Той, що вмів зачаровувати фонтани

Він розплющив очі о третій ранку. Саме розплющив, а не прокинувся, бо це ж таки різні речі.  Третя ранку була на електронному годиннику з хворобливо-зеленими цифрами, який він бачив, не піднімаючи голови; третя ранку була на серці, млява й туманна. Він був увесь — третя ранку і висока пошарпана стеля. Ще три хвилини чи чотири горілиць на пластиковому ослоні, де власне заборонено було лежати — поки сон повільно витікав із скронь та пальців.

Двоє в бронежилетах, чорні та виснажені, пили каву і боролися зі сном праворуч, біля автомату з гарячими напоями, єдиної яскравої плями в цьому сірому передранковому часі, в цьому сірому передранковому місці, в цьому завмерлому місті, яким неспішно крокували дрібний дощ та розпач. Бабуся читала газету, притискаючи до себе зелену сумку. Тінь від низько насунутої хустки не давала побачити її очі. Станційний кіт, сірий, як дощовий світанок, неквапом обходив зал і терся об ноги чергової.

Колії співали. Їх співів не могли заглушити ані стіни, а ні повільна музика в навушниках. Ритмічний спів теж був забарвлений болем. Десь далеко мабуть знов бахнуло. А може,  й ні. Він лише вчився розрізняти цей біль серед інших болів, які йому траплялись раніше. Налив кави. Потягнувся. Вийшов непоспіхом під сірі краплі.

Жінка в джинсовому кепі, літня моложава жіночка, з тих, кому завжди трошки за сорок, а вдягаються вони як трошки за двадцять, несла оберемок тугих білих троянд. Вони крапали свіжою водою на її міні, на її червоні черевички, на зелену шерстяну кофтинку.  Вітер доніс до його ніздрів тонкий солодкий аромат, а потім запах розтанув, став трохи неживий.

 - То ти наважився? - спитала вона, вільною рукою посунувши кепі набік, козирком на око, під яким від дощу попливла туш. - Точно?

Він вагався, може, секунду, відчуваючи, як в крові закипає срібляста тривога і крижаний острах — і випаровуються, мов бульбашки з коли.

- Так.

- Ну й дурень, - голос її був хрипкий та уривчастий, мов ворона каркнула. - То дай мені руку.

Трояндовий шип вколов його глибоко й боляче, наче вкусив. Капнула кров, бліда й рідка, і її змило дощем.

- Я хочу, - прошепотів він трояндовій пані. - Ріки висихають, місто остигає, особливо з півдня. Вони квапляться й болять, а я нічого не можу.

- Вони теж, - криво всміхнулась вона.

- Ти не знаєш їх, - вперто й сумно відповів він.

- Це ти нічого не розумієш. Хто буде опікуватись цим нещасним містом?

- Я! - йому ще болів поріз, і по обличчю текли холодні краплі.

- Ти дух міста, хто буде його душею, якщо ти станеш як вони?

- А хіба душі треба неодмінно бути безплотною?

Трояндова пані зітхнула. Тугі троянди колихнулись разом з її грудьми і струсили ще трохи дощу.

- Йди звідси, дурнику, стопчи сто пар залізних чобіт.

- В мене нема залізних, - похнюпився він, подивившись на свої сині кеди з мокрими шнурками.

- То стопчи які є, - відрубала вона і пішла — ніколи трояндова пані не прощалась із нерозумними юнаками. Навіть із тими, кому було по триста років.

 І він пішов. Сидів на мокрих сходах, їхав у вранішньому тролейбусі, штовхаючись серед людей, які тягнули свої сумки та кошики, мов мурахи до мурашника. Порвав сині кеди об високий поріг привокзального ганделика. Одну порвав. Праву. Вилаявся — він умів лаятись не гірше за вантажників та машиністів.

 Вантажив важкі мішки та коробки. Їв смажений пиріжок з картоплею. Купив  на зароблене другі кеди, лише другі. Із сумом думав, скільки ще доведеться старатись, аби стоптати сто пар.

