Натюрморт з оселедцем і без

1. Натюрморт з оселедцем

 Я поволі підіймаюсь сходами. Зупиняюся, дихаю важко, ноги мої не йдуть, але я мушу підійматись, поспішати мушу через силу, бо вже бачу, як воно буде. Блиск пляшки і сяяння оселедцевої шкіри відіб’ються одне в одному, і зібгана газета обійме їх, і затінить, і прикриє. Cтирчати буде зібгана газета, наче не писані для неї закони тяжіння — і червона клейонка буде все це підсвічувати знизу карміном.

 Оселедець має лежати так, щоб хвіст торкався пляшки, пляшкового чистого скла має торкатися він, прилипати, задиратися, щоб хотілось виправити його, нестерпно щоб хотілось виправити. Ех, мені б виправитися самому, небагато мені б, трішки, багато не можна, бо горілки у пляшці має бути вище етикетки на палець. Я поважаю своє ремесло, і обдурювати глядача не стану. Слабак та халтурщик наляв би воду, але я водою горілку не підміню. Вода по-іншому переломлює світло, і нехай ніхто не побачить підміну, та я ж знаю.

Рука тремтить і ключ не втрапляє у замкову щілину, уся вона подряпана, почеркана-пошкрябана моїм ключем, що не втрапляє до неї. Стопарика вистачить, щоб виправитись, одного-єдиного стопарика, без нього ніяк. Але й більше не можна, бо горілки не може бути нижче етикетки і рівно не може, це зламає композицію, що вже оселилась в моїй голові. Так, вище етикетки на палець. Ну на пів-пальця – нижче ніяк.

Мої черевики у рудій глині, руда глина на пошкрябаній шкірі черевиків, мій погляд липне до неї, в`язне у рудій в`язкості, але це я намалюю іншим разом. Я розв`язую шнурки, довго розв`язую, бо руки мої тремтять, і скидаю мокрі черевики, і ставлю на газету. Я вдягаю повстяні капці, і йду на кухню, і відкриваю пляшку – і наливаю, і випиваю, і занюхую хлібом. Випиваю ще трошки, та більше не можна, і я зупиняю себе. Викидаю кришечку, не потрібна мені блискуча кришечка, а потрібна біла шматинка. Туго згортаю її, міцно скручую, і затикаю пляшку.

 Руки мої не тремтять, ні, вже не тремтять мої руки. Я ставлю пляшку на червону клейонку і кладу оселедця в газеті так, як задумав ще у магазині, де моє око притягло вологе сяяння оселедцевої шкіри. Ще тоді, в магазині, я знав, що реальність нанесе удар, я знав – і так воно й виходить. Кухонна стіна занадто синя – і відблиски на оселедцевій шкірі й на пляшці розпачливо сині, набагато синіші, ніж я задумав, але я не завішую стіну простирадлом, ні. Хоча і міг би. Я приймаю удар і відкриваюсь йому, і я йому радію.

 Я малюю, і все виходить, як треба, бо майстерність не проп`єш. І я закінчую роботу, і наливаю горілку в склянку, і дивлюсь на своє створіння, і закусюю оселедцем з хлібом, і добре воно.

2. Повстяні капці

 Недарма я мерз на базарі, як зад без майтків, як лисина без капелюха, як сторож без кожуха. Продав я натюрморт із оселедцем, за безцінь продав мою красуню, одаліску з блискучою блакитною шкірою, повіз її до себе іноземець – англієць чи німець. Або француз. Буде милуватись на ніжну мою рибину, на потужну пляшку буде дивитись у себе в закордонні, на наш колорит. У них свого колориту нема, везуть від нас, бо у нас його повно. Як багна. Як нафти. Як бомжів.

 Недарма я на базарі мерз, як циган на кризі, грошей на все вистачило, на все, чого душа забажала. Хліба взяв, горілки, оселедця, вбиту курку і банку мармеладу з мандаринових шкірок. Скинув у передпокої черевики, рибину-красуню за кватирку у пакеті вивісив, нехай чекає Нового року, щоб не сталось, як минулого разу – свято прийшло, а закусити нічим. Вивісив я її, красуню, на мороз і став шукати капці. Повстяні капці, з теплої сірої повсті, бо у шкарпетках на ліноліумі холодно. Не було капців під вішаком, де у них стійло, ні біля дивану, де зібгана постіль, ні під шафою, де пусті пляшки, ні під кухонним столом, де мертвий тарган. Як крізь лінолеум провалились капці до нижнього сусіда. Я б пантофлі дружини вдягнув, коли б вона в мене була жінкою дебелою, із товстими боками, гучним голосом і великими ногами, та нема у мене дружини – ні дебелої, ні худої, ні з боками, ні без.

 Сів я по-турецькому на ослін, ноги підібгав, хлібця відламав і курці ногу видер. Передостанню ногу вбитій курці видер і пляшку відкоркував. Масла б на хліб, та якщо розкошувати, ніяких грошей не вистачить. Масло дороге, а фарби олійні ще дорожчі, хоч акрілом малюй. Та я не можу, я поки що ще гордий, акрілом гидую, у ньому прозорості олійної нема. На мої полотна багато олії йде, я шматками фарбу кладу, не розмазую. А полотна повно, полотном я ще з кращих часів запасався, полотна в загашнику завались, була б олія.

