(уривок із роману «Всупереч забобонам»)
Ганя сиділа на призьбі й чистила квасолю. Вряди-годи
зводила погляд вдаль – на засніжене верхів’я Чорної гори, не
перестаючи дивуватися: чому люди називають біле чорним, а чорне
ніколи не називають білим.
Вже шостий день ішов дощ – безперервний, монотонний,
холодний, густий, схожий на серпанок, на завісу між двома світами.
Важкі краплі дзвінко розбивалися об бетонний поріг, об вікна, об
діряву залізну діжку у дворі, об пожовкле листя яблунь і слив. У
таку погоду думається лише про смерть. Цікаво, як поживають тепер її
батько з матусею – там, на небі? Чи вже помирилися? Чи їм не сумно
без Гані? А, може, це вони так плачуть?.. Рябі квасолинки
вистрибували з дівчачих рук, щосили билися одна об одну, об стіни
мідного полумиска – тішачись примарною волею, нагадуючи людей.
Ганя відчувала всередині себе якусь бездонну, пекучу
порожнечу. Чи від того так, що – на іншій землі, в чужій оселі? –
дивувалася потай. Та ж ні. Тут їй добре. Дід Омелько щодня
розповідає купу цікавих історій – про опришків і січових стрільців,
про відьом і мольфарів, про загадкових лісових істот: мавок,
русалок, потерчат. Навчив її писати й читати. Ганя допомагає дідові
по господарству: варить їсти, пере одяг, порається на городі,
доглядає курей. Дякувати Богу, той невередливий, неперебірливий в
їжі, і серце – лагідне, на дівчину ніколи не гримне, ні в чому їй не
дорікне. Отак живуть собі удвох, у старій хатині на горі – вже цілих
шість років.
Про своє минуле Ганя не згадує, аби ран у душі не
ятрити. Лише іноді, коли почорніє небо, коли між двома світами
опускається важка дощова завіса, виходить надвір, сідає на призьбі і
заворожено дивиться вдаль, намагаючись відгадати: що там, за
далекими горами. Може, Київ?.. Тоді в серці її зароджується
невимовна туга…
- Ґандзю, ходи-но сюди! – почула раптом за своєю
спиною приглушений дідів голос. – Ганнусю!
Підвелася, облишивши недочищену квасолю, увійшла до
хати. Старий Омелян сидів на ліжку, важко позіхаючи. Був у сорочці,
справленій ще покійною жінкою.
- Доброго ранку, діду! Як Вам спалося? – чемно
привіталася Ганя.
- Йой-йой, страшно, доню, дуже страшно. Наснилося,
ніби на нашу землю падають якісь великі вогняні кулі, ніби
розриваються від тих куль корови, вівці, люди, дерева, хати, усе
живе і неживе. А я, вже мертвий, лежу під землею, і все відчуваю, і
бачу, як тече до мене чиясь густа чорна кров...
- Недобрі сни сняться на непогоду, діду. Он,
погляньте: знову ллє, наче хто небесні крани повідкручував, а
закрутити забув. Аби стріха не провалилася від такого дощу.
- Не провалиться, - зітхнув старий, - тут, в
Карпатах, дощі – звична справа, сама знаєш, не перший рік зі мною
жиєш. А сон мені не просто так наснився. Передчуття лихе маю.
Мабуть, скоро в нашому краю почнеться нова війна.
- Не кажіть так, діду. Не страшіть себе усякими
чорними думками. Кажу ж Вам: погані сни на дощ, тільки на дощ...
- Хотілося б так думати, що лишень на дощ.
Ганя допомогла Омелькові підвестися з ліжка і взути
старі, продірявлені капці, подала ковіньку. Підвела його до вікна.
По кількох митях старий зітхнув так важко, ніби вже був свідомий
власної приреченості. Хоча, що там казати, усі ми – приречені: ані
вороття у колишнє, ані певності у майбутньому, ані віри у
справжність теперішнього.
- Хотілося б так думати, доню, що лишень на дощ, -
повторив глухо. - Ми, люди, ще багато чого в цім світі не відаємо.
Хоч і поводимо себе так, ніби вже взяли Бога за бороду. Вважаємо
себе наймудрішими з-поміж усіх створінь. А самі ж геть не вміємо
жити по-божому, у любові й терпимості. Все чубимося поміж собою,
вискубуємо одне одному пір’я, проливаємо кров, заплямовуючи тією
кров’ю не лише себе, а й свої прийдешні покоління. Але ж кров
людська – не водиця, рано чи пізно затопить землю до самого краю. Що
тоді?..
