» в Святій книзі серед моральних норм Біблії! Хоча вчинок Іуди - класичний приклад цієї ганебної людської дії, а відступництво апостола Петра , під час арешту Христа, можна також трактувати, як чистої води зрада. Святе письмо ганьбить і ми з ним засуджуємо ганебний вчинок зрадника, але його гріх не потрапляє в Закон. Можливо саме це дало карт бланш багатьом українським священникам зрадити навіть церковні канони, та й з легкістю порушувати Божі заповіді. Коли цар Петро І видав указ про порушення таємниці сповіді (що є злочином проти церкви і її канонів), верхівка духовенства Святого Синоду, куди входило багато українців і зокрема митрополит Феофан Прокопович, відкрито його підтримала. Митрополит був освіченою людиною, він закінчив Києво-Могилянську, проте не тільки зрадив заповіді церкви, а й приклав всі зусилля і свій розум на розбудову Російської імперії. Саме Прокопович запропонував царю  перейменувати Московське царство на Російську імперію, тим самим підв’язуючи її не до монголо-азійського правонаступництва, яким воно на той час й було де-факто, а до посвідченої, європейської Київської Русі. То хто ж той Феофан Прокопович, зрадник чи видатний діяч імперії, яка на 300 років наложила ярмо на шию його ж народу? Питання риторичне й мабуть лишиться без правильної відповіді. Бо будь яка відповідь буде вірною. З імперської позиції він герой, а з боку українського народу – зрадник, який змінив хід історії.
Ще візьмемо один відомий з історії факт, коли брат опального козацького гетьмана Дем’яна Многогрішного (Ігнатовича), полковник Василь, втікаючи з царської каторги просив притулку в монастирях на Україні, йому просто не відмикали брами. Монахи, основною заповіддю яких було «полюби ближнього, як самого себе» відмовили в кусневі хліба. Православні монахи, які на той час підкорялися зверхникам подібним до Прокоповича, вирішили використовувати Божі правила вибірково. Але, зрештою Василь Ігнатович дістався до Києва, а там архімандрит Києво-Печерського Монастиря й майбутній митрополит Варлаам (Ясинський) просто видав його московському воєводі. Зрада тихо й повільно, заповзла в православну церкву, на чолі якої стали московські патріархи з українським корінням, що проміняли служіння Богу на прислужництво царю.
Якщо я вже почав говорити про глобальні зради то не можу оминути й гетьмана Мазепу. І перед тим як хвалити, чи хулити видатну історичну особу давайте розберемося в причинах зради як такої. Є таке французьке прислів’я: «Зраджують тільки свої». Якщо посадити всіх зрадників на одну гіляку, то можна помітити таку закономірність: одні зрадники зраджують за ідею, другі за вигоду, а треті зі страху та слабодухості. Якщо ти зраджуєш ворога, то автоматично стаєш героєм.
Коли молодий Мазепа пішов на службу польському королю, а потім, ставши гетьманом, підписав союзний договір з московським царством, який урізав права Гетьманщини, які закріпив Хмельницький в Переяславських угодах, чи була це зрада? Скоріше це був вимушений крок покори. Він як гетьман України, завжди дбав про автономію і суверенітет українських земель. Тут теж я не бачу зради. Чому ж порушив союзний договір з Московією? Тому, що цар зазіхнув на козацькі вольності й порушив всі підписані раніше угоди. Де тут зрада, про яку часто кричать надриваючи пупи колишні царські і нинішні російські історики? Гетьман, фактичний керівник козацького українського краю вирішив зберегти свою країну, шляхом заключення іншого, вигіднішого договору з швецьким королем Карлом 12. В очах московського царя він став зрадником, але в очах українського народу Мазепа лишився героєм. І не треба піддаватися на міф російських лжеісториків, що його рішення не підтримало козацтво. За гетьманом по різним оцінкам істориків пішло біля 40 000 українських козаків. Правда багато з тих полків було розбито царськими військами ще до з’єднання з основними шведськими силами. Цар мстився жорстоко, стираючи з лиця цілі міста й села, де козаки чинили спротив. Всі знають про трагічні долю гетьманської столиці Батурина. І тут випливає ще одна значуща зрада - Полковник Ніс. Хоча більшість істориків відносить його до видуманих народним епосом персонажів, але факт запроданства лишається. Батурин впав саме від зради, коли стрільці Меншикова пробралися потаємними підземними ходами й відчинили всі брами. І тоді сталася кривава різня, яка сколихнула всю Європу. Не будь цього віроломного підступу, Батурин протримався б ще кілька днів, стримуючи армію московитів й даючи Мазепі змобілізуватися, а шведській армії зайняти вигідні позиції. Тоді хто знає, який би був результат Полтавської битви і як би змінився після цього хід історії.
Тепер перенесемося в часи Дерикторії і Української Народної Республіки. І тут хочу розказати про постать полковника Петра Болбочана. Українське, вишколене військо під його керівництвом стрімко, за кілька днів звільнило Крим й значну частину України. Якщо й військові заслуги полковника багато істориків вважають перебільшеними, то організаційні здібності й вишкіл війська Болбачан проводив відмінно. Його частини Запорізького корпусу були самі боєздатні в УНР. І от після довгих затяжних боїв з більшовиками і втрати Харкова та Полтави його звинувачують в зраді. Спочатку звільняють від командування частиною, а через деякий час розстрілюють. Зверніть увагу не більшовики, які за його голову пропонували 50 тисяч рублів, а свої! Як тут знайти зраду? Де докази того, що полковник готував військовий переворот і зміщення Петлюри? Їх просто немає. Видатного полководця втягли в інтригу й підставили, ті що заздрили його стрімкій військовій кар’єрі, чи ті хто хотів поразки українській народній армії. По  деяким документам і працям істориків немалу роботу по усуненню Петра Болбочана провів Винниченко, який переконував Петлюру поступити жорстко. Знову зрада  і якби не вона, хто знає як би склалася далі доля УНР, та й всього українського народу, якби Болбочан продовжував командувати військовими силами молодої країни.