 Пройшов тиждень, а може й два, стало вдома тхнути. На дух я пішов, за носом своїм пішов, як собака по сліду – і знайшов на кухонному вікні пакет. Він лежав за запоною на підвіконні, в акурат над батареєю, а у ньому оселедець притухлий, труп оселедця, що вже розкладався. Опустив я його в сміттєпровід із щирою скорботою, нехай бенкетують таргани, могильні черви наших продуктів, і витягнув згорток з-за квартирки – що ж у ньому, невже оселедець раздвоївся? А там, звісно що, там капці повстяні, вкриті памороззю. Поклав я їх на батарею, щоб відтанули, сів з ногами на ослін і сиджу, засмучений, сиджу і тужу. І сталося мені видіння.

Чітко, у подробицях, як у малих голандців, бачу музей, паркет, екскурсовод – жінка крупна, кучері руді, а обличчя не бачу, відвернула вона обличчя. Люди скупчилися, шиї тягнуть, картина лазерним променем охороняється. Жінка говорить гучним голосом чи то німецькою, чи то французькою, і тицяє у картину рукою. А на картині тій, у натюрморті пляшка стоїть, як кремезний дуб, як евкаліпт, як кінетичний момент. І бачу я, картина ця мною мальована, я руку одразу впізнав. Горілка трохи вище етикетки, газета нехтує тяжінням, а на ній, на газеті, капці повстяні статечно, як черевані у парній, як тюлені на лежбищі. І підпис «Я. Сирота», мій, отож, підпис.

3. Блудний син

 Як я впав? Та як усі падають – зашпортався. На риштуваннях стояв, на вершечку, ангелочків покривав, золотом покривав їм крила. Помилуватися назад відступив, безжурно крок зробив, не остерігаючись, не озираючись, ніби я ангел невагомий, безгрішний, крилатий – і впав із риштувань на мармурову підлогу. Ось тобі і ангелочки.

Лоба забив, бік вдарив, руку зламав. Зламав праву руку в двох місцях, от біда так біда. Хірург чоловіком тямущим виявився, сказав утішно, білу руку свою довгопалу на мій гіпс поклав і сказав, поки права зростеться, треба вчитися малювати лівою. Вона мене ще здивує, моя ліва, вона з іншою півкулею мозку пов`язана. Люди, сказав хірург, перестворюють себе, змінивши руку. Ну дяки на втіху, тільки я себе сорок років вже як створив. Перестворювати мені себе нема ніякого сенсу.

 Мав рацію пронозливий хірург, ох, ще й як мав, вразила мене моя лівиця, вразила, та не втішила. Вона, гадюка, не те, щоби зовсім малювати не вміла, вона вміла, хоча й втричі повільніше, ніж правиця, вона, гадюка підколодна, по-іншому малювала, ніби-то й не моя.

 Я порядний художник, я себе поважаю – як око бачить, так рука малює. Коли правицею працюю, світло й тінь бачу шматками, смачними такими клаптями, замашними кавалками, як добра хазяйка ріже хліб і масло товсто на хліб кладе. Фарбу на полотно я кидаю грубо, об`ємно, мої полотна можна пальцями читати, як шрифт для сліпих. Мій спосіб бачити, він зі мною разом ріс, він – це я, то як можна його від мене відділити? А от, бач, як сталося. Краще б я не намагався лівицею писати, краще б я не знав, як воно буває, як легко себе втратити.

 Лівиця вела вірну лінію, клала потрібну тінь, трималась точних пропорцій – ну чисто тобі світлина. Що на сітківці, те й на полотні: без почуття, без фантазії, без характеру. Передвіжнік якийсь, а не я. Мордувався я, ох як мордувався із тиждень, а може й два, намагавсь повернути своє колишнє око. Купу полотен попсував, у куток поскидав, у сміттєву торбу. Одне добре, лівиця олії багато не брала, тонко малювала, то й не шкода викидати. Подивився я на це, подивився – і взагалі олію не став їй давати. Нема чого дорогі фарби псувати.

Дав я їй вугілля і папір, нехай тішиться. До того часу у неї все напохваті: знахабніла, швидкість набрала, і ну виписувати, як водяна змія у ставку. Зраділа. Та й мені, чесно сказати, реалістичну цю розпусту якось легше у чорно-білому вигляді прийняти. Набацала вона натюрмортів, автопортретів, видів з вікна, хмар на небі, парасольок на вулиці – донесхочу. Зібрав я аркуші та потягнув до галереї, до галерейниці знайомої потягнув я їх, як на смітник. Ну і що? Вийшло, як я й думав. Як думав, так точнісінько і вийшло. Прийняла галерейниця малюнки, все взяла, ще й розойкалась: ой, яка вірна лінія! Ой яка передача фактури! Ой, дарма ви, Яків, стільки років з олієюстратили, ви ж уроджений графік. Несіть іще!

 Нічого не сказав я, нічого не сказав на це, повернувся і пішов у печалі й скорботі. Була б вона чоловіком, дав би в морду – та й усе, а так що казати? Справжні мої роботи вона не брала, а це мальовидло пустооке взяла на ура.

 Ну ось, пройшов тиждень. Чи два? Зайшов я до галереї, загріб грошей, накупив фарб, яких заманулось, і чекаю. Завтра знімуть гіпс, завтра я стану собою, невизнаним геніальним собою стану я, повернусь до себе, як блудний син – і буду бідним і щасливим. Лише мучить мене одна думка, свердлить мізки, кишки на кулак намотує – а якщо немає тут вини лівиці? А якщо від удару об мармурову підлогу випав я із себе, як горох із стручка – і вже не повернусь назад? Та ні, бздура якась, це я сполошився, то й дрижки справляю. Ніколи ні за ким у житті я так не побивався, як по праворуким собою.

 Блудний син повернувся і я повернусь. Завтра, завтра ще до полудня я стану собою, вважайте на моє слово!

Переклала з російської Діана Клочко