Ольга Кравчук

Вигнання народу

 

Народ, подібно дитині, може лише плакати

або сміятися. Легко розрізнити, радіє він чи

страждає. Але чому він радий чи, що у нього

 болить – часто дізнатися важко.

Л. Берне

 

   Квітень. Природа буяє не знаючи, що триває війна. Пахтять квіти, вперемішку з запахами поту та пороху вдираються в людську свідомість, пробуджуючи в людях бажання кохання наперекір смерті та ненависті. Дівчата чекають, коли приїдуть у відпустку брати та хлопці, жінки по кілька разів на день визирають чоловіків і синів.

У Фотісалу прибули радянські військові — надто серйозні та похмурі: навіщо? — ніхто не знав. Навіть щирі дівочі посмішки не могли розрадити чи зацікавити солдат. За два дні чоловіки у воєнній формі поставили в самісінькому центрі села стіл і почали збирати з мешканців гроші на підтримку армії. Люди не шкодуючи віддавали останні копійки, бо ж це допоможе родичам, що знаходяться на фронті. Місцеві швидко звикли до присутності чужинців. Фотісала жила у звичному ритмі, як і більшість кримських поселень. Сонце припікало, збір коштів, що тривав цілий тиждень, було завершено. Зранку до будинку Сабрі прийшли, аби дізнатись про склад сім’ї. «І до чого їм отой перепис населення, коли війна? подумав дід». Сьогодні кількість людей одна, а завтра  інша.  

А зачєм вам? таки поцікавився господар.

Отримали наказ підготувати списки тих, хто піде навчатись до школи, відказав чоловік у формі так, наче відганяв від себе осу.

Але на цьому не скінчилось: працездатних селян одного за одним викликали до воєнкомату. Дід казав онуці Ревіде, щоб відсиділася вдома, але дівчина фиркнувши пішла відмітитися, бо вважала себе достатньо дорослою та здоровою. Не минуло й пяти днів, як усіх, чиї прізвища було зазначено у списках, посадили у вагони, і поїзди відправили на лісоповал і в шахти. Хтось опинився в Тулі, хтось в Костромі. Дід не розумів, що скаже синові, коли він повернеться додому. Як міг не захистити Ревіде, допоки той воював? Але ж дівчисько уперте, мов дика коза! Не припинати ж її ланцюгом до плота.

Вісімнадцятого травня о четвертій ранку постукали у двері, Сабрі зрадів: мабуть, син повернувся! Але на порозі стояли військові:

Збирайте речі, беріть лише найнеобхідніше. Золото та гроші заборонені! Маєте п’ятнадцять хвилин.

Что ж ето евакуація? поцікавився переляканий дід.

Депортація! Татар об’явілі ізмєннікамі родіни.

Старий побіг будити дітей:

Собірайтєсь, бистрєє! Нас висєляют!

Сабрі заквапився до сараю та викопав заховані під землею коштовності: дід беріг їх на «чорну годину», от вона й настала… Сховавши їх на тілі — в білизну, вийшов на вулицю та побачив десятки людей, які з валізами похмуро простували дорогою під конвоєм солдат, що були озброєні рушницями. Жінки плакали. Найбільш жвавий сусід намагався опиратися:

- Нікуда я нє поєду! По какому праву? Тут жил, тут і умру!

Військовий нічого не відповів, звів курок і вистрілив тому в голову. Настала тиша, навіть цвіркунів не було чути. Селяни зарухалися швидше. Злякавшись, Сабрі квапив жінку, невістку й дітей. «Что же ето? Ошибка какая-то? Такого просто нє могло бить! Висєлять из домов людей! За что?» проносилися в його сивій голові думки. Кримських татар зібрали на сільській площі, мов отару, а довкола оточили живим парканом із вояків із зброєю в руках. Вигнанці не знали, що їх чекає, але боялися бодай щось спитати, аби не отримати кулю в чоло. Найбільш стомлені селяни влаштувалися на валізах, а хтось просто сів на землю.

На світанку «зрадників» почали саджати у вантажівки та вивозити, розділяючи сім’ї: чоловіків заганяли до однієї машини, їхніх дітей і жінок до іншої, надто великий потік людей. Родини перемішалися. Брати і сестри, які нещодавно спокійно спали в ліжках у сусідніх кімнатах, тепер їхали окремо один від одного в невідомість, більшість, відірвані від батьків. Хтось застогнав: у жінки почались пологи! Вона так кричала, що дід затикав дочці вуха, аби їй було не так страшно.

Сабрі з дівчинкою опинилися на станції між Сімферополем і Бахчисараєм. Його жінку з  невісткою висадили на станції Сюрень, а синів у самому Бахчисараї. Люди шукали один одного й не знаходили. Коли відкинули брезент, старий побачив під ногами кров і знайоме напружене обличчя жінки, яка тримала на руках новонароджену дитину. В обід їх погрузили у вантажні вагони поїздів і зачинили двері. Залізо нагрілося  до сонця, усередині стало душно, мов у чистилищі. Кисень і світло потрапляли у вагон через одне лише віконце, напроти якого, в промінчику було видно самотній політ вільного пилу. Повітря не вистачало, люди втрачали свідомість. А поїзд рушив лише за кілька годин. Немовля невпинно кричало, мати міцно притискала його до грудей, намагаючись заспокоїти. Дехто стояв, хтось лежав або присів навпочіпки, не зважаючи на біль у ногах. Але в очах навіть маленьких дітей відображався жах і нерозуміння того, що відбувається.