Йдемо далі! На порозі Друга Світова війна. Українці борються за свою незалежність. В січні 1929 року патріотичні українські емігрантські сили утворюють ОУН - Організацію Українських Націоналістів, на чолі якої стає колишній полковник УНР Євген Коновалець. Основна мета організації захист українського етнічного населення від репресій влади на території Польщу і СРСР. ОУН швидко набирає сили й стає основним центром підпільної боротьби українського народу, що неабияк налякало тогочасних господарів Кремля. В лігві вже «червоного звіря» готують нову зраду. Тепер на роль чергового «полковника Носа» обирають «колишнього комсомольця, що розчарувався в більшовизмі» - Павла Грищенка, а насправді - уродженця Мелітополя, старшого лейтенанта НКВС Павла Судоплатова. Цей перевертень домігся дружних стосунків з очільником ОУН, а згодом передав йому коробку цукерок начинену вибухівкою, яку виготовили в секретних лабораторіях кровавого диктатора. Євген Коновалець видатний діяч націоналістичного руху загинув від надмірної довірливості до ворога-зрадника. Чому я не сказав просто «ворога», а тому що Судоплатов народився на українській землі. А пам’ятаєте, як казали французи: «зраджують тільки свої». Після вбивства Коновальця, в ОУН наступила криза, а згодом і розкол. Українські націоналісти розділилися на дві непримиримі течії: Бандерівців і Мельниківців. І замість того, щоб налагодити співробітництво з Великою Британією та Францією, зорганізуватися, створити легіон із українців  й бити ворога разом, дві течії ОУН досить часто стали воювали між собою, несучи значні людські втрати, але найбільшою їх втратою, стала втрата єдності українського руху спротиву.  Не будь цієї зради, можливо й український підпільний рух був би сильнішим й зумів би вибороти свою незалежність ще в ті роки.
Тепер перенесемося в часи відновлення незалежності України. Коли весь народ на неймовірному патріотичному піднесенні. Створюється політична партія Народний Рух України, яка має широку популярність й приводить до Верховної Ради України свою велику фракцію, фактично завдяки їй і проголошується Незалежність України. Але зрада вже підстерігає. Насуваються президентські вибори перший термін ставленика «червоних директорів» підходить до кінця. Його рейтинги практично нульові, через затяжну економічну кризу, прихватизацію й зародження олігархату. Це, фактично, зробило реальним реванш комуністів. Але РУХ, на чолі якого стоїть дисидент і колишній політв’язень В’ячеслав Чорновіл й досі має широку підтримку в українців, не дивлячись на компанію проти демократів в державних засобах масової інформації. Вони посідають на парламентських виборах друге місце. Влада налякана і тепер, не без допомоги «кремлівських друзів» запускає операцію по розколу РУХу. Зрада починається серед членів демократичної партії. Когось підкупляють, когось переконують, когось залякують. І тепер в ролі «полковника Носа» стає Юрій Костенко. Група депутатів рухівців висловлюють недовіру Чорновілу й обирають нового лідера, звичайно ж Костенка. Тепер його висувають кандидатом на наступні президентські вибори. Такий розклад для Кучми стає чи не найкращим. Але Чорновіл не здається, він знову починає збирати під свою руку розколений РУХ і коли вже здається криза подолана, його підло вбивають. Про замовників і виконавців ми можемо тільки здогадуватися, бо справа досі не розслідувана й не передана до суду. Дуже схожі ці дві останні зради, тому висновок напрошується сам собою. Тут як кажуть, і в ліс не треба ходити, бо всім відомо де дрова лежать.
Ця зрада настільки значима, що відкинула вже незалежну Україну на десятиріччя назад, заставивши плутатися в перманентній економічній кризі. Країна лишилася слабкою постколоніальною республікою і навіть незначна спроба вирватися з цього зачарованого кола призвела до анексії Криму й агресії колишнього сюзерена на Донбасі.
До речі, про зраду вже ближчу до сучасності. Коли після Майдану президент- втікач вже оселися в Ростові, а російські війська приводилися в бойову готовність і стягувалися до Криму. Виконуючий обов’язки президента і голова Верховної Ради України «залізний пастор» -  Олександр Турчинов призначає головнокомандуючим Українським Чорноморським флотом якогось адмірала (зараз навіть не згадаю його прізвище) назвемо його «чорноморським Носом». Він в той же день біжить в Севастопіль, де знаходиться штаб російського Чорноморського флоту й здає все з бебехами. Після цього Росія практично без спротиву відрізає і анексує Крим й захоплює весь український флот. Такі от пиріжки, хлоп’ята! Як склалася доля новітнього зрадника навіть мені не цікаво, Він не цікавий й новим господарям, бо ще Цезар сказав, «люблю зраду, але ненавиджу зрадників».
Героїв на нашому шляху боротьби за незалежність багато й ми їх шануємо, поважаємо й гордимося ними, бо без них не було б і України, проте не слід забувати  й тих інших «героїв», які заплямували своє життя й принесли ріки крові й прокляття на голови своїх рідних, ставши на слизьку дорогу зради. Вони вчинили той гріх Іуди, якого навіть Святе письмо не захотіло ввести в свій моральний Кодекс.