- Страшні речі говорите, діду. Не буде війни. Та й
заради чого тепер воювати?
- Ех! Мала ти ще. Ніц не тямиш, - махнув рукою дід
Омелько, тривожно задивляючись у вікно – крізь прозору дощову завісу
– за засніжені вершини гір, так, ніби вже чекав звідти неминучої
біди.
Тоді підійшов до полиці з книжками, довго перебирав
очима надписи на корінцях. У нього було багато книг – і українських,
і польських, і німецьких. Позаяк Бог не послав Омелянові рідних
діточок, то мусив у щось інше свою нерозтрачену батьківську любов
виливати. Любив дружину. Любив чужих дітей. Любив книги. Коли ще
вчителював у Верховинській школі, із запалом вродженого колекціонера
стежив за усім, що виходило в Австро-Угорській імперії, але більше –
за старими виданнями, які через п’яті руки потрапляли до
гуцульського краю. Поступово розжився на таку розкіш – створив
домашню книгозбірню. Запрошував усіх, хто має хист до читання. І
перший час ходило до нього багато люду – із Верховини, із Косова, із
усіх довколишніх сіл. Однак, потім, коли війна почалася.. ет, що там
згадувати!.. Дружина захворіла й невдовзі Богові душу віддала, учні
по фронтах розійшлися, більшість із них у бою з ворогом полягли –
хто вже до нього повернеться?.. Зостався сам-один, ніби висохлий дуб
посеред поля. Аби притлумити у серці гнітючий біль утрати, почав і
сам писати одну велику Книгу. Не писав – списував із власної
пам’яті: усе те, що йому боліло, що викликало жаль, радість, захват,
гнів. Часом забував їсти й пити, лишень сидів, згорбившись, біля
вікна і все мережив дрібнесенькими крученими літерами цупкі сторінки
старого австрійського альбому для малювання – поки світло надворі.
Ганя знала: у такі хвилини діда не можна турбувати, тому терпляче
чекала, коли той довершить свій щоденний ритуал і, вже як сутінки
впадуть на гори, як у хаті стане темно, почне переказувати їй,
нерідній онучці, усе, про що написав.
Але цього ранку Омелян не квапився сідати за стіл і
діставати зі скрипучої шухляди альбом. Перебравши очима запилюжені
корінці книжок, нарешті дістав якийсь старий пошарпаний томик і,
відставивши ковіньку вбік, почав його обережно гортати.
- Ось послухай, що писав великий український поет
Іван Франко про свій нарід: “Поневолений,
битий, кривджений, підданий, не можучи найти ніде полегші ані
справедливості, пішов у ліси, в гори, приставав до купи таких самих
одчайдухів, і хоч чув над собою в кожній хвилі загрозу смерті, все
таки рад був хоч під тою загрозою прожити свобідно, а надто ще
мститися на своїх кривдниках”.
- Це було давно, - нагадала йому
Ганя.
- Давно, - погодився Омелян. –
Іще коли опришки воювали з австріяками.
А по якійсь хвилі додав –
напівпошепки, таємниче:
- Але хіба історія не
повторюється? Після опришків були січові стрільці. Розповідав тобі
про них, знаєш. Воювали ми з австріяками, потім – з поляками, потім
– з росіянами: і з білими, і з червоними. Кривавими для нас були ці
визвольні змагання. Вся Україна – від Карпат до Чорного моря –
кістками молодих смільчаків, боронителів нашої волі усіяна. Дасть
Бог, може, дух їхній проросте у нових поколіннях.
- Дух – із кісток? – щиро
здивувалася Ганя.
- Атож, доню. Дух! – вигукнув
старий, піднявши вказівний палець вгору, наче якийсь пророк або цар.
– Змінюються люди, держави, кордони, прапори, навіть – вороги
змінюються. Тільки дух народний нікуди не дівається. І доки він жиє
– житиме і народ. А як зниденіє дух – тоді вже ніяка сила нам не
допоможе: ані Господь, ані гаспид… Чуєш, що кажу?
Ганя покірно кивнула головою. Її серце забилося
раптом у незбагненній, дикій тривозі…
|