Минули Чонгар. Сабрі розплакався, хоч і негоже чоловікові проявляти слабкість, та несила було стримати біль. Хотілося їсти. Немовля припинило плакати, мабуть, заснуло. На станції людей випустили на вулицю. Вони не могли надихатися! Ті, в кого були сховані гроші, купляли в магазині їжу. Будували з каміння мангали, розпалювали вогонь і готували картоплю, кашу, аби бодай чимось нагодувати малечу. Дід зварив бараболь в мундирі й віддав дочці. Він не припиняв думати про жінку й інших дітей, плекаючи надію, що вони ще зустрінуться в кінцевому місці призначення.

Так минуло кілька днів. У вагоні смерділо сечею, давно немитими тілами та ще чимось туманно знайомим. Новонароджена дитинка стала дивно спокійною. Мати накрила її з головою і ось вже добу не розкривала, не підносила до віконечка подихати. Коли чоловік, що сидів поруч, не витримав смороду й розгорнув дитинча, то побачив вже посинілий труп, який у Саратові насилу видерли з жіночих рук. Місяць тому чоловік молодиці загинув на війні, дитина єдине, що в неї залишалось. Поховати не змогли, бо не мали часу рити яму. З сусіднього вагону винесли тіло бабці та залишили в кориті для коней. Сабрі досягнув золоту каблучку й обміняв на відро каші з риб’ячим жиром. На цьому протрималися весь тиждень.

Виснажені люди чухалися до крові, завелися воші. Жінка, втративши сенс життя, щось безперервно шепотіла, схоже, втратила рештки розуму. Сабрі намагався не збитися з рахунку днів, аби не позбавити себе можливості спостерігати за часом. На початку червня вони прибули до Катакургана. Усіх роздягнули, почали відмивати в бані, забрали речі на дезінфекцію. Частину одягу спалювали разом з документами. Вже чистими вигнанців доправили до іншого району, де очікувала міліція, та стояли напоготові повозки. Нарешті люди могли бодай вільно вдихати чисте повітря. Оприлюднили списки, хто й куди їхатиме надалі. Дівчинку від Сабрі забрали, а самого відправили в колгосп. Дід, зціпивши зуби, не вимовив жодного слова, коли його позбавили дочки, хіба ж їй стане легше, якщо його вб’ють? Він її знайде, обов’язково відшукає і синів, і жінку, всі разом вони повернуться додому!

На світанку Сабрі побачив абрикосові дерева, накинувся на фрукти та їв, скільки хотів, запиваючи водою з арика. Поширилася дизентерія з тифом. Люди помирали в лікарнях, але не всіх бралися лікувати. Старий, хоч і повільно, одужував, бо будь-що мав розшукати сімю. Спецпоселенцям не дозволяли ходити на похорон, проводжати в останній шлях померлих, але деякі відчайдухи тікали з робіт і час від часу були присутні на похованні земляків. У піст Ораза мусульман змушували пити воду. Витримали всі знущання було понад людські сили, більшість загинули. Дідові кілька разів за порушення комендантської години давали по п’ять діб тюрми. Потрібно було щотижня ходити відмічатися (своєрідний облік хто живий, хто помер), але йти лише однією дорогою. Поки запамятали якою, деяких поселенців розстріляли, звинувативши їх у спробі втечі.  

Діти, що після затишного дому залишилися самі в незнайомому селі, ходили в подертій одежі, босі та голодні. Працювали на кузні, а ночами плакали від болю в руках. Якось Сабрі бачив, як хлопчик, простуючи вулицею, підніс з землі кістку. Озирнувшись довкола, чи ніхто не бачить, почав її глодати, вже не думаючи, що вона могла виявитись людською. Тоді дід взяв шмат хліба, який мав з’їсти на вечерю, та віддав хлопчиськові. Людей ставало все менше, вже не було кому ховати загиблих.

Між колгоспами було не більше десяти кілометрів, але спецпоселенцям не дозволяли залишати межі своєї місцевості, аби завадити возз’єднанню сімей. Сусіду Сабрі саджали разів десять за порушення наказів, а в кожного начальства ті виявлялися різними. Молода мати, що опинилася під час переселення зі старим в одному вагоні, не витримала туги від втрати єдиної дитини, роздерла сукню, скрутила мотузку й повісилася на дереві.

Згодом утримання людей стало менш жорстоким, і Сабрі зміг розшукати частину родини. На той час з вісімдесяти сімей, що потрапили до колгоспу, залишилося лише шість, яким за рік дозволили звідти виїхати. Жінка діда померла від запалення легень, її не дозволили лікувати, а невістка померла від тифу. Два сини відійшли до Аллаха в дитячих будинках. Коли старший повернувся з війни, дізнався, що в нього нікого більше нема, а сам він зрадник батьківщини, якого потрібно знищити, як фашиста. З усієї родини їх залишилося троє. Та Сабрі ніколи не полишав надії, що хтось міг переплутати, і його рідні живі. До останнього подиху він шукав дітей і жінку, мріючи про те, як їм разом дозволять повернутися до Криму!