 - Хлопче, тікай звідси, - сказав йому обвітрений чоловік біля фонтану, який не працював, і дно його припадало сміттям та пилом. - Це місто прокляте.

Він здивувався, бо досі люди ніколи не звертали на нього уваги, якщо він сам не хотів.

- Я...не можу, - прошепотів. - Це ж бо моє місто.

- То давай вип'ємо, - погодився обвітрений. - Бо всьому приходить край. І нам, і їм, і йому ото, - і ткнув пальцем в небо. - Він падлюка.

- Я не знаю, - відповів він. - Але я ще є. І ти є.

Горілка обпекла його до нутра, але він був певен, що не тільки горілка. Він чув відчай, а не тільки запаморочення. Обвітрений чоловік дзвенів, як струна, що готова порватись — ось-ось.

- Давай краще підемо повільно, - запропонував він. - Підемо де повітря свіжіше. Ми ж іще можемо йти.

- Нас зрадили, - відповів обвітрений. - Нас всі зрадили, чуєш?

- Ну ми ж не зрадили іще? - спитав він.

- Я уже зрадив, - відповів обвітрений.

- А мені здається, ще ні, - він сам не розумів, чому починає день, коли треба неодмінно стоптати сто пар взуття, п'ючи горілку з незнайомцем, але пив і говорив. - Ти просто втомився. Припини пити і відпочинь. Завтра буде легше.

- Завтра всьому кінець, - він хильнув ще.

- А раптом ні? - прошепотів він, і сам не зрозумів як — розбудив фонтан, що почав наповнюватись водою. - Раптом завтра тільки початок?

Обвітрений не вірив.

 В світлій воді плавало сміття — обгортки від цукерок, чийсь черевик, собачий нашийник. І все-таки фонтан ожив.

В воді уже хлюпалась маленька дівчинка — швидко, поки мама не забрала додому. З чаші фонтану пив бездомний собака, рудий і вухастий.

 - А ти вмієш робити великі бульбашки? - спитала мала, поправляючи капелюшка, що сповзяв їх на цікаве і каре ліве око. - Ти ж чарівник?

- Ти викрила мене, - відповів він і витяг з фонтану на простягнутих долонях найбільшу бульбашку в світі, мабуть, таку, що й сам не зміг би її обійняти. Та нікому не треба обнімати бульбашки.

- Нас зрадили, - пробелькотав обвітрений. - Нас всіх зрадили.

- Ого бульбашка, - сказала мала. - Ти точно чарівник, але я нікому не скажу.

 Він зрозумів секрет, якого не знала трояндова пані. Він часто говорив з вулицями та сходами, з парками та фонтанами — і ніколи не говорив з людьми. Все, що було треба — заговорити до них. Ніякої іншої магії, крім слів.

Він відчув біль та хміль, сум та жаль, надію і дрібну радість, бо такі настали дні, що в них не було великої. Від тої, що продавала хот-доги, від того, що пив біля фонтану, від тих, що чекали свого поїзда на війну, від тих, що чатували в бронежилетах, від тих, що чекали на тих і на інших.

 І він уже не знав, чи причиною тому укол трояндою, чи — його власне розуміння. Але це було так надто, що в голові йому запаморочилось.

- Дядя хворий, - сказала дівчинка.

- Дядя алкаш, - відрубала її огрядна мати, - а з тобою я ще поговорю, - і потягла геть.

 Площа розкрилась небу, як долоня, і йому деякий час здавалось, що на тій долоні він сам — він, і сум, і жаль, і радість, і чекання.

 Оговтався, коли повернулося сонце — уже вечірнє. Він був людина серед людей, йому боліла спина, до кісток пробирав холодний вітер. На ньому не було бронежилета, і чомусь він шкодував про це. Може тому, що на заході сонця світ болів, як набрякла рана. Сто пар взуття забулися.

На площі біля вокзалу трояндова пані шукала своє кепі, яке забрав вітер.

- Здається, я все ще можу зачаровувати фонтани, - крикнув він. Та трояндова пані не почула. Чи не схотіла